виступи

There are 12 posts tagged виступи (this is page 3 of 4).

Самогонна трагедія не навчила Андруховича нічому…

Прохолодного осіннього вечора на вулиці спостерігалась нетипова для такої погоди кількість людей. Це, звісно, якщо не брати до уваги, що вулиця та – Прорізна, а гуртування відбувалося коло Молодого театру, де того-таки вечора виступали Юрій Андрухович та польський джазовий гурт «Карбідо».

Пунктуальні та виховані власники квитків намагались штурмувати приміщення театру, як і заведено – за 20 хв. від вказаного часу початку дійства, традиційно – 19.00… Але так само виховані охоронці та організатори театрально-поставленим голосом не втомлювалися оголошувати, що початок концерту перенесено на 20.00.

«І в якому сенсі?..» – подумали ми, але, все ж, дочекалися і згодом таки прорвалися всередину. Люди неквапом рухались театральними сходами і коридорами, нафталінові тітоньки біля дверей зали дбайливо рвали квитки і точним рухом руки вказували на потрібне місце.

Дочекавшись, поки добірна публіка розсядеться і вгамується, на сцену так само неквапливо виплив Юрій Андрухович. Звісно, усвідомлення норм етики сценічного виконавця не дало йому забути розсипатися вибаченнями за те, що через проблеми зі звуковим обладнанням початок концерту було затримано аж на годину, а також розтектися подяками тим, хто залишився і дочекався, та компліментами спонсорам.

Обіч сцени сиділи двоє хлопців у чудернацьких білих костюмах – VJ-група «КУБ». Їхня присутність однозначно пояснювала наявність на сцені невеликого білого екрану. У своїх роботах віджеї зазвичай застосовують здебільшого не комп’ютерно-генеровані зображення, а фрагменти з маловідомих артхаусних фільмів, власні фото- та відеозйомки, живу інтерактивну камеру, що роблять досить вправно. В цьому протягом концерту ми неодноразово переконаємось.

«Зустрічайте чудовий гурт з Японії – «Карбідо»!» – проголосив пан Юрій і пішов зі сцени, чим ознаменував початок дійства. «І в якому сенсі?..» – подумали ми вдруге, але майже одразу зрозуміли прикол, адже на білому екрані замаячили японські діти і залунала весела японська пісенька, під яку вийшли перед очі «Карбідо» і почали «обігравати» її. Вирішивши, вочевидь, дати Андруховичу трохи часу перепочити після виснажливого спічу, джазисти представили ще дві свої композиції, безсоромно гіпнотизуючи публіку.

Кільканадцять секунд тиші, і прозвучав голос карбідівської соло-гітари, на який, пристрибуючи, з’явився Юрій Андрухович. Вивертаючи свідомість слухачів навиворіт, він почав відчайдушно дякувати – яхт-клубові, курсам англійської мови, полоністиці, україністиці… А в кінці пообіцяв, що «girl will be a woman soon», у чому після почутого (а це ж тільки початок!) вже не сумніваєшся ні на хвилю.

Наступною Андрухович виконував композицію, в якій «сам не написав жодного слова» – «The Very Best of Tabloids», що не може не дати приводу порадіти за нього, адже читаючи «the very best» заголовки наших таблоїдів, мимоволі співчуваєш їхнім авторам.

Але вже на третьому віршочитанні знання англійської мови вмить полишає автора, та і всіх присутніх також. Почувши чудернацьку назву «Енд еверібоді фукс ю», лише «Карбідо», певно, зрозуміли, про що йдеться, і одразу ж почали пояснювати. Ненав’язливі гітарні і ледь-чутні барабанні хвилі звуку поволі обволікали і затягували, і вже самою лиш шкірою можна було відчути весь текст, і геть не обов’язково було чути про амбітних і меркантильних німфоманок-потенційних секретарок, які час від часу мучились філософськими питаннями «І в якому сенсі?» або «Це плюс чи мінус?».

Далі понеслися оповіді про старого і вщент п’яного солдата, козака Ямайку, серпневе бомбардування Нью-Йорка, чоловічі товариства, розбещені горілкою, та Іванну Воман (йдеться про композицію «I Wanna Woman»), під час виконання якої еротичне напруження у залі сягнуло апогею.

