Юрій Андрухович: «Час — один із моїх улюблених героїв»

Важко знайти постать, яка була б, подібно до Юрія Андруховича, однаково впливовою як у громадському житті, так і в літературі. Його підпис під тим чи іншим зверненням апріорі засвідчує авторитетність протесту, — так було за часів Кучми, так є і зараз.

А втім наше інтерв’ю все ж таки стосувалося переважно мистецьких тем. Бо будь-які політики підуть, а зроблене Андруховичем і його найталановитішими колегами лишиться.

Пан Юрій відповів на кілька моїх запитань під час свого перебування у Києві з новою літературно-концертною програмою «Цинамон», так само, як і попередній альбом «Самогон», створеною разом із польською групою «Карбідо».

— Як з’явився «Цинамон»?

— Я зробив вибірку текстів, у яких є прив’язка до Дрогобича, до Бруно Шульца, бо це мало виконуватися на фестивалі його пам’яті. Тож я вибрав вірші, що перегукуються з ретро міжвоєнних років, зі світом галицьких містечок, населених божевільними аутсайдерами, в яких усі пальцями тицяють. Я пояснив це музикантам, і вони розібрали тексти — кожний брав собі по кілька віршів. А потім ми з’їхалися, і в Дрогобичі було перше виконання — у 2008 році.

— Це вже не перший ваш проект з рок-групою, але саме з «Карбідо» так добре склалося…

— Від самого початку то була певна випадковість. Ми познайомилися на літературному фестивалі у Вроцлаві, директор якого їх запросив, щоб вони акомпанували всім поетичним виступам. У слова вони не вдавалися, йшлося про підсилення настрою. Але мені він запропонував приїхати на день раніше і спробувати конкретно з ними зробити кілька творів. Вийшло непогано, сподобалося публіці. Ми вирішили, що працюватимемо разом. Я надіслав їм добірку моїх текстів, вони створили музику, і 2006 року ми записали «Самогон». Я спочатку був зацікавлений виключно у тому, щоб це зафіксувалося на диску. Але вони якось поступово втягнулися, і все вийшло за межі одного проекту. Почали концертувати. Завдання з «Цинамоном» було набагато амбітнішим передусім у них, бо вони взяли на себе своєрідну надінтерпретацію моїх віршів. Вірші, які я запропонував до «Цинамону», набагато давніші за часом написання, зі збірки «Екзотичні птахи і рослини» кінця 1980-х. Але нічого б не спрацювало, якби не вийшов польський переклад 2007-го. Тоді це стало можливим, бо їм страшенно важливо розуміти текст, пережити його і щось до нього придумати.

— Вони вас відчувають?

— Я розумію це так: вони добре відчувають мене як поета, ставляться максимально серйозно до моїх текстів. Під час запису альбому і моєї голосової доріжки вони періодично брали на себе режисерський бік справи, формулювали на рівні побажання: може, тут акцентувати, цей рядок вивести. Вони страшенно різнобічні як митці, кожен веде одразу кілька проектів. Мені пощастило, що у нас склалася хороша співпраця.

— Чи має поет перетворюватися на рок-зірку?

— (Сміється.) В мене теж щодо цього великі сумніви. Я думаю, що поет не має цього робити. Фронтмен, співак у традиційному рок-н-ролі є також і поетом, його тексти виконуються. Але він апріорі в музиці, не переходить з літератури, як у нашому випадку. Однак у нас насправді не рок-концерт, це все ж літературні читання трохи в інакшому форматі. Тому публіка, хоч і добре приймає, таки дещо ошелешена, бо навіть не розуміє, як поводитися: для рок-концерта замало рок-н-ролу, для літературного вечора занадто голосно і енергійно. Тобто ми перебуваємо у стані становлення особливого стилю, не знаю, як він називатиметься, — може, «цинамон»? Я, звичайно, лаври рок-зірки завоювати навряд чи зможу, але того й не прагну. Насправді йдеться про ще одну форму подачі текстів.

— Власне, чому така форма стала для вас важливою?

— Їхня музика мені подобається настільки, що я на певному етапі приєднуюся до її створення. Замість декламувати починаю виспівувати партії, народжуються мелізми. А з другого боку, тут ще фактор неповторності кожного окремого концерту. І все це разом — велика захоплива пригода, всередині якої мені подобається бути.

