Суч.укр.літ та непомічена заповідь її пророка

Що таке сучасна українська література, або звідки пішла звичка в широких колах казати суч.укр.літ, а деяким поетесам старшого покоління злісно акцентувати на «суч»? Це чи не найбільше локальне збіговисько письменників у Європі. А збіговисько тому, бо саме це і нагадує загальна організація літератури як інфраструктура. Література ж бо – це не лише письменники та їхні твори. Це їхня промоція – чого взагалі можуть бути варті сучасні твори без належної реклами: і не лише у світі, а навіть в містечкових межах. Це бібліотеки та книгарні, позаяк треба не лише про книжки знати, а й десь їх діставати. Це ставлення населення країни до власної літератури та її творців. З усім цим маємо великі проблеми – навіть сумніватися не доводиться.

Що знакового створила українська література за роки незалежності, щоб вирватися за ці локальні рамки, щоб привернути до себе світову увагу, щоб дати поштовх самій собі, а може й усій українській культурі, які нові підходи вигадала? Може щось і вигадала та створила, але кому про це відомо? Та нікому. Тож не дивно, що ми не входимо до еліти сучасної світової літератури. Жорстока правда капіталізму полягає у тому, що сьогодні не вкладаючи грошей неможливо щось отримати. Бо література, твір, письменник – це такий самий продукт, як і кока-кола, головна мета якого є продаж. Навіщо створювати продукт, якщо його не купуватимуть? Минула вже доба романтиків, які писали тому? що не можуть не писати, хоча й вони часто публікувалися лише через те, що людині банально треба їсти. Минули радянські часи, коли весь процес спонсувала держава і варто було лиш писати під спільну сопілку. А кому охота вкладати гроші в літературу, яка банально не окуповується?

Давайте поставимо собі питання: чи взагалі прагне цього українська література? Успіху, впливу, впізнаваності, слави, великих тиражів. Саме література, а не влада чи так звана еліта. Не дивлячись на численні декларування цих намірів, ми не є розвинутою літературною державою. Справа не тільки у неідеальному законодавстві, поганому істеблішменті, відсутності критики тощо. Може справа в забитій еліті? Ми не те шукаємо. Ми шукаємо іншого. Ми не шукаємо того постмодернізму, який зараз активно ходить літературним світом, збираючи жнива, а віднаходимо/створюємо власну ідентичність, якої в нас не було, і шлях до сучасної світової літератури будуємо не через постмодернізм, а через історичні пошуки відібраного в нас модернізму. Іншими словами, ми йдемо у ту ж саму точку, але іншим шляхом, і коли ці шляхи перетнуться – невідомо. Я аж ніяк не хочу сказати, що нам не потрібно досліджувати власне минуле, але допоки в Україні не з’явиться цікава, популярна, впізнавана і багатотиражна книга, яка змусила б читати усіх (як-то Гарі Поттер для дітей), до тієї миті ці історичні розвідки, як і взагалі література, будуть справою деяких. Чому це має бути саме український роман українського автора? Хоча б тому, що ментально він має бути нашим і відповідати нашому світосприйняттю. А поки що ми відкриваємо іншого, не затертого ідеологіями, Шевченка, але хто про це дізнається, якщо країна банально не любить читати, не поважає власних авторів і взагалі нічого про них не знає, і звинувачувати у цьому населення є найменш логічно – тому ці товсті книжки аналізів власних класиків теж ще доведеться проаналізувати з часом.

Найдоречнішим порівнянням сучасної української літератури є саме з російською, бо на час розпаду Країни Рад вони були на одному рівні. Якщо Україна шукає європейську ідентичність, то для Росії, що все більше схиляється в тоталітарний бік та на власний центризм в усьому, ця ідентичність є слов’янською та імперською, при чому без України вона уся піде на дно. Наші сусіди пішли прямим шляхом до сучасної літератури, лише місцями змінюючи наповнення, а ми досі губимося пошуками, розгрібаючи власні міфи. Тому чи можна дивуватися, що Мінаєв, Пєлєвін та Акунін є не менш популярними в нашій країні, ніж Андрухович, Іздрик та Жадан? А що знають про цю трійцю вітчизняних авторів у тій самій Росії? Цілком риторичне питання. Очевидно, що суч.укр.літ. – це справа західної та центральної України і Сергія Жадана, який радше є гарним виключенням, будучи родом з Харкова. Та ж сама Одеса за роки незалежності не дала жодного відомого/пристойного українського письменника, а потуги молоді на зразок Йвана Козленка далі за намагання не йдуть. Тож про яку загальну ідею чи повагу може йти мова? Де той самий сильний інтелектуальний лідер?

