Люблю ходити до сповіді

Люди, для яких словосполучення «сучасна українська література» бодай щось означає, не можуть не знати творчості цього поета, прозаїка й есеїста. Знають вони, мабуть, і про його любов до містифікацій. Ось – щоб далеко не ходити – один із недавніх прикладів. У передмові до чогось замість роману під назвою «Таємниця» Юрій писав, що вона («Таємниця») постала як розшифрована семиденна розмова з німецьким журналістом Егоном Альтом. Тобто навпаки: як розмова журналіста з Юрієм, яку самому Юрію і довелося розшифровувати, оскільки Егон Альт зробити цього не встиг, загинувши на початку травня 2006 року в автокатастрофі. А це чистісінька брехня. Бо дослівно кілька днів тому впливова німецька газета «Zum Brunnen» опублікувала нове (власне до 50-річчя Андруховича) двошпальтове інтерв’ю Егона Альта з нашим письменником. Ну, ми – не німці, нам так багато не треба, тож подаємо це інтерв’ю у скороченому й україномовному вигляді. Слово Егону Альту і Юрію Андруховичу.

Відсутність форми – це озвіріння

– Звісно, цифри – річ абстрактна, але іноді спонукальна до конкретних роздумів. Скажімо, про те, що молодість не вернеться, не вернеться хоч ти здохни.

– Прощання з молодістю не таке вже й трагічне, якщо слідом за нею починається зрілість.

– Приємно чути такі оптимістичні ноти. От про це й поговоримо. У сенсі про тебе.

– Я полюбляю говорити про себе, тому охоче погоджуюсь на всілякі інтерв’ю. Люблю також ходити до сповіді…

– А, може, навіть не стільки про тебе, бо ти вже і так добре знаний у нас, в Німеччині, скільки про середовище, в якому ти формувався, про твій народ, про українську землю.

– Гориста й горбиста на заході та північному заході, лісиста й болотиста на півночі, прилегла до двох відносно теплих морів на півдні, ця земля являла б собою цілком нормальний європейський зразок, ну хіба що трохи завеликий, – якби не схід – північний, південний і просто схід: степ, рівнина, поле, Азія. Там, де Європа лише починала зводитися, проростати, конструювати, тої ж миті бунтувала Азія, вимагаючи повного запровадження свого деспотичного і водночас анархічного статусу. В цьому її суть, і ця суть шалено суперечить іншій суті – європейській. Тому будь-які сталість, постійність і тяглість виглядають в умовах цієї землі вельми туманно й невиразно.

– Розумію. Але чи не здається тобі, що ти завеликої ваги надаєш речам формальним, водночас ігноруючи ті переваги, які містить у собі загадкова слов’янська душа, оця специфічна духовність?

– Відчуття форми, а точніше його брак – ось назва всіх наших нещасть. Ми не вміємо й не хочемо робити з життя мистецький твір. Наша бідність – тут не виправдання й не пояснення, а швидше наслідок. Наші пам’ятники нагадують злих кровожерних ідолів, а обрані нами правителі – кримінальних мерзотників. Відсутність форми – це озвіріння. Це вічна сірість буття, від якої тікають у зашморг. Пейзажі за вікном вагона вдало доповнюють сморід, хамство і переповнення у вагоні. Цеховий інтер’єр цілком співзвучний загальному виробничому ідіотизмові. Тотальне нищення природи зраджує наше невміння дати собі раду з ландшафтом і обертається нищенням самих себе.

– То як вийти з цього зачарованого кола? Що робити?

– Будете сміятись, але я скажу так: навчити школярів відрізняти сонети від октав. Окситонні рими від парокситонних. Питальне речення від окличного.

Добре б зрівняти це місто з землею

– Знаєш, у твоїй антисхідній настанові мені вчувається щось, ентшульдігунг, русофобське. Ми, німці, від часів Молотова й Різенбокка – перепрошую, Ріббентропа, Брежнєва й Хонеккера, Путіна й Шредера звикли цілуватися з росіянами взасос, тому не дуже можемо з тобою погодитися. Ти ж два роки навчався в Москві. Невже у тебе немає жодних сентиментів до цього міста?

– Це місто втрат. Добре б його зрівняти з землею. Насадити знову дрімучі фінські ліси, які тут були раніше, розвести ведмедів, лосів, косуль – хай пасуться довкола порослих мохами кремлівських уламків, хай плавають окуні в ожилих московських водах, дикі бджоли хай зосереджено накопичують мед у глибочезних пахучих дуплах. Треба цій землі дати спочинок від її злочинної столиці. Може, потім вона спроможеться на щось гарне.

