Інтерв’ю з перекладачем: Михайло Найдан

Як Ви стали перекладачем?

Я почав перекладати в університетські роки, коли ще був студентом. Тоді я саме слухав курси російської мови і мої професори (з-поміж яких Вєра Борковец із Чехії) давали мені завдання перекладати декотрі вірші. Тож я перекладав Ахматову, Блока, Мандельштама, Пастернака та інших. Перші мої надруковані переклади з’явилися у літературному журналі «Гіперіон» у 1976-му році. За українські переклади я взявся в аспірантурі у Колумбійському університеті. Я три рази одержав нагороду в університеті за мої переклади російских поетів. А там неабияк підтримав мої зусилля в ділянці перекладу професор Роберт Магвайр. Він сам був перекладачем польської поезії (а також Андрєя Бєлого та Гоголя). Богдан Бойчук, Василь Барка, Ася Гумецька та Іван Фізер, всі підтримували мене, коли я почав займатися перекладами українських авторів. До цієї справи мало хто брався, та ще й Юрій Луцький перестав перекладати через свій вік, от тоді я і вирішив серйозно взятися за справу. Моя перша книжка – переклади Ліни Костенко – вийшла 1990-го року у видавництві Garland Publishers у Нью-Йорку. Мене тоді дуже підтримав Іван Фізер.

З якої мови (мов) Ви перекладаєте і на яку (які)? Як сталося так, що Ви обрали саме цю мову (мови)?

Перекладаю з української, російської та румунської. Власне російська – мій фах, українська – рідна мова моїх батьків. Із румунської почав перекладати завдяки знайомству та спілкуванню із румунською поетесою Ліліаною Урсу, яка двічі приїздила за програмою Фулбрайт до мого університету Пеннстейт.

Розкажіть трішки, як Ви підходите до роботи, перекладаючи роман, збірку новел, збірку віршів. Що спільного? Що відмінного? Які кроки Ви зазвичай здійснюєте?

Завжди намагаюсь триматися близько до тексту оригіналу. Переклад поезії більше потребує слуху. У перекладі поезії треба зберігати звукобудову (чи то «звукоквінтесенцію») оригіналу, а також те, що я називаю органічним ритмом. Приміром, суть вірша Наталки Білоцерківець «Саксофоніст» не можна перекласти без цієї звукобудови. Я старався це передати. Натомість проза більше вимагає логіки, хоча часто трапляється і поетична проза, як-от у Юрка Андруховича. Звісно, поезія також вимагає логіки, але тут важливішу роль відіграють інші елементи, такі як метафори, синтаксис, ритм, рими тощо. Зазвичай я швидко роблю перший варіант або на папері, або просто на комп’ютері. Коли перекладаю поезію, часто читаю оригінал вголос, щоб увійти в мелодію та світ тієї поезії. Тоді полишаю переклад на декотрий час, аби відійти від нього. Вертаюсь до моїх перекладів часто і потрошки правлю. Часом пересилаю друзям на перевірку. Перекладаючи з російської, я співпрацюю із моїм колегою із університету Бакнелл Славою Ястремським. Так, ми разом переклали Марину Цвєтаєву, Ігоря Клєха, Ольгу Сєдакову та інших. До речі, зараз ми працюємо над перекладом першого видання «Тараса Бульби» 1835-го року, що його західний світ взагалі не знає. Дві голови із чотирма очима й вухами більше ловлять, аніж лише одна. До слова, ми надзвичайно гармонійно співпрацюємо вже довший час. Втім, коли перекладаю із української, співпрацюю із різними авторами. Дуже приємно мені працювалося із Ольгою Лучук. Ми з нею зробили антологію української поезії ХХ століття «100 років юності», а також «Літаючу голову» Віктора Неборака. Ольга дуже ретельно працює і добре розуміє обидві мови й, окрім того, різноманітні літературні традиції. Нещодавно колишня моя аспірантка Ольга Титаренко також дуже допомогла мені із моїми перекладами Богдана Ігоря Антонича, Тані Малярчук та Марії Матіос. Давніше Оксана Тацяк мені перевірила переклади Юрія Винничука. Я завжди вдячний за співпрацю із такими добрими та компетентними людьми. Всі вони, до речі, львів’янки, бо я часто приїжджаю до Львова. Я також вдячний Мирославі Приході з видавницва «Літопис», де Михайло Комарницький директор, за її ретельну редакторську роботу над моїми двомовними виданням.