Виникає враження, що протягом довгої дистанції ми щось непомітно втратили, але мова не про модернізм. Україна билася за власну незалежність, в тому числі й літературно: з 1989 по 1991 в Україні вийшло близько 1200(!) назв самвидаву, тому говорити про літературний потенціал можна. Більшість європейських літератур можуть пов’язати зародок певного нового художнього напряму з певним автором та твором – найчастіше він або перший у подібній художній системі, або дуже характерний для неї. Чи можемо це зробити ми у контексті постмодернізму? Важко стверджувати, що сьогодні у світовій літературі домінує постмодернізм, але він є чимось на зразок зірки, на яку орієнтуються. Сьогодні українських постмодерністів у літературі можна перерахувати на пальцях двох рук. Їх можна назвати інтелектуальною інтелігенцією, хоча деякі з них і виглядають як безхатьки з району Молдаванки в Одесі (аналог Бутово, Гарлем та Борщагвіка). 1937

Складається досить стійке враження, що разом із занепадом власної літератури ми пропустили заповіді одного зі своїх пророків. Він прийшов, ми його пошанували, але так і не зрозуміли, про що йшлося. На мою скромну думку, роман Юрія Андруховича «Перверзія» включає у себе не лише чи не найбільші, найнаболіліші та найактуальніші проблеми незалежної України, але й в’яжеться (чи не перший) зі світовим постмодерністським дискурсом, – хай і постколоніально, але тим не менш. Роман цей вийшов у 1996 році.

У цьому контексті варто згадати іншого українця, який двома сторіччям раніше, вміло пожартувавши, дав хід українській літературі – Іван Котляревський. Особисто мені Юрій Андрухович видається таким собі осучасненим Котляревським. Він так само як і його більш древній колега започатковує нову віху в українській літературі, хай перший того свідомо і не бажав. А чи бажав того другий? Так чи інакше, він щось народжує. До Котляревського не було того, що діти у школі називають укр.літ. До Андруховича дуже сумнівним є поняття суч.укр.літ, принаймні без нього воно видається неповноцінним. Про карнавалізацію обох говорити не варто, бо це є самоочевидним. Цитати. Обігрування. Гра форм. До того ж, сам романтизм у багатьох речах є дуже схожим на той самий постмодернізм.

Звісно, фігура Андруховича в суч.укр.літ є недоторканною, а його твори за п’ять-десять років після публікації стають ледь не канонічними, але є таке відчуття, що десь між «Рекреаціями» і БУ-БА-БУ та «Дванадцятьма обручами» є білі плями, не досить відомі для зацікавленої публіки. Це при тому, що у 2004 році Андрухович приніс у жертву Перфецького (герой роману «Перверзія») на вівтар революції, пишучи йому поему та закликаючи повертатися до України, – очікування повернення Перфецького співпадає із поверненням сподівань, але за іронією долі очікування на нього (безнадійне) виявилося так само безпідставним, як і на реалізацію сподівань (безнадійне?). Після цього будь-яка експлуатація образу Перфецького видається недоречною, хоча напевно це не дуже турбує Андруховича, позаяк у кожному новому романі він вдягає старий образ в нову оболонку, чим лиш натякає на його колишні іпостасі.

Таким чином, я хочу зазначити, що ми пройшли свою розвилку, від якої мали прямувати до нашої постмодерністської сучасної літературної Мекки світового контексту.

Автор: Максим Міклін
Джерело: http://sumno.com/article/suchukrlit-ta-nepomichena-zapovid-jiji-proroka/

Perverzion by Yuri Andrukhovych

Perverzion is ostensibly a documentary of the last days of Ukrainian poet Stanislav ‘Stakh’ Perfetsky in March 1993, when he was an apparent suicide in Venice. He travelled there to participate in an international seminar on: “The Post-Carnival Absurdity of the World: What is on the Horizon ?” and the bulk of the book chronicles his stay there, as well as the goings-on at the seminar.