– Досить, досить. Поясни в такому разі, як твоя ненависть до Російської імперії уживається з апологією небіжки Австрії?

– Саме завдяки їй у безмежному мовно-національному різноманітті світу збережено український складник. Це сталося, можливо, й попри її волю, однак нас уже не було б сьогодні, якби не вона.

– А ще?

– Вона зберегла нам архітектуру – інакшу, різну, зберегла інакші міста… Вона відкрила для нас нові географічні можливості. Подумати тільки – були й такі часи, коли моє місто належало до єдиного державного утворення не з Тамбовом і Ташкентом, а з Венецією та Вієнною! На початку минулого століття я не потребував би візи для того, щоби зустрітися з Рільке або, скажімо, Густавом Клімтом, а для того, щоб зійти з потяга у Кракові, Празі, Зальцбурзі чи Трієсті, потрібен був би тільки квиток на означений потяг.

Священних корів у нас більше, ніж в індусів

– Гаразд, перейдімо краще до твоїх нинішніх співвітчизників.

– Вони схожі на мене. Або не схожі на мене. Бувають різні. Проте загалом усі ми швидше схожі одне на одного, ніж несхожі… У моїй країні майже всі вміють грати на органі. Хто гірше, хто краще. Я – посередньо.

– І якби я попросив тебе виконати щось на спінеті…

– Спінет, як і клавесин, як і чембальо та клавікорди, належить до моїх улюбленців. Коли я був ще зовсім дитиною і жив у містечку, зусібіч оточеному горами, то відвідував приватні уроки музики в однієї старої самотньої єврейки. Її кликали в містечку «дурна Циля».

– Це те містечко, де згодом постав «станіславський феномен»? Можеш кількома словами розповісти німецьким читачам, що це за феномен такий?

– О, це прекрасне зборище справжніх нероб і бевзів, з яких майже ніхто ні до чого в житті не ставиться поважно. Крім малювання крейдою на асфальті і бальних танців, звичайно. Однак понад усе вони цінують самих себе і про це постійно говорять у кав’ярнях. Я люблю їх понад усе, до того ж, лише вони надають певного сенсу цьому містові…

– Але ще раніше ти разом з Ірванцем і Небораком утворив поетичне бандформування Бу-Ба-Бу. Я десь читав, що ви ставили собі за мету боротьбу зі «священними коровами» української літератури…

– Священних корів у нас більше, ніж в індусів. Це збочення до постаменту, брили, закам’янілості, забронзо– і бонзовілості, опущених долу вусів і насуплених кущуватих брів уявляється мені чимось на зразок дитячої національної релігії. Найглибшим тавром на шкірі Бу-Ба-Бу завжди залишатиметься наша спроба розтопити цю брилу пісної недовченої поважності на всьому українському. Ми вбивали секретарів, редакторів, цензорів, коректорів. Ми ґвалтували друкарок, прибиральниць, буфетниць, готельних покоївок. Ми грабували сейфи рідної літератури. У нас не було нічого святого.

Мені подобається саме цей початок
– Наскільки мені відомо, ви обрали собі за патрона Котляревського – постать теж досить неоднозначну. Зазвичай в інших народів література починалася з великих трагічних міфів, релігійних гімнів, епосів, а ваша «Енеїда» – це ж якийсь бурлеск, балаган і буфонада.

– Але мені подобається саме цей початок. Мені подобається, що українська література починалася ніби жартома – як чиста забава для кола найближчих друзів. Мені подобається, що автора цієї віршованої провокації любили в товаристві, що його вульгаризми породили серед високих суспільних верств довголітню моду на все українське… Мені, крім того, подобається, що, як і, приміром, Моцарт, він був масоном і перебував у ложі «Любов до істини». Таємна позиція Котляревського в ложі мала назву «вітія» – отже, йшлося знов-таки про плетіння зі слів якоїсь відмінної, незвичної щодо всіх дотепер наявних, тканини (до речі, ніяк не дочекаюся шкільних рефератів на тему «Українська література як породження світової масонської змови»). Усе це не може не зачаровувати: добре, що початок літератури тією мовою, яку й до сьогодні прийнято вважати українською, був саме такий – веселий, ігровий і піратський.

– А як із вашим поетом № 1? Я знаю, що в Україні існує справжній шевченківський культ, але чи його поезія цікава ще комусь за межами України, в якійсь Америці?

