Юрій Андрухович: Фірташ фінансує фестиваль, де я буду хедлайнером? Окей, хай покращує собі карму

– Мені здається, що в Україні письменники якось не надто між собою миряться – діляться на “тусовки” та дружать один проти одного. Чому так сталося?

– А мені здається, що ви дуже перебільшуєте негативний бік цього явища. Бо я, наприклад, уявлення не маю, хто проти кого. І в чому це виявляється. Може, якісь приклади?

Я, напевно, занадто сильно відірвався від українського літературного життя, нічого в ньому не тямлю. Тож і ситуація видається мені радше нормальною – такою ж, як і в будь-якій іншій країні: є симпатії, є антипатії, є змішані почуття. Може, щоб відчути цю ворожнечу, про яку ви запитуєте, я мав би пожити в Києві? Розкажіть мені трохи більше про цю ворожнечу. Самому цікаво попліткувати ( сміється )

– До якої тусовки належите ви? Проти кого дружите?

– Я патологічно неконфліктна особа. Тому на сьогодні є тільки один об?єкт, проти якого я виступаю. Це українська влада.

Я вважаю її абсолютним злом, яке веде країну та суспільство до дедалі глибшого занепаду й остаточного розпаду людського в людях. А щодо письменників – я не виступаю проти жодного. Навіщо це мені? Це нецікаво, бо банально. А банальності я ненавиджу не менше від режиму.

Взагалі ж я завжди любив відгукуватися в найвищих суперлятивах про успіхи моїх колег. Якщо би хтось завдав собі такої праці – промоніторити письменницькі висловлювання в цьому сенсі, то я не сумніваюся, що виявився б чемпіоном з компліментів.

Якщо ж мені активно не подобається твір чи загалом уся творчість певного автора, то я просто мовчу. Тобто жодним чином не провокую конфлікту в цьому середовищі, де й без того так мало щасливих і впевнених у собі людей.

Що більше – я не відповідаю на спроби образити мене. Є такий принцип, здається, в буддизмі – замкнути зло на собі, не продовжувати його, не давати йому дальшого життя. От я в деяких моментах намагаюся наслідувати цей буддизм.

– Чому вас так не любить Оксана Забужко?

– О, справді? Вона мене не любить? А от я її люблю. Чорт, і що з цим робити? Але в житті, на жаль, таке трапляється – ти її любиш, а вона тебе ні. Так і живемо.

– Як ви ставитеся до участі письменників у політичному житті? Навіщо всі ці підписання листів і публічні коментування дій політиків? Чи приносять вони бажані результати?

– Письменник не може цілком ухилитися від політики, бо його робочим матеріалом є думки і слова. Тобто на нього є запит. І до нього телефонують, пишуть, звертаються із проханням висловитися з такого-то й такого приводу. Він сам нічого цього не організовує – це до нього дзвонять з редакцій, а не він видзвонює по редакціях. І раз уже до нього дзвонять, то він висловлюється, бо вважає, що це правильно – поділитися своїми думками.

“Він” у цьому випадку – це я про себе, як ви розумієте.

З підписанням листів – окрема ситуація. По-перше, не буває “підписання листа взагалі”. Усе визначається змістом листа і суспільним контекстом. Я підписав листа проти судової сваволі в Україні і тим самим підтримав Юлію Тимошенко, Юрія Луценка та інших теперішніх політув?язнених.

Я зробив це цілком свідомо і переконано. Бо саме цих людей я вважаю на сьогодні найпоказовішими, найзнаковішими жертвами згаданої судової сваволі, іншими словами, безправ?я.

Їх повільно вбивають, щоб довести смерть Помаранчевої революції. Ось про це й треба говорити якомога голосніше, поки ще не всім заткнуто роти. Проте коли вже узагальнювати, то хіба що от як: моє ім?я ви можете побачити лише під листами протесту. І ніколи під хвалебними листами до влади (посміхається). Тут є різниця.

– Після 2004 року в Україні частенько говорять про розчарування. Ви самі не розчарувалися за ці 7 післяреволюційних років?