— Як ви оцінюєте стан сучасної української літератури?

— Думаю, впродовж останніх кількох років не трапилося жодної нової проривної речі, або мені про це невідомо. Років із п’ять тому у нас був розквіт, пік нової хвилі: молоді, умовно кажучи, автори заявили про себе. Нині Жадан підготував антологію «Декамерон» — маленький підсумок літературного десятиліття. Зібрано десять авторів, що дебютували в останні десять років як прозаїки. Він мене попросив кілька слів написати на обкладинку, тож я це прочитав. І ось коли такий зріз отримуєш, думаєш: «Супер, кожний текст один в один, класно, на рівні». Але ж це дуже дозована антологія. Тим більше там зібрана мала проза. Думаю, тут спрацювала криза, адже багатьох видавців паралізувало. З іншого боку, в чистоті своїй цей процес не має залежати від видавців. Звичайно, важливо мати місце, куди можна віднести новий роман, але це не означає, що треба припинити його писати, поки криза не мине. Тому з літературою так — ніколи не вгадаєш. Може, у ці хвилини вже дописуються якісь колосальні речі.

— Чи існує зараз станіславський феномен?

— Існував. Але це, я сказав би, вже тема для істориків новітньої літератури, він вже має своє місце: середина — друга половина 1990-х.

— Чому ви так у цьому категоричні?

— Тому що, бувши всередині цього, можу сказати, як це існувало. Значною мірою це була тусня, читання одних і тих самих книжок, показування навзаєм найновіших текстів і самопрезентація як єдиного феномену. Я був трошки висунутий уперед, бо за часом раніше стартував, а вони — просто молодші за віком. Нові автори були наче з вулиці — приходять, нікому ще не відомі, приносять тексти, і всі дивуються: як це добре! Але означення «станіславський феномен» було актуальне і потрібне на певний час, поки люди не стали вже окремими іменами. Давно зрозуміло, що називати Тараса Прохаська представником станіславського феномену вже кумедно якось. Бо є Тарас Прохасько, і все. А також Юрій Іздрик, Володимир Єшкілєв, Галина Петросаняк і ті, в кого локальний масштаб. Думаю, всі просто стали особистостями, і ця етикетка — «станіславський феномен» — може спокійно відійти в історію.

— Трохи про закордонні справи. Не так давно вийшов французький переклад роману «12 обручів». Як його приймають?

— Дуже добре. Я регулярно отримую від видавців копії рецензій. А ось «Московіаду» у Франції майже ніхто не зауважив, бо вона вийшла на два-три роки раніше. Просто видавництво тепер увійшло до потужнішої видавничої групи, котра більше уваги приділяє піару й активно працює з медіа. Тож, думаю, ця реакція не в об’єктивній природі того, що я написав, а швидше в технологіях піару, якими займаються видавці. Відчуваю це навіть по тому, що в мене з’явилися прибутки від продажу книжок і почали запрошувати до Франції на виступи, чого раніше не було. До речі, з їхньою публікою це складно, оскільки недолюблюють авторів, котрі виступають з перекладачами, треба добре володіти французькою.

— Чи готуються ще якісь переклади?

— Зараз ми з німецькою перекладачкою працюємо над найскладнішим, мабуть, текстом — «Перверзією». Робота йде страшенно повільно. Я володію німецькою достатньо для того, щоб ми працювали послідовно, тобто вона робить кілька розділів, пересилає мені, я їх авторизую. Але тут я виявив, як багато мені хочеться змінювати, бо цей текст для мене у багатьох своїх моментах застарів. Ми вирішили це зробити. Коли щось мене не влаштовує, пропоную зміни. Це, мабуть, той цікавий випадок, коли переклад відрізнятиметься від оригіналу.

— Якщо вже мова зайшла про Німеччину — для вас це, вочевидь, щаслива країна: регулярні переклади і видання, численні виступи. Чому так склалося?

