Вечір Жадана, Андруховича і швейцарців у Києво-Могилянці

Не знаю, хто вигадав кострубату абревіатуру «сучукрліт». Незважаючи на позірну й помірну хвацькість, це скорочення погане тим, що не враховує персональний фактор. Адже актуальне красне письменство в нашій країні є, можливо, більше, ніж коли-небудь, професією яскравих особистостей. Звичайно, інакше бути не може — якщо нема таланту, то звідкіля взятися харизмі?! Однак нині сама постать поета є особливо публічна. Підтвердження тому я дістав у понеділок, 7 вересня, в галереї Києво-Могилянської академії «ПідWALL». Вечір за участю двох швейцарських і двох українських авторів був частиною туру «Культпохід 2х2» — квартет побував також у Харкові, Івано-Франківську та Львові.

Україну представляли Сергій Жадан і Юрій Андрухович, Швейцарію — Рафаель Урвайдер і Педро Ленц. Каюся, вже доволі давно не був на літературному вечорі, тому навіть трохи забув про те, як це: переповнений зал, «підвальна» — клубна атмосфера, коли всі свої, навіть ті, кого не знаєш, загальна жадібна увага, змішана із захватом.

Юрій і Сергій читали свої тексти, а також після того, як Рафаель або Педро виконували власні номери, авторські переклади віршів гостей. Дуже потішив Жадан: його нові роботи — пронизлива лірика, екзистенційна за духом, свіжа за темами й сюжетами. Можна сказати, що Сергій розказує нові історії з упізнаваними інтонаціями, однак із більшою, ніж раніше, внутрішньою енергією. Андрухович зосередився на амплуа рефлектуючого мандрівника, збираючи есеї для книжки про 111 різних міст світу: здебільшого це – замальовки місцевих звичаїв із виходом на більш загальні матерії, від антиутопії («Мінськ 2000») до вітчизняних політичних реалій («Єнакієве 2008»).

Урвайдер розважив публіку циклом зворушливих звернень до різних видів алкогольних напоїв, а потім урівноважив враження чудовими пейзажними поезіями. Ленц працює скоріше як бард — вибудовує лінійний сюжет за всіма законами драматургії, від зав’язки до кульмінації та фіналу, й стежити за цими колізіями цікаво.

Усі четверо прекрасно доповнювали один одного: поставний, іронічний Андрухович, швидкий, зосереджений Жадан, Рафаель Урвайдер, що чудово вписався в роль богемного дивака в окулярах, котрий завжди має якийсь сюрприз у записнику, а Педро («дон Педро», як його величає Андрухович) взагалі став зіркою вечора: височезний, худорлявий, з низьким розкотистим голосом, він міг би зіграти такого собі фатального ангела або, на вибір, демона поезії.

Всі четверо мають величезний сценічний досвід аж до співробітництва чи виступів із рок-гуртами або театральними трупами. Видно, що вміють працювати із залом, розігріти будь-яку аудиторію. При тому їхні вірші на папері переконливі й без авторських голосів. Однак творчість і Жадана, й Андруховича, й, вочевидь, їхніх обдарованих швейцарських колег сьогодні практично неможливо собі уявити без того потужного «естрадного» елементу. Хтось може сказати — ось, мовляв, лихо, продалися поети суспільству спектаклю, перетворилися на шоуменів. А хтось, не такий напружений, заперечить, що, навпаки, класно: література стала так само популярна, як рок, іде прямо до людей. А третій констатуватиме — мовляв, бачите, який прогрес: те, що в часи футуристів і Дада було скандалом, нині стало звичною справою. Насправді, тональність оцінки залежить виключно від загального настрою читача. Особисто в мене настрій добрий.

Автор: Дмитро Десятерик
Джерело: http://sumno.com/article/vechir-zhadana-andruhovycha-i-shvejtsartsiv-u-kyje/

2х2: під знаком Блохіна

Кінцева мета українсько-швейцарського поетичного туру „Культпохід 2х2”– Львів і Форум. Минувши першу проміжну станцію, Харків, він докотився до Києва. На черзі — Івано-Франківськ.

