Депресивне “бу-ба-бу!” від Андруховича

Маємо подякувати Юрію Андруховичу: кілька слів, кинутих ним в Інтернет-юрбу, спричинили “бу-ба-бу”! Андруховичу згадали все, що можна було згадати і, що можна було забути.

А провина його проста: він порушив табу, мовив нечуване: якщо мешканці Донбасу та Криму не мають до України жодного іншого почуття окрім ненависті, то – “чемодан, вокзал, Росія”, разом із териконами, іржавими заводами, Ведмідь-горою й “містом слави російських моряків”.

І це міркування розтрубили україномовні та російськомовні ЗМІ. Схід-південь, звісно, не забарився із відповіддю: що, мовляв, за снобізм і чому це українці Донбасу та Криму, навіть якщо вони не читали “Рекреації”, мусять бути заручниками помаранчевої безпорадності та біло-синьої зрадливості?

Слова Андруховича справили враження холодного душу. Декого збадьорили, декого змусили замислитися. Їх можна було б назвати вправною провокацією. Каверза лише в тім, що провокацією вони не були.

Це – щирі слова. І народилися вони не з лукавого мудрування, не з підступу та розрахунку, а – з розпачу. До того ж були далебі випадковими, бо промовляв Андрухович геть про інше.

Про що ж розповів Андрухович у своєму інтерв’ю? На що не звернув увагу приголомшений читацький загал? Розповів, що йому п’ятдесят років. Що він прожив пів століття. Що він написав декілька книг, але жодна з них його вже не влаштовує, і є в нього відчуття, ніби він взагалі нічого не писав.

Він, начебто, письменник (спитайте будь-кого на Хрещатику: хто такий Андрухович? – і кожен скаже: письменник), але той про кого кажуть “письменник”, не почувається достеменним письменником. Він дивиться не себе в дзеркало й не бачить на лобі мозолів од лаврового вінка.

Він лише натрудив рамена хіповим наплічником. Він об’їздив пів світу і тепер, за абеткою, пише книгу про міста-враження. І книга, напевно, буде чудова. Але чи принесе вона йому славу на віки-вічні?

Андруховичу варто лише поспівчувати. У п’ятдесят років – хочеться слави. Дуже хочеться. Мов іграшку в дитинстві. А де взяти письменнику ту славу? Іграшку можна було виклянчити. А в кого виклянчиш славу?

Україно, Нене, де ти, з лавровим вінком-іграшкою!? – запитує Андрухович. – Не барися, Нене, бо роки минають і маячить вигадана Сергієм Жаданом примара будинку для літніх, де всіма забутий Юрій Андрухович викреслює з нотатника прізвища померлих друзів.

І Юрій Андрухович умикає телевізор, і бачить – Віктора Януковича та Дмитра Табачника – і розуміє, що від цих добродіїв він не дочекається, ані вінка лаврового, ані вінка надгробного. Та Бог із ними, Януковичем і Табачником!

Демографи нарахували в Україні сорок шість мільйонів мешканців. Чи є в Україні письменники відоміші за Андруховича? Є так само відомі, але відоміших нема. То де ж мільйонні наклади “Рекреацій”, “Московіади”, “Перверзії”?

Сорок шість мільйонів обирають, що завгодно – Пепсі та Януковича. Але не обирають гарну літературу, не обирають його, Юрія Андруховича. То що ж це за капость така, що ж це за Україна? – запитує втомлений поет, есеїст, прозаїк, мандрівник і просто патріот.

І відповіддю на це запитання з’являється фантазія про українську Україну, в якій немає фанів Путіна-Сталіна-Януковича, в якій не слухають російську попсу, не читають російських детективів і не дивляться серіали про ментів. І хай ця Україна буде менша, але натомість буде “нормальна”, “європейська”, міркує Андрухович.

Ось яке особистісне підґрунтя резонансних міркувань Юрія Андруховича. Ім’я підґрунтя – депресія, спричинена особистісною кризою. Психологи скажуть, що це минеться. Прийде натхнення, Андрухович засяде за книгу і коли кулеметною стрічкою ляжуть на моніторі рядки – мине депресія.

Так скажуть психологи. Але я – не психолог. Я скажу інше: пане Андруховичу, депресія не мине. І не сподівайтеся. І з кожним роком ставатиме дедалі гірше і гірше. Пам’ятаєте слова: серед українських письменників замало самогубців, як на велику літературу? Звісно, пам’ятаєте, адже це – ваші слова.

Депресія в Україні – це надовго. Бо навіть якщо “українська Україна” відкараскається від Донбасу та Криму, в ній – слухатимуть російську попсу, читатимуть російські детективи й дивитимуться фільми про ментів. Бо Неня, що має принести іграшку (лавровий вінок), – шльондра.

Чи може Андрухович позбутися депресії? Мабуть. Але для цього Неня має позбутися звичного ремесла.