Як Ви отримуєте замовлення? З Вами сконтактовуються видавництва? Чи як це відбувається?

Буває по-різному. Переважно я сам вирішую, що хочу перекласти, і пропоную проект видавцеві. Треба мати або готовий проект, або велику частину рукопису. Я мушу бути захоплений твором, аби його перекласти. Коли вперше читав «Перверзію» Андруховича, вже від перших сторінок я знав, що мені треба його перекласти, а відтак сконтактувався із автором. Раніше я довший час був захоплений поезією Павла Тичини, Ліни Костенко та Максима Рильського, тож зробив переклади кожного із цих авторів. Часом видавництва, літературні агенти або самі автори звертаються до мене. Якщо проект мене цікавить, беруся за роботу. Так, наприклад, мені запропонували перекласти оповідання Сергія Лук’яненка «От судьбы» для антології європейської фантастики – і я погодився, бо твір був цікавим. Так само було із оповіданням Єлєни Арсєньєвої «Береза, белая лисица», що з’явилося в тому самому виданні фантастики. Нещодавно мене попросили перекласти інший твір Лук’яненка «Полуденний фокстрот» для антології про вампірів “By Blood We Live”, що саме вийшла друком (з-поміж видатних письменників там присутні Стівен Кінг, Енн Райс та інші). Якось, до мене зверталися, аби я переклав другу книжку віршів Ліни Костенко, бо в той час її саме пропонували на Нобеля. І я, звісно, погодився задля української справи, але й тому, що шанував її твори. Колись давно, як я ще був в аспірантурі, мені пропонували перекласти збірку віршів Василя Стуса. Я відмовився з однієї простої причини – на тому етапі своєї кар’єри я не був готовий до такої складної лірики.

Що Вас найбільше приваблює в перекладацькому фаху, які його переваги? Недоліки?

Передовсім зауважу, що я не вважаю перекладацьку роботу своїм єдиним фахом. Я не обмежений тільки ним, адже я й сам пишу вірші, пісні, прозу (роман «Сім знаків Лева»), статті тощо. Трошки малюю. Для мене це все – творча робота, і вона приваблювала мене ціле моє юнацьке і зріле життя. Оскільки я викладаю, мій університет розцінює мої перекладацькі роботи як наукову працю. Я завжди пишу вступи для кожної книги перекладів, а також додаю пояснювальні примітки для читачів. Біда (бодай маленька) в тім, що із точки зору фінансів, перекладач художніх творів рідко може заробляти досить, щоб із того нормально жити. Але я маю свою університетську працю, яка мені дозволяє працювати над перекладами. Перекладач художніх творів займається перекладом не задля грошей, а задля задоволення і ширшої справи.

Чи є сенс ставити запитання авторові твору, який Ви саме перекладаєте?

Абсолютно. Коли автор згідний на це, то запитання ставити треба. Я виріс в культурному середовищі не в Україні, а в діаспорі. Деякі українські реалії на відстані мені не були доступні, аж доки я не поїхав до України сам. Декотрі автори з великою охотою відповідають на мої запитання, але не всі. Наприклад, Ліна Костенко ані разу не відповіла (вона жінка із особливим характером). Є автори дуже прихильні. Найбільше можу відзначити Юрка Андруховича за його довжелезні відповіді на мої запитання в роботі над перекладом «Перверзії». Він заслужив нагороду за його терплячість і за його увагу до моїх запитань. Гадаю, треба колись зібрати докупи наші імейли і надрукувати книжку, бо в них – перекладацька і творча майстерня. Додам також, що майже всі сучасні автори, яких я перекладаю, готові відповідати на мої питання і без питань.

Який досвід, які знання та якості особливо важливі для перекладача художньої літератури?

Обов’язково треба багато читати. Мати любов до слова і до словесности. Словники – одна річ. Я маю у своїй бібліотеці усі найважливіші словники (включно із тлумачними) для перекладача. У західних словниках бракує сучасних слів, в українських словниках, виданих в Україні, бракує старих та діалектичних (приміром, галицьких) слів. Словники в Інтернеті (як multitran.ru) та електронні (як Abbylingvo) полегшують справу, з ними можна швидше працювати. Кожен перекладач повинен практикувати, виробляти свій смак і свою інтуїцію. Інтуїція, підкріплена досвідом, є найважливіша. Теоретики перекладознавства переважно не перекладають, а відтак їхній практичний досвід обмежений. Краще не бути рабом якихось теорій, але треба виробляти власні принципи і підходи до роботи. Обов’язково слід досконало знати культуру, історію, літературу і власне лексику тої мови, з якої перекладаєш. Водночас необхідно глибоко розуміти ті самі елементи у своїй рідній мові та культурі. Адже мови й традиції не збігаються. Тому треба добре знати ті моменти розбіжности і вміти їх передати.

