Юрій Андрухович: «Жили, немов співали…»

Підвальне інтерв’ю з Юрієм Андруховичем

Бесіда відбулася після виступу Юрія Андруховича та Сергія Жадана, які знайомили українську публіку з творчістю швейцарських поетів Педро Ленца і Рафаеля Урвайдера. Андрухович часом експериментує зі звуковим представленням своїх творів: розпочав «сольну» діяльність разом з польським гуртом Karbido. Хоча й раніше у нього був досвід роботи з іншим польським проектом, наслідки якого можна почути на диску «Andruхоїd» (2004), проте, на відміну від «Самогону» (перший диск, записаний разом з «Karbido»), він не мав творчого продовження. Письменник розповів про «Цинамон» (нещодавно він був озвучений на Festiwalu Dwa Brzegi w Kazimierzu Dolnym і скоро з’явиться в продажі) та про спільну роботу з гуртом «Мертвий півень».

— Пане Юрію, як виникла ідея озвучити свої поезії під музичний супровід?

— Це була мрія. Можливо, навіть писання поезії стало вже наслідком того, що я мріяв з музикантами виступати. Десь у підлітковому віці почав слухати рок-музику й цікавитись, про що йдеться в піснях. Я англійської мови, нажаль, у школі не вивчав, тому доводилось кожне слово шукати в словнику… А згодом так розмріявся, щоб виступати на сцені з рок-музикантами. Коли почав свої перші юнацькі вірші писати, то я собі уявляв — може колись вони стануть музичними композиціями.

— Коли писали тексти «Пісень для Мертвого Півня», які, за вашими словами, «неможливо було б заспівати», чи виникало бажання «не-проспівати» їх разом із «Півнем»?

— Ні. Іронія в тому, що я назвав так збірку – «Пісні для Мертвого Півня», але насправді співати їх ніхто не повинен був. Ось це, власне, була несподіванка для мене, що «Півням» вдасться створити такі композиції.

— Які відмінності роботи над «Самогоном» та другим, спільним з польським гуртом Karbido, альбомом?

— Були достатньо відмінні обставини студійні, тому що «Самогон» ми записували у Вроцлавській студії, погано пристосованій для музики саме такого характеру. А вже над «Цинамоном» працювали в комфортних умовах у Варшавській студії, яка належить одному з учасників Karbido, він же у нас програмер і клавішник. Було більше часу, і ми набули досвід. Але в цілому принципових відмінностей немає, бо це практично ті самі музиканти, і невеликий проміжок часу пройшов від роботи над створенням першого альбому. Хоча «Цинамон» як музичний проект достатньо відмінний. Утім, про це варто говорити вже після того, як альбом побачить світ. У кінці вересня вийде польське видання, а коли буде українське – поки що сказати не можу, але дуже сподіваюсь, що наступного року.

— Розкажіть про Ігоря Смичика, який зібрав у етнографічних експедиціях чимало матеріалу, в тому числі й «Зелену ліщиноньку».

— Я від нього запам’ятав цю пісню, і згадую в «Таємниці» — даю йому кілька характеристик: геніальна людина – і як художник, і як музикант. Він чудово грав на гітарі, але відколи закінчили інститут, ми не бачились, а тому він для мене, ніби людина з минулого часу. Ігор живе в Кіровограді, працював викладачем художньої школи. Чи він якось розвивав свої музичні нахили — мені невідомо. Він не грав у жодному гурті (був застільний музикант, тобто, коли у гуртожитку компанія збирається за столом і хтось, як душа компанії, грає на гітарі та співає). То були позитивні застілля. Вони «підсвічувалися» красивими піснями й голосами. Суттєво відрізнялося від застіль студентів, наприклад, механічного факультету. Там переважно мордобоєм усе закінчувалося. Це був період, коли радянська естрада змагалася з найкращими зразками західного арт-року, і в наших гуртожитках перемагала, звичайно, радянська естрада. Тому такі застілля давали нам шанс щось протиставити.

— У якому напрямку плануєте розвивати манеру подачі тексту — в сторону співу чи речитативу, як це було в «Andruхоїdі» чи «Самогоні»?

— Я б сказав, що «Самогон» вже багато в чому відмінний від «Andruхоїdа». В «Цинамоні», мабуть, в цілому, вже трошки більше моментів власне співу. Але зараз мені ще не дано вгадати. По-перше, ми ж задумали трилогію: після «Самогону» і «Цинамону» має ще бути «Абсент». А ще поки що невідома його концепція, ми тільки знаємо, що буде третій альбом із такою назвою. І от може в «Абсенті» дійсно спробувати вже поспівати. Я побачу, які будуть реакції на «Цинамон». Як будуть сприйматися оті шматки співу.