— Знов-таки, залежить від видавництва. «Зуркамп» — одна з найсерйозніших видавничих фірм, яка добре тримає свого читача: з одного боку, то інтелектуальні книжки, з іншого — захоплива художня література, і в будь-якому разі — завжди дуже високий якісний рівень. Вони працюють для читаючої німецькомовної частини світу, а стежити за літературними подіями, купувати книжки — одна зі сталих бюргерських традицій. Сьогодні вони ще й нарікають — мовляв, не читає народ, як у 1950—1960-ті. Але це не порівняти з нашою ситуацією. Є ще один чинник — я знаний також як автор політичних коментарів, колонок у німецькій пресі стосовно України. Так що це дійсно сприятлива для мене частина світу, і я завжди відгукуюся на запрошення.

— Якщо вже згадали про подорожі, хочеться поцікавитися: в якому стані ваша книга — путівник міських есеїв?

— Із 111 міст лишилося близько 20. Хочу вже напружитися, щоб вийшла у грудні. Влітку здійсню останній штурм, потім дам книжці добре вилежатися, як слід її прочешу, перепишу ще раз — і можна буде видавати.

— А чи є у ваших планах великий прозовий твір?

— Є. Але тут вже ані слова не відкрию.

— Ну хоча б почали вже працювати?

— Ні, ще не починав. Не роблю всього водночас.

— Питання дещо несподіваного штибу: наскільки необхідна для літератора така риса, як підприємливість?

— Я так розумію, що багатьом моїм колегам здається, що я жахливо підприємливий. Я себе таким не вважаю. Але я знайшов оптимальний, мабуть, для себе варіант. Я відгукуюся на пропозиції — про що я вже говорив. Можна готовність виступати перед публікою назвати технологією, піаром. Піар помістили у винятково негативний контекст, розуміють як саморекламу з надуванням. А насправді це ж просто контакти, стосунки з громадськістю. Для автора його піар — це, наприклад, його літературний вечір. І він піариться, чому ні? Він читає те, що написав, таку подачу здійснює. В цьому сенсі я підприємливий. Але для мене це знов-таки швидше моє бажання змінюватися і бути мобільним, якомога частіше зриватися з місця, кудись їхати. Бо коли я довго пересиджую без змін, то в мене криза починається. Отже, такі речі мені страшенно необхідні.

— Колись вас зараховували до постмодерністів. Тепер, коли постмодерн у минулому, може, поясните, що це таке?

— Цей термін насправді працював у межах конкретної системи координат специфічно французької і франкомовної філософсько-естетичної школи. Коли його почали клішувати у різних мовних середовищах, то все, на жаль, одразу було спрофановане. Тому з терміну «постмодернізм» можна тільки жартувати. Він виник як жартик, як поняття, а чи було явище — для мене це досі відкрите питання. Пам’ятаю, на одній літературній дискусії у Берліні, коли модератор спитала, чи досі живий постмодернізм, хтось відповів: «Він завжди був мертвий». Окрім того, це поняття, про яке прийнято говорити критично. Характеризувати його позитивно — це вже якийсь моветон. Тому на запитання, чи він позаду, я не можу відповісти, тому що його не було взагалі. Але у певний період якась частина тусні повірила, що він справді існує, і намагалася намацати якісь його ознаки: цитатність, колажність, щось таке. Але цитатність і колажність завжди були. У всіх більш чи менш значущих літературних творах хтось когось цитує.

— Тоді більш нейтрально — що таке актуальність у мистецтві?

— Це те, що не просто потрапляє в ногу з тенденціями, а створює їх, коли у вдалому контексті з’являється нова мистецька якість, — наприклад, нова літературна якість у контексті української чи європейської літератури; тож актуальність, як на мене, багатоаспектна штука. Нижні рівні — мода. Просто є постать, яка виходить на сцену, виступає, зала забита молодими шанувальниками. Вони звертають увагу, наприклад, що він у своїх улюблених кедах, це починається на такому рівні, а закінчується створенням нових тенденцій. Актуальність — це також потрапляння, мабуть, у дух часу з його постійними розривами — бо у нас же немає єдиної часової лінії, єдиного часового потоку, все це страшенно рване, і боюся навіть, що хаотичне.

— То що ж актуальне зараз?

— Узявши такий конкретний предмет, як проза, ось на прикладі «Декамерона», маємо повернення до такого нормального оповідацтва, до розказування історій. Причому з максимальною оголеністю, відвертістю у фізіології, у якихось субкультурних речах. Тому і ожив такий жанр, як оповідання. Переважно це історії сучасного міста.

— І як це назвати?

