АБСОЛЮТНИЙ СЛУХ

Моя пам’ять підказує мені, що одного ранку я прокинувся в жахливо холодній, заповненій бляклою листопадовою сірістю кімнаті. Це трапилося в котромусь із попередніх життів — тому, де я був студентом і жив по всіляких гуртожитках. Отже, я дивився у гуртожитську стелю, якої, щоправда, не пам’ятаю, але я певен, що вона була такою ж нестерпною, як уся ця кімната, вся ця осінь, вся ця не зовсім ще звична самотність, що до неї слід було якось через силу звикати. Самотність пояснювалася просто: минулої ночі я врешті стрімголов освідчився у коханні і — як це стриманіше висловити? — отримав негативну відповідь. Тому на ранок я дивився у стелю і мені зовсім не хотілося жити далі. Так, усе це і справді дуже просто пояснюється: юність, розпач, любов.
Але як пояснити те, що в моїй голові пульсувало одне-єдине заклинання: «Добрий ранок, моя одинокосте»? Тим, що саме воно тої миті виявилося найдосконалішою формулою мене, бо в ньому був зосереджений і болісно скорчений увесь я? Тим, що слідом за цим рядком — я про це пам’ятав — повинен був виринути наступний, не менш відповідний моєму станові?
Добрий ранок, моя одинокосте. Холод холоду. Тиша тиш. Циклопічною одноокістю Небо дивиться на Париж. Це був початок вірша майже забороненої поетеси Ліни Костенко. Вірш називався іменем майже забороненого (принаймні для згадування в українській радянській поезії) художника — «Ван-Гог». Я завчив його фактично напам’ять — не тому, що поставив це своєю метою, а мимоволі — тому, що надто часто перечитував. То був один з моїх улюблених віршів, опублікований у майже забороненому закордонному календарі. Надзвичайно дивному виданні, в якому серед сільськогосподарських оглядів та кулінарних рецептів можна було зненацька натрапити на півприховані сигнали про те, що українська поезія буває іншою: Антонич, Голобородько, Холодний, Калинець. А також вона, авторка заклинання «Добрий ранок, моя одинокосте».
Наважуюся припустити, що того разу, коли я прокинувся в жахливо холодній, переповненій листопадовою сірістю кімнаті, цей рядок урятував мені життя. Це дуже голосно сказано, але поезія, напевно, і полягає в тому, що деякі речі мусять бути сказаними голосніше. Ліна Костенко навчила українську поезію інтонаціям. Тобто виразному вимовлянню певних замовчуваних речей уголос.
Що стосується порятунку мого життя, то він став можливим через відчуття зв’язку. Моя самотність виявилася не тільки моєю, насправді — даруйте телевізійну брутальність — я був не один, зі мною солідаризувалася майже заборонена і леґендарна поетеса, а також Ван-Гог, божевільний художник з небезпечною бритвою в руці. Ми були всі заодно у наших самотностях-одинокостях — цілі юрми безпритульних, романтичних, богемних, голодних і проклятих «акторів життя». Навряд чи я здатен був усвідомити це відчуття, цей зв’язок. Напевно, спрацювало щось інше — поклик майбутнього, сформульований просто, геніально і начебто спеціально для мене: «Добрий ранок, моя одинокосте!». Мені було трохи більше вісімнадцяти і то був ранок. Отже, насправді то не було заклинання, а був поклик майбутнього, точніше, його виклик.
Суть поезії (оттак замахнувся!), напевно, не в написаному і тим більше не в надрукованому, а у вимовленому й почутому. Коли художника Опанаса Заливаху в 1965 році засадили до Станіславської тюрми, він прокидався ночами від того, що якісь зеки жіночої статі, себто «зечки», виспівували зі своїх камер у протилежному крилі щось на її, Ліни Костенко, слова. Тюремне подвір’я відлунювало польським рефреном «co komu do tego». Художник Заливаха готувався до суду з наперед відомим вироком, і його наскрізь протинала ця радість, це відчуття зв’язку. Життя вартувало боротьби, тюрма розкладалася зсередини кримінальними жіночими голосами, Ліна Костенко вимовляла слова, які зводили нанівець само існування тюрми.
Історія української літератури всіх минулих століть, але передусім двадцятого — це історія несвободи і цензурних утисків. У зв’язку з цим це ще й значною (і надто значною) мірою історія пристосуванства, боягузтва, зрадництва та колаборації. А також не надто героїчна історія побутових доносів, анонімних сигналів, парткомівського стукацтва й тихого алкоголізму. Іншими словами, це — історія Спілки письменників України, історія їхньої, письменників України, спільноти, їхньої спільності.
Ліна Костенко не належить цій історії. Саме вона — і ніхто інший — прищепила сотням тисяч українців непохитну певність у тому, що цензура — це зло і злочин, а самоцензура дорівнює самогубству. Саме вона привчала цих духовно вайлуватих і від природи не надто схильних до максималізму та різкості, а по-іншому кажучи, не надто сміливих людей до того, що слова «незалежність», «гідність» і «свобода» в українській мові існують не просто так. Про неї циркулювали десятки історій — про її зухвалі репліки, бездоганні афоризми, ризиковану жестикуляцію, про всі ці плащі, шпаги, мантії і з викликом пронесені на політичні судилища квіти для засуджених.
Тому вона, хоч і вся з історій, узагалі не належить історії, а швидше навпаки — майбутньому. Вона його абсолютний слух. Тому її оцінки настільки точні, а висновки завжди безпомилкові: «Ми є, тому що нас не може бути».
І саме тому одного з перших січнів посередині нашої розтятої на половини молодості ми так синхронно сповзалися з усіх незліченних кутів і спалень того антикварного львівського помешкання і вмикали той жахливий магнітофон «Весна» і вкотре пускали касету якогось Володі К. (де він зараз, скільки ж це вже років, як у Детройті!) — він записав безліч пісень на її добре впізнавані слова, тож ми, наче мовчазні змовники, сідали довкола магнітофона, багато курили, допивали рештки вина, якоїсь кави і, самі того не усвідомлюючи, переходили в майбутнє, яке саме в ту мить, мабуть, і починалося.