— Чи виникали ідеї «живих» альбомів з Karbido чи «Мертвим півнем»?

— Це симпатична ідея, але її реалізація в тумані. Тому що це, на мій погляд, немає сенсу робити в ситуації, коли кількість публіки недостатньо вагома. Публіка має співпрацювати. Має бути дуже активна її присутність. І це означає вихід на інший рівень відомості, популярності…

Автор: Олексій Куценко
Джерело: http://sumno.com/article/zhyly-nemov-spivaly/

Юрий Андрухович: «Восток ищет украинскую идентичность»

Известный украинский писатель, поэт и публицист Юрий Андрухович на днях посетил Днепропетровск, представив в рамках промо-тура свой новый мультижанровый проект – литературно-музыкальный альбом «Самогон», записанный с польской джаз-рок группой «Karbido» (Вроцлав).

– Восток Украины традиционно считается русофильским и пророссийским. Как воспринимает здесь публика твои выступления?
– Я считаю, что представление о фрагментированности Украины – что «Запад есть Запад, Восток есть Восток», что есть якобы линия разделения страны – промосковский восток и «бандеровский» запад – всё дальше от реальности. Житель украинского запада, я всё чаще бываю в поездках по её востоку, и убеждаюсь, что всё не так примитивно.
На самом деле запад Украины гораздо более промосковский, чем это кажется, а восток – гораздо сильнее озабочен поиском своей украинской идентичности, чем можно было бы ожидать.
В каждом литературном или музыкальном туре я исполняю одни и те же вещи в разных городах, и везде встречаю адекватную и позитивную реакцию. А элемент новизны и для меня, и для слушателей в том же Донецке гораздо больше, чем во Львове. В городах востока вообще наши приезды в последние годы сопровождаются каким-то необычным подъёмом. Таким был, скажем, «Industrial tour» год назад – когда мы представляли с Сергеем Жаданом и Любко Дерешем коллективный сборник «Трициліндровий двигун любови».

– На твоём концерте с «Карбидо» преобладают студенты, люди искусства. Может быть, то, о чём ты говоришь, свойственно только «прослойке», а публика попроще более консервативна?
– Конечно, существует и такой взгляд: «здесь сугубо наша территория, а ваша там, к нам не суйтесь; а коли суётесь, то отвечайте нашим представлениям, как всё должно быть». Но всё же процесс диффузии, срастания частей в Украине преобладает.
То, что было разыграно в 2004 году и воспринималось тогда как взаимная работа на раскол страны, на самом деле было началом процесса воссоединения. Опасный кризисный момент закончился, и идёт процесс выхода из него. Раздираемый противоречиями единый организм выздоравливает.
Живой пример «культурного срастания» – история львовской рок-группы «Мертвий півень», моих давних партнёров по проектам. Сегодня, в связи с изменением состава и изменениями в жизни её участников, это группа уже харьковско-львовско-киевская. Так, до недавнего времени там играл харьковский барабанщик Сергей «Гейтс» Балалаев: фамилия, которая много скажет русскому человеку…

– Как, по твоим ощущениям, влияют на этот процесс ваши поездки?
– Конечно, неправильно было бы считать, что мы своими визитами «преодолеваем раскол», или т.п. Эти спорадические усилия реально срабатывают разве что на сугубо личном уровне, на уровне единиц. Нужно трезво смотреть на вещи. Решающую роль могут сыграть только большие, масштабные культурные проекты.
Бывают интересные наблюдения. Однажды в Харькове ко мне после выступления пристали несколько молодых ребят, студенты, снедаемые неистраченной жаждой общения. Они буквально приставили мне пистолет к виску и с требованием немедленно куда-то идти и что-то возглавить, чего-то в политическом плане добиваться. Им надоели «голубые», надоели «оранжевые», им хотелось чего-то не дискредитировавшего себя в их глазах. «ВЫ ДОЛЖНЫ! – сказали они мне. – А то опять уедете в Германию, и всё пойдёт прахом. Но у нас длинные руки, и мы вас достанем где угодно!»

– И чем закончилось? Василий Аксёнов в Крымском клубе рассказывал, как первые крымские сепаратисты убеждали его выдвигаться в президенты Крыма. Он в шутку заявил, что согласится лишь при условии запрещения на полуострове его романа «Остров Крым».
– Да, история в чём-то похожая. Мне удалось убедить ребят, что наиболее эффективным в моём случае является третий, средний путь. Быть максимально ангажированным (не во французском, а в немецком смысле этого слова, то есть – «переживающим», озабоченным) творимой политической историей своей страны, но не включаться в конкретные политические проекты и игры. Независимость, беспартийность даёт мне право, я полагаю, как-либо судить о происходящем.