Відправною точкою інтернаціонального проекту став Берн, де Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Педро Ленц та Рафаель Урвайдер уперше читали разом. Тамтешній виступ, зініційований швейцарським арт-менеджером і українофілом Гансом Рупрехтом, відбувався на сцені Шляхтгауз-театру – у приміщенні середньовічної скотобійні. Натхнені таким неординарним досвідом, поети рушили далі на схід. Відбувши прес-конференцію у київській книгарні „Є”, вони відкрили тур виступом у Харкові. Опісля мали вільний день, тож повезли швейцарців до так званої „Слобожанської Швейцарії” – місцевості на околиці м.Зміїв, що за сорок кілометрів від Харкова. Гості були в захваті та невтомно нахвалювали українські принади журналістам.

42Однак, перед київським виступом Андрухович був налаштований скептично. „Найкращий виступ цього туру ми вже мали, – сказав він, маючи на увазі харківський. – У Будинку вчителя, де ми виступали, більше двохсот місць, і всі вони були зайняті”. Кажучи так, Патріарх, вочевидь, не врахував двох „але”, які дали змогу київській частині туру не пасти задніх.

По перше, вона відбулась у темних надрах могилянської галереї ПідWall! Хоч і не скотобійня, та все ж атмосферно. Але цього разу читання української та шведської поезії супроводжував візуальний ряд. Цікаво, що його створення доручили новачкам – молодим художникам студії „Антресоля”. Ще цікавіше, що із завданням вони впорались: вийшло свіжо та стильно. По друге, Педро Ленц купив собі вимпел із зображенням молодого Блохіна.
Педро Ленц

Педро Ленц

Останній став справжнісіньким талісманом київського виступу, почесно висів на стійці мікрофона і, судячи з усього, надихав не лише поетів, а й слухачів: останні тішилися, як на футболі. „Я фанат цього футболіста з того часу, як мені було сім років і СРСР грали із Німеччиною, але в мене досі ніколи не було його фотографії. Тепер я почеплю її в своєму офісі, просто біля фотки Марадони”, – радів швейцарець із ремарківським прізвищем та іспанськими коренями.

До речі, саме футбол став першою спільною темою для Ленца та Жадана. Справжній пролетар і каменяр (за фахом Ленц – будівельник), виявився ще й завзятим футбольним вболівальникам. Ось вам і ґрунт для міцної дружби, а там дивись — і тексти про представників швейцарських (та, відповідно, українських) низів, до яких обоє поетів мають непідробну симпатію. „Ленц – це антиБуковський. Його тексти – прості історії, але цілком не брутальні, а лірично-меланхолійні, – зворушено розповідав Жадан на прес-конференції. – Ленц ставиться до своїх марґіналів із такою любов’ю, з такою ніжністю показує їхнє життя”.
Рафаель Урвайдер

Рафаель Урвайдер

Переконатись у сказаному було нескладно: Педро екзальтовано начитував свої чималенькі тексти, проникливо вдивляючись в очі присутніх, так ніби всі вони добре знайомі не лише з ним, а й зі швейцарським діалектом німецької, яким ті тексти написано. На щастя, всі вони існують і у власних перекладах Ленца на літературну німецьку. Саме ними послуговувався Жадан, тлумачачи поезію швейцарця рідною мовою.

Ще частину віршів, як Педро Ленца, так і Рафаеля Урвайдера, переклав Андрухович. А першому навіть присвятив новий вірш – „Берн-2007”, де називає його Доном Педро та вважає створеним для ролей Паганіні, деміургів та маньяків. Згодом, пообіцяв Юрій, цей текст складе компанію ста десятьом іншим поезіям, названим іменами міст та роками, коли їх відвідано – ось тоді й дізнаємося докладну географію «патріарших» мандрів.