Цього вечора мені трапилася під руку книга американського психолога Ролла Мейя “Сила та невинність”. Той пише, що сила має проявлятися в конструктивній агресії, а невинність – це поза, гра в ошуканість і спроба уникнути відповідальності.

Соціально невинність проявляється в пошукові стороннього насильника – зовнішнього чи внутрішнього ворога. Андрухович теж бавиться в невинність, виставляючи Донбас і Крим внутрішнім ворогом.

Варто позбуватися невинності, радить Мей, і брати на себе відповідальність. А з відповідальністю в Україні завше були проблеми.

До речі, чудовий епіграф узяв автор до своєї книги: “Усюди, де знаходив я живе, знаходив я й волю до влади”, – впізнавані слова, чи не так? Звісно – Фрідріх Ніцше. Воля до влади! – волають божевільний Ніцше та клінічний психолог Мей.

Хочете жити, роз’ятрюйте волю до влади! – заклинають пацієнт і лікар. Відмахнутися від Донбасу та Криму, означає визнати власну мертвість.

Пане Андруховичу, плюньте на мемуари – книгу про міста за абеткою. Напишіть книгу про живу людину, яка глумиться над невинністю.

Валентин Бушанський, для УП
Джерело: http://www.pravda.com.ua/columns/2010/08/5/5273873/

До Андруховича

Інтерв’ю з Юрієм Андруховичем викликало багато запитань до автора. Не все інтерв’ю в цілому (міркування автора щодо українізації, його взаємин з державою тощо – це питання іншого плану, і торкатись їх зараз не буду, хоча й песимізму автора не поділяю), а с?ме ті його частини, в яких йдеться про територіальну цілісність України.

Чому сумнозвісні представники іншої нації, де б не ступила їх нога і навіть куди б не “закинули кепку” – все вважають своєю землею, а ми дозволяємо собі, нехай і теоретично, допускати можливість відмови від однієї сьомої (як зазначає Юрій Андрухович) частини своєї землі?

Тієї частини, де покояться сотні тисяч заморених Голодоморами, знищених комуністичною репресивною системою українців і де, на щастя, й нині проживають багато свідомих громадян України, включаючи етнічних росіян?

Адже явка на останні президентські вибори в Донбасі і Криму була далеко не стовідсотковою, і з тих, хто прийшов на вибори, не всі віддали свої голоси нинішньому президентові.

Чи вартує якнайшвидший вступ до ЄС будь-якої, навіть однієї тисячної, частини нашої території? Чому Крим і Донбас – це російська нація? (Можливо, “совок” у своїй більшості, але ніяк не російська нація). І ще багато інших питань виникли до Юрія Андруховича.

А тепер від емоцій до міжнародного права. Серед основних загальновизнаних принципів міжнародного права, зафіксованих в Статуті ООН, Декларації про принципи міжнародного права, Гельсінкському Підсумковому акті НБСЄ (тепер ОБСЄ) – територіальна цілісність, державний суверенітет, невтручання у внутрішні справи іншої держави.

Територіальна цілісність України гарантується багатьма міжнародними договорами України, двосторонніми договорами з сусідніми державами, Меморандумом про надання гарантій безпеки Україні такими державами, як Велика Британія, Китай, Росія, США, Франція.

Територія України може бути змінена лише за результатами Всеукраїнського референдуму. Що ж до досить неоднозначного принципу міжнародного права про самовизначення, він може бути зреалізований лише народами.

Навіть гіпотетично, жодна національна меншина права на самовизначення ні в Донбасі, ні в Криму реалізувати не може. Прецедент Косово ніяким чином України не торкається, і жодних паралелей не може бути проведено.

А “омріяні сни” до українців все-одно повернуться. Хоч не мені про це говорити Юрію Андруховичу J.

Мирослава Антонович, завідувачка кафедри міжнародного права НАУКМА, президент Українського Фулбрайтівського товариства, для УП

Джерело: http://www.pravda.com.ua/columns/2010/08/4/5273814/

Відкритий лист-звернення Тетяни Савченко до Юрія Андруховича, письменника, перекладача та есеїста

Інженер-програміст Тетяна Савченко через свій ЖЖ звернулася із відкритим листом до Юрія Андруховича. Подаємо текст відкритого послання до письменника.

Пане Юрію!

Ви неодноразово проявляли свою громадську активність, ініціюючи відкриті листи-звернення до політиків. Гадаю, для Вас буде цікавим досвідом побувати з іншого боку барикад, тому ця петиція – особисто для Вас.

Зазвичай відкритий лист – спосіб переконати когось у тому, що він глибоко неправий. Але коли неправота йде від зневіри, потрібно дуже уважно підбирати козу для під”їжджання.

Ось у черговий раз Ви в інтерв”ю говорите про докорінну відмінність східної і західної ментальності й закликаєте не триматися за цілісність України. Прочитайте мої міркування, мені дуже важливо, щоб Ви змінили точку зору, адже до Вас дослухаються інші.

