Уперше я покінчив з Росією одинадцять років тому. Всю зиму і першу половину весни 1992 року я провів за писанням „Московіади” – безумовно, не найкращого, але все-таки найпристраснішого з моїх романів. Діялося це на старомодно-фешенебельній і по-буржуазному затишній віллі „Вальдберта”, неподалік Штарнберзького озера, в околицях Мюнхена з його механічними ляльками та багатьма іншими принадами. Геополітичний вибір, таким чином, було зроблено без особливих вагань: Захід, Захід і ще раз він. Оскільки писаний мною роман я сам означував як роман жахів, Росія і передусім Москва мусила поставати в ньому жахливою. Вся напруга романної пристрасті, як мені здається сьогодні, виникала від зіткнення реального (західного, баварського) та уявного (східного, московського) світів. Останній, хоч і зовсім ще свіжий у моїй пам’яті, уже зазнавав неминучих авторських спотворень. Можна припустити, що я енергетично підживлювався тим контрастом.
Драматизму додавали передачі російської служби радіо „Свобода”, яке тоді ще базувалося в Мюнхені. Я слухав їх переважно вечорами, спустошений цілоденними блуканнями мене і мого героя уявною та напіврозваленою Москвою. Вісті з колишнього СРСР були загалом тривожні. Божевільні інфляційні стрибки, брак паперу, електрики, сірників і борошна – для України це могло закінчитися приблизно так само, як у 1918 – 20 роках. 23 лютого якась група офіцерів Радянської Армії проголосила відновлення Союзу. Імперія прагнула зростися знову, що зовсім не вимагало якихось надприродних пасіонарних зусиль. Іноді здавалося, що це справа кількох тижнів або й днів. З цим слід було щось робити – я робив, що міг.
Отоді я й покінчив з Росією вперше.
Удруге я зробив це під час першої чеченської війни, утретє – під час другої.
З часів першої запам’ятався виступ якогось найвищого державного силовика у програмі „Час” (в нас тоді ще показувано програму „Час”). Він казав, що після взяття Грозного війна переходить у наступну стадію – партизанську. Але ми готові до такого повороту подій, запевняв він, будемо стосувати західноукраїнський досвід кінця сорокових, там є достатньо багато напрацьованих нашими батьками методів.
При слові методи мені згадалися розповіді одного старезного московського професора-пушкініста. Наприкінці сорокових, коли він ще не був професором (але, вочевидь, уже був пушкіністом) він потрапив на дійсну службу до винищувального загону десь у Карпатах. Серед інших там була історія про банду, що засіла в печері і люто звідти відстрілювалась, просто-таки плювалася вогнем, аж поки в бічних стінках печери не було попросвердлювано шурфи, крізь які пущено газ. Усі без винятку бандити позасинали навіки у страшних судомах. Ідея полягала в тому, що принаймні частина з них складе зброю і дасть викурити себе назовні. Але серед них не виявилося такого жодного, про що старезний професор відгукувався з повагою. Позбавлені будь-якої воєнної леґітимності бандити на очах перетворювались у цілком респектабельних воїнів. Щоправда, в мертвих.
Я не знаю, навіщо мені був потрібен цей відступ. Можливо, мені йдеться передусім про себе самого. Я хочу любити Росію – от у чому справа, мене вельми непокоять прояви моєї злостивості щодо братньої країни, яка – чого вже там відмовлятися? – давно вже стала суттєвою частиною нас самих. На жаль, Російська держава не залишає мені шансів, час від часу здійснюючи чергову газову атаку і паралізуючи в зародку себе інакшу – ту, що нею я прагну захоплюватися. Щоб мій ідеал Росії став яснішим, окреслю його більш точно, але все ж не без деякої приблизності: мені йдеться про її, Росії, іншу, неімперську можливість. Невже з цього так ніколи нічого й не вийде?
Тобто нині, після невдалої спроби постімперської трансформації в першій половині 1990-х років (якщо така спроба взагалі мала місце), залишається ставити питання жорсткіше і відвертіше: чи така – неімперська – можливість узагалі для Росії існує? Чи може Росія бути неімперією?