Не обійшлося і без прем’єр. Андрухович та «Карбідо» презентували композиції «Танго та біла троянда», яка особливо запам’яталася чудернацькими дамочками у чорних шкарпетках з білого екрану, «Without You» – пан Юрій, правда, бідкався, що того дня був не День журналіста, та «Індія», прослуховуючи яку (а зачитано було лише три з п’яти її частин), здавалося, навічно занурюєшся у чорно-біле індійське кіно в суміші з танцюючим полум’ям і обличчям Андруховича на екрані. Публіка шаленіла.

На завершення письменник заспівав народну пісню «Зеленая ліщинонько», під час якої найстарші глядачі поволі почали залишати приміщення. Загалом, глядацька аудиторія була досить-таки різношерстою. Сильно кидались в очі «начесані» жіночки під 50, які нервово здригалися і переглядались між собою, ледь зачувши натяк на непристойність, а коли почули сповіщення про те, що «осіб жіночої статі запрошують на вихід» – ображено поглядали на двері. Хоча деякі з них таки пішли геть.

Закінчивши виступ, «КУБ», Андрухович та «Карбідо» розкланялися, подякували за увагу і хотіли, було, піти, аж тут із зали почувся лемент: кричали «Ще!» та «На біс!». Кілька хвилин повагавшись і пороздававши тим часом автографи, артисти повернулись на «робочі» місця і виконали на біс композицію «Without You». Зал аплодував стоячи.

На виході з театру можна було придбати свіжого «Самогону» або фірмову футболку. І мало хто відмовляв собі у такому задоволенні.

Автор: Ірина Джола, Інтернет видання “Сумно”, 18.09.2008
Джерело: http://sumno.com/content/view/2608/1/

Ще не вмерла Европа

В основу есею покладено доповідь, виголошену на Міжнародній конференції пам’яті Єжи Ґедройця «Европа – минуле і майбутнє. Візії та ревізії» (Київ, Інститут Критики та Посольство Республіки Польщі в Україні, 24-26 листопада 2006 року).

1

Скільки нині існує дефініцій Европи? Десятки, сотні, тисяча, тисяча й одна?

Намагаюся не звертати увагу на жодну з них і пропоную до тисячі й однієї ще одну. Можливо, я при цьому лише повторюю те, що сказали багато інших. Мені не йдеться про пальму першости і на жоден патент я не претендую.

Отже, Европа – це наймолодший із континентів, який досі не знає своїх меж.

Себто Европу все складніше окреслити в просторі. Днями я прочитав у Ґеерта Мака, ніби Европа «є континентом, яким без зусиль мандруєш уперед і назад у часі». Ґеерт Мак має рацію, коли наголошує на часі. Але й у сенсі простору Европа теж цілком надзвичайна. Навіть із її західними межами не все зрозуміло, а що вже казати про східні?

Щодо східних назбиралося страшенно багато взаємно суперечливих поглядів. А запитання «Де закінчується Европа?» чомусь ніяк автоматично не стає запитанням «Де починається Азія?».

Бо завжди є щось між ними.

Те, що прагне стати Европою. Або те, що прагнуть зробити Азією.

Хоча з межами Азії все зрозуміло – попри всі потуги максимально розтягнути її в просторі між чотирма океанами.

Але де пролягають, чорт забирай, ці найнепевніші (східні) межі Европи? На правому березі Райну, бо так стверджував великий европеєць Конрад Аденауер? За огорожею Метерніхового саду, бо там їх провів іще один великий европеєць, якому той сад належав? Східніше від уявного берлінського муру? На західних кордонах колишнього СРСР? На межі західного християнства зі східним? У межиріччі Дунаю та Дону? У межиріччі Дніпра і Дністра? У Месопотамії? Перед Уральським хребтом чи вже за ним? На берегах Тихого океану? У Владивостоці, де слухають Моцарта? Чи в Сан-Франциско, де його так само слухають?