53Наразі ж можемо дізнатися лише про те, як він вибирає улюблену поезію. „Коли я вперше почув вірші Урвайдера, присвячені міцним алкогольним напоям, я присягнув, що перекладу цього автора”, – зізнався бубабіст. Слід віддати належне: присягу він виконав. А вірш музиканта, поета і перекладача Рафаеля Урвайдера присвячений водці, або ж горілці відкрив київський вечір. Приємно вражений „кількістю і якістю глядачів” (Андрухович), Рафаель пожартував, що почувається тепер більш українським, ніж швейцарським поетом. Мовляв, удома на його виступи ніколи не сходиться стільки людей. Є всі підстави думати, що в Україні на нього чекають ще розлогіші лаври. Удома поет частенько працює разом із хіп-хоповим гуртом LdeeP. Ймовірно, з легкої руки Жадана, вони незабаром завітають і до нас. „Хтозна, – каже швейцарець, – може, ми і з Сергієм щось ще утнемо, у нього ж теж є гурт”.

Упродовж київського „Культпоходу” Жадан читав і нове, і ще не зовсім забуте старе. Нове – зі свіжої збірки „Лілі Марлен”, старе – з „Марадонни” і „Ефіопії”. 61„Щоб ви відчули різницю між поетикою і шляхами розвитку швейцарської та української поезії, наостанок я прочитаю вам вірш, цілком відмінний від того, яким ми розпочали цей вечір”, – авторитетно заявив викладач літератури Сергій Жадан і прочитав „Гриби Донбасу”. На тому київське „2х2” закінчилося.

Втім, для тих, кому екскурс у швейцарську поезію видався закоротким, не варто впадати у відчай. Жадан із Андруховичем незабаром видадуть власні переклади Ленца й Урвайдера – якщо не окремою книгою, то половиною „Потягу 76”. „Хоч для цього нам доведеться тро-о-о-ошки напружитися і втиснути Швейцарію у межі Східної Європи”, – сміявся Андрухович.

Автор: Ольга Куровець
Джерело: http://litakcent.com/2009/09/08/2h2-pid-znakom-blohina.html

Saving a ‘Cursed’ Ukraine

[ENGLISH TRANSLATION OF AN INVITED SPEECH DELIVERED BY YURI ANDRUKHOVYCH TO THE EUROPEAN PARLIAMENT ON WEDNESDAY DECEMBER 15, 2004 IN STRASBOURG]

I first and foremost venture to bring to your attention an entirely personal vision. The hero of one of my novels, Stanislav Perfetsky, when he delivers a lecture before a no less worthy audience than the one here, roughly says the following: “My task is not one of the easiest, and not without grounds I am abundantly fearful that I will be unable to manage to deal with it as one should. And the fact of the matter isn’t that I don’t have anything to say. It’s quite the opposite-I have so much to say about everything, that the allotted time for listening to me today wouldn’t even be enough, and not even would, I venture to assure you, the remaining days and nights allotted by Providence for the human race.” But all the same, in following the hero of my novel, I will try at least to outline something for you.

The drama that is occurring today in Ukraine in no way fits into any of the political science models prepared beforehand for it. The situation is not a clash of Ukrainian-language Ukrainians against Russian-language ones; even more so not the opposition of the “pro-European” West of our country vs. a “pro-Russian” East; and not the settling of scores of certain financial groups or clans with others. To be fair, I should note that all these conflicts are partially present, they are, what they call, “in play,” but it is not they that define the essential makeup of what is happening.

First and foremost, a universal historical drama is taking place. It is a clash between a society, which, in considerable and its additionally most active, most conscious, most enlightened part, wants democracy, prosperity, and a nation of laws, against a power that with all its strength is trying to save an authoritarian, neo-totalitarian form of government, so successfully and so cynically embodied in reality by all the successor Soviet Communist regimes in all of the post-Soviet territories (with the exception of the Baltic countries).

Thus the question can be posed as the following bottom line: is democracy possible at all? Thus if you try to distill this problem to its most profound essence: is it possible to break this vicious circle? Is it possible to save a “cursed land?” Is the embodiment of human expectations possible? Is the victory of good over evil possible?

Everything else–that, which is on the surface, but less essential–comprises the political machinations, the play on the linguistic, religious differences and the differences in mentality in Ukrainian society, the “hand of Moscow,” the Russian geopolitical “Yanukovych” project, the essence of which in its alternative, openly formulated by the highest state officials of our large Northeastern neighbor is: “Either a split, or civil war.” Despite the elegance of the formulation I believe in the fact that we will not give the authors of this project either the former or the latter satisfaction.