A Foreword and an Afterword by the ‘publisher’ (the guise Andrukhovych assumes in this work) frames the text, providing some perspective. The Foreword introduces the central character, the pivotal event of 11 March, and offers some explanation of the material assembled here to document what (might have) happened. The Afterword is less summing up (admitting; “considerably more of the unexplained and unclear remains than one would expect”) than conclusion — a specific conclusion suggesting that, in fact, there was no suicide.

Much of the book does feel more like an episode in a life, rather than it’s summation; the alternative ending — that Stakh walked away — an appropriate mysterious-dramatic exit (as opposed to the overly melodramatic finale of actual suicide).

Perfetsky, the “Ukrainian poet and culturologist”, is at the centre of the book, the material, presented in thirty-one chapters, largely focussed on him — but there are a variety of approaches and perspectives. Perfetsky’s own accounts make up a significant part of the narrative, but there are also other accounts: reports to a ‘Monsignore’ by those who keep an eye on Perfetsky, letters, interviews, lectures, a summary of an opera buffa, a retelling of a video-recording, a will, and the transcript of a tape recording (without the expected tell-tale splash at the end).

Perfetsky comes from — where else ? — Chortopil (literally: ‘Devilopolis’ or ‘Demonopolis’, Naydan suggests in his notes), Andrukhovych’s favoured Ukrainian town. The book is set in 1993, the collapse of communism still relatively new, the exchange between East and West still undergoing transformations. Perfetsky is invited to the Venetian seminar (as a representative of the C.I.S.) by the foundation La morte di Venezia, and his trip there is one into a new world (which he doesn’t exactly ease into — despite (or because of) indulging in, among other things, considerable alcoholic excess). His handlers are the young Ada Zitrone and her husband, Dr. Riesenbock, whereby Ada in particular gets very close to him — while also reporting on him, as in some Cold War spy movie. (It should come as no surprise that Ada, too, can trace her roots back to Chortopil …..)

The seminar makes an enjoyable backdrop, the post-carnival absurdity of the world very much on display here. (Among the most amusing bits in the novel is the schedule that Perfetsky and the other participants are sent, describing what they can expect.) Andrukhovych indulges in a great deal of playfulness, having as much fun in devising narrative strategies and approaches to presenting the story (dividing the narrative into two columns on the page, to describe one event from two perspectives ! have Ada go through Perfetsky’s belongings and describe these various odds and ends ! etc., etc.) as in allowing a story to unfold. But he doesn’t really mean it to unfold: it’s meant to tie itself up in knots as much as it is to reveal itself. Much of this is good fun, and much is very clever, but it’s a specific kind of literary pleasure that probably won’t appeal to all. Still, especially in how he mixes it all up, shifting tone and approach from chapter to chapter (while also allowing certain approaches — Perfetsky’s own account, the reports to the Monsignore — to crop up regularly) he manages to sustain the reader’s interest (though occasionally almost only to see: what can he pull of next ?).

Perfetsky has his own ambitions and agenda

Thus will I indulge in this city. I will try to experience the hottest, the sharpest in it. I will find the most mysterious spot in it where they can’t reach me. Not the carabinieri, not the police, not the devil himself.

But, aside from the fact that others also have agendas (that often specifically centre around him), he’s easily sidetracked — “But today it’s still early” is just one excuse.

The novel builds towards Perfetsky’s lecture, but it’s not his last word, the novel continuing to its final act — or, possibly, non-act — Perfetsky writing his will and then making a final tape-recording.

Love figures prominently in the novel, a particular romantic notion: “Only love can save us from death. There where love ends, the ‘absurdity of the world’ begins”, he says in his lecture. There is his odd relationship with Ada, and he eventually tells her about his great love, his now dead wife. Perfetsky is also an Orpheus figure (and, of course, the opera buffa in the novel is called Orpheus in Venice), with that same air of fatality about him.

Perverzion offers easy satisfactions in many of its details, clever and funny set pieces and scenes, but on the whole it’s a more demanding cross-cultural text. Endnotes (both the author’s own, and additional ones by the translator) explain some of the oddities, but it’s also text that strains for strangeness, not wanting to be entirely approachable. It comes with considerable frustrations, but it can be well worth the effort.

