Антонич і Львів. Хроніки міфу

Антонич і Львів. Львів і Антонич. Можна сміливо стверджувати, що одне без одного вони б не існували. Йдеться, звичайно, про Львів поетичний і Антонича-поета. Невіднайдення Антонича, певне, обернулося б нез’явою Калинця.

А ще Чубая та Андруховича, якими їх знаємо. Врешті не було б і всього «бубабізму», який, таке враження, виріс з Антоничевих «Ротацій» з їх сажотрусами і горлорізами. І навзаєм – відсутність у біографії Антонича Львова поставило б під сумнів його народження як українського поета.

Саме приїзд 1928 року до Львова і навчання на славістиці Львівського університету (університет був польським і україністики в ньому не було) роблять з Антоничем дивовижну метаморфозу: уродженець Лемківщини настільки опановує літературну українську мову, що галичани починають вважати його за наддніпрянця.

Так само інтенсивно розвивався Антонич як поет. Від першої збірки до смерті поета пройшло всього шість років. За ці шість років було створено першорядну поезію, яка однак була віднайдена для української літератури аж через три десятиліття. І то в не найсприятливіші часи. «Антонич був поетом і жив колись у Львові», – мусив писати Дмитро Павличко в передмові до першого радянського видання Антонича, що свідчить про історично детермінований розрив в українському літературному процесі. Антонич, який помер незадовго до Другої світової війни, просто «загубився», однак, як пише письменник та літературний критик Максим Стріха, поету «пощастило» померти 1937 року, до приходу перших совєтів, відтак, не поповнити довгого-довгого списку репресій».

З оцим загубленням і віднайденням Антонича пов’язане і творення міфу навколо його особи. З цього міфу Богдан-Ігор Антонич як особистість постає дуже суперечливим. Академічні кола приміряють йому маску вченого-самітника, зі спогадів його друзів постає якимось чином богемний митець-гуляка, з поезії можемо про нього судити як про філософа, літературознавці не забувають нагадати, що Антонич – пантеїст, водночас хрущ, мудрий лис і закоханий поганин-співець весняного похмілля, який черпав у своїй творчості з народної міфопоетики. Тому майже в безвихідь їх заганяє збірка урбаністичної поезії «Ротації» – кардинально протилежна до його іміджу співця природи. Однак всі ці іпостасі складаються таки в одну особу, складаються як пазл – без однієї з частинок картина втрачає цілісність. Влучно це підкреслює письменник і літературознавець Богдан Бойчук: «Маленька збірка «Ротації» показує нове і дуже цікаве обличчя таланту Богдана Ігоря Антонича. Звільнена метрика, і строфіка, сміливі мазки темних кольорів, «чорний дотеп», риторична дикція – все це могло б стати в основу «нового» Антонича, навіть цікавішого і багатшого».

До міфотворення навколо Антонича спричинилося і руйнування та через десятиліття – віднайдення його могили на Янівському цвинтарі. «Першопрохідниками» в цьому були Ірина та Ігор Калинець, який називає Антонича своїм вчителем у поезії. Певне, від подружжя Калинців про місце поховання поета знав також Грицько Чубай, який своєю чергою водив на цю могилу друзів. І ось знову, десь через два десятиліття, Андрухович з товариством шукали могилу Антонича на Янівському цвинтарі: «У цвинтарній книзі від липня 37 року було абсолютно точно зазначено сектор із похованням Антонича, Богдана-Ігоря. Залишалося прочесати сектор, продертися крізь його по-осінньому захаращений декадентський терен. Ми тоді ще не знали, що нами знайдена могила не була автентичною, що її відновили інші молоді люди два десятиліття тому. Тодішні молоді люди» (Ю.Андрухович. Таємниця).

Андруховичеві, який свого часу працював над дисертацією про Богдана-Ігоря Антонича, завдячуємо власне творенням нового образу поета-гульвіси, який у Львові сприйняли «в штики», і, відповідно, новим вибухом цікавості до Антонича. Йдеться про творення Андруховичем белетризованої біографії творця «Трьох перстенів» у романі «12 обручів». Роман, який став Книгою Форуму-2003 в номінації «Художня література», відмовилася продавати Українська книгарня, цілком погоджуючись з думкою Ірини Калинець про новий роман Андруховича. На сторінках львівської преси Ірина Калинець звинуватила Андруховича у «відверто хамських» вигадках про відомого українського літератора Богдана-Ігоря Антонича та осіб з його оточення, які не заслужили собі ницого шаржування на догоду амбіціям досі шанованого літератора». Однак Максим Стріха, роздумуючи 7 липня, в день 70-х роковин від смерті Б.-І.Антонича в ефірі радіо «Свобода» над тим, чи мав право Андрухович зобразити Антонича саме таким, акцентує, що відповісти на це питання не так просто, «бо все ж таки йдеться про поета, який був старшим сучасником декого з тих, хто ще й досі живий, йдеться про поета, копірайт на твори чиї спливає лишень цього року, бо 70 років від дня смерті. Але, з іншого боку, поява ще й такого Антонича свідчить про те, що він є живим, є загадкою. До того ж цей образ створений людиною, яка, безумовно, щиро любить Антонича».