There is so much dysinformation (in less parliamentary talk we can call it lies), so many scare tactics, physical threats, moral torture, as well as other dioxins, so much has been dropped on Ukrainian society before and during this election campaign–this is an unprecedented dramatic experience, that is worthy of a separate Book of Memory tens of thousands of pages long, in which forever there will be fixed each citizen’s actions, each gesture invisible to the world of countless “little Ukrainians,” who, similar to the “little Hungarians” in 1956, the “little Czechs” of 1968, or the “little Poles” of 1980 rose up in defense of their own dignity. In 2004 a miracle occurred in Ukraine: its society, which over the course of an entire decade seemed to be feeble, passive and disunited, suddenly mustered up a collective, non-violent and wonderful feat. The “little” Ukrainians turned out to be considerably bigger than their–and not just their–authorities thought they were. They counterposed their creative poetics against banal geopolitics.

The orange poetics is a quite dynamic argument against the “zone of grayness,” into which for over a decade Ukraine’s incompetent and dislikable leaders have striven to drag Ukraine. For them it has been about a dreary country, deprived of its own face, invisible to the world. They “constructed” it as a figure, in conformity with their own gray faces and secret needs. In his aesthetic validations it is not for nothing that Mr. Kuchma admits that he doesn’t like the color orange, because it is “not Ukrainian.” Orange became the color of the breakthrough of all imaginable blockades. The color of human ignition in people. Over the course of 16 days of active resistance on Independence Square in Kyiv it turned out to be the victory of the people over all the technical means at the disposal of the authorities.

This is also the victory of Europe as an ethical system of value. My Polish friend Andrzej Stasiuk writes about it in a marvelous essay as follows: “Great things are happening in the East. Ukraine has lifted itself up from its knees. In these last, cold and snowy days of November the heart of Europe is beating right there, in Kyiv, on the Square of–appropriately called–Independence. It is right there in Kyiv that the battle for basic European values is being honed, that in the West those values are understood as something, comprehensible in and of themselves, something granted once and for always.” Andrzej Stasiuk entitled his essay “Europe, You Have Become Bigger.”

Europe has become bigger by the sum of the Ukrainian regions where Victor Yushchenko won. After the 26th of December–and I really truly believe this–it will become bigger by all of Ukraine. Those Ukrainians who vote for Yushchenko are really voting for freedom, a country of laws and tolerance, without thinking in the least about the fact that these values are European–it is enough for them that these are their values and for the sake of them they are prepared to stand not only days and nights in the December cold or to walk with flowers in their hands up to the special forces units armed with loaded weapons. It is in these people that I see what one can underscore as the European future of Ukraine. And that future has already begun.

But since that meaningful word the “future” has resounded, what can we expect right now? To say it more simply: what can “we” expect from “you”? First and foremost, honored ladies and gentlemen, the distinct refutation of what for an entire decade the propaganda machine of Mr. Kuchma has been drilling into us: that no one is waiting for us in Europe. A refutation of what Mr. Yanukovych has built his entire campaign on: that in Europe no one likes us and scorns us, that we are alien to Europe. Honored ladies and gentlemen, I am convinced that Kuchma and Yanukovych have been telling us a lie. I–just a writer–have my own particular hopes. I want to distinctly hear from Europe that Kuchma, Yanukovych and their spinmasters are wrong, that Europe is waiting for us, that it can not endure without us, that Europe will not continue to be in all its fullness without Ukraine.

My fantasies, honored European parliamentarians, have no boundaries. I have a thousand projects for cultural partnership and a thousand friends throughout all of Europe, with whom we can realize these projects. We will make–I expect, with your help–countless steps toward mutual rapprochement, to denounce that “quarantine line” that divides one Europe from the other.

My Europe–that is the title of Andrzej Stasiuk’s and my joint poetographic book. In conclusion allow me one more poetographic metaphor. It floats out right away when you look over geographic maps. The maps all demonstrate one and the same thing to us: in Ukraine there is not a single drop of water that does not belong to the Atlantic basin. This means that with all its arteries and capillaries it is stitched right to Europe.

(Translated by Michael M. Naydan)
Джерело: http://www.brama.com/news/press/2004/12/041216andrukhovych_cursedukraine.html