Інтерв’ю з перекладачем: Михайло Найдан

Як Ви стали перекладачем?

Я почав перекладати в університетські роки, коли ще був студентом. Тоді я саме слухав курси російської мови і мої професори (з-поміж яких Вєра Борковец із Чехії) давали мені завдання перекладати декотрі вірші. Тож я перекладав Ахматову, Блока, Мандельштама, Пастернака та інших. Перші мої надруковані переклади з’явилися у літературному журналі «Гіперіон» у 1976-му році. За українські переклади я взявся в аспірантурі у Колумбійському університеті. Я три рази одержав нагороду в університеті за мої переклади російских поетів. А там неабияк підтримав мої зусилля в ділянці перекладу професор Роберт Магвайр. Він сам був перекладачем польської поезії (а також Андрєя Бєлого та Гоголя). Богдан Бойчук, Василь Барка, Ася Гумецька та Іван Фізер, всі підтримували мене, коли я почав займатися перекладами українських авторів. До цієї справи мало хто брався, та ще й Юрій Луцький перестав перекладати через свій вік, от тоді я і вирішив серйозно взятися за справу. Моя перша книжка – переклади Ліни Костенко – вийшла 1990-го року у видавництві Garland Publishers у Нью-Йорку. Мене тоді дуже підтримав Іван Фізер.

З якої мови (мов) Ви перекладаєте і на яку (які)? Як сталося так, що Ви обрали саме цю мову (мови)?

Перекладаю з української, російської та румунської. Власне російська – мій фах, українська – рідна мова моїх батьків. Із румунської почав перекладати завдяки знайомству та спілкуванню із румунською поетесою Ліліаною Урсу, яка двічі приїздила за програмою Фулбрайт до мого університету Пеннстейт.

Розкажіть трішки, як Ви підходите до роботи, перекладаючи роман, збірку новел, збірку віршів. Що спільного? Що відмінного? Які кроки Ви зазвичай здійснюєте?

Завжди намагаюсь триматися близько до тексту оригіналу. Переклад поезії більше потребує слуху. У перекладі поезії треба зберігати звукобудову (чи то «звукоквінтесенцію») оригіналу, а також те, що я називаю органічним ритмом. Приміром, суть вірша Наталки Білоцерківець «Саксофоніст» не можна перекласти без цієї звукобудови. Я старався це передати. Натомість проза більше вимагає логіки, хоча часто трапляється і поетична проза, як-от у Юрка Андруховича. Звісно, поезія також вимагає логіки, але тут важливішу роль відіграють інші елементи, такі як метафори, синтаксис, ритм, рими тощо. Зазвичай я швидко роблю перший варіант або на папері, або просто на комп’ютері. Коли перекладаю поезію, часто читаю оригінал вголос, щоб увійти в мелодію та світ тієї поезії. Тоді полишаю переклад на декотрий час, аби відійти від нього. Вертаюсь до моїх перекладів часто і потрошки правлю. Часом пересилаю друзям на перевірку. Перекладаючи з російської, я співпрацюю із моїм колегою із університету Бакнелл Славою Ястремським. Так, ми разом переклали Марину Цвєтаєву, Ігоря Клєха, Ольгу Сєдакову та інших. До речі, зараз ми працюємо над перекладом першого видання «Тараса Бульби» 1835-го року, що його західний світ взагалі не знає. Дві голови із чотирма очима й вухами більше ловлять, аніж лише одна. До слова, ми надзвичайно гармонійно співпрацюємо вже довший час. Втім, коли перекладаю із української, співпрацюю із різними авторами. Дуже приємно мені працювалося із Ольгою Лучук. Ми з нею зробили антологію української поезії ХХ століття «100 років юності», а також «Літаючу голову» Віктора Неборака. Ольга дуже ретельно працює і добре розуміє обидві мови й, окрім того, різноманітні літературні традиції. Нещодавно колишня моя аспірантка Ольга Титаренко також дуже допомогла мені із моїми перекладами Богдана Ігоря Антонича, Тані Малярчук та Марії Матіос. Давніше Оксана Тацяк мені перевірила переклади Юрія Винничука. Я завжди вдячний за співпрацю із такими добрими та компетентними людьми. Всі вони, до речі, львів’янки, бо я часто приїжджаю до Львова. Я також вдячний Мирославі Приході з видавницва «Літопис», де Михайло Комарницький директор, за її ретельну редакторську роботу над моїми двомовними виданням.