За великим рахунком, я не знаю, чому в моїй системі вартостей „імперія” – це погано. Тим більше, „імперія” цілком конкретна – Російська. Адже, поклавши руку на серце, я не можу стверджувати, ніби Британська, Османська чи Священна Римська викликають у мене таку ж адреналінову реакцію. Про Габсбурзьку я тут узагалі краще промовчу з огляду на те, що багатьом моїм читачам в Україні я й досі ввижаюся таким собі аґентом полковника Редля.
Найпростіше пояснити мою ідіосинкразію традиційним баластом галицько-западенських упереджень. Десь він, звісно, присутній (хоча б на рівні ідентифікування росіян як вони), але навряд чи визначальний. Нечисленні в наш час і дедалі рідкісніші прояви галичанської русофобської обмеженості дратують мене не меншою мірою, ніж найаґресивніші антиукраїнські ескапади професійних борців за руську єдність.
Загалом же уявлення про нутряну русофобію галичан чи – дещо ширше – західних українців є одним із хронічно найзапущеніших російських міфів, розпачливою спробою якось витлумачити собі проблематичність, чи, м’яко кажучи, небезхмарність стосунків із молодшими братами, заздалегідь прийнявши тезу про дві України, з яких одна – більша – загалом проросійська і переважно російськомовна, а друга – менша – Росію ненавидить і послідовно каламутить найчистішу воду братньо-слов’янських стосунків. Генетично ця теза походить із тих самих кабінетів, де століттям раніше вже було сформульоване розуміння України як політичної інтрижки кількох німецьких та австрійських міністрів. Як усяка істина кабінетного походження, вона передусім наївна. По суті справи це спроба самозахисту перед самою реальністю: локалізувати антиросійське зло в Україні, розташувати його десь подалі, на західних присмеркових околицях, у сфері згубних і підступних австро-угорських, польських, німецьких, а нині вже й американських впливів. З американцями, до речі, насьогодні виникла відчутна плутанина – вони чи то потенційні суперники і навіть вороги у наступному поділі тих самих сфер, чи то найближчі союзники у боротьбі з тероризмом.
Насправді Україн є значно більше, ніж дві (погодьмося, що двісті двадцять дві принаймні), і де саме сьогодні проходять українські лінії поділу, не зовсім відомо, тобто відомо лиш те, що вони проходять усюди, але найменшою мірою на рівні реґіональному.
І все ж: звідки воно береться, це моє неприйняття Російської імперії? Чим вона так завинила переді мною, дозволю собі спитатися?
У моїй приватній міфології чомусь виникає літо 1968 року, саме так – середина літа, мені вісім років, я закінчив перший клас середньої школи і під час вакацій потрапив до Праги. Відтоді це місто страшенно багато для мене важить: відчуття липневого „раю на землі” назавше вгніздилося в моїх візіях. У липні 68-го я ще не міг цього розуміти, але, звісно, міг це відчути – апогей „празької весни”, пульсування свободи, безліч вільної молоді на вулицях і площах. Мені хотілося мати таке ж довге волосся і поводитися так само незалежно. Через кілька тижнів – на той час я вже повернуся додому – усе це буде брутально зупинене військовою інвазією. Щось у цій дійсності виявиться не так.
Зрозуміло, в тому віці я не намагався заглиблюватися в політичні причини того, що трапилося. Ця інвазія швидше здавалася мені проявом певного суто естетичного конфлікту. Невимовно гарне місто, переповнене вільними молодими людьми, виявилося містом, естетично несумісним із тією системою, до якої належав я. Треба було вибирати, з ким я тепер. З боку системи в дію пішли танки – естетичний арґумент, можливо, навіть значно атракційніший для восьмилітнього хлопця, ніж якась там середньовічна архітектура на тлі гіпівського карнавалу. Не знаю чому, але в тому конфлікті я все-таки вибрав не танки.
Залишається вкотре констатувати, що наші смаки непередбачувані і в той же час саме вони визначають усе. Але в такому разі навіщо я пишу ці рядки? Цілком вистачало б малодушно зізнатися, що Росія і все російське мені не подобаються, бо такі вже в мене смаки. І це було б жахливою неправдою. Або ще гірше – жахливою правдою.
