Юрій Андрухович. Пісні для мертвого півня.

АВТОР цієї книги – однофамілець одного із найвідоміших українських поетів і письменників, який має ще й підозріло схожу біографію.

По-перше, він ровесник “того самого” Андруховича, але досі поезій не писав, а був патріархом музичної групи під назвою Бу-Ба-Бу, яка, щоправда, означає не “бурлеск-балаган-буфонаду”, а значно більш прозаїчні речі: “бубон-барабан-бутафорія” Це й не дивно, в музикантів завжди було гірше з вербальним мисленням, ніж у поетів. Зате зі слухом традиційно краще. Бу-Ба-Бу, як і БУ-БА-БУ, складається з трьох людей. Окрім Андруховича, до Бу-Ба-Бу входять Ігор Неборак і Сашко Іздрик (для порівняння, у склад БУ-БА-БУ входять теж Неборак, але Віктор, і теж Сашко, але Ірванець). Як і “той самий” Андрухович, Андрухович цей (для спрощення надалі так і розрізнятимемо авторів як Той і Цей, не плутати з Чуком і Геком), попри те, що поезій сам не писав, був співвидавцем часописів “Четвер-Імперія” та “Перевал 76”, що вже і зовсім попахує плагіатом для тих, хто в курсі, що Той співвидавав “Четвер”, “Перевал”, а “Потяг 76” видає й досі. Що ж до прозової творчості Цього, що його так і хочеться назвати якимось міцнішим словом, то тут, як то кажуть, коментарі зайві. Достатньо самих лише назв: “Реінкарнація”, “Москвіяна”, “Переверзії”, “Тринадцять ритуалів на місцевості” та “Володар перснів”. Єдине тішить – останнім часом автор переорієнтувався у своїх плагіаторських зацікавленнях, припинив списувати з найвідомішого сучасного українського класика та перейшов на наслідування авторів зарубіжних (можна припустити хоча б Дж. Р. Толкієна) або й голлівудських зразків, якщо мався на увазі однойменний блокбастер, уже сам по собі вторинний. Із чим ми і вітаємо не лише його, а й себе, бо зможемо нарешті зітхнути спокійно.

Стосовно презентованої книги віршів, то автор не лише виявляє в ній дивну непоінформованість у багатьох украй важливих для поета речах (наприклад, що “Мертвий півень” давно пишуть у лапках і з великої букви), а й показує свою зверхність, даючи віршам англомовні назви. Складається враження, ніби він хоче образити українського читача цим своїм дивним українсько-англійським суржиком, не кажучи вже про те, що в цьому відчувається явний брак патріотизму. Не поінформований автор і про те, що вірші зазвичай повинні мати рими, писати в них потрібно про поетичні речі, а не про те, що “Дємбєль нєізбєжен!” чи що “Я знаю, що наш дім Україна”. Такі істини пишуть на парканах, а не в поетичних книжках. Соромно, товаришу Андруховичу, на вашому місці я взяла б собі поетичний псевдонім. Назвіться собі Дем’яном Бєдним чи ще якось, а нашого, українського, найсвятішого прізвища не соромте!

Львівська газета

26 січня, 2005 року

Автор: Наталка Сняданко

Джерело: http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2005/01/26/2038/

Bombing New York City

Osoby p?ci ?e?skiej zapraszamy do wyj?cia –
Do znikni?cia w ciemno?ci.
To numer wy??cznie nasz, m?ski.
Tak zreszt? chcia?a sama natura,
w?a?nie t? niepotrzebn? p?e? obdarzywszy zdolno?ci?
gaszenia bez wody tl?cego si? ogniska.

Niebo nad nami w gwiazdach. To sierpie?, sierpie?.
Miasto pod nami pi?kne niby Galaktyka.
To sierpie?, sierpie?.
To ognisko, przy kt?rym dopiero co siedzieli?my.

“To Nowy Jork – m?wi? –
Przygotowa? si? do bombardowania”.

Zaczynamy niejednocze?nie,
ale wszyscy czterej. Strumienie si? krzy?uj?,
miasto pod nami syczy i ga?nie ca?ymi
kwarta?ami.

“Wi?cej uwagi na Manhattan – m?wi?. –
Czarnego Harlemu i Bronxu nie ruszamy”.
“Z Brooklinem i Queensem sko?czone” –
dopowiada John,
troch? bardziej pijany i bardziej skoncentrowany.

Zburzywszy Chryslera, Seegram i Empire State
jeste?my w pe?ni zadowoleni z operacji.
Zaci?gamy zamki w rozporkach, wychodzimy
na baz?, w ciemno??, czuj?c si? asami przestworzy.

Minie jeden miesi?c – i takie ?arty wydadz? si?
niestosowne.

Familiya Hruzina

Kikabidze, powiedzia?a twardo,
jego nazwisko Kikabidze.

Co za g?upi pomys? – cz?stowa? piwem dziwk?
o drugiej w nocy,
podaj?c si? za biznesmana z Pryba?tyki
na delegacji w Kijowie!

A jednak – jaka okazja
pos?ucha?, co wie tutejszy nar?d
o kraju, w kt?rym ?yje,
o tych, kt?rzy nigdy ju? w nim nie b?d? ?yli,
o tych, kt?rzy nie b?d? ?yli w og?le.

Zabili go, opowiada,
do wielu rzeczy si? dokopa?,
by? najlepszym dziennikarzem
w naszym kraju.

Nie mog? prostowa? jej pomy?ek,
nie mog? wiedzie?, jak to by?o naprawd?,
jak naprawd? si? nazywa?.

Po prostu chce si? wierzy? we w?asne k?amstwo:
jestem biznesmanem z Pryba?tyki
(tak, biznesman z Pryba?tyki!),
i ju? od samego rana
w tym kraju
mam podpisywa? umowy, oblewa? je,
pi? kaw?, koniak, ?yka? atenolol,
wysy?a? faksy i esemesy
i wraca? co szybciej do swojej Rygi.

A ona
powtarza i powtarza:

Kikabidze,
Kikabidze jego nazwisko.