Як Ви отримуєте замовлення? З Вами сконтактовуються видавництва? Чи як це відбувається?

Буває по-різному. Переважно я сам вирішую, що хочу перекласти, і пропоную проект видавцеві. Треба мати або готовий проект, або велику частину рукопису. Я мушу бути захоплений твором, аби його перекласти. Коли вперше читав «Перверзію» Андруховича, вже від перших сторінок я знав, що мені треба його перекласти, а відтак сконтактувався із автором. Раніше я довший час був захоплений поезією Павла Тичини, Ліни Костенко та Максима Рильського, тож зробив переклади кожного із цих авторів. Часом видавництва, літературні агенти або самі автори звертаються до мене. Якщо проект мене цікавить, беруся за роботу. Так, наприклад, мені запропонували перекласти оповідання Сергія Лук’яненка «От судьбы» для антології європейської фантастики – і я погодився, бо твір був цікавим. Так само було із оповіданням Єлєни Арсєньєвої «Береза, белая лисица», що з’явилося в тому самому виданні фантастики. Нещодавно мене попросили перекласти інший твір Лук’яненка «Полуденний фокстрот» для антології про вампірів “By Blood We Live”, що саме вийшла друком (з-поміж видатних письменників там присутні Стівен Кінг, Енн Райс та інші). Якось, до мене зверталися, аби я переклав другу книжку віршів Ліни Костенко, бо в той час її саме пропонували на Нобеля. І я, звісно, погодився задля української справи, але й тому, що шанував її твори. Колись давно, як я ще був в аспірантурі, мені пропонували перекласти збірку віршів Василя Стуса. Я відмовився з однієї простої причини – на тому етапі своєї кар’єри я не був готовий до такої складної лірики.

Що Вас найбільше приваблює в перекладацькому фаху, які його переваги? Недоліки?

Передовсім зауважу, що я не вважаю перекладацьку роботу своїм єдиним фахом. Я не обмежений тільки ним, адже я й сам пишу вірші, пісні, прозу (роман «Сім знаків Лева»), статті тощо. Трошки малюю. Для мене це все – творча робота, і вона приваблювала мене ціле моє юнацьке і зріле життя. Оскільки я викладаю, мій університет розцінює мої перекладацькі роботи як наукову працю. Я завжди пишу вступи для кожної книги перекладів, а також додаю пояснювальні примітки для читачів. Біда (бодай маленька) в тім, що із точки зору фінансів, перекладач художніх творів рідко може заробляти досить, щоб із того нормально жити. Але я маю свою університетську працю, яка мені дозволяє працювати над перекладами. Перекладач художніх творів займається перекладом не задля грошей, а задля задоволення і ширшої справи.

Чи є сенс ставити запитання авторові твору, який Ви саме перекладаєте?

Абсолютно. Коли автор згідний на це, то запитання ставити треба. Я виріс в культурному середовищі не в Україні, а в діаспорі. Деякі українські реалії на відстані мені не були доступні, аж доки я не поїхав до України сам. Декотрі автори з великою охотою відповідають на мої запитання, але не всі. Наприклад, Ліна Костенко ані разу не відповіла (вона жінка із особливим характером). Є автори дуже прихильні. Найбільше можу відзначити Юрка Андруховича за його довжелезні відповіді на мої запитання в роботі над перекладом «Перверзії». Він заслужив нагороду за його терплячість і за його увагу до моїх запитань. Гадаю, треба колись зібрати докупи наші імейли і надрукувати книжку, бо в них – перекладацька і творча майстерня. Додам також, що майже всі сучасні автори, яких я перекладаю, готові відповідати на мої питання і без питань.

Який досвід, які знання та якості особливо важливі для перекладача художньої літератури?