ДТ, № 10 (538) , 19 – 25 березня 2005 року

Юрий Андрухович: О России и надежде

1. Фальсификация

Я ненавижу телевидение и понятно почему: оно на девять десятых состоит из попсы. Впрочем, с ненавистью я, пожалуй, загнул – можно бы выразиться и посдержаннее. Скажем так: я недолюбливаю телевидение. Или еще мягче: я вполне мог бы прожить без телевидения.

Но еще два – три месяца тому назад я, ненавидя телевидение, не мог без него жить. Я нервничал и переключал каналы, и каждый из них наперегонки с другими пытался всего меня, во весь мой рост, погрузить в дезу, накрыть меня ею с головой, утопить меня в ней.

Естественно, дело шло к выборам президента и телевизионная деза считалась одним из действеннейших средств предвыборной борьбы во имя единого и неделимого провластно-пророссийского кандидата.

Но я (позже окажется, нас таких было 15 миллионов) любил другого кандидата и дело его избрания ничтоже сумняшеся счел чуть ли не решающим делом всей своей жизни. Поэтому я ненавидел все (за исключением одного) украинские телеканалы, без устали изливавшие вовне свою вонь, и особенно меня раздражал русский человек Дмитрий Киселев на одном из них.

В отличие от своих коллег-аборигенов он лгал с особым профессиональным апломбом. Наверное, именно таким образом – ложью – он боролся за единство Украины и России. Ему казалось, что он делает доброе дело для страны, которой не жалко. Однако хватит о нем.

Ведь потом у нас была революция – да, именно так, без кавычек, я и пишу это слово, потому что если это было нечто иное, скажем, “революция”, то я ничего в Украине не смыслю. И под ее, революции, гражданственным воздействием даже телеканалы преобразились и прекратили лгать – почти все, за исключением пожалуй одного, но тот – донецкий, ему разрешается.