Джерело: http://www.complete-review.com/reviews/postsu/andruky3.htm

Перверзия. отрывок 1. Рыба

Звать ее Ада Цитрина, а его Янус Мария Ризенбокк. Я сижу в их «альфа-ромео», допустим, что это «альфа-ромео», и мы мчимся по автобану из Мюнхена в Венецию. Из Мюнхена. В Венецию.
Все случилось позавчера, 3 марта, в великопостную среду, в первый день по окончании карнавала. Я вышел прогуляться в надежде увидеть неприбранные остатки праздника: кучи мусора, битые бутылки, истоптанные хвосты и крылья, сброшенные размалеванные маски. Но ничего уже не застал, потому что выбрался в город только после полудня. Улицы и площади Мюнхена вычистили, наверное, еще до рассвета…
Я обрел кратковременное пристанище в кофейне «Люитпольд», которую по карте отыскал на Бриеннерштрассе (или, как тут говорят «штразе»), 11, и позволил себе два двойных «реми-мартени» (первым почтив память Рильке, а вторым – Стефана Георге). Когда мне стало совсем тепло, я выполз из кофейни и в первых сумерках потихоньку двинулся в сторону Швабинга через Одеонсплятц и залитую освещением Людвигштрассе. Все на свете – даже бессмертие – сулили ее витрины. Бок о бок со мной двигались тысячи прохожих этого игрушечного мегаполиса. Почему-то никто не посыпал голову пеплом. А ведь сегодня каждый порядочный человек просто обязан причаститься рыбой: Ash-Wednesday (как называл все это Элиот), Aschenmittwoch, пепел, грусть, меланхолия и рыба.
Так начинается пост…
Немного лирики. Неподалеку от университета и Триумфальных ворот, я почувствовал, что начинается весна. Все сразу: теплый ветер, немного дырчатого снега, мой расхристанный плащ, порхание шарфа, новая рубашка, запах новой рубашки, жареных каштанов, острых приправ, запах чего-то еще, незнакомых женщин, мужчин, что плыли рядом, музыка из-за угла, что-то сжалось в груди – я остановился лишь на мгновение, нет, я не останавливался, я просто понял – да где там «понял», когда это совсем не то слово, и «почувствовал» не то слово, и никто мне не подскажет нужное слово – я почуял (ну как еще скажешь) большие перемены, по крайней мере одну, что-то вроде…

Звать ее Ада, а его доктор Ризенбокк, частный уролог, Поссенгофен. Они везут меня в Венецию. Я оклемался только перед австрийской границей. И почти на ощупь распознал в себе необходимость наговорить что-нибудь в диктофон.
Итак, позавчера, в великопостную среду, вечером, я вышел наконец на Швабинг, на еще залитую дразнящими огнями Леопольдштрассе. Я был готов к приключениям, все просто подпрыгивало внутри. И приключение тут же меня отыскало: коренастая и красногубая мулатка, коротконогая и в короткой юбке, с невероятными округлостями, увешанная побрякушками, в обшитом блестками узком декольте, шлюха, забредшая из веселого квартала, ибо Швабинг теперь уж не тот, что во времена символизма и кайзера Вильгельма. Она стояла под фонарем и выискивала в толпе нужное ей лицо. Оказалось, что мое – как раз то, что надо: я увидел вспышку в ее глазах, она улыбнулась, я все понял, в груди похолодело, оставалось еще шагов десять, последние сто марок в кошельке совсем не гарантировали, что мы договоримся, в пяти шагах я услышал «hallo, kommst du mit?», еще два шага и я выдохнул почти ей в лицо «ja, ich komme mit, Liebling, wieviel?», она не ответила «wievil», развернулась на своих садо-мазо-каблуках и, взяв меня за руку, потянула к дому. Значит, все же была местной, из Швабинга, дверь открыла ключом, вынутым для special effect’а из головокружительного декольте, и мы очутились внутри дома, и она повела меня по лестнице вверх, то и дело оборачиваясь и улыбаясь губастой улыбкой, и я почувствовал, как восстает и бунтует воздержание последних месяцев и даже лет, побрякушки на ней просто с ума сводили, я хотел вставить прямо на лестнице, пригнув ее к перилам и задрав символическую юбчонку из красного шелка. Но она держалась на безопасном расстоянии и подымалась все выше и выше куда-то на девятый этаж, непрерывно напевая на своем тропическом, похоже амхарском, языке. Наконец, мы оказались в переполненном помещении, накуренном и окуренном экваториальными благовониями, подсвеченном зелеными и красными лампами, где все без исключения пели…