– У Нью-Йорку я отримав запрошення виступити в нічному кафе «Ньюйорікан». Я запропонував їм «Козака Ямайку». Найбільший успіх серед публіки мав рядок «невже коли ти європа то вже не єси чоловіком» – тут їм усе стало ясно: ага, ця Україна – це теж якась недавня колонія, це теж боротьба з рабством, це такі втеклі раби, що ніяк не вибредуть на волю… А на завершення був шок від старого пуерто-риканця, короля тутешніх поетів. Він просто обійняв мене і сказав: «Listen, Taras Shevchenko is my favorite poet! And I also know y.. tvayu mat’!». Він мав повідомити мені дві приємні речі – й повідомив їх.

– Що ж, судячи з нашої розмови і твого запалу зокрема, так звані науковці, проголошуючи смерть Бу-Ба-Бу, трохи поквапилися?

– Хіба може померти те, чому немає початку й кінця? Чи може померти душа з її кров’ю та реготом, поезія, лихослів’я, вино, музика, балаган, любов, зухвальство, буфонада, ритуал, магія, театр, ще раз буфонада, сміх, плач, кайф, смак, джаз, рок, джаз-рок? Ніхто не посміє цього стверджувати, а якщо посміє, то я перший кину в нього Ірванцевим муляжним членом.

– Відповідно, карнавал forever, і пост-карнавальне безглуздя світу нам не загрожує?

– Якщо під Карнавалом розуміти граничне напруження сил життя у всій повноті та невичерпності чи так само вищий вияв битви любові зі смертю (смертю як порожнечею, як антибуттям, як нічим), то він і справді не повинен закінчитися ніколи чи, принаймні, тривати настільки довго, наскільки ми ще не вичерпали свого кредиту в Небесного Глядача.

Джерело: http://www.molbuk.com/vnomer/kultura/26140-ljublju-khoditi-do-spovidi.html

Юрій АНДРУХОВИЧ: «Жодне журі в наші країні не дасть мені першого місця»

Представляти цього відомого сучасного українського письменника немає жодної потреби. Ім’я Юрія Андруховича широко відоме не лише на теренах нашої країни, а й за кордоном. Не бажаючи стояти на місці він спробував себе у новій, досить незвичній роботі – мелодекламатора. Нещодавно у етно-джаз клубі «Лялька» Андрухович презентував свій спільний альбом разом з польським музичним гуртом «Карбідо» під назвою «Самогон». Протягом вечора глядачі насолоджувалися чарівними ритмами під читання віршів поета. Наразі існує лише польськомовна версія «Самогону», але, як запевнив пан Юрій, уже цього року вийде і україномовний аналог. Про цей проект, творчу паузу, останню книгу і інші цікавинки розпитував наш кореспондент у патріарха українського постмодерну.

— Як зародилася ваша співпраця із гуртом «Карбідо»?

— У польському містечку Вроцлав щороку проходить фестиваль поезії «Порт Вроцлав» на який запрошують кілька десятків поетів. У 2005 році спеціальним гостем фестивалю була Україні і я був в числі запрошених. Цікавим на фесті є те, що усі поетичні читання відбуваються під музичний супровід. Цього року музичний супровід якраз забезпечував гурт «Карбідо». Насправді, йдеться про просту форму яка не вимагає ніякої підготовки і репетицій. Музиканти просто повинні ознайомитися з текстами поетів і вигадати для них якесь далеке, глибоке і тихе музичне тло. В моєму випадку музиканти не встигли ознайомитися з моїми віршами. А переповідати про що той чи інший вірш було, мабуть, нереально і зайве. Тому ми вирішили повністю імпровізувати. Таким чином ми виконали 4 чи 5 віршів. Коли в кінці вечора ми розпрощалися вже близькими друзями виникла мрія записати спільний диск. А вже рівно через рік за сприяння директора цього фестивалю у Вроцлаві вийшов наш «Самогон».

— Чому альбом називається «Самогон», адже про горілку у ньому співається лише в одній композиції?

— Цю назву запропонував я. Справа в тому, що слово «карбід» викликає у мене певні асоціації. Коли я був солдатом радянської армії і служив на Вінничині, то вживав самогонку, яка робилася на карбіді. Його додають для міцності і здешевлення процесу. Безумовно, наслідки вживання такої самогонки можуть бути найжахливішими, фатальними і катастрофічними. Але якось Бог милував і ми всі вижили після цих вживань. З тих пір, коли чую слово «карбід» в мене починають працювати смакові чи радше анти смакові рецептори. У кожному разі, музикантам ця назва сподобалася, бо вони прочитали її як метафору – створене власними руками і для домашнього вжитку.

— На концертах вас часто частують цим напоєм?