И когда я уже потихоньку остывал от своей телефобии, а улыбки телеведущих переставали казаться мне такими бесконечно противными, я случайно (дело было в гостях) напоролся на один из главных российских телеканалов и мне объявили, что они сейчас покажут фильм “о событиях на Украине”.

После чего началось: видеоряд с бомжами, якобы “участниками революции”, чьи-то агрессивные физиономии, полное отсутствие общих планов (дабы утаить полтора миллиона митингующих), потом опять какое-то орущее быдло крупняком, потом некий “политтехнолог из штаба Ющенко” авторитетно рассказал, что оранжевый цвет минувшей весной придумал некто Сорос (а почему бы не Черчилль в восемнадцатом году, хотелось мне крикнуть), потом появился мальчик с совершенно кокаиновым взглядом, якобы студент, который без обиняков выложил все как оно есть со студенческими подрывными организациями – и структуру с “сотниками” да “десятниками”, и принципы финансирования (от того же Сороса), и тактику прорыва милицейских заграждений – и все это на фоне видеоряда с полевыми занятиями каких-то парамилитарных усатых мужичищ, неизвестно где, когда и кем отснятых, то есть явно импортированных из какой-то другой оперы, приднестровской что ли.

Тут я взбунтовался и попросил хозяина дома выключить Геббельса на фиг, что он и сделал. Но осадок, как говорится в известном анекдоте, все равно остался.

2. Вивисекция

Грех российской дезинформационной махины состоит не только в том, что она целеустремленно работала на разъединение братской (я не язвлю) страны, истово воплощая в жизнь изготовленную по российским же технологиям альтернативу “территориальный раскол или гражданская война”.

И не только в том, что для достижения этой цели она не брезговала мелким жульничеством с достаточно впрочем опасными последствиями – когда, например, произнесенные Ющенко слова о том, что он “готов встать перед донецкими шахтерами на колени” синхронно переводились на русский таким образом, что он “готов поставить донецких шахтеров на колени”.

Но эта же махина – а через нее и вся официальная Россия – грешна еще и перед собственными гражданами, перед своими же россиянами, по-советски тупо лишив их объективной информации о происходящем у нас и тем самым – ни больше и ни меньше – изолировав от действительности.

Ну почему российские репортажи из революционного Киева в ноябре 2004 года до такой боли напоминали советские телесводки из Праги 1968-го или Гданьска 1980-го?

Неужели мир так и стоял на месте в течение всех последних 30 – 40 лет?

Неужели русским людям и сегодня можно впаривать и втюхивать все эти сусловские мессиджи об “американских деньгах”, “зомбированных молодчиках” и “националистическом шабаше”?

В результате же произошла одна довольно жестокая штука. Благодаря оранжевой революции весь цивилизованный мир узнал об Украине нечто очень важное и противоположное тому, что знал о ней раньше (а знал он – если вообще что-нибудь знал – что это некая зона серости, скучная и унылая, которой правят несколько постсоветских подонков).

И вдруг оказалось, что это красивая оранжевая страна, в которой множество свободных людей и они совершенно красиво, свободно и оранжево победили серое постсоветское зло. Поэтому все лучшее, что живет и дышит в цивилизованном мире, поддержало и полюбило Украину.

Она внезапно и прочно вошла в моду, в самые что ни на есть центры притяжения, и все эти “западники” теперь едут сюда толпами, снимают фильмы, пишут репортажи и влюбляются.

И только русские братья никакой правды обо всем об этом не знают и в лучшем случае обижено молчат, а в худшем злобно по-жириновски ругаются. И мне становится невыносимо жаль их – таких лишенных реальности, таких одиноких в своей обиженности, таких чужих на европейском празднике жизни.

3. Реколлекция

Иногда мне настолько жаль их, что я даже и не спрашиваю “Кто виноват?”.