… Ого, я и не заметил, как мы пересекли австрийскую границу. Прочел лишь «Киферсфельден» – что-то вроде «Поля жуков». Сложенные из камней стены по обеим сторонам шоссе, и вот уже горы, мы въехали в горы, оказалось, тут до хрена снега, доктору Ризенбокку – это я о тебе, о тебе – даже пришлось нацепить темные очки. Он ведет машину и ни слова не понимает по-украински. А вот жена его – другое дело. Она все понимает, украинские корни. Сидит, как положено, рядом с ним на переднем сидении, Frau Riesenbock, вся в черном и вишневом, но и она меня не слышит…

Я даже не сразу въехал, где это я. Я захлебнулся сладким дымом, мне показалось, что весь я из воска, пение доносилось со всех сторон, из всех комнат, все здесь разгуливали в карнавальных тряпках, словно бы подобрали их этой ночью на помойках, моя соблазнительница растворилась в толпе мулаток, арабок, турчанок, китаянок, индусок, они украшали стены свежими зелеными ветками, кусками ярких тканей и множеством образков (никак не удавалось их толком рассмотреть); переходя из комнаты в комнату, я все пытался схватить ее за задницу: зачем ты меня сюда привела, я уважаю национальные обычаи, обряды, но ты слишком далеко зашла, ночная бабочка; а в каждой комнате вплотную на коврах, диванах, прямо на полу сидели перебравшие, загулявшие карнавальных кутилы, и все пели и пели на ломаном немецком словно псалмы или гимны (грамматические несуразицы даже мне резали ухо), но мелодия была довольно приятная, фантастически приятная мелодия, изысканная, смесь кельтского с коптским с оттенками бразильского, армянского, магрибского и румынского. Я прибалдел от этой музыки, я сам попробовал подтянуть, но кто-то из певцов осуждающе покосился на меня, мол, не по сеньке шапка, и я заткнулся…

