Останній аргумент

Коли я був малим (місто Франик, кінець 60-х – початок 70-х), хороші фільми можна було побачити лише в кінотеатрі. Деякі з них я переглядав по кілька разів – як наприклад, “Вірна рука, друг індійця”. Я знаю, що правильно не “індійця”, а “індіанця”. Проте саме так було написано на всіх афішах – “індійця”.

Найчастіше я ходив на ендеерівські фільми кіностудії ДЕФА. Югославський актор Гойко Мітіч, який у них знімався, був моїм найкращим другом, навіть про це не здогадуючись.

Але найцікавіші фільми, звісно, проходили повз мене. Однією з причин було те, що вони перебували в категорії “до 16-ти”.

Крім того, я слабко пам’ятав прізвища кіноакторів та режисерів, а переповідаючи іншим уже побачені фільми, я часто фантазував. Тобто я дописував в уяві пропущені сцени, продовжував діалоги, розгортав батальні сцени таким чином, що з фільму нічого іншого, крім батальних сцен, уже й не лишалося. Замість головних героїв я сам кидався у вир подій і пристрастей, страждав від нерозділеного кохання, помирав від підлої шерифської кулі, але таки встигав урятувати скарб свого рідного індіанського племені.

У дитинстві мені траплялися вдячні слухачі. Мої однокласники із задоволенням всотували всі мої вигадки на тему того чи іншого фільму. Завдяки вмінню “вигадувати кіно” на мене звертали увагу найкрасивіші дівчата в класі. У своєму внутрішньому кіно я міг бачити заборонений, нерадянський, нехай здебільшого і цілком чорно-білий світ. Не стільки через книжки, скільки через кіно я почав писати. Фільми більше не містилися в моїй голові, їх слід було записувати. Мої найперші повістинки, мабуть, нагадували невправні кіносценарії.

Я почав писати, а звичка дивитися й любити кіно лишилась.

Потім були юність і молодість 80-х із культами Фелліні й Тарковського, а потім кінотеатри мого дитинства закрилися. На початку 90-х у прайм-тайм по телебаченню показували “Твін Пікс” Девіда Лінча. Хтось може собі уявити щось подібне сьогодні? Хай не Лінча, хай, наприклад, братів Коенів? У прайм-тайм?

Нині я фактично не дивлюся телевізор, але на початку і в середині 90-х це ще було цілком небезглузде заняття. Нам здавалися смішними і милими всі ці українські телефільми, телевистави, трансляції засідань Верховної Ради, мексиканські телесеріали, концерти вітчизняних недозірок. Дешеві костюми телеведучих, погане світло, занадто яскравий грим, провінційна, ніби з якогось обласного центру, телекартинка. Перші новини, перші відеокліпи, перша українська програма про “сучасну музику”, “Хіт-рік” та її ведучий – здається, Анатолій Бондаренко…

Зрештою, й тоді я не надто все це дивився. Фільми Девіда Лінча? Та я ще матиму пенсійний час, щоб їх усі проглянути! Українські телевистави? Краще почекати, поки назнімають своє якісне кіно! Записи перших наївняцьких рок-концертів, “Червоних Рут”, інших фестивалів? Дочекаємося свого МТV, Дейвіда Бові, своїх “Роллінґ Стоунз”!

Ми були молоді і сміялися над нашими новинами, рекламою (одна тільки “блювота” від blue water чого коштувала!), над розважальними шоу, над першими потугами робити незалежно-український телевізійний продукт. Ми сміялися, пили палені коньяки, кохались, показували дітям українські мультики у “Вечірній казці”. Жоден з нас поки що не мріяв про домашні кінотеатри і незліченні зібрання фільмів у домашніх відеотеках, як і про всесвітню мережу з цілодобовим доступом до новин.

На початку 2000-х інтернетівські новини перемогли телевізійні. “Твін Пікс” закінчився. Я так і не побачив жодної серії. Кінотеатри не відкрилися. Ні, деякі таки відкрилися, хоч українському кіно це все одно не помогло. Воно зачахло в зародку. Своїх Дейвіда Бові і роллінґів у нас теж якось не склалося. Нам лишилися наші домашні архіви й автономність моніторів. Зів’яли не побачені телевистави, записи рок-концертів. І навіть українських мультиків, здається, більше не показують. Добре, що мої діти вже виросли, а внучка звикає до лептопу і youtube’у. Телевізор у моєму помешканні став радше предметом інтер’єру. Іноді дуже хочеться його позбутися. Та навіть уже й не його, а її – цієї валізи без ручки.

Залишається останній аргумент на її користь. Він так і називається – “Аргумент”. Тобто програма “Аргумент кіно” на каналі 1+1. От саме вона й виправдовує присутність у домі цієї валізи. Ми не маємо українського кіно, але ми маємо бодай цю одну телепрограму.

“Аргумент кіно” зробив далеко-за-опівнічниками цілі покоління молодих людей і змушує бодай раз на тиждень, попри цілком реальну перспективу недоспаної ночі на найтяжчий у тижні день, усе-таки вмикати телевізор навіть утомлених і старших. Серед моїх знайомих і друзів немає жодного, хто б не дивився “Аргументу”. Я знаю, що допоки існуватиме ця програма, моє повільне старіння не минатиме без хорошого кіно. І, може, я таки навчуся запам’ятовувати не тільки назви фільмів, але й імена та прізвища режисерів чи акторів. Надто вже захопливо розповідає про них мій дорогий Володимир Войтенко.

Джерело: http://tsn.ua/analitika/ostanniy-argument.html

ЗОРЯ

Там, де нас немає і не буде,
сніг упав на вежі і сади.
В темряві жаріють без остуди
вогники у вікнах із слюди.
Сяють ночви, тесані до ладу,
і м’яка для купелі вода.
І зоря таємну має владу.
Лада. Чоколяда. Коляда

Звезда

В том краю, где мы не побываем,
выпал снег на башни и сады.
В сумерках горит, не задуваем,
тихий свет в окошках из слюды.

Светится сосновое корытце,
мягкая купельная вода.
И звезда так властно серебрится,
первозданна, словно коляда.

Перевод Елены Буевич
Джерело: http://magazines.russ.ru/druzhba/2009/9/and4.html