— Який «-ізм», яка назва усьому цьому може бути — може, невдовзі хтось щось вигадає.

— Повертаємося до соціальної, жорсткої літератури?

— Безумовно так.

— Будете на це якось реагувати?

— Давайте, може, зустрінемось після виходу книжки про міста. Тому що мені зараз не хочеться це переказувати. Краще я відреагую своїм текстом.

— Ви в одному з інтерв’ю сказали, що час — це фіктивна категорія. Чому?

— Це теж ближче до жарту. Насправді час — один із моїх улюблених героїв. А оскільки я автор фікцій, то у цьому сенсі час — фіктивна категорія також. Але час для мене також важлива система координат. Єдине — я хочу деформувати його у своїй творчості. Я не погоджуюся з тим, що він у нас лінійний і цілісний. Я відчуваю його і хочу, щоб він з моїх творів все-таки вимальовувався не однозначно лінійним, а швидше як певні закрути, кола, петлі.

— У петербурзького прозаїка-авангардиста 20—30-х років Костянтина Вагінова в одному з романів описано ситуацію, коли письменник поступово опиняється всередині створюваного ним самим тексту. Чи здатний, на вашу думку, митець керувати реальністю?

— Тут справа не у керуванні. Смішні такі речі трапляються… Ось ми виконуємо на початку «Цинамону» річ «Вольф Мессінг». Під час туру Україною ми дорогою зупиняємося у якійсь кафешці на Миколаївщині чи Кіровоградщині, замовляємо каву, і раптом по увімкненому телевізору оголошують початок серіалу: «Вольф Мессінг». Ми всі регочемо: таке знамення. І, головне, не вперше. Наступного дня сидимо в іншому закладі, у Дніпропетровську, проводимо розбір польотів дуже принципово. Нервова, складна розмова. Доходимо до проблеми, як освітлювати: чотири концерти у нас, яка по світлу ситуація? Домовляємося, що пісню від пісні треба відокремлювати затемненням, блекаутом. У мить, коли ми у тому погоджуємося, раптом повністю вибиває світло. Настає блекаут. З’являються офіціанти зі свічками. Так що не як у Вагінова, але буває таке. Якщо автор чогось як митець вартий, то він своїми творчими зусиллями просто викликає демонів. І це відбувається поза його свідомістю.

Автор: Дмитро Десятерик
Джерело: http://sumno.com/article/intervyu-z-andruhovychem/

Музика (не)розуміння

«Враження повної ошелешеності публіки… Але я помітив, що на 20—30–й хвилині починається розуміння», — поет і письменник Юрій Андрухович розповідає, як їхню творчість сприймали у п’яти містах України, де проходив тур на підтримку однойменного альбому. Його оцінка квітневих гастролей тверезо–критична: майже ніколи не набиралося повних залів, а найменше публіки було в Одесі. Але всюди концерти завершувалися довгим прощанням. «Тобто сподобалося», — резюмує Андрухович. Така характеристика слухацької реакції напередодні п’ятничного завершального концерту, що проходив у Києві, вельми заінтригувала. Хоча група підтримки Андруховича й «просунутість» київської публіки не викликала запитань, проте все ж момент занепокоєння був: чи економічна криза не спричиниться до того, що Будинок офіцерів, який, наскільки пригадується, такого інтернаціонального — з вкрапленнями українського — андеґраунду ще не бачив, буде напівпорожнім?..

А зала тим часом наповнювалася. Прийшли Софія Андрухович із чоловіком Андрієм Бондарем. У першому ряду розмістився ще донедавна заступник міністра культури Микола Яковина. Але коли свої місця почали займати директор Польського інститут в Україні Єжи Онух та його колеги, стало зрозуміло, що публіки у залі не бракуватиме. Річ у тім, що проект відбувається за співфінансування Польського інституту, Інституту Адама Міцкевича та Швейцарської культурної фундації «ПроГельвеція». Тому іноземні недержавні організації мали забезпечити підтримку своїх проектів аудиторією. А от з українського боку «Цинамону» допомогли лише транспортна та поліграфічна фірми, хоча були обіцянки Міністерства культури. «У старому складі вони підтримали, а потім з’явилися ці і сказали: «У нас інші пріоритети, у нас — Дєнь Побєди, гроші підуть на це». Хоча наша програма така, що у нас є і Вольф Мессінг, і завершується вона композицією про блукаючі танки і рештки піхоти. Тобто під програму до Дня Перемоги ми також могли би попрацювати», — пожартував щодо пріоритетів нового Мінкульту Андрухович. Експериментальний проект українського письменника та польських музикантів навіть на етапі другого альбому (перший, нагадаємо, — «Самогон») залишається некомерційним: кошти від продажу квитків пішли на пересування групи, а наклад дисків як українською, так і польською мовами становить по тисячі примірників.