Попав в незнакомое помещение, я сразу начинаю искать музыкальный инструмент. Я люблю фортепиано, гитару, виолончель, аккордеон, маракасы, флейту, я люблю еще кучу музыкальных инструментов. Следовательно, я начал их искать. Но не было никаких инструментов – только голоса, женские и мужские, детские и старческие, полусумасшедшие молитвы к иному богу, о лесах, медах, рощах, полях, садах, горах, лугах, травах, вратах, я тем временем повнимательней огляделся вокруг …
Битый час терся я в этой квартире, заставляя вздрагивать малайцев, персов, эфиопов…они продолжали петь, я мог разобрать только обрывки искаженных фраз, наподобие «и приидем в сияния врат германийских с юным сыном с великим рыбой аки царь плывуючей на кровь зерно наше пересыпное пропади оно в пропад пропади она в пропад дай садов нам врат германийских хлеба пива яблока золотого налива славься Отче так осоловеем в шахты сребра подземности ясной нашей темной масла дай нам масла и пива и духа великого рыбы славься Отче скушай куш наш куском раскуси пропади оно в пропад пропади она в пропад и приидем в сияния врат германийских с юным сыном с великим рыбой плывуючей аки царь на кровь зерно наше пересыпное пропади оно в пропад пропади она в пропад дай садов нам врат германийских хлеба пива яблока золотого налива славься Отче» – так распевали на своем далеком от совершенства верхненемецком ряженные Морисками и Монахами, Кавалерами и Студиозами, Носорогами и Астрологами, Миннезингерами и Нибелунгами индонезийцы, курды и пакистанцы, или палестинцы, а также албанцы, боснийцы, мавры и кхмеры, среди которых попадались, без сомнения, гаитяне, таитяне, киприоты и конголезцы, бангладешцы, кот`д`ивуарцы и буркина-фасяне, и все они довольно неплохо выводили эту сложнейшую мелодию, нечто вроде «злачный сад врат германийских стань пред нами и будь с нами впусти нож наш и нас насыть – юным сыном великим рыбой духом чар и чарами духа железом и пушкой залезь в ушко ей залижи раны мне и ему и ей и ей расти нам как в маке злак или в злаке мак славься Отче кушай нас так позлатимся в дыру солнца надземности темной нашей ясности мяса дай нам мяса и шнапса и яя великого рыбы славься Отче куш наш куском раскуси пропади оно в пропад пропади она в пропад злачный сад врат германийских стань пред нами и будь с нами впусти нож наш и нас насыть – юным сыном великим рыбою духом чар чарами духа железом и пушкой залезь в ушко ей залижи раны мне и ему и ей и ей расти нам как в маке злак или в злаке мак славься новый Исаак» – я бы презирал себя до скончания дней, если бы сделал попытку убежать, хоть чувство тревоги все усиливалось, тем более, что со мной – гостем – никто даже и не собирался вступать в контакт, мужчины продолжали петь, усевшись на пол, на ковры, на диваны и хлопая ладонями в такт, а женщины продолжали петь, внося из боковых коридоров ветки папоротника, кокосовые орехи, куски ткани, побрякушки, образки, битые граммофонные пластинки…Да вы с ума сошли – подзуживал я себя, но без ненависти или презрения, потому что вокруг происходило нечто действительно великое, единый ритуал отверженных всего мира, им пришлось выдумать своего нового бога, ведь их изводили голодом и бомбами, эпидемиями, спидом, химикатами, ими заполняли загаженные колодцы и самые дешевые бордели, на них испытывали оружие и терпение, поджигали их леса и заливали пустыни, повсюду их сразу же старались выжить, стоило им только появиться на свет; чем же они ответили – джазом? марихуаной? сотней способов любви?.. Я бродил среди беженцев, отравленный благовониями, вспышками красного и зеленого света, пением – меня легко отравить – всем, что выдумали эти беспаспортные приверженцы богатого немецкого бога, Хозяина Врат Германийских, в которые они успели в последний момент протиснуться – кто из корабельных трюмов, а кто из завшивленных тамбуров, правдами и неправдами, давая взятки, подкупая, убивая, моля, попрошайничая, подставляя задницу, играя на кожаной флейте, через Львов, через Польшу, через не могу, через восемнадцать границ и тридцать таможен – под видом эмигрантов, музыкантов, чернорабочих, колдунов, секс-машин, погорельцев, диссидентов, бандитов, повстанцев, мусорщиков, говновозов, продавцов роз в ресторанах, сутенеров, коммунистов, маоистов, студентов философии и права – они успели, смогли, вырвали для себя эту землю, эту Германию, этот достаток, спальные мешки в подземных переходах, они сделали эти города более красочными, а добрая трудолюбивая самоотверженная Германия обогрела их, накормила и напоила, но они по-прежнему чего-то от нее хотят, что-то еще выпрашивают у своего хоть и общего, но придуманного бога – чего же им еще: лесов, ручьев, альпийских лугов, замков, музеев, продления визы, крови, тепла, чуткости, денег, автомобилей, может, они хотят гражданства?!..
Я ходил среди них, как пришибленный, словно во всем виноватый, словно причина этого дебильного мира… Я немного отдохну.

Проверка паспортов на перевале Бреннеро заняла не более трех минут. Итальянский парень не проявил никаких эмоций, даже когда взял в руки мою совдеповскую книжицу.
Потом мы помчались под гору – Янус Мария разогнал свой «порше» (или не «порше») почти до двухсот километров в час, мы ворвались в края, где не было снега, где зеленела трава, края, «wo die Zitronen bluhn» (а ты, Цитрина, цвела в том краю? – что за идиотская фамилия, я по уши влюблен в одну только в вашу фамилию, госпожа Ризенбокк), солнце било в глаза, скалы пролетали с обеих сторон, но все указывало на присутствие людей: мост над стремниной, часовня, коровы на лугу, Дева Мария, руины башни, стена с обвалившейся штукатуркой, пара овец, школа за поворотом дороги, Дева Мария, пугало в саду, замок разбойников, ресторан для охотников, заправка, Дева Мария, часовня, пасека, гостиница для рыбаков, водяная мельница, кладбище, Дева Мария, девочка с корзиной, замок разбойников, гостиница с геранями (гардениями? гортензиями?), сыроварня, смятый «опель-кадет» без пассажиров, женщина в черном, Дева Мария…
Ризенбокк занервничал: слишком уж часто попадались навстречу итальянские дорожные рабочие, и приходилось сбрасывать скорость до сорока-пятидесяти, искать объезды. Итальянцы в дорожных робах были невозмутимы, как бревна.
А у Ризенбокка – да, это я о тебе, о тебе – нервный вид: длинные костлявые руки, борода, на лбу залысины, в глазах – капелька порочности. Человек на середине пути: от жизни устал, но еще не утратил к ней вкус. Я люблю таких ребят.