– В последние годы ты стал чаще общаться с русскоязычными собеседниками по-русски – как например сейчас со мной. Не противоречит ли это твоим культурным задачам?
– Нисколько. Я считаю, главное – чтобы меня правильно понимали.

Интервью для газеты «24», 19.09.2008
Джерело: http://igor-sid.livejournal.com/67003.html

Споживацькі враження від “Самогону” Андруховича&Карбідо

“А тепер… на час виконання цієї пісні всіх осіб жіночої статі прошу залишити зал” – спокійно так каже зі сцени відтепер “рок-письменник” Андрухович. В залі переглядаються, посміхаються. Починає вливати в зал розплавлений свинець соло-гітара Карбідо. Ще через пісню працівниці банку-спонсора, безрозмірні тіточки з ображеним виразом облич ледве не бігцем лишають залу Молодого театру. Мабуть, іншого вони чекали від українського письменника. А зі сцени гримить японо-польсько-німецьке електро. Андрухович в спалахах кольорів на екрані.

Ще за півгодини до цього письменник сидів, хитаючи ногою, за маленьким столиком на прес-конференції перед концертом. Купка журналістів задавала нудні запитання. Скажу відверто, на прес-конференції мене не дуже цікавила технологія створення продукту, який подали на сцені. Опинилася я там випадково – знайомі повідомили, що в музикантів накрився звук, вони замовили інший і будуть дуже раді волонтерам. Вирішила подивитися, що ж там відбувається – але і на пресуху потрапила.

Минуле музикантів, їхні враження від Києва – це нецікаво. Цікаво насамперед те, чи смачно вони почастують наші чутливі меломанські вуха.

Музика, від якої мозок перетворюється на статевий орган – це правильна музика. Гармонійно? Нехай буде так.

Зі слів самого письменника, хлопців з “Карбідо” він почув давно. Співати ж з ними довелося без підготовки: до першого спільного виступу музиканти і Андрухович були знайомі лише 15 хвилин. Андрухович розповідає – була така мрія, на сцену вийти з рок-гуртом, мріяв з дитинства стати рок-музикантом. Мрія здійснилась.

“Самогон” – назву придумав Андрухович. Каже, що це його перша асоціація з Карбідо. Біля входу до зали, де письменник ще спілкується з журналістами – натюрморт в стилі “що не ясно”. Дві великі пляшки самогону, кілька тарілок солоних огірків. Чорний хліб. Купка сором’язливих журналістів. Оператор з камерою і фразою “Так а где здесь самогон?!…” Хтось хіхікнув. Раптом з дверей виглядає перелякана бабуся – працівник театру – і говорить: “А ну тихо, ви що тут, до цирку прийшли?! Тихо собі стійте і пийте! Там же ж інтерв’ю!”

Мовчки випив, закусив – і на концерт. Що не ясно?!

Перед концертом заінтриговані споживачі культури наживо очікували чого завгодно, але не того, що почули.

Карбідо. Електронний джаз. Принаймні, десь після другої пісні я його почула. За професійними діагнозами можна звернутися до музичних критиків.

Андрухович не співав. Він читав. Музика ж Карбідо деінде нагадувала Erick Truffaz, іноді ж це була жорстка енергійна електроніка.

І голос Андруховича, і абсолютно сюрне відео з грою зображень і кольорів прямо на екрані перед сценою – розрив мозку. Уривками це слухати неможливо. Все разом – це еротика. Жорстка і безжалісна.

Тексти пісень – життя. “100$ в місяць, і всі тебе трахають!” – назва однієї з пісень, героїня якої – рядова секретарка офісу.

Поруч зі мною сиділи троє людей незрозумілого віку в верхньому одязі. Вони єдині з залу голосно реготали з кожної пісні і час від часу ділилися враженнями. На кшталт :“Вот ето я понімаю! Нє, ну ти понял?! Ето ж сразу відно, Європа! Ето ж тєбє нє шо попало!”

Решта залу в цей час переживала літературний і шок і повний розлад карбідометрів.

Наприкінці справді солодко відчувалось після пісеньки “для журналістів” – той же електро, текст пісні – збірка заголовків одного випуску однієї жовтої газетки. Якої – Андрухович не сказав. Один день однієї країни. Ви знаєте, це справді жахливий реп.

Але було смачно

Автор: Марія Лебедєва
Дата: 17 вересня 2008
Джерело: http://infocorn.org.ua/2008/09/17/spozhivatski-vrazhennya-vid-“samogonu”-andruhovichakarbido/