Та й сама музика — стиль якої не можуть визначити навіть її творці — знаходиться на шляху до свого слухача. Коли київська зала була майже заповнена (де–не–де виднілися прогалини порожніх місць), Юрій Андрухович та «Карбідо» вийшли на сцену. Першим актом програми була «Індія» — етно–рокова сюїта. Напевно, це була найсильніша частина концерту. Почалася вона з легких звуків сітару, що підступно вплітали увагу слухачів у канву твору, а в кінці розірвали медитацію потужними гітарними рифами. Гітарні партії разом із речитативом Андруховича, як на мене, і визначають стиль цього проекту, який можна окреслити як поетичний ф’южн. Гітара дражнила у «Танго «Біла троянда» і збуджувала у «Зміні декорацій». Хоча не можна применшити ролі ударної секції і партії віртуальних інструментів. Після кожної композиції київська публіка підтримувала експерименти на сцені щирими оплесками. І вже наприкінці концерту, коли музиканти вийшли на «біс», найемоційніші слухачі зайняли проходи, щоб у танці висловити своє задоволення музикою. Чесно кажучи, традиційні концертні зали для такого виду мистецтва — неприйнятна річ. «Карбідо» та Андруховича треба слухати або на відкритих майданчиках, або у затишному кафе, де можна погойдатися на стільці у такт їхнім медитаціям, або взагалі відсунути всі посадочні місця подалі у куток.

«Тільки перед поїздкою в Україну я відчуваю таку лихоманку. Не можна тут не бути хоча би раз на рік», — відгукується про українські візити бас–гітарист Марек Отвіновскі. Те саме можна сказати й про їхні приїзди: від цієї музики —мурашки по шкірі. І бажано, щоб це повторювалося хоча би раз на рік. До речі, з 14 травня «Цинамон» мандруватиме Польщею: концерти відбудуться у десяти містах, що більше за шість українських виступів.

Наталя Дмитренко
Джерело: Україна молода

Юрій Андрухович — інтерв’ю напередодні туру “Цинамон”

Чи погоджуєтесь Ви із висновком польських критиків про те, що «Цинамон» є значно глибшим і обдуманішим, ніж «Самогон»?

Обидві ці роботи, як відомо, це частина трилогії. І я особисто не можу жодну з них поставити вище іншої. Але, мабуть, є якісь об’єктивні речі. На «Самогон», наприклад, таких відгуків не було, відзначалися якісь другорядні моменти. А тут фактично всі рецензії вистрілюють з п’ятьма зірочками. Я не знаю рецензентів, але Карбіди пишуть, що вони просто шалено щасливі, тому що це дуже великі авторитети польської музичної критики, які всі зуби поз’їдали на альтернативній музиці. І якщо з їхнього боку така оцінка, то це означає, що нам справді дуже вдалося. Безумовно, я вже десь у магнітному полі цих оцінок перебуваю, тим більше, що ще насправді в це не вжився. Поки що відбулося тільки три концерти, дуже розкинутих у часі. Можливо, під час нашого туру я почну вже всередині цього «Цинамону» перебувати. Всі ми, виконавці, щоразу ніби проходимо певний тест, але і публіка також. Тому все це страшенно цікаво.

Чому Ви обрали саме триптих?

Все з’являється, як жарт, а потім ми починаємо якось серйозно до цього ставитися. На певному етапі ми всі разом погоджували якийсь принцип, скажімо, назву. У випадку «Цинамону» це було напряму пов’язано з фестивалем імені Бруно Шульца у Дрогобичі. Ще не було думки, що це дилогія, друга частина, просто виступ на фестивалі і все. А після цього виступу почали говорити, що треба працювати над майбутнім диском, а тоді відразу ще й над третім. Це з’явилося, мабуть, від того, що трилогія виглядає чимось більш повним.