Обов’язково треба багато читати. Мати любов до слова і до словесности. Словники – одна річ. Я маю у своїй бібліотеці усі найважливіші словники (включно із тлумачними) для перекладача. У західних словниках бракує сучасних слів, в українських словниках, виданих в Україні, бракує старих та діалектичних (приміром, галицьких) слів. Словники в Інтернеті (як multitran.ru) та електронні (як Abbylingvo) полегшують справу, з ними можна швидше працювати. Кожен перекладач повинен практикувати, виробляти свій смак і свою інтуїцію. Інтуїція, підкріплена досвідом, є найважливіша. Теоретики перекладознавства переважно не перекладають, а відтак їхній практичний досвід обмежений. Краще не бути рабом якихось теорій, але треба виробляти власні принципи і підходи до роботи. Обов’язково слід досконало знати культуру, історію, літературу і власне лексику тої мови, з якої перекладаєш. Водночас необхідно глибоко розуміти ті самі елементи у своїй рідній мові та культурі. Адже мови й традиції не збігаються. Тому треба добре знати ті моменти розбіжности і вміти їх передати.

Чи існує який-небудь виконаний Вами переклад, що особливо врізався Вам у пам’ять? Розкажіть трішки про нього, будь ласка.

Жодний переклад не є досконалим. Приємніше було мені працювати над «Перверзією», бо там стільки цікавих проблем для перекладача (і мовних, і культурних). Про це я пишу у своїй статті “Translating a Novel’s Novelty: Yuri Andrukhovych’s Novel Perverzion in English”, яку надрукували у журналі Yale Journal of Criticism. Велике задоволення отримую, коли в мене виходить природна поезія англійською в моїх перекладах (зокрема у декотрих моїх перекладах Ліни Костенко, Василя Симоненка, Аттили Могильного та інших). Часом лучиш у точку, а часом (може, і частіше) – ні. Колись один діаспорний літературознавець мені написав, що неможливо перекласти поезію Тичини і що я повинен полишити свій проект. Я пішов проти течії його поради і задоволений тим, що зробив і надрукував книгу. Попри те, що поезія Тичини складна, бодай західний читач тепер має можливість читати його англійською. Велику приємність мав, перекладаючи Віктора Неборака. Страх багато мовних складностей у його «Літаючій голові», але перекладач має бодай старатися передати такі складні твори. Мені також було надзвичайно приємно чути від однієї викладачки із донецької області, що вона використовує мої переклади Ліни Костенко для їхніх студентів у вивченні англійської мови.

Якби Ви були цілком вільні обирати – яку книжку, які книжки, творчість якого автора Ви перекладали б?

Тепер збираю і перекладаю збірку сучасних українських жінок-письменниць. Продовжую працю над «Бульбою». Майбутнє скаже, над ким і чим буду працювати (хоча вже знаю, що хочу зробити збірку перекладів поезії Бажана)…

Джерело: http://levhrytsyuk.blogspot.com/2010/02/14-interview-with-translator-michael.html

Пісенно й віртуозно

На Заході він прославився своїми яскравими есе та романами, які так і буяють життям, але на своїй українській Батьківщині Юрій Андрухович передусім лірик: автор п’яти віршових збірок та співзасновник літературної перформенс-групи «Бу-Ба-Бу», яка дає концерти сильного поетичного слова, нерідко в музичному супроводі.

Враження про пісенні рядки Андруховича можна скласти з німецької книжки вибраних творів «Werwolf Sutra», куди ввійшли вірші зі збірок «Екзотичні птахи і рослини» (1985-1990) та «Пісні для мертвого півня» (1999-2004). У римованих строфах чи ритмізованих речитативах постає кохання й мандрівки, студентське життя та його пригоди, будні та місто Львів, віддалені історії та миті болючого сьогодення – чуттєво, сентиментально, саркастично, меланхолійно.

Юрій Андрухович є віртуозом усіх стильових регістрів, вміло черпає матеріал з картин минулого й історичних балад, з рок-звуку та зухвалих сповідальних голосінь. Він хитро бере деякі заголовки в лапки або, щоб не захоплюватися грою в алюзії та цитати, вибирає англійські назви, як у «Піснях для мертвого півня». Проте в пастку (постмодерного) жонглювання не попадається. У всьому стверджується ліричне «я» з неповторним голосом, який чіпляє особливо тоді, коли звертається до когось іншого.

