in інтерв'ю

Юрій Андрухович: Фірташ фінансує фестиваль, де я буду хедлайнером? Окей, хай покращує собі карму

– Мені здається, що в Україні письменники якось не надто між собою миряться – діляться на “тусовки” та дружать один проти одного. Чому так сталося?

– А мені здається, що ви дуже перебільшуєте негативний бік цього явища. Бо я, наприклад, уявлення не маю, хто проти кого. І в чому це виявляється. Може, якісь приклади?

Я, напевно, занадто сильно відірвався від українського літературного життя, нічого в ньому не тямлю. Тож і ситуація видається мені радше нормальною – такою ж, як і в будь-якій іншій країні: є симпатії, є антипатії, є змішані почуття. Може, щоб відчути цю ворожнечу, про яку ви запитуєте, я мав би пожити в Києві? Розкажіть мені трохи більше про цю ворожнечу. Самому цікаво попліткувати ( сміється )

– До якої тусовки належите ви? Проти кого дружите?

– Я патологічно неконфліктна особа. Тому на сьогодні є тільки один об?єкт, проти якого я виступаю. Це українська влада.

Я вважаю її абсолютним злом, яке веде країну та суспільство до дедалі глибшого занепаду й остаточного розпаду людського в людях. А щодо письменників – я не виступаю проти жодного. Навіщо це мені? Це нецікаво, бо банально. А банальності я ненавиджу не менше від режиму.

Взагалі ж я завжди любив відгукуватися в найвищих суперлятивах про успіхи моїх колег. Якщо би хтось завдав собі такої праці – промоніторити письменницькі висловлювання в цьому сенсі, то я не сумніваюся, що виявився б чемпіоном з компліментів.

Якщо ж мені активно не подобається твір чи загалом уся творчість певного автора, то я просто мовчу. Тобто жодним чином не провокую конфлікту в цьому середовищі, де й без того так мало щасливих і впевнених у собі людей.

Що більше – я не відповідаю на спроби образити мене. Є такий принцип, здається, в буддизмі – замкнути зло на собі, не продовжувати його, не давати йому дальшого життя. От я в деяких моментах намагаюся наслідувати цей буддизм.

– Чому вас так не любить Оксана Забужко?

– О, справді? Вона мене не любить? А от я її люблю. Чорт, і що з цим робити? Але в житті, на жаль, таке трапляється – ти її любиш, а вона тебе ні. Так і живемо.

– Як ви ставитеся до участі письменників у політичному житті? Навіщо всі ці підписання листів і публічні коментування дій політиків? Чи приносять вони бажані результати?

– Письменник не може цілком ухилитися від політики, бо його робочим матеріалом є думки і слова. Тобто на нього є запит. І до нього телефонують, пишуть, звертаються із проханням висловитися з такого-то й такого приводу. Він сам нічого цього не організовує – це до нього дзвонять з редакцій, а не він видзвонює по редакціях. І раз уже до нього дзвонять, то він висловлюється, бо вважає, що це правильно – поділитися своїми думками.

“Він” у цьому випадку – це я про себе, як ви розумієте.

З підписанням листів – окрема ситуація. По-перше, не буває “підписання листа взагалі”. Усе визначається змістом листа і суспільним контекстом. Я підписав листа проти судової сваволі в Україні і тим самим підтримав Юлію Тимошенко, Юрія Луценка та інших теперішніх політув?язнених.

Я зробив це цілком свідомо і переконано. Бо саме цих людей я вважаю на сьогодні найпоказовішими, найзнаковішими жертвами згаданої судової сваволі, іншими словами, безправ?я.

Їх повільно вбивають, щоб довести смерть Помаранчевої революції. Ось про це й треба говорити якомога голосніше, поки ще не всім заткнуто роти. Проте коли вже узагальнювати, то хіба що от як: моє ім?я ви можете побачити лише під листами протесту. І ніколи під хвалебними листами до влади (посміхається). Тут є різниця.

– Після 2004 року в Україні частенько говорять про розчарування. Ви самі не розчарувалися за ці 7 післяреволюційних років?

– Я розчарувався. Та й що з того? Надія теж іще не вмерла. Все гаразд, нормальний для письменника стан – дивитися на свою країну критично і невдоволено. Тобто розчаровуватися батьківщиною – це природно. Бо на те, щоб зачаровуватись, існує чужина. А з батьківщини вистачить і того, що вона просто є.

– Чи може/повинен/має право письменник взаємодіяти з політичними силами – ставати членом партії, отримувати фінансування на випуск книжки тощо?

– Я нікому не радив би. Але це, як кажуть, діло особисте. Зрештою, стерильно чистої ситуації з фінансуванням книжок у нас уже, здається, й не може бути. З іншого боку, я не думаю, що все аж настільки брутально – от він, автор, звертається до керівної партії й каже: “Я хочу бути вашим солдатом, видайте мені книжку”.