Кожне з цих запитань має право на позитивну відповідь. Але проблема розташування Европи й надалі буде проблемою.

Щоб хоч якось її подолати, можна припустити – в цілком авантюрний спосіб, – що Европа всюди, де місцеві мешканці вважають, нібито вони в Европі. Тобто – ще авантюрніше – вважають себе европейцями. Себто Европа – це суб’єктивно. Китаєць у Китаї чи в Синґапурі ніколи не вважатиме себе европейцем, сауд також, індус, монгол та іранець так само. Зате цілком можливо, що азербайджанець і, мабуть, напевно вірменин – так.

І ніяка Евразія нікого ні в чому не заплутає. Евразію вигадали, щоб заспокоїтись і більше не шукати відповідей на запитання про межі Европи. Мовляв, їх немає, бо й окремої Европи немає. Отож Европа перетворилась на відросток від Азії, на щось на кшталт півострова з претензіями. Евразія – це принизлива для Европи фікція, цілковитий абсурд. Навіть Афро-Америка є куди реальнішою за Евразію. Евразія потрібна винятково Росії, щоб якось назвати власне місце у просторі, знайти його собі, тобто вигадати.

2

Коли нині говоримо про Европу, не можемо оминути Европейського Союзу. Це вже схоже на суцільне прокляття: якщо Европа, то обов’язково ЕС. Дехто навіть уважає ці поняття тотожними. І не просто «дехто», а цілком поважні й компетентні люди, еврофахівці. Але мені здається, що ці поняття не лише страшенно далекі, вони ще й увесь час взаємно віддаляються.

Моя особиста фантазія з приводу ЕС, найпевніше, є політично некоректною, але іншої я не маю. ЕС виник як об’єднання держав і націй, у яких свого часу не склалося зі світовим пануванням чи принаймні з якимось шматком світового панування, хоча претензій на нього в них завжди вистачало. Отож ЕС – це своєрідний психологічно-компенсаційний проєкт: об’єднання постімперських лузерів, кожному з яких не вдалося стати наддержавою поодинці. Фактично всі західноевропейські країни, за винятком, може, тільки Норвегії, Фінляндії та Ірландії (про острів Швейцарію я мовчу), прагнули світового домінування, формуючи різного кшталту імперії з колоніями в тій-таки Европі або на інших континентах. Не лише більші рибини на зразок Британії, Франції, Іспанії чи двічі якнайсуворіше покараної за такі спроби Німеччини, але й Італія, Портуґалія, Голандія, Бельгія чи навіть Данія. Хоча в центрі ЕС були й далі є серцевинні Франція та Німеччина. Їм, вочевидь, усе-таки найбільше хотілося. З імперіями в них нічого не вийшло, а світового домінування хотілося все одно – от вони спершу й об’єдналися з усілякими люксембурґами.

При цьому «східне розширення 2004 року» мало всі шанси перетворитися на неоімперський проєкт м’якої анексії, але, здається, поки що не стало ним і, коли так, то переважно з трьох причин:
внутрішні розходження та запекла конкуренція в колі самих «неоімперіялістів»;
східноевропейці (чи то пак центральноевропейці, надалі ЦС-европейці) виявилися значно незручнішими, норовистішими, ніж очікувано, об’єктами (ще б пак, проведені в Остблоці десятиліття так просто не минули!) – що більше, вони взагалі відмовилися бути лишень об’єктами і знагла заявили про власну суб’єктність;
і для цього їм дуже стали в пригоді США, котрі історично вже не раз захищали одних европейців від інших, а крім цього, завжди вельми ревниво пильнували будь-які спроби творення нових наддержав.

Назвавши ЦС-европейців «новими европейцями», США суттєво підняли їхню самооцінку й покращили їхню опірність щодо уніфікаційно-анексійних процесів ув ЕС. Великі західноевропейські риби сприйняли цю невдачу анексійного проекту як образу й невдачу «східного розширення» загалом, тож у власних країнах вдалися до цілого комплексу пропаґандистсько-залякувальних акцій, який умовно можна окреслити як «комплекс польського сантехніка». Брюсельська верхівка ЕС заговорила про «Европу в кризі», а великий друг України Ґюнтер Фергойґен навіть назвав так свою епохальну книжку.
Щойно заговорили про кризу – й вона настала. Цього разу, проте, як ніколи своєчасно.