Хочу довести до Вашого розуміння, чому це неправильно, чому це нешляхетно, чому це несправедливо і чому це шкідливо.

Отже, чому це неправильно.

Всі ми чули, що відокремленню, на Ваш погляд, підлягають три області: Донецька, Луганська і Крим. Але чи помічали Ви таку особливість? Ідеї сепаратизму починають цікавити українців тільки на короткий період відразу після президентських виборів. Таких хвиль було три. Перша – коли ми не вибрали Чорновола. І тоді відокремити пропонували, здається, всього чотири західні області. Друга – у 2005, і тоді лінія відрізу просунулася далеко на схід, було визнано українською територією Київ і пропонувалося робити переділ приблизно навпіл. І от минуло ще якихось 5 років, і нову лінію перетину креслите Ви, залучаючи, дякувати Богу, до українських територій уже й мою рідну запорізьку область. То може розумніше полупати сю скалу ще трішечки? Скільки там лишилося!

Мені дуже дивно, чому Ви не помічаєте цієї тенденції. Прогрес відбувається не просто помітний, він рухається навдивовижу швидко! Особливо ж дивна така Ваша неспостережливість з огляду на те, що це зокрема й Ваш здобуток. Авжеж, Україну відвойовують не так політики, як митці. Музиканти, письменники, яким не шкода трохи поїздити на схід і спокушати українським, а не змушувати до нього. Я знаю це, я спостерігаю це досить часто навколо себе, і сама ішла тим же шляхом.

Не варто забувати й про те, що електоральний зріз населення щороку поповнюється новим поколінням молоді, яка вивчала курс історії України.

Це був, якщо можна так сказати, бублик з полички. Тепер найнеприємніша частина: чому це нешляхетно.

На сході теж живуть українці. Як доводить перша частина, їх там багатенько. Так, я знаю, більшість людей, з якими я говорила про ідеї сепаратизму, відповідали однаково: ми люди гостинні, приїжджай до нас, на захід. Чи може мене це втішити? А як гадаєте, чи добрий це вибір: або кинь друзів, роботу, домівку, все, що ти любиш, все, що будував навколо себе, і їдь кудись шукати щастя – або тебе згодують Росії? І чи згодні ви, гостинні люди, ділитися з нами робочими місцями, житлом? Нагадую, нас тут не так мало. І взагалі, спроба розійтися з Росією шляхом жертв нагадує азійську казку про двох братів, які тікали від тигра. Один іншому ставить підніжку і тікає, думаючи про те, що встигне втекти достатньо далеко, поки тигр ласуватиме. Чому ви дбаєте про комфорт отих ментально чужих вам осіб, що мешкають на сході, а не своїх, українців? Втім, я не закликаю Вас від закликів до сепаратизму переходити на заклики до депортації, тому що ментально чужі вам особи – це не нехороші люди, зеки і пахани, а в більшості своїй ті, на кого всі ми начхали.

І тут починається третє: чому це несправедливо.

Виглядає на те, що захід звинуватив нас, східняків, у тому, що не пройшов ваш улюблений кандидат на ім”я Невідомо Хто Бо Всі Погані. Справді, ми винні, але чи винуваті лише ми? Хіба Ви мали тверді переконання під час цих виборів, що є на користь? Всі ми не знали, як вчинити, і таку би солідарність – та в мирних цілях… Насправді, коли в електричці їде гуртик залізничників, до них підсідає дядько і вішає їм локшину про те, що помаранчеві вкрали в них преміальні на свою передвиборчу кампанію, хто винен, що підсів до них дядько, а не Ви або я? Хто винен, що дядько знав, чого хотів, а ми не знали? А попереду вибори ще одні, і ми й досі не знаємо, а дядько знає, ось у чому весь жах.

І останнє. Чому це шкідливо. Втім, про це я вже казала: це шкідливо тому, що Вас слухають, Ваші ідеї переймають. І, навіть якщо вони не втілиться в життя у такому вигляді, як Ви змалювали, взаємна неприязнь “західняків” і “східняків” після таких розмов росте, як на дріжджях. “Західняки” ростуть в своєму переконанні, що Янукович зі свитою і донеччани – це одне й те саме. “Східняки” ж сприймають це як натяк, що вони якісь другосортні українці. А довіра і приязнь одне до одного дуже потрібна, щоб відвоювати ще один шанс.

Відкритий лист-звернення за жанром має ще містити якісь вимоги… Та цього разу вимог не буде. Ви – людина доросла, самі вирішите, що робити з інформацією, яку отримали.

Я закликаю мешканців чи уродженців східної України, які вважають себе українцями, підписувати цей лист, якщо Ви з ним згодні. Бо, гадаю, панові Юрію треба допомогти подолати зневіру, показавши, що нас тут справді немало, і недалеко той час, коли вирішальним стане наше слово.

Тетяна Володимирівна Савченко, інженер-програміст, власниця невеличкого городу і читачка книжок,

с.Матвіївка Запорізької області