Между Брессаноне и Больцано мы на несколько минут остановились. Дальше машину вела Ада. Не надо оглядываться. Теперь, когда тебе пришлось вынуть наушники из ушей, я буду продолжать для тебя одной.
Наконец все демонстративно обратили на меня внимание.
Четыре девушки окружили меня – таиландка, самоанка, тринидадка и лесбиянка; покачиваясь в ритме песнопений и не переставая петь вместе с остальными, они нежно, но в то же время властно сняли с меня плащ. Я решил не сопротивляться и испить эту чашу до дна. Возможно, нечто искупить. Или обрести. Тем более, что близок был конец представления, из-за воспетых всей толпой «германийских врат» уже виднелись некоторые тому доказательства, голова пошла кругом от ароматного дыма, песня звучала все громче и выше тоном, повторы учащались, меня – без плаща и, прошу отметить, без нагрудной кирасы – ввели в самую большую комнату, куда постепенно сползались все остальные – просто невообразимое количество, никаких шансов, что они тут поместятся, но как-то помещались в карнавальных-некарнавальных нарядах. Середина комнаты оставалась пустой.
Да, я тоже думаю, что это какая-то новая секта, без сомнения.
А потом несколько парней с оленьими и бычьими рогами на голове, приплясывая, вынесли на середину комнаты войлочный коврик (у нас о такие ноги вытирают), и к общему восторгу, одновременно с финальным экстазом песнопений («золотых германийских врат дай нам проплыть великим рыбой»), поставили рядом с ним бюст из позолоченной бронзы; это их бог – догадался я – божество, божок, смахивающий то ли на питекантропа, то ли на будду, то ли на немецкого философа-материалиста, он же Страж Германийских Врат, он же Эгир, Гругнир и Фафнир, часовой заколдованного сада…
Все, кроме меня, торжественно опустились перед ним на колени. Я тоже решил последовать общему примеру, но девушки, четыре мои надзирательницы, просто не дали мне этого сделать, удерживая меня за все на свете. С последними тактами псалма пред глазами нашими предстал Верховный Святой – здоровенный малый неизвестной расы, наверное, смесь папуаса с лапландкой. Содрогаясь всем телом, он распростерся на коврике пред божеством. Тут, наконец, многочасовой гимн заглох. Но зато стартовало общее, похожее на жужжание миллиона мух, гудение. Гудели, естественно, все, кроме меня, и это мне запретили, а так ведь хотелось хоть немножко вместе погудеть…
После Тренто машину опять повел доктор урологии. Ада снова погрузилась в итальянскую оперу. Россини, Верди, Леонкавалло, Доницетти, Пинцетти. И Моцарт, Моцарт, Моцарт, который обязан был родиться итальянцем, ну хоть наполовину. Немки, особенно с юга, дико любят итальянцев. Они кончают от итальянских имен, особенно двойных, не говоря уже про тройные. Так происходят непорочные зачатия. Так родился Моцарт, повелитель моего сердца.
Но до Венеции мне не выдержать. Слишком много – гор, зеленой травы, которую я с сентября не видел, арий, беззлобных немецких проклятий костлявого Януса, пейзажа с разрушенными башнями, скорости, Ады, сидящей вполоборота; ухо, ее ухо, солнце просвечивает сквозь него, оно наливается соками, теплой спермой музыки, голосами итальянцев, линия шеи переходит в плечо, волосы, наверное, крашенные, светло-каштановые, и – руки, ладони, две птицы, опустившиеся на переднюю панель, вспархивающие иногда в такт неслышимой никому на свете музыке.
Это я загнул. Лучше: услышанной всеми на свете музыке.
Они муж и жена. Ей, наверное, тридцать. Не твое дело.