3

Бо саме в цю історичну мить на арену подій нагодилися ми, українці.

Помаранчева революція стала неочікуваною реанімацією всього етико-світоглядного масиву, який традиційно називають «европейськими вартостями». Іншими словами, перемога, хоч і вельми хистка та нетривала, української революції наприкінці 2004 року стала фактично перемогою Европи with a little help of Ukrainian people. Так от, упродовж тих декількох тижнів наприкінці 2004 року Ukrainian people кожним своїм учинком, індивідуальним та колективним, перетворювали декларовані европейські вартості на реальні (і, що особливо прекрасно, вельми дієві).

Усе зводилося до надзвичайно простої речі: вільна людина у вільній країні. Це не американське гасло, а саме европейське. Тобто американським воно стало лише завдяки тому, що воно европейське. У зв’язку з чим його не варто боятися. Чи зневажати.

Европа (не плутати з ЕС) відчула, інтуїтивно схопила, вгадала, що десь там, у Києві, йдеться саме про неї – ми отримали моральну підтримку мільйонів европейських громадян, які саме тоді вперше зауважили нас і полюбили як рідних. Навіть італійські роботодавці вперше почали розмовляти з нашими заробітчанами, як із рівними собі людьми. Такого ще в нашій історії не бувало – щоб нас так любили.

ЕС (не плутати з Европою) також усе відчув і відразу ж став виявляти свій підсвідомий, лякливий спротив на рівні всіх можливих структур, і вони відразу ж почали вигадувати для нас усілякі відмовки й перепони. Одним із локальних know how виявилася «візова афера» в Німеччині – брутальне, але, на жаль, вельми ефективне руйнування пореволюційного медового місяця. Українці, щойно присутні в західній медія-свідомості карнавально-помаранчевими красивими маніфестантами, за якусь мить знову виявилися лишень товстопикими бандюками й повіями, що тільки й мріють, як би їм продертися до західного добробуту зі своїми сфальшованими візами й інфекційними хворобами.

Тож невдовзі ми знов опинилися там, де й були від 1991 року – у сірій зоні добросусідства, тобто фактично ніде і посеред – а це був один із наслідків – багатьох мільйонів розчарованих привидом Европи і втрачених на парламентських виборах голосів. Їх втратили саме ті політичні сили, що писали на своїх гаслах: «Европа». Хоча – зауважу задля справедливости – навіть при цьому голосів, відданих за це гасло, все одно виявилося більше, ніж відданих за її, Европи, супротивників. Їх було більше, але замало, від хисткої перемоги зосталася сама тільки хисткість. При цьому подальша відсутність зацікавленого та вимогливого втручання ЕС спричинила тотальне знахабніння українських політичних тварин і спершу парламентський (6 липня), а відтак і державний (3 серпня) перевороти, внаслідок яких країною сьогодні дедалі аґресивніше править реґіональний клан, що набрав на виборах навіть не третину голосів.

Упс, мене, здається, заносить. Я вже звинувачую ЕС навіть у повторному пришесті донецьких до влади. Хоча йдеться, знову ж таки, лише про a little help.

Бо насамперед винні всі ми: суспільство, народ – називайте, як хочете. Адже наступного дня після Морозової зради 6 липня нас не стояло триста тисяч під Верховною Радою, нас навіть і трьохсот там не стояло. Так само й 3 серпня. Тобто вся ця брехливо-зрадницька братія із так званих «найвищих еліт» укотре переконалася: вона знову може робити з нами все, що забажає. Де вільна людина, де вільна країна?!

Завершити цю сумну і повчальну історію можна б і так: 3 серпня 2006 року в Україні, за безпосереднього потурання та сприяння проевропейськи налаштованого президента Ющенка, вчергове померла Европа.

Чи, може, все-таки – позаяк в Україні ніколи й ніщо не вмирає остаточно – ще не?..