Чи існує який-небудь виконаний Вами переклад, що особливо врізався Вам у пам’ять? Розкажіть трішки про нього, будь ласка.

Жодний переклад не є досконалим. Приємніше було мені працювати над «Перверзією», бо там стільки цікавих проблем для перекладача (і мовних, і культурних). Про це я пишу у своїй статті “Translating a Novel’s Novelty: Yuri Andrukhovych’s Novel Perverzion in English”, яку надрукували у журналі Yale Journal of Criticism. Велике задоволення отримую, коли в мене виходить природна поезія англійською в моїх перекладах (зокрема у декотрих моїх перекладах Ліни Костенко, Василя Симоненка, Аттили Могильного та інших). Часом лучиш у точку, а часом (може, і частіше) – ні. Колись один діаспорний літературознавець мені написав, що неможливо перекласти поезію Тичини і що я повинен полишити свій проект. Я пішов проти течії його поради і задоволений тим, що зробив і надрукував книгу. Попри те, що поезія Тичини складна, бодай західний читач тепер має можливість читати його англійською. Велику приємність мав, перекладаючи Віктора Неборака. Страх багато мовних складностей у його «Літаючій голові», але перекладач має бодай старатися передати такі складні твори. Мені також було надзвичайно приємно чути від однієї викладачки із донецької області, що вона використовує мої переклади Ліни Костенко для їхніх студентів у вивченні англійської мови.

Якби Ви були цілком вільні обирати – яку книжку, які книжки, творчість якого автора Ви перекладали б?

Тепер збираю і перекладаю збірку сучасних українських жінок-письменниць. Продовжую працю над «Бульбою». Майбутнє скаже, над ким і чим буду працювати (хоча вже знаю, що хочу зробити збірку перекладів поезії Бажана)…

Джерело: http://levhrytsyuk.blogspot.com/2010/02/14-interview-with-translator-michael.html

Звезда

В том краю, где мы не побываем,
выпал снег на башни и сады.
В сумерках горит, не задуваем,
тихий свет в окошках из слюды.

Светится сосновое корытце,
мягкая купельная вода.
И звезда так властно серебрится,
первозданна, словно коляда.

Перевод Елены Буевич
Джерело: http://magazines.russ.ru/druzhba/2009/9/and4.html

Glory to the camels

Из нас получилась бы до того прекрасная пара,
что мы подошли бы даже для рекламного ролика.
Примерно такого:

За стойкой бара сидит Он.
Через несколько стульев — Она.
Вот Она начинает копаться в сумочке.
Он протягивает ей
открытую пачку сигарет.
В ту же секунду Она успевает найти в сумочке
свою.
Он смеется.
Она улыбается.

Следующий план:
две пачки кэмелов на стойке бара
одна возле другой,
одна возле другой.
Пепельница, окурки, дым.

Потом снова:
Он и Она вместе выходят из бара.
Разумеется, в будущее.

Надпись:
СИГАРЕТЫ “КЭМЕЛ” —
САМ ПО СЕБЕ ПРЕКРАСНЫЙ ПОВОД ДЛЯ ЗНАКОМСТВА!

Оставалась пара пустяков:
подобрать музыкальный фон,
договориться об интерьере и массовке,
решить, что там с будущим.

Сначала было несколько
неплохих писем.
Потом кто-то из двоих впервые задержался с ответом.
Потом это стало нормой, потом отвечать
стало обязанностью.
Жизнь вернула на место все, что хотела.
Теперь остается думать:
а было ли вообще что-нибудь, кроме дыма?

Но какого черта ты, чудище,
давил свои желтые окурки в пепельнице
так отчаянно, словно погонщик верблюдов,
по ошибке допущенный в приличное общество.

Перевод Игоря Белова
Джерело: http://magazines.russ.ru/druzhba/2009/9/and4.html