— Ні. Сьогодні дали уже сьомий концерт, але ще жодна добра душа не принесла нам самогону і не почастувала ним (сміється). Напевно, самі повинні цим займатися. В мене є один знайомий з маленького закарпатського села. Там він щороку проводить фестиваль самогону і хоче нас туди запросити. Думаю, це було б досить симпатично.

— А коли востаннє вживали самогон?

— Це було у вересні після Форуму книговидавців. Я мав виступи в Дрогобичі і мешкав біля цього міста в одному готелі. Його власник робить власну калганівку – самогонку настояну на корені калгану міцністю 70 градусів. Можу пишатися тим, що її для мене відкрив ректор Дрогобицького університету з яким ми відзначали ці виступи.

— Чи не буде співпраця з «Карбідо» початком вашої музичної кар’єри?

— Ні, це буде якось ні в тин, ні в ворота. Я дуже полюбив цю справу і хотів би ще з якимись іншими музикантами продовжити її, але ніколи в житті не переключуся на це таким чином, щоб називати себе ще й співаком. Атракційність такого заходу полягає у тому, що письменник робить щось спільне з музикантами. Якщо він перестане бути письменником і захоче назавжди залишитися в музиці, то це буде провально.

— Не плануєте створити поетично-музичний проект накштал проекту Юрія Покальчука «Вогні великого міста»?

— Поживемо – побачимо. Поки що у мене не було такого в планах.

— Самі вмієте грати на якомусь музичному інструменті?

— Я так і не навчився грати на жодному. Чесно, мені і самому не дуже хотілося ходити до музичної школи. На щастя, батьки не запроторили мене до неї, бо й так протестував би. Потім, в підлітковому віці, у мене з’явилося захоплення музикою. Це був не надто поширений і заборонений західний рок. Паралельно з цим виникло бажання навчитися грі на гітарі. Та було вже пізно і нікому вчити. Тому, думаю, якби мені був даний шанс стати музикантом, я б його використав.

Цього року був анекдотичний випадок. Моя приятелька і організаторка фестивалю органної музики “Діапазон” Ірина Цайц попросила мене вивчити і зіграти на відкритті фестивалю вступну фразу Баха “Токати і фуги”. Я два тижні вчив її на фортепіано. На відкритті з бідою зумів її зіграти. Хоча, не з першого разу. За цих два тижні підготовки довів фразу до повного автоматизму і думав, що зможу зіграти її навіть з заплющеними очима. Але, щойно вийшов на сцену, відчув, що жоден палець мене не слухається (усміхається). Це мене наштовхнуло на думку, що на цьому світі залишилися так нікомуі незнаними якісь потенційно геніальні виконавці. Вони просто ніколи не змогли подолати страху сцени і публіки.

— Після виходу вашої останньої книжки «Таємниця» ви сказали, що берете творчу паузу. Доки вона триватиме?

— Вона уже зрушилася і, можливо, завершується. Говорячи спортивною мовою я зараз здійснюю розминку. Нічого свого не пишу, але займаюся перекладом. Це ще протриває кілька місяців, доки завершу перекладацьку роботу, і, можливо, на той час визріє задум написання чогось власного.

— А що перекладаєте?

— Сім років тому я уже переклав для Молодого театру у Києві шекспірівського «Гамлета». Повністю текст був опублікований лише одного разу в журналі «Четвер». Але мені б дуже хотілося бачити його книжкою. В неї вирішив також додати ще одну п’єсу Шекспіра «Ромео і Джульєтта» над якою, власне, зараз і працюю. Це два шекспірівські блокбастери до яких найчастіше звертаються. Книжку із цими творами плануємо видати разом з Іваном Малковичем у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».

— Ваша «Таємниця» і книжка «Сьомга» Софії Андрухович претендували на звання «Книга року Бі-Бі-Сі». Проте, лише книжка вашої дочки потрапила до п’ятірки фіналістів…

— Я сам попросив щоб «Таємницю» зняли з розгляду. Про те, щоб моїх книг не виставляли на конкурси прошу щороку. Складається так, що на попередньому етапі мої книжки набирають чи не найбільше голосів від читачів. Але жодне журі в наші країні не дасть мені першого місця. А друге чи третє рівнозначне для мене нічому. Тому тверезо оцінюючи цей факт я прошу ще на попередній стадії не розглядати моїх книг. Цього року моя книжка якось туди потрапила, але пронесло (усміхається).

— Багато хто визнав «Таємницю» вашою найслабшою роботою. Самі вважаєте її такою?

— Ні. Просто є така категорія людей, яка про кожен мій новий твір каже, що він найслабший. От і все.