4

Тепер запитання – з тих, які зусібіч невблаганно тиснуть на черепну коробку: чому так сталося?

Моє припущення, – і це неважко передбачити, – звичайно ж, політично некоректне. Але воно моє.

Европейський Союз як передусім бюрократичну й далеку від европейського ідеалізму структуру влаштовує саме така Україна, застійна й ізольована. Що більше: не тільки влаштовує. Насправді саме така Україна уявляється ЕС-верхівці необхідною. Тобто однією з необхідних передумов «стабільности в ЕС». Стабільности всілякого типу: і демографічної, й культурної, і, звичайно ж, енергетичної, стабільности з відчутним смородом газу.

Це ніщо інше як наслідок думання винятково в архаїчних імперських категоріях («поділяння і владарювання», «сфери інтересів», «буферних зон» чи й зовсім уже архаїчних «житниць Европи»). Згідно з такою філософією, Україна може здаватися надзвичайно корисною для ЕС саме в ролі такого собі буфера, доброго сусіда, транзитної території, вже відмінної від Росії, але все-таки надзвичайно залежної від неї. А також – своєрідного відстійника для «втікачів зі Сходу», або, перефразовуючи Гесе, паломників на Захід. Таким собі, як припускав Стас Перфецький, «чистилищем з усіма ознаками пекла».

Крім того, це наслідок інстинктивного загравання з Росією і визнання за нею її «канонічних територій» – своєрідна імперська солідарність або ж, за Бройґелем, солідарність Великих Риб. У свідомості ЕС-комісарів та інших високопосадовців – і пан Фергойґен не дасть мені збрехати – й досі існує залізна завіса, західний кордон СРСР, а з ними, відповідно, й сам СРСР як такий.

Росія ж ніколи не залишить без уваги того, що погано лежить. Україна сьогодні лежить погано. Тож Росія реаґує блискавично і по-своєму блискуче. От і нині, в день, коли пишу ці рядки, знаходжу серед інших кепських новин (останнім часом вони знову винятково кепські) таку собі заяву такого собі голови комітету російської Державної думи – чомусь за підсумками гельсинської зустрічі Україна – ЕС: «Скромні результати цієї зустрічі були цілком передбачувані. Тут річ не тільки і не стільки в самій Україні, скільки в стані справ усередині ЕС, у настроях як ділової і політичної еліти країн Евросоюзу, так і в масових настроях у цих країнах, що явно проти прийняття нових членів у цю організацію в найближчій перспективі». При цьому російський парламентар, не змигнувши оком, приписує голові Еврокомісії заяву «про відсутність перспектив в України щодо її вступу до Евросоюзу» і стурбовано, як і годиться старшому братові, коли ображають молодшого, додає від себе: «Ця заява невиправдано жорстка й образлива для братньої країни». Тож у нього вже й чергова пропозиція для братів напохваті: «Найкращим варіянтом був би розвиток відносин і Росії, й України з Евросоюзом – на основі скоординованих російсько-українських зусиль з урахуванням наших спільних з Україною інтересів».

Ну так, наших спільних, навіки спільних, скоординованих у Москві, радянських зусиль!

Хочеться плакати. Але, здається, не від розчулення. Російською братньою мовою це називається «за Европу обидно».

5

Отже, це конфлікт. Це дуже дивний конфлікт – европейсько-европейський.

Між «прагматичною моделлю» ЕС із його страхами, закритістю, всіма іншими комплексами імперіялістів-невдах та «ідеалістичною моделлю» Об’єднаної Европи з її органічною потребою рости і змінюватися, з її вічно рухомими й не цілком географічними межами, тобто з її відкритістю, недосформованістю, з її вітальністю.

Бо немає, мабуть, заняття захопливішого та потрібнішого, ніж об’єднувати Европу. Принаймні в тих місцях, на тих лініях, де її встигли пороз’єднувати структури ЕС.

Із цього місця – із формулювання іншого, альтернативного до ЕС-івського, европейського об’єднувального проєкту, – я й мав би, напевно, розпочати. Особливо в панелі з оптимістичною назвою «25+».