Тобто дає можливість більшою мірою розкрити весь задум?

Я переконаний, що так, але тетралогія дала б ще кращу можливість. (Сміється). Та ми про це поки не думаємо. Назва третьої частини з’явилась під час самогонного туру. На останньому концерті в Тернополі з’ясувалося, що там є люди, які роблять абсент. А крім того, в «Карбідо» серед всяких віртуальних пристроїв є інструмент, який так і називається — абсент. Я не можу зараз розказати, як він звучить, боюся, що це одна з їхніх фантазій. Але я і сам не знав, що оце трепетання голубиних крил чи звучання духового оркестру десь в парку — це не заготовки, які кожен діджей отримує для своєї роботи. Все дійсно писалося наживо в страшенно далеких містах. Раптом в нас виявилась така дивна географія.

Мовна і просторова віддаленість не заважала порозумітися?

Нічого б з цього не було, якби два роки тому не вийшла книжка дуже класного поета Яцека Подсядла з польськими перекладами всіх віршів. На мій погляд, він зробив неможливе, бо це тексти з періоду, коли я обирав дуже серйозну, складну версифікаційну форму. Вони римовані, мають дуже вишукану, ритмічну структуру. Перекладач мусив іноді ставати на голову і робити щось таке, що, на перший погляд, взагалі здавалось не моїм оригіналом, але потім там знаходилась мотивація. Єдиний момент, коли ми змушені були відмовитись від перекладу, — центральний твір «Танго Біла Троянда». Із ним дуже важливо потрапляти буквально в десяті частки секунди, і польський варіант оцю ритміку оригіналу не віддавав. Тоді виникла ідея на польському диску також записати українською. Натомість в книжечці той переклад був, щоб польський слухач міг зрозуміти, про що йдеться. А в українському виданні просто додалася ще одна фотокомпозиція. Якби не існувало цих прекрасних перекладів, у музикантів би взагалі не з’явилося ідей, що з цим робити. А так вони отримали від мене вірші вже польською мовою.

Як відбувався запис альбому?

Карбіди отримали тексти віршів. Далі був якийсь період, коли вони думали виключно про те, як подати їх на фестивалі. Про диск ще не йшлося. Захотіли зробити акцент на електроніці: менше живих інструментів, більше комп’ютерного втручання. За початковим задумом це мало відбуватися десь у кібер-кафе, відвідувачів на п’ятнадцять. Проект би звучав дуже тихо і сконцентровано, аби створити якусь віртуальну атмосферу. Але в Дрогобичі такого кафе не виявилось, і нам запропонували виступити просто неба у внутрішньому дворику ратуші. Місця там на 100-150 осіб, тобто разів в десять більше, ніж хлопці собі спершу уявляли. Потім цей праархівний запис був потрібен музикантам, щоб взятися за все справді всерйоз. Коли я приїхав на запис диску, в них практично були зроблені музичні основи кожної з цих композицій. Деякі абсолютно відмінні від того, що звучало в Дрогобичі на першому концерті. От у «Пострілі» начебто і блюз, але вже зовсім інший, збагачений. І уже в студії, в слухавках з цією канвою працював я: ішов за тим, куди мене вело, і так начитував ці тексти, іноді навіть починав наспівувати. Після того, як доріжку записували з моїм голосом, починалося найцікавіше: інтонації, до яких я вдавався, спонукали музикантів розвивати далі в кожній композиції додаткові музичні ряди. Ще довгий час тривало оце збагачення і дописування. Тоді ж з’явився і Цумтор, який надіслав партії ударних до деяких речей.

Чи виникали у Вас протиріччя, адже, мабуть, не всюди їхні музичні асоціації збігалися з Вашим баченням?

Тут швидше йдеться про слухання, а не бачення, і це важливий нюанс. Дуже нечисленні були такі моменти, і я тоді просив щось змінити. Скажімо, «Весна виникала, де тільки могла». Там у фіналі є такий образ — орган, який розібрали на частини. В нього залишилися маленькі дудочки, і дуже багато малечі всякої, хлопців ходить з ними по місту, наче цей орган в розібраному вигляді грає знову. Там мені здалося замало лише тиші. І от «Карбіди» вигадали голос, який раптом стає мегафонним, а потім взагалі незрозуміло, про що говорить. «Індія» теж закінчувалася тишею. Це момент про небесних пілотів і ангелів мені здався неповним, тому знайшли шаманський звук.