С этим как бы все ясно – виноваты те, которые решили, что раз Украина для России “окно в Европу”, то надо бы ее поплотнее от Европы отбаррикадировать. То есть заглушить это окно к чертовой матери, чтоб не лезли.

Но куда важнее вопрос о будущем – и даже не “Что делать?”, а “Камо грядеши?”.

То, что Украина свой европейский выбор уже сделала и “грядеши” в Европу, для меня теперь вне любых сомнений. Россия же изначально и традиционно по поводу Европы высокомерничает и по-прежнему пытается сплотить вокруг себя некое военно-политическое сообщество постсоветских полудиктаторов для некоей новой сверхдержавы.

Зачем? А это уже вне сферы рационального – просто так, для противовесу что ли, чтоб Запад не выпендривался, а если все-таки нужна формулировка поинтеллигентнее, то вот она: для многополюсности мира.

Того, к созданию которого уже приложились и Саддам, и Каддафи, да и любой африканский людоед. И сильно помогло оно им?

Ах, полноте, Россия! – так и хочется мне воскликнуть классическим слогом. Я знаю, что умом тебя не понять и даже люблю тебя за это, но ум, а точнее разум ведь иногда тоже не лишний. Разберись в себе и соберись заново и найди для себя новое продолжение. Допустим того, чего ты уже достигла в 1991-м – свободы. Откопай ее, эту свободу откуда-то из своих потаенных гражданских хранилищ! У тебя должно получиться, я знаю.

Ведь очень хочется нормально жить по-соседски, ездить друг к другу в гости без виз и разговаривать об искусстве.

Но чтобы такой разговор у нас наконец получился, России нужен переворот. В том числе и так называемый коперниканский – из тех, которые выражаются в стремлении видеть, слышать и понимать по-другому.

Или, скажем, в способности рассмотреть в Украине нечто большее, чем родину сала, дешевой рабочей силы, лимиты, нелегальных гастарбайтеров, горилки с перцем, фрикативного, с придыханием “г” и южного акцента с шоканьем. И даже нечто большее, чем весь этот вконец одряхлевший комплекс Святой Руси, славянского единства, “матери городов русских”, православия, чаепития, рукоблудия, чинопочитания и суесловия.

Но для того, чтобы рассмотреть в Украине нечто большее, чем наборы подобных стереотипов, нечто новое, оранжевое и свободное, России необходимо впервые посмотреть на нее с неподдельным и непредвзятым интересом.

А для этого, к примеру, для начала перевести (но хорошо перевести!) и прочитать десятки украинских поэтов, а потом еще десятки прозаиков – чтобы знать нас настолько же хорошо, насколько мы знаем вас.

А то ведь вся надежда останется лишь на водку. Очень ненадежная, по-моему, надежда.

[8.02.2005 17:58], Украинская правда

Джерело: www.pravda.com.ua/archive/2005/february/811.shtml

Мюнхен, 14. 01. 07

Я вже давно мав би заборонити собі вживання
цього слова — «революція». Особливо у поєднанні з «помаранчева».
Ніде правди сховати: я досі можу і хочу говорити про неї годинами.
Варто лише мене зачепити — і я вже знову там, у листопаді — грудні
2004-го. Це може свідчити, щонайменше, про дві речі — про «синдром
ветеранства» і про те, що з нього неминуче випливає: втрачене
відчуття реальності.

Реальність є дамою жахливо ревнивою. Вона не
терпить, коли її перестають відчувати, і ображається, а відтак
суворо карає.

І все ж я знову не можу втриматися від згадки
про революцію. Я, ніби нерозкаяний алкоголік, обіцяю собі, що це
буде востаннє. Ще тільки ось цей, один-єдиний раз.