Тим часом я аж наприкінці підходжу до запитання «Як об’єднати Европу по-іншому?». Тобто мене вистачає тільки на те, щоб запитати, яким він, цей альтернативний проєкт, має бути.

Можливо, варто рушати від протилежного?

Якщо проєкт ЕС передусім бюрократичний, то цей мав би бути анархічним?

Або якщо проєкт ЕС поважно-надутий, ієрархічний, то цей мав би стати легким, пластичним і карнавальним?

Чи якщо проєкт ЕС удавано демократичний, то цей буде відверто ліберальним?

У будь-якому разі мені спадає на думку назва. Назовімо його, як напівзабуту радіостанцію, – Вільна Европа. І подаймо оголошення до всіх пристойних медія-каналів: Запрошуються візіонери, ловці привидів і реаніматори. Запрошуються всі, хто досі шукає Европу.

Критика. – 2007. – № 1–2.

Виступ на врученні літературної нагороди Антоновичів

Передусім я хочу висловити свою глибоку вдячність засновникам цієї високої нагороди, вельмиповажаним Тетяні й Омелянові Антоновичам. Мушу відразу визнати, що звістка про цю нагороду захопила мене трохи зненацька: усе, що я знав про неї, зводилося до того, що її традиційно отримують значно заслуженіші й досвідченіші письменники; що значною мірою ця нагорода покликана увінчувати й увічнювати, бути певним гоноровим підсумком коли не всього творчого сходження, то принаймні якогось визначального його етапу. У моєму ж персональному випадку маємо наразі когось, хто продовжує майже бездумно балансувати між помилками молодості та примарами зрілості, з усієї сили хапаючись за перші й так само затято відбиваючись від других, раз у раз повторюючи як заклинання найжорстокіший з українських рефренів про те, що молодість не вернеться, і все ж ніяк не бажаючи з ним, із цим рефреном, із його універсальним і неуникненним змістом, змиритися.

Отже, я дякую за несподіванку, влаштовану, чи краще сказати, підлаштовану мені Фундацією Антоновичів та членами журі. Я дякую не тільки за несподіванку: так само й за увагу, високе поціновування, за виявлену мені честь. Але в той же час я дякую за аванс. Я роблю це, не намагаючись наслідувати манеру більшості отримувачів премій, котрі в такий спосіб — говорячи про аванс — натякають на власну скромність. Я ж намагаюся натякати не стільки на свою скромність, — з якою, так скажу, в мене є певні проблеми, — скільки на незрілість.

Остання якраз і є причиною того, що я аж ніяк не готовий прочитати тут сьогодні лекцію, як це традиційно водиться на Антоновичівських врученнях. Якщо ставитися до цього як до певного жанру (хтось один читає вголос, усі решта незворушно-уважно слухають), то я волів би цілковиту жанрову протилежність, можливо, камінгсівську не-лекцію, чи щось подібне.

Адже будь-яка лекція передбачає цілковиту впевненість. Лекція передбачає стосунок до слухача радше менторський, радше дидактичний. Тимчасом я сам волію залишатись учнем, іноді навіть бурсаком з останньої ослячої лави, я сам продовжую потребувати для себе — і для всіх нас — ментора й авторитета, як потребував його і двадцять п’ять, і двадцять, і п’ятнадцять років тому. Я хочу підкоритися йому, упокорено слухати його і тільки його мову й голос, записувати слідом за ним його крилаті й безкрилі вислови, прибирати в його печері, носити за ним зброю, словом, як прийнято тепер метафорично перебільшувати в колах українського паноптикуму, вибачте, політикуму, — мити йому ноги.

Бо все, що в мене є — це мої власні сумніви, найчастіше спричинені неадекватним розумінням та реагуванням. До речі, певний дивак переконував мене, що письменник просто зобов’язаний реагувати на все саме неадекватно. Адже це його єдиний шанс пробитися за межі й зазирнути в безодні. А без зазирання в безодні й наслухання демонів письменника, як то кажуть, немає.