Итак, наш «феррари» (или не «феррари) мчится все дальше и дальше, мы проскочили Альто-Адидже, и горные разбойники не напали на нас, и мои бароны не пустили нам кровь, а пейзажи становятся все более невыносимыми, Юг, Юг, Юг, кедры, и сосны, и лавры, и пинии вдоль автострады, повсюду запах кофе, алоэ, мирт и аир – простой перечень, который я разобью на два столбца, каждый будет означать что-то совершенно незабываемое и, одновременно, правую и левую стороны дороги; я кайфую от названий, я просто хочу называть, перечислять, простое перечисление, от которого сжимается все внутри, я не смею нарушить его внутреннюю логику:

клумба
балкон ————————–церковь
—————————————-площадь
фонтан ———————————киоск
ступени в кустах

фонарь
калитка
столб

—————————————–витраж
макдональдс —————————-витрина
карниз ———————————овощи
тропа ———————————-тропа
—————————————-ишак
голубь
Святой Фома —————————-гнезда ласточек

Святой Петр —————————-Святой Лука
девушка в окне
Святой Рох —————————–Святой Франциск

——————–Святой Дух,

я срываю с себя одежду и остаюсь, как святой, в рубашке, дайте же мне выпить, глоток, а лучше два глотка, чтобы я не перегрелся до смерти.
Что там впереди? Верона?!..

Надо бы досказать позавчерашнюю историю, так ведь?
И вот, когда гудение достигло максимума, опять появились рогачи – жрецы, догадался я. Главный оторвал от коврика голову и просто затрясся, глядя на то, что они принесли: это был аквариум, огромный, как бочка, без водорослей, без ракушек, без камней на песке, внутри только вода и большая живая рыба, может, карп, или сом, или лещ, или белый амур, и вот – всплеск охов и ахов всего сброда – они с размаху грохают этим аквариумом об пол, аквариум долго-долго падает и – разбивается, расплескивая во все стороны зеленые струи (у меня во рту пересохло), зрелище ужасное, потому что жрецы подставляют под брызги свои темные языки, у меня внутри словно что-то оборвалось, вижу, как рыба бьется на коврике среди осколков аквариума, вижу, как Верховный достает из-за пояса тесак, знаю уже, что будет дальше, ноги подкашиваются, я уже не из воска, я – из ваты, даже не из ваты – из воздуха, первый удар тесака пробивает рыбу насквозь, но она еще трепыхается (я валюсь с ног), второй удар – все кричат «а-ах!»- пробивает жабры, но она еще трепыхается (я не дышу, воздух выходит из меня, как из дырявого мяча), третий удар – все кричат «у-ух!»- прямо в сердце, она еще немного потрепыхается и затихнет, а я: все темнота дно ноль хана молчок.

Я оклемался только сегодня, на австрийской границе. Полиция подобрала мое тело в ночь со среды на четверг под мостом Кеннеди у Австрийского парка, я лежал головой к западу, как все порядочные мертвецы. Меня привели в полусознательное состояние, но я ничего не мог объяснить. Все болело, внутри ныло, хотелось блевать, в голове звенело, но уснуть не мог. В полиции меня продержали до десяти утра, пока не объявилась эта волшебная пара – он и она, Ада и Ризенбокк, я их не знал и никогда не встречал, но они растолковали полицейским, что я необыкновенно выдающийся Хрен, меня, оказывается, все уже заждались в Венеции, все просто на стенку без меня лезут, вся Венеция скандирует «Пер-фе-цкий! Пер-фе-цкий!» – так хотят потрогать меня в этой самой Венеции; Ада и Ризенбокк совали им надушенные шуршащие листы, голубые и розовые бланки с крылатым львом, опутанным, как Лаокоон, змеями; они взяли меня на поруки, привезли к себе в Поссенгофен, определили на свою виллу, и доктор надавал мне целую кучу всякой дряни – в связи с чем я прокемарил на их супружеском ложе остаток дня и всю ночь, а они, Ада и Ризенбокк, улаживали мои дела, ездили в итальянское консульство за моей визой, покупали мне новые очки, до глубокой ночи куда-то звонили, что-то объясняли, в чем-то убеждали, пока я спал (не спал) на их широком, усыпанном крошками, раскаленными гвоздями и ореховыми скорлупками, ложе.
Я не знаю, что происходит. Я должен был оказаться в Венеции – и сегодня я там окажусь, часа через два, а то и раньше. Мне трудно подыскивать объяснения. Легче просто созерцать и шепотом перечислять: руль, дорога, трава, шея, плечо, полуоборот, полуизгиб, полусон, наполовину влечение, наполовину любовь.
Виноградники первый раз показались между Вероной и Падуей.

перевод с украинского Андрей Пустогаров

джерело: http://proza.ru/texts/2007/06/10-205.html