У вірші «More Than A Cult» Андрухович подає дуже живий портрет польського колеги-письменника Анджея Стасюка, що закінчується рядками: Ми будемо жити довго й писати, що зможемо. / Хоч не так важливе друге, як перше. / Тобто не те, що “жити довго”, а мати нагоду/ якомога довше ходити пішки, зупиняти тряскі попутки, / домовлятися про ціну на хліб і вино напівзрозумілими мовами, / ночувати по підозрілих барлогах, вилазити на вершини Карпат / – Східних, Західних і всіляких, товктися по дизелях / і стайнях станцій з усіма нашими співвітчизниками циганами, / аби потім у снах нав’язливо виникала / якась Україна, чи Румунія, чи будь-яка інша Польща, / запущена і безмежно брудна територія, / без якої проте навіть не варто уявляти себе комусь на світі потрібним . Це передає вітання есеїст – через медіум поезії.

Джерело: http://bookvoid.com.ua/digest/2009/12/09/092524.html

Songhaft virtuos

«Werwolf Sutra» – der ukrainische Schriftsteller Juri Andruchowytsch schreibt auch Gedichte

Ilma Rakusa ? Im Westen ist er durch seine luziden Essays und lebensprallen Romane bekannt geworden, doch in seiner ukrainischen Heimat gilt Juri Andruchowytsch in erster Linie als Lyriker: Verfasser von f?nf Gedichtb?nden und Mitbegr?nder der literarischen Performance-Gruppe Bu-Ba-Bu, die dem poetischen Wort wirkungsstark, nicht selten mit musikalischer Begleitung, zum Auftritt verhilft.

Einen Eindruck von Andruchowytschs songhaften Versen vermittelt der deutsche Auswahlband «Werwolf Sutra», der Gedichte aus den B?nden «Exotische V?gel und Pflanzen» (1985 bis 1990) und «Lieder f?r den toten Hahn» (1999 bis 2004) vereinigt. In gereimten Strophen oder in rhythmisiertem Parlando-Ton erz?hlen sie von Liebe und Reisen, vom Studentenleben und von seinen Exzessen, vom Alltag und von der Stadt Lemberg, von ferner Geschichte und Momenten schmerzlicher Gegenwart – sinnlich, sentimental, sarkastisch, melancholisch.

Juri Andruchowytsch ist ein Virtuose aller Stillagen, gekonnt macht er Anleihen bei historisierenden Tableaus und Balladen, beim Rocksound und bei der schnoddrigen Bekenntnislitanei. Pfiffig setzt er manche Gedichttitel in Klammern oder w?hlt – wie in den «Liedern f?r den toten Hahn» – englische ?berschriften, um kein Spiel mit Referenzen und Zitaten verlegen. Doch der (postmoderne) Ludismus ger?t ihm nicht zur Masche. Durch alles hindurch behauptet sich ein lyrisches Ich mit unverwechselbarer Stimme, die besonders dort ber?hrt, wo sie sich einem anderen zuwendet.

In «More Than A Cult» liefert Andruchowytsch ein bestechend genaues, hoch evokatives Portr?t seines polnischen Schriftstellerkollegen Andrzej Stasiuk, das mit den Zeilen endet: «Wir werden lange leben und schreiben, wor?ber wir k?nnen, / wobei Zweites nicht so wichtig wie das Erste ist. / Das heisst, nicht nur , sondern die Gelegenheit haben, / m?glichst lange zu Fuss zu gehen, trampend klappernde Autos anzuhalten, / ?ber Brot und Wein in halbverst?ndlichen Sprachen zu verhandeln, / in verd?chtigen H?hlen zu ?bernachten, auf Gipfel zu klettern, / sich in Dieselz?gen und Bahnhofsst?llen mit allen Mitb?rger-Zigeunern zu tummeln, / damit danach in den Tr?umen aufdringlich / irgendeine Ukraine, oder Rum?nien, oder irgendein anderes Polen erscheint, / vernachl?ssigtes und endlos dreckiges Territorium, / ohne das man sich aber nicht vorstellen k?nnte, jemandem in der Welt von Nutzen zu sein.» Der Essayist l?sst gr?ssen – durch das Medium der Poesie.

Джерело: http://www.nzz.ch/nachrichten/kultur/buchrezensionen/songhaft_virtuos_1.4130159.html