Таким чином, якщо вже й лекція, то сповнена сумнівів, себто вельми сумнівна лекція. Така, що в ній формулюються лише запитання. Це на сьогодні, здається, єдине, з чим я можу до Вас усіх звернутися — мої запитання без відповідей. Бо я вже давно не знаходжу собі ніяких відповідей, точніше, як тільки починаю їх знаходити, мене цілком слушно і своєчасно ставлять на місце, і я вкотре переконуюся в тому, що всі мої відповіді хибні. Тому я віднедавна просто відганяю будь-які відповіді від себе. Натомість мене переповнюють запитання, вони страшенно особисті, часом аж до непристойності приватні, але позаяк я тут і сьогодні маю чимось із Вами вголос поділитися, то поділюся хіба що деякими з цих запитань. Припустімо, що я справді письменник (хоч один із моїх найнав’язливіших сумнівів полягає в тому, що це далеко не так), але припустімо, що я все-таки письменник, тож мої запитання є переважно суто професійними, але від того не менш приватними, і всі вони наразі вписуються до класичної моделі «що робити»? Як наприклад: що робити письменникові в країні, з якої втікають? Залишатися, ні на що не зважаючи, чи то пак, нічого «не зауважуючи»? Чи втікати й собі, гордовито назвавши цю втечу «еміграцією»? Яка з поразок є меншою? Яка з поразок є перемогою?

Один угорський літературознавець не так давно переконував мене у недвозначних плюсах саме другого із запропонованих варіантів. «Ми з тобою походимо з такої частини світу, — казав він, — де письменник приречений вічно стояти перед вибором — емігрувати чи залишатися. І жодні політичні зміни тут нічого не гарантують, вони назагал примарні. Куди краще емігрувати і стати Джойсом, аніж лишатися й бути замордованим, щоб урешті здобути бронзовий статус національного пам’ятника. Наш вибір — це, по суті, вибір між першим і другим, між таким собі Джойсом і таким собі пам’ятником». Так узагальнював своє бачення цієї дилеми мій угорський приятель, громадянин США з постійним місцем мешкання в Англії. Бракувало хіба що логічного продовження: емігрувати — це професійний обов’язок письменника. Емігрувати — це писати краще. Якщо він боїться писати краще, то йому залишається залишатися.

Безумовно, ще рік тому я знав би, що і як слід на це відповідати, я був би запекліший в обороні не тільки космополітично зневажених патріархально-грунтових вартостей рідного порога, місця, часу і призначення, але й підданих настільки зухвалому сумнівові вартостей молодої демократії в нашій дивній частині світу і зокрема в моїй країні, що її я категорично просив би не плутати, скажімо, з Білорусією. Так, рік тому мій запас відповідей, а з ним, вочевидь, і рівень відповідальності ще не був таким катастрофічно вичерпаним, як сьогодні. Я б йому відповів…

Однак за останній рік відбулося безліч усякого, від чого мої запитання цілковито заволоділи моєю внутрішньою територією, а моя здатність відповідати зазнала серйозних деформацій. І сьогодні я справді не знаю — що робити письменникові в країні, де явна й таємна поліція виловлює і кладе людей обличчями на асфальт за єдиною ознакою — якщо ці люди розмовляють його, письменника, мовою. Це ознака, за якою їх було визначено, оперативники знали свою справу. Додаткова ознака: вік (бо молодь — і справді надія України, це я вам на повному серйозі і тут навіть у мене запитань немає, чи як сказали б наші найофіційніші чинники, базара нет; саме тому вони й покладені були на асфальт обличчями, що вони надія).

Але передусім — мова. Я маю щастя нею володіти, частіше вона володіє мною, я радий перебувати в її володіннях. Отже, якщо ця мова, мій золотий інструмент, стає особливою прикметою злочинця, а надто 9 березня 2001 року, якщо вона стає підставою для затримання по гуртожитках чи, скажімо, поїздах, то чи не пора? Чи не пора й собі податися у злочинці? Моя прикмета завжди зі мною, а всі мої злочини лишаються виписаними чорним по білому — що далі? Боротися за зміну правопису чи відразу за зміну влади? І якщо справді боротися, то як укотре не напоротися? І що це взагалі за слово таке ненависно-примітивне «боротися», з якого ще графоманського лексикону, та ще й у тексті, присвяченому отриманню високої літературної нагороди, себто такому, що увесь аж світитися мусить вдячністю, гречністю, лагідністю і примиренням? Тобто, може взагалі у жодному разі саме боротися й не слід, щоб не розгойдувати човна? От власне, що краще в нашій летаргійній ситуації — розгойдувати, розпалювати, роздмухувати чи, може, навпаки?