Часто кажуть, що проекти з такими поєднаннями створювались багато разів. Які з них здаються Вам вдалими?

Найвдаліше з усього, що я знаю, це робота Гінсберга з різними музикантами. Коли я перекладав антологію американських поетів 50-60-х і подивився повну бібліографію кожного з героїв, я раптом відкрив для себе, що в Гінсберга фонограм більше, ніж друкованих публікацій. І з ким він тільки не працював: Ієгуді Менухін, Пол Маккартні, Клеш (The Clash). З початку 50-х років для поета стає нормою виступати у супроводі музикантів, і вони не заглушають одні одних, є звукопідсилення. Сьогодні дуже великий резонанс у Польщі має поет Машін Швітліцкій і його гурт «Швітлікі» — світлячки в перекладі. Це традиційніший варіант, така пост-панкова рок-музика. Дуже багато поетів повидавало диски, де вони читають під музику – це факт. Я й сам таких дисків маю вдома чимало. Але я сказав би, що тут щось інше.

«Екзотичні птахи та рослини» та «Індія» написані досить давно. Що відчуває автор, коли через певний період повертається до своїх поезій і знову їх переосмислює?

Це не те, щоб повернення часу, ні. Відчуття того, що я знову починаю хвилюватись, коли їх виконую. В кінці 80-х оці тексти звучали практично на кожному нашому вечорі Бу-Ба-Бу, і це вже була певна рутинність. Коли вп’ятдесяте чи вшістдесяте на публіці читаєш ту саму «Індію», виходить вже занадто гладко, доведено до автоматизму. А автоматизм у пам’яті перешкоджає живому переживанню цієї речі під час її виконання. Тому для мене це нагода знову переживати їх.

У цьому проекті поєднано літературу, музику та відео-арт. А чи є у Ваших планах залучення акторів, живої гри на сцені?

Я тільки за. Не хотів би зараз ділитися секретами кухні, але якщо трилогія насправді буде, то це один із можливих шляхів її завершення. Справа ще в тому, що «Карбідо» тісно співпрацюють з театрами, але з дуже вузькою аудиторією, в жодному разі не мейнстрім. Є в них оце англійське off. Там вони робили багато супроводів, всю музичну частину вистав, тому це зовсім знайомий і близький їм світ. Для мене він далекий, бо до театру страшенно рідко ходжу. Коли з цим матеріалом перетнуться музиканти, буде багато зустрічних ідей, і свого теперішнього уявлення я вже потім просто не впізнаю. Мені буде достатньо того, що в основі будуть мої тексти.

Чи не думали Ви поекспериментувати із простором, наприклад, виступити у клубі, а потім у величезному відкритому театрі?

Це прекрасна ідея Олі Михайлюк (директор агенції «АртПоле» — організатора туру), яку ми будемо обговорювати. Такий тур: клуби, театри, літні кінотеатри і на завершення взагалі якийсь вокзал. Поза нашим «Цинамоном» Марек і Цумтор уже працюють в цьому напрямку. Це цикл «Музика для архітектури». Ідея така: в кожній країні Європейського Союзу вони вибирають один архітектурний об’єкт і створюють музичну композицію навколо нього. Не обов’язково парадний палац чи кафедральний собор. Іноді це може бути закинутий завод.

Чи є у Вас поради для тих, хто прийде на концерти, як це найкраще сприйняти?

Ні-ні, не маю порад. Я, чесно кажучи, хочу потрапити на ці концерти. Тобто я зараз жартую, але я піду туди, тому що хочу послухати своїх улюблених музикантів з «Карбідо». Мені просто страшенно цікаво, як це буде сприйматись, які будуть реакції. Я весь в очікуванні, що будуть в блогах писати, і не стільки рецензенти, скільки, так би мовити, ця верства, яка слухає музику. А я зі свого боку можу вступати в якісь діалоги, виголошувати потім свої незгоди. Але наперед закидати нічого не буду, я хочу, щоб усі свої враження склали зсередини.

Інтерв’ю записала Тетяна Манзюк.
Джерело: http://artpole.org/events/andruchovych-interview.html