Пригадую, як одного з грудневих вечорів, коли
перемога здавалась особливо близькою, ми з Юрком Прохаськом
перетинали все ще бурхливий Майдан. Зрозуміло, про що ми говорили і
про що думали. Майже як у Віктора Гюґо: «Про що ти думаєш? — Про
майбутнє». Юрко сказав, що тепер надзвичайно важливо скласти
«список речей, котрі мусять бути змінені». Ідея мені сильно
сподобалася. Я залюбки склав би власну версію такого списку. При
цьому я означив би його дещо категоричніше — «речі, котрі мусять
бути змінені, бо інакше знову гаплик». Що більше категоричних
пунктів нашого невдоволення було б кожним із нас викарбувано на
своїх особистих скрижалях, то більше шансів змінити країну ми
одержали б.

Але я так і не склав свого списку. Спершу я,
здається, відкладав це заняття через усілякі нагальніші, а з часом
навіть знайшов для себе сяку-таку мотивацію: чому саме я повинен це
робити? І чому б зрештою не дозволити собі таку розкіш — перестати
не спати ночами через українську політику? Країна врешті вийшла на
добрий шлях, і їй це вдалося, загалом, без моєї допомоги.
Суспільство визріло само собою, згідно з якимись невідомими для
мене законами, і цілком непомітно для мене воно стало повною мірою
— як це називається? — громадянським. Доки я шукав його паростки,
воно виявилося великим деревом у розквіті сил. Воно краще за мене
орієнтується, що йому тепер робити з усіма цими змінами.

Виявляється, саме це й було головною ілюзією: що
ми самі (суспільство?) стали якісно новими. Тобто ми якось
некритично переоцінили себе. Ми сприйняли чудо за норму — ось у
чому річ.

Чудо революції полягало в тому, що до нас на
хвилинку зазирнуло прекрасне майбутнє і протягом цієї історичної
хвилинки саме воно диктувало нам нашу громадянську зрілість. Але
чудо не буває перманентним, воно на те й чудо, щоб минати, а
точніше кажучи — щоб вислизати.

Разом зі згортанням останніх наметів майбутнє
пішло від нас, а його місце хазяйновито посіло теперішнє з усіма
внутрішньо йому притаманними пережитками минулого.

Нині вже здається, що відтоді жодної з «речей
списку» змінено так і не було. Затерті анонімними нічними
виконавцями революційні графіті на колонах Київського поштамту — це
промовиста спроба прокрутити час назад, вирізати із суспільної
пам’яті небезпечно пульсуючий сегмент із гаслом «Майдан», своєрідна
лоботомія. Ще рік-другий — і вся Україна остаточно впевниться, що
ніякого Майдану насправді не було. Там стояло кількасот безробітних
пияків-западенців, яким за це платили Сорос і Березовський.

У цій ситуації мені залишається й далі робити
те, що я робив і чого не робити я вже не можу, — намагатися
впливати на перебіг подій виключно своїми індивідуальними методами.
Тобто переживати, спостерігати, думати, формулювати подумане,
відточувати формулювання до разючого блиску. Без особливої надії,
що ці блискуче відточені формулювання матимуть якусь відчутну
зворотну реакцію. Але все-таки з надією. Бо вона можлива навіть
після реваншу. Зрештою, хіба не я сам писав ще в лютому 2005-го, в
розпал пореволюційного медового місяця, що «…і так доведеться все
починати спочатку»?

Це хороша справа — завжди починати спочатку. Це,
виявляється, надзвичайно солодка й захоплива перспектива, ця суміш
Сізіфа з Мазохом.

Тебе вкотре скинуто з самого вершечка твоїх
ілюзій, ти знову вільний, у тебе розв’язані руки, ти знову
ненавидиш владу й тому говориш про неї все що забажаєш, із єдиним
прагненням — нашкодити їй якомога більше. Це як знову народитися
для чергового кармічного втілення.

До того ж ти чомусь упевнений, що цього разу
тебе почують і зрозуміють краще.

Дзеркало тижня, № 3 (632) 27 січня — 2 лютого 2007


Джерело: http://www.dt.ua/3000/3680/55681/