Я по-дитячому розкреслюю аркуш паперу на дві вертикальні половини і намагаюся вписати в одну з них „позитив”, а в іншу „неґатив”. Це стосується Росії, тобто що я про неї думаю. Колись у школі ми саме в такий спосіб аналізували образ Гомерового Одиссея – розумний, але хитрий, кмітливий, але підступний, цілеспрямований, але безжальний, герой, але сволота. Цього разу в позитивній частині аркуша в мене „інтелектуально-душевна широта, глибина і відвага” (яка, до речі, нам, українцям, переважно навіть не снилася), „чудова не-від-світу-цьогошність”, „особлива анархічна здатність літати над побутом і дрібнотою”, „незаперечна культурна самодостатність та інтенсивність”. У неґативній частині – „поліційний/спецслужбістський характер влади”, „маніпулятивно-дезінформуючі ЗМІ”, „цинічно-технологічний політикум”, „ксенофобська – расова, релігійна, національна – нетерпимість загалу”. Неважко зауважити, що все позитивне корелює з індивідуальним, з окремо взятими особистостями, у той час як усе неґативне – з суспільним, із системою в цілому. Іншими словами, залишається визнати рацію чи то Кюстінову, чи то ще чиюсь – зараз уже не пам’ятаю докладно чию – в тому, що „вони [росіяни] викликають захоплення як окремо взяті люди і відразу – як суспільний, об’єднаний у державну цілість організм”. Ось вам – не більше й не менше: захоплення і відраза, або – або, крайнощі по-російському.
Для України перебування в російській зоні світу обертається копіюванням передусім російського „неґативу”. Генетична близькість нинішньої української державно-владної верхівки до російського естетичного ідеалу передбачає не тільки щирий захват від фільму „Брат 2” чи салонно-блатнякової попси, але й – що неминуче випливає зі специфіки смаків – уперте намагання стабілізувати свою власну державу за російським зразком, досягнути путінської непохитності і безальтернативності. Для втілення цього проекту не вистачає лише такої дрібниці, як наявність цього самого українського Путіна. Таким чином, залишається цілком реальною перспектива остаточної здачі свого містечкового суверенітету – ясна річ в обмін на певні майнові та, сказати б, юридичні ґарантії – в руки Путіна справжнього і єдиного. Іноді здається, що такий проект уже надзвичайно близький до втілення і наступного ранку ми просто прокинемося в іншій країні. Іноді так не здається: це означає, що маятник знову гойднуло у протилежний бік. І все-таки, спостерігаючи відносну успішність саме цього, стабілізаційного геополітичного проекту, я ловлю себе на підсвідомому бажанні якомога голосніше цитувати Хвильового: „Геть від Москви!”. Мені прикро, що я ладен користуватися настільки печерним гаслом. Хвильовий, щоправда, потім змушений був пояснювати, що йому йшлося не про Москву як таку, а про Москву, столицю всесоюзного міщанства, Москву буржуазно-непманську, ту, що зрадила робітниче Марксове вчення і ганебно переродилася. Проціджуючи крізь зуби його хрестоматійний заклик, я теж мусив би уточнювати, про яку саме Москву мені йдеться. Ні, звісно, не про ту, Москву неофіційну, Москву без московської прописки, де на нікчемно малу квартирну площу іноді набивається так багато вільних і щедрих людей, що ходиш серед них увесь, просто обдарований і щасливий: ще крок – і почнеться, гітари, цигани, ведмеді, непояснимий душевний свербіж з приставленим до скроні пістолетом, велика загадка безмежно складної психічної структури з її переможним „А це тобі за Севастополь!” у фіналі.