— Ви забобонна людина?

— Так. Зважаю на забобони присутні в моїх реакціях і вчинках.

Автор: Павло Паламарчук, 3 лютого 2008 14:39:14
Джерело: http://h.ua/story/81389/

Таємниця для чужих

Видавництво «Фоліо» видало друком «Таємницю» Юрія Андруховича російською мовою. Замість-роман патріарха українського постмодернізму таким чином став у ряду комерційно успішних видань, з якими, на думку гравців книжкового ринку, можна ідентифікувати сучасний стан української літератури.

Думка критиків про цей твір, український оригінал якого вийшов у харківському видавництві минулого року, є дуже високою. Про «Таємницю» як про інструмент «перевиховання цілого покоління» пише Костянтин Родик у №9 оновленої «Сучасності». Захоплену рецензію на «Таємницю» надрукував у липнево-серпневому числі «Кур’єру Крив басу» Дмитро Дроздовський. На думку оглядача, книга представляє новий поворот в розвитку української белетристики, її повернення до сутнісних питань життя особи і спільноти та є свідченням того, що вітчизняне красне письменство готове здійснити «вибуховий стрибок» до нової жанрово-стильової якості.

При цьому критик протиставляє епохальний твір Андруховича «амурно-гламурненьким» творам Поваляєвої, Карпи та іншої «сьомги» (очевидно, мається на увазі однойменний роман Софії Андрухович), а також інфантильному Жадану. На цьому одіозному тлі рефлексії Андруховича змушують Дмитра Дроздовського цілком серйозно говорити про «гігантів», які здатні не лише започаткувати новий напрям чи стиль, але й гідно представляти національну індивідуальність у колі світових культур.

На нашу думку, такі оцінки твору Ю.Андруховича є дещо перебільшеними. Якщо говорити про поворот до «пам’яті» як авторський винахід чи відкриття, то в даному контексті це щонайменше недоречно. Насправді найновіший текст Андруховича перебуває цілком у річищі постмодерного перетравлювання особистого досвіду та нічим суттєво не відрізняється від аналогічних «сповідей» про екстремальну юність того-таки Жадана чи згаданої всує Поваляєвої. Просто Жадан пише про студентські гуртожитки пролетарського Харкова, Поваляєва про київський андеґраунд, а автор «Таємниці» про свою армійську службу, життя в літературі та інші пригоди молодого галицького інтелігента в ностальгійні 80-ті та кризово-карнавальні 90-ті.

Специфіку чи особливий стилістичний присмак цьому потоку спогадів, асоціацій, принагідних міркувань надає власне авторська позиція чи радше точка зору. Андрухович розглядає світ навколо себе з позиції декларованої «європейськості» чи радше навіть «австрійськості», що в даному випадку асоціюється з певного роду посв’яченістю – в традицію, стиль, езотерику фаустівської культури (за Шпенглером). З погляду такої посв’яченості радянська і пострадянська дійсність виглядає дуже гротескно, а внутрішній світ автора відповідно – складним і змістовним. Ось на цьому, власне, й побудована вся книга.

Любителям хорошого стилю її цілком можна рекомендувати для домашнього вжитку. Тут автор «Дванадцяти обручів» і «Перверзій» повертається з вигаданих чи реконструйованих світів до джерел власного досвіду і особливостей суб’єктивного переживання світу. І в цьому сенсі «Таємницю», якщо закрити очі на елементи кокетства та гри в «класики» (або списати їх на традиційну постмодерністську самоіронію), можна поставити в ряду кращих здобутків того ж автора («Рекреації», «Московіада»), чи навіть приписати до певної «високої» традиції – поруч з «Родинною Європою» Чеслава Мілоша, наприклад.

Переклад Андруховича російською, звичайно, призводить до певних семантичних та інтонаційних втрат, що суттєво знижує споживчу вартість пропонованого товару. Однак книзі можна пророкувати відносний комерційний успіх. Україна багато в чому й досі лишається таємницею як для зовнішнього світу, так і для більшості своїх теперішніх мешканців, особливо з числа т.зв. російськомовного населення. Тому цікавість до текстів під розкрученим авторським брендом, що претендує на вираження цієї українськості в чистому вигляді, а отже й попит на рецензоване видання – гарантовані. Таким чином вже увійшла в культурний контекст «інакших» українців Забужко з «Полевыми исследованиями украинского секса», так увійде в нього й Андрухович. На яких ролях і на яку полицю? – про це згодом поговоримо у розділі критики.

Джерело: http://bookvoid.com.ua/reviews/books/2008/10/18/145302.html