Як на мене, інтерпретуючи по-своєму біографію Антонича, Юрій Андрухович вчинив як справжній поет. Він створив ще один поетичний міф, до речі, ґрунтуючись на спогадах про Антонича митців Ярослава Курдидика та Володимира Ласовського. Його образ Антонича набагато симпатичніший, сказати б, повнокровніший, ніж той, який відстоює ортодоксально налаштована галицька інтелігенція. Його міф, властиво, дає зрозуміти, наскільки глибоко відчитав Андрухович поезію Антонича. Це, свого роду, поетична біографія, в якій є і самогубство з кохання (версія, без сумніву поетичніша і доречніша для поета, ніж смерть від запалення легень після операції на апендиксі), і пристрасть, і чуттєвість, якої чомусь нема в офіційній версії Антоничевого життєпису. Втім, уважним читачам і без «Дванадцяти обручів» стає зрозумілим, що «дівич у домашніх пантофлях» не міг би писати про весняне похмілля та жалкувати, що покохав занадто, заміцно, зарозтратно, бо ж уста солодкомовні зрадять, а за кожен кусень щастя кара.

Створений Андруховичем міф підкреслює складний взаємозв’язок Антонича і Львова, 8 років у якому зробили поета самим собою. Більше того, творець «12 обручів» пише про посмертні з’яви Антонича перед очі своїх друзів, пише так, що навіть закрадається підозра, що Антонич продовжує з’являтися досі і безпосередньо був причетний до зародження «бубабізму». І оскільки це припущення вже скидається на містику, то доречно було б тут згадати «темну» сторону сонцепоклонника, його «Кінець світу» в збірці «Ротації», де провідним образом виступає вже не сонце, а місяць, що звівши сині руки,/ немов пророк став місто клясти,/ за всі гріхи і всі провини, /за малість, зрадність і підлоту,/ за злочини, що повне ними/ кубло презирства і голоти/.

В цій збірці місяць також йде у тихих лаптях, мов мудрий кіт, дахами; проломаний удвоє місяць на долівці в’яне, а тим часом в радіостанції натхненний спікер накладає на ночі грамофон холодний місяця кружок, і в поета на канапі лежить місяць золотим котом.

Що й казати – в Антонича таки багато облич, і тим цікавіше читати його поезію, віднаходячи в ній щоразу щось нове. А що стосується полеміки навколо біографії майстра, то варто, певне, пригадати вислів стародавнього філософа Теренція: «Я людина і ніщо людське мені не чуже». І незле би було відмовитися від муміфікації своїх поетів, бронзування їх, адже недаремно 1935 року, одержуючи нагороду Товариства письменників і журналістів Львова за збірку «Три перстені», Антонич виголосив подяку Волту Вітмену: «Тут тобі хвала, сивобородий міністре республіки поетів, Волте Вітмене, що навчив ти мене молитися стеблинам трави. В корчмі «Під Романтичним Місяцем», п’ючи палючу і похмільну горілку мистецтва, разом з тобою звеличую найтайніше і найдивніше явище: факт життя, факт існування».

І вслід за Антоничем молилися до трави поети Калинець, Чубай і Андрухович і безліч зовсім молодих творців, які щороку 5 жовтня, в день народження Богдана-Ігоря Антонича, приїздять до Львова на поетичний конкурс його імені «Привітання життя», щоб вкотре засвідчити зв’язок і безконечність усього сущого.

Адже для цього і твориться поезія.