Мій досвід особистого постійного спілкування зі світом латиниці, тобто Окцидентом, нараховує одинадцять років. Починаючи з того ж 1992-го, коли я, засівши серед альпійських передгір’їв на бідермаєр-юґендштильній віллі „Вальдберта”, писав свою політично некоректну „Московіаду”, починаючи з тих зимово-весняних сум’ятливих днів і ночей, я намагаюся позиціонувати себе в розумінні західних колеґ як неросіянина. За найвищим рахунком – це намагання якомога активніше відстоювати свій культурний суверенітет. Хоч – куди мене понесло – насправді йдеться про дуже й дуже приватне, внутрішнє і особисте. „Це так, ніби ти – Іван, а тебе всі називають Павлом”, – пояснюю я свою нетерпимість. „О, справді? – недовірливо посміхаються вони. – Ну, гаразд, якщо це для тебе так важливо – будь Іваном. Хоч водночас ти все-таки Павло!”. Якось приблизно так.
Відверто кажучи, на дванадцятому році своїх паломництв на Захід я вже дещо стомився, хоч уперто не перестаю:
– заперечувати, що Достоєвський повинен бути мені ближчий, ніж Гессе;
– відмовлятися від компліментів з приводу російського балету, як від таких, що формулюються не за адресою;
– переконувати, що мова, якою я пишу свої романи й есеї, не вигадана президентом Кравчуком у грудні 1991 року;
– демонструвати, що мелодія „Калінки-малінки” залишає мене цілком байдужим;
– криво посміхатися на кожне їхнє „дабром пошалюйста!”.
Я не перестаю робити ще десятки інших спазматичних жестів, мені йдеться, як уже сказано, передусім про моє індивідуально-індивідуалістичне я, в мені, чорт забирай, бачать когось іншого, себто мене, чорт забирай, насправді не бачать – отже, це той-таки самозахист, моє розпачливе небажання прийняти реальність і раз назавжди погодитися з тим, що слово vodka з їхньої консумптивно-гедоністичної свідомості вже ніколи не вдасться витіснити словом horilka, а роки минають, і вони все так само вітають мене своїм „дабром пошалюйста!”, на що я скриплю зубами і мрію про запровадження в Україні латинського письма…
Але – слушно запитує мій приятель Андрій Бондар, цитуючи навіть не себе, а класика – як тоді бути з тоненькою свічечкою букви ї та місячним серпиком букви є?
Як бути з ї, як бути з є, як бути з Я?
У своїх гео(культурних? політичних? поетичних?) конструкціях я найчастіше спираюся на кілька ефемерид. Однією з таких є Центрально-Східна Європа. Останньо я лише те й роблю, що відбиваюся від підступного запитання „а що це таке?”. Я свідомо розмиваю її межі, містифікую й затуманюю. „Це Нью-Йорк, – кажу я. – Це стовп в околицях карпатського Рахова. Це територія постмодернізму, наділеного пам’яттю і надією. Це територія, де багато руїн. Це рухома територія, що дрейфує на схід. Це моя остання територія”.
Нещодавно я дійшов висновку, що для мене це аж ніяк не уламки Габсбурзько-Дунайської ідилії (про що можна було зробити недалекоглядний висновок з моїх давніших писань), отже, не територія старої Австро-Угорщини, не цинамонові кав’ярні, не віденські поштівки, не старі галицькі анекдоти, не Захер, не Мазох, не Кафка, не Музіль, не Шульц, не Рот, не всі інші.
Ні, звісно, все це там присутнє, воно є, але десь глибоко на дні – те, що на споді.
Натомість те, що не на споді – значно ближчий історично простір комуністично-тоталітарного панування, себто все-таки уламки і все-таки імперії, але інші іншої – західні уламки Російсько-Радянської імперії в її найширшому розумінні (не тільки в межах колишнього СРСР, а в усіх – і зовнішніх теж – межах, з усіма не тільки колоніями, а й домініонами, протекторатами та навіть сателітами). На цих теренах фактично відсутня Австрія (таким чином габсбурзьке розуміння Центрально-Східної Європи відпадає остаточно), зате присутня колишня НДР – і не тільки у зв’язку з робітничим антирадянським повстанням 1953 року.
Окреслення меж цієї Центрально-Східної Європи часом дошкуляє мені поважними історичними клопотами. Не знаю, як бути з норовливими титовською Югославією, чаушесківською Румунією чи Албанією Енвера Ходжі. А проте припускаю, що й вони нікуди не дінуться: вирвавшися політично за межі Росії та безпосереднього російського політичного диктату, всі ці режими однак залишалися під сильним впливом російської парадигми правління. Плоть від плоті, кров від крові.