Насправді все це складніше, неоднозначніше, завуальованіше. Справжню картину всіх цих хитроплетінь знають не автори, а видавці. Це вони змушені крутитися, наче в?юни, бо це їхній бізнес.

– Цього року ви є одним із хедлайнерів на міжнародному поетичному фестивалі “Meridian Czernowitz”. Генеральним партнером виступає група Фірташа. Як ви до цього ставитеся?

– Ось я щойно від вас про це почув. Не вірити Вам підстав у мене немає. А відповім я хіба що так: це все клопоти фестивального керівництва. Ми ж насправді не знаємо, які перепони їм доводиться долати для того, щоб ця багатоступенева і складна акція все-таки відбулася. Через яких “смотрящих” пробиватися.

Фірташ? Окей, хай покращує собі карму добрими справами.

– Ви би погодилися брати участь у аналогічному культурному заході, якби його фінансував Дмитро Табачник? Чому?

– Дмитро Табачник не фінансував би ні за що аналогічного культурного заходу. Бо такий захід – це дієве заперечення всіх табачниківських зусиль щодо нашої меншовартості й культурної ізольованості.

– Публікації на честь 20-річчя незалежності – доволі песимістичні. Якщо говорити про підсумки в українській культурі останніх 20 років, то є тут чим пишатися?

– Культура є, на щастя, галуззю, сказати б, неколективною. Її творять передусім особистості. А їх у нас ніколи не бракувало. Але мені не подобається формулювання “чи є чим пишатися”. Що таке “пишатися”? Так і хочеться собі уявити якусь таку заводську дошку пошани з фізіями всіляких заслужених людей і напис “Ними пишається колектив”.

Насправді я говорив би не про те, чим “можна пишатися”, а про те, що любиш. От ви ж, безумовно, любите якісь тексти українських письменників? І я багато що з них люблю.

Мені здається, один із підсумків 20-річчя той, що наша культура суттєво порізноманітнішала. У ній з?явилася поліфонія, плюралізм. У ній активно присутні Ліна Костенко і Лесь Подерв?янський, етно-фольк і сучасний авангард, “КомуВниз” і Алла Загайкевич, “ДахаБраха” і анімація Степана Коваля, Прохасько і Маков, харківський театр “Арабески” і львівський імені Курбаса. Ну, й так далі.

Інший підсумок: усе найцікавіше в українській культурі з?являлося не завдяки, а всупереч державі – як вільна творча ініціатива вільних людей. Так і повинно бути. Поява цих вільних людей – також один із підсумків. Аби тільки нинішня система все це поступово не розчавила, бо деякі симптоми є надто очевидними. Тому так важливо протестувати, зокрема і відкритими листами.

– Якби ви формували “футбольну команду” українських письменників (за умови, що туди можуть потрапити і жінки, і чоловіки), то кого би покликали в основний склад?

– Оксану Забужко – в центр нападу (сміється)! Всі інші гравці плавно пересуваються полем, з?являючись на різних позиціях і демонструючи тотальний футбол. Жіночу компоненту збірної мали б доповнити Ірена Карпа, Таня Малярчук та Марія Матіос. Чоловічу – Іздрик, Сергій Жадан, Тарас Прохасько, Степан Процюк, Євген Баран, Олександр Алієв і Андрій Шевченко.

Останніх двох слід було б терміново видати, щоб і вони вважалися письменниками. З такою збірною ми всім накидаємо по саму зав?язку. Але за умови, що головним тренером буду я (сміється).

– Я не можу згадати жодного видавництва в Україні, з яким би ви працювали постійно. На Заході натомість нормальною є ситуація, коли у відомого письменника є “свій” видавець. Чому так сталося?

– В Україні я незалежний у своєму виборі і волію для кожної книжки знаходити того видавця, який найбільше їй відповідає. Книжка – це ж певна цілість, така собі нерозривна єдність форми і змісту, чи, як нас колись навчали у львівському поліграфі, “синтез духовної суті з матеріальним продуктом” (посміхається).

За межами України я йду іншим шляхом і працюю переважно з одними й тими ж видавцями – “Чарне” у Польщі, “Зуркамп” у Німеччині, “Акантіладо” в Іспанії, “Нуар сюр Блан” у Франції та Швейцарії. Я переважно задоволений нашими стосунками, ми стали близькими друзями. Я відчуваю, що вони цінують мене як автора – тому й не хочу змінювати їх на інших.

– Чула, ви змінили назву книжки – замість “Лексикону інтимних місць” вона тепер називається “Лексикон інтимних міст”. Чим слово “місце” не догодило?

– Лише фонетикою. Тобто я на мить уявив собі оте “СЦЬ” такими от великими літерами на обкладинці. Й подумав, що краще пожертвувати каламбуром з “інтимними місцями”, ніж допустити оте, даруйте на слові, “сцяння”.

Автор: Ірина Славінська
Джерело: Українська правда

Написати відгук

Comment