Звістка про несподіване здобуття цієї нагороди знайшла мене в одній цілком далекій заморській країні, де я провів попередні дев’ять місяців. Я втішався в ній свободою, віршами, краєвидами і завмирав, часом аж біліючи від безсилля, коли занурювався у вісті звідси. «Найбільше боюся того, що доведеться повертатися до цілком іншої країни, ніж та, котру я покинув у вересні», — повторював я в розмовах зі знайомими, намагаючись цією фразою охопити все: і мої сумніви, і цю летаргію, і змарноване десятиліття, і солодко-небажану перспективу повернення, цей шматок шагреневої шкіри. Як нині з’ясовується, я загалом не того боявся. Найбільше боятися треба було того, що вона, країна, залишиться такою ж, як була. Тією, що в ній більш як половина народу, згідно з усіма соціологічними і всілякими іншими опитуваннями, ніколи з відповіддю не визначається. Причому з будь-якою відповіддю на будь-яке запитання. Схвалюєте чи засуджуєте? Любите чи не любите? Хочете чи не хочете? Живете чи виживаєте? Є ви чи вас немає? З відповіддю не визначилися.

Я не знаю, гідний я такого народонаселення чи не гідний. Не думаю, що вони чекають відповідей саме від мене. Як не думаю, що наше очікування взаємне. Але я принаймні знаю, на що мені розраховувати. І цей розрахунок — на одну з найпримарніших, найкрихкіших субстанцій існування.

Бо якщо немає відповідей, то мусить бути хоча б надія. А надія — це, як уже було сказано, молодь. Себто сказано було навпаки, проте це саме той випадок, коли від переставляння доданків сума тільки зростає. І якщо я кажу молодь — то це не більше (але й не менше) від десятка тисяч студентів, проте це також нова культура і нова мова, і нові середовища, і заради цього всього, власне, й варто робити той свій клятий вибір поміж поразкою еміграції та поразкою життя в батьківщині: невидимі книжки накладами в тисячу й менше примірників, театральні вистави у пристосованих приміщеннях для кількох глядачів, альтернативні концерти у клубах для сотні божевільних шанувальників, підземні майстерні, презентації для своїх, спілкування посвячених.

Не беруся стверджувати, що це позірне аутсайдерство є таким уже й програшним — провідні ідеології та системи вартостей теперішнього світу теж починалися з катакомб — і той, хто відвідає цю землю от уже за лічені дні, підтвердив би таке спостереження. Крім того, саме нова, молода культура і тільки вона є по-справжньому нецензурованою, нескорумпованою і — наважуся вжити дещо зоскомлене слово — незалежною. До того ж, маю надію, що її маргінальність насправді може виявитися чимось значно впливовішим від російськомовної масовості чи патріотичного офіціозу. Побачимо.

А поки що для мене страшенно важливо знати, що життя триває, і неконвенційні українські вірші пишуться в Харкові, Одесі чи Житомирі, радикальні перформенси готуються у Львові, Дніпропетровську або Чернігові, а група невідомих екстремістів-музикантів збирається на черговий сейшн де-небудь на дні карпатського бункера.

Варто почекати з монументами незалежності. Щиро кажучи, єдино можливий на сьогодні монумент — це чиєсь обезголовлене тіло, але таких монументів не ставлять, бо це було б надто жорстоко.

Варто почекати з символами і знаками, даймо цій наймолодшій культурі поферментувати ще років десять і все-таки почати змінювати свою країну, водночас і завойовуючи, і тим самим звільняючи її.

І тоді я, можливо, знайду в собі самому всі необхідні відповіді.

21 червня 2001 року

Джерело: Критика. – 2001. – № 6.