З усього випливає, що моя Центрально-Східна Європа – це колишній соцтабір, Ostblock. Це ті терени, де переважна більшість населення залишилася відчутно невдоволеною й ображеною результатами попереднього поділу світу після Другої світової війни, внаслідок чого їхні найближчі нащадки охоче підтримали наступний, справедливіший на їхню думку, поділ 1989 – 91 рр. Іншими словами, це ті терени, де упродовж приблизно півстоліття накопичувалися претензії й відтак нелюбов до Росії. Тарас Прохасько дуже точно означив цю Центрально-Східну Європу як „територію, максимально сприятливу для ведення партизанської війни”. І справді – вона всюди там, де „лісові брати”, Армія Крайова, УПА, вона – це Будапешт 1956-го, Прага 68-го і Ґданськ 80-го.
Так, це ті терени, де люди в околицях сорока і старші свого часу вивчали за шкільною програмою життєпис Лєніна, їздили на екскурсії до Москви, Ленінграда і Волгограда, возили туди на продаж джинси й жувальну гумку, а звідти – алкоголь, телевізори і ювелірні вироби. Не дивно, що вони все ще можуть говорити російською і потраплять читати кириличними літерами.
Але не завжди хочуть у цьому зізнаватися.
Навряд чи я маю право так усе це й залишити, не дати нам жодного шансу. Тобто звести дефініцію Центрально-Східної Європи до „території, де не надто люблять Росію”, до антиросійськості, таким чином повторивши той самий гріх „локалізації зла”, за який так допіру критикував російських же ідеологів.
А якщо з безвиході розвернути все на 180 градусів і подумати про любов?
Я в ній не сумніваюся, вона є.
Моя любов до Росії центральноєвропейська. Вона містить у собі пам’ять про кривди, про кожну газову атаку минулого. Але вона не відмовляється від надії. Центральноєвропейська любов до Росії – аж ніяк не химера, вона реальність, вона всюди там, де люди ще можуть (хоч і не завжди хочуть) говорити російською і читати кириличними літерами. У цьому, певно, криється несамовито цікавий потенціал. Назовімо цю реальність омніпотентною.
Ця любов дивна і тому висуває свої передумови. Справжня любов завжди ультимативна. Справжня любов – це найчастіше пістолет, приставлений до скроні.
„Чого я хочу від Європи? – запитував білоруський стратег Андрей Динько у середині 90-х. – Звісно, щоб оцей міраж нагодував мене, втамував спрагу і надрукував мої есеї та романи. Але ж не нагодує, не втамує і не надрукує. Чого я ще хочу від Європи? Я хочу, щоб там не було Росії”.
Тож і я в наслідуванні Андрея Динька запитаю, вторуючи його останньому слову:
Чого я хочу від Росії?
Для початку кількох елементарних речей.
Щоб вона припинила геноцид і визнала незалежність Чечні.
Щоб вона перестала тиснути на Україну (и прочих разных шведов) з приводу того, кого їй, Україні обирати/не обирати і з ким по життю єднатись, а з ким у жодному разі.
Щоб вона відмовилась від ідеї тримати всіх нас на прив’язі.
Щоб вона – знову за Андреєм Диньком – нарешті втратила будь-яку перспективу екстенсивного розвитку, експансії на Захід і зосередилася на собі, такій прекрасній та глибокій.
Щоб вона прочитала мої романи мовою оригіналу.
Щоб вона відучилася сприймати мою країну виключно як батьківщину сала.
Щоб вона більше ніколи не кидала за ґрати своїх найкращих письменників.
Щоб вона ставала ліберально-індивідуалістичною, щоб російське індивідуальне („позитив”) завжди превалювало в ній над російським суспільним („неґатив”).
Іншими словами: щоб у тій вкрай вибуховій суміші деспотії з анархією, що зоветься Росією, російська анархія перемогла російську деспотію.
Мої вимоги до Росії абсурдні й нездійсненні, моя любов до неї дивна.