Автор: Наталя Зубрицька
Джерело: http://www.zaxid.net/article/6625/

Шкура бика, розжоване серце

Завтра минає 100 років із дня народження іспанського поета Федеріко Гарсіа Лорки

Ф.Г. ЛОРКА ВIДПОВIВ ЗА СВОЇ ВIРШI ДОЛЕЮ I ЖИТТЯМ

Про Іспанію знаю тільки те, що вона інакша, ніж ми собі уявляємо.
Надто бо нав’язлива спокуса «іспанщини» — цього маскультівського замінника, породженого жорстокістю романсів і туристичним ідіотизмом. Однак я ніколи не забуду випадково побаченого телевізійного репортажу (знову маскульт?) про народне свято в одній з іспанських провінцій. Серед усіляких чоловічих забав була й така: між двома стовпами заввишки «вершник плюс витягнута вгору рука» протягується дріт. До дроту прив’язують за лапи, головами вниз, живих півнів. Справжній чоловік, проносячись на скаку під натягнутим дротом, повинен рукою відірвати півнячу голову. Деталі змагання полишаю домалювати читачам.
Це вона, інакша Іспанія. Зачарована смертю, ножами, таємними різницькими ритуалами. Країна, що за географічними обрисами нагадує розстелену шкуру бика. Останнє спостереження належить Федеріко Гарсіа Лорці, а він знав, що каже. Пам’ятаєте про нього в Бориса Нечерди: «Даремно цей брательник нічого не скаже!»
Так от, Лорка. Один із тих, хто, з’явившись на світ напередодні нового століття, потім визначає його, цього століття, смак, дух, плин, жах. Поет несамовитих і вільних — іноді аж галюцинативних — зчеплень. («Яка ж це «темнота»? Гадаю, що він, навпаки, грішить сліпучою ясністю!» — це сказане самим же Лоркою про іншого поета, давнього, але наскільки воно стосовне до нього ж таки!) Драматург і театральний екстреміст, мандрівний режисер, одержимий балаганник (назва заснованого ним у тридцяті роки студентського театру «Ля Баррака» перекладається саме як «балаган», від чого авторові цих рядків солодко і щемно стискається серце). Музикознавець, гастролюючий лектор, довічний утриманець відносно заможних батьків, член Асоціації революційних письменників і митців (привіт червоним сюрреалістам!). Член Асоціації друзів СРСР (привіт товаришеві Сталіну!). Додамо до переліку шлейф не спростованих, але й, здається, не доведених чуток про гомосексуальні нахили та моральну розчавленість перед смертю. Поети — це птахи, іноді нелітаючі. І голови їм відривають частіше за інших.
Лорка, безумовно, накликав на себе свій розстріл, свою світанкову смерть у товаристві двох тореадорів (а їх же за що, невже помста биків?) та сільського вчителя. Він наче бравував своїм вербальним максималізмом: «Сьогодні поет зобов’язаний розтяти собі вени заради інших». Такі вислови поетам не прощаються, за них треба відповідати долею і життям. Єдине, що виправдовує Лорку, — він був свідомий цієї відповідальності. Свідомий того, що живе в зачарованій смертю країні. Ходить під чорним місяцем по шкурі бика.
До речі, очевидці кориди кажуть, ніби це німе видовище. Призначеним для бою бикам перед коридою начебто видаляють голосові зв’язки. Бики не можуть викричати свого болю, як і гніву або розпачу. Я не хочу й не можу цього зрозуміти, але що я знаю про Іспанію?
Проте сам по собі розстріл поетів важко назвати специфічно іспанським явищем. Бо є така країна Україна, яка, за спостереженням Юрія Тарнавського, своїми обрисами нагадує «розжоване серце». І є в ній підвали — харківські, київські, одеські, житомирські та всілякі інші, де було розстріляно цілу епоху, названу не без ідеалістичного максималізму Відродженням. І є в українського поета Богдана-Ігоря Антонича (про його паралелі й тотожності з Лоркою хто тільки не писав!) «Слово до розстріляних». Але є в нього і «Слово про Альказар» — десятиліттями заборонений вірш, квінтесенція Чорної Книги, крізь густу і надлишково-макабричну метафорику якого проступає таємне захоплення битвою, героїкою, безоднею. Громадянська війна в Іспанії постає в ній велично-кривавим міфом. Подейкують, ніби генерал Франко просив перекласти йому цей текст.
Антонич і Лорка майже ровесники у смерті: тридцять шостий і тридцять сьомий викарбувано на їхніх могилах. Я не знаю, чи зустрічаються вони тепер там, на Місяці, на його невидимому для нас, живих, боці, серед місячних садів та ущелин, чи приходять пити до однієї й тієї ж корчми. Сподіваюся — так, бо інакше, який сенс у нашому тутешньому миготінні? За найвищим рахунком суть же не в «партійності» поезії (як і не в «позапартійності» її). Суть у великій особистій відвазі говорити красиво, голосно і пронизливо. Ось, можливо, і все, що вимагається від поета.

газета “День”, №103, середа, 3 червня 1998