– Я розчарувався. Та й що з того? Надія теж іще не вмерла. Все гаразд, нормальний для письменника стан – дивитися на свою країну критично і невдоволено. Тобто розчаровуватися батьківщиною – це природно. Бо на те, щоб зачаровуватись, існує чужина. А з батьківщини вистачить і того, що вона просто є.

– Чи може/повинен/має право письменник взаємодіяти з політичними силами – ставати членом партії, отримувати фінансування на випуск книжки тощо?

– Я нікому не радив би. Але це, як кажуть, діло особисте. Зрештою, стерильно чистої ситуації з фінансуванням книжок у нас уже, здається, й не може бути. З іншого боку, я не думаю, що все аж настільки брутально – от він, автор, звертається до керівної партії й каже: “Я хочу бути вашим солдатом, видайте мені книжку”.

Насправді все це складніше, неоднозначніше, завуальованіше. Справжню картину всіх цих хитроплетінь знають не автори, а видавці. Це вони змушені крутитися, наче в?юни, бо це їхній бізнес.

– Цього року ви є одним із хедлайнерів на міжнародному поетичному фестивалі “Meridian Czernowitz”. Генеральним партнером виступає група Фірташа. Як ви до цього ставитеся?

– Ось я щойно від вас про це почув. Не вірити Вам підстав у мене немає. А відповім я хіба що так: це все клопоти фестивального керівництва. Ми ж насправді не знаємо, які перепони їм доводиться долати для того, щоб ця багатоступенева і складна акція все-таки відбулася. Через яких “смотрящих” пробиватися.

Фірташ? Окей, хай покращує собі карму добрими справами.

– Ви би погодилися брати участь у аналогічному культурному заході, якби його фінансував Дмитро Табачник? Чому?

– Дмитро Табачник не фінансував би ні за що аналогічного культурного заходу. Бо такий захід – це дієве заперечення всіх табачниківських зусиль щодо нашої меншовартості й культурної ізольованості.

– Публікації на честь 20-річчя незалежності – доволі песимістичні. Якщо говорити про підсумки в українській культурі останніх 20 років, то є тут чим пишатися?

– Культура є, на щастя, галуззю, сказати б, неколективною. Її творять передусім особистості. А їх у нас ніколи не бракувало. Але мені не подобається формулювання “чи є чим пишатися”. Що таке “пишатися”? Так і хочеться собі уявити якусь таку заводську дошку пошани з фізіями всіляких заслужених людей і напис “Ними пишається колектив”.

Насправді я говорив би не про те, чим “можна пишатися”, а про те, що любиш. От ви ж, безумовно, любите якісь тексти українських письменників? І я багато що з них люблю.

Мені здається, один із підсумків 20-річчя той, що наша культура суттєво порізноманітнішала. У ній з?явилася поліфонія, плюралізм. У ній активно присутні Ліна Костенко і Лесь Подерв?янський, етно-фольк і сучасний авангард, “КомуВниз” і Алла Загайкевич, “ДахаБраха” і анімація Степана Коваля, Прохасько і Маков, харківський театр “Арабески” і львівський імені Курбаса. Ну, й так далі.

Інший підсумок: усе найцікавіше в українській культурі з?являлося не завдяки, а всупереч державі – як вільна творча ініціатива вільних людей. Так і повинно бути. Поява цих вільних людей – також один із підсумків. Аби тільки нинішня система все це поступово не розчавила, бо деякі симптоми є надто очевидними. Тому так важливо протестувати, зокрема і відкритими листами.

– Якби ви формували “футбольну команду” українських письменників (за умови, що туди можуть потрапити і жінки, і чоловіки), то кого би покликали в основний склад?

– Оксану Забужко – в центр нападу (сміється)! Всі інші гравці плавно пересуваються полем, з?являючись на різних позиціях і демонструючи тотальний футбол. Жіночу компоненту збірної мали б доповнити Ірена Карпа, Таня Малярчук та Марія Матіос. Чоловічу – Іздрик, Сергій Жадан, Тарас Прохасько, Степан Процюк, Євген Баран, Олександр Алієв і Андрій Шевченко.

Останніх двох слід було б терміново видати, щоб і вони вважалися письменниками. З такою збірною ми всім накидаємо по саму зав?язку. Але за умови, що головним тренером буду я (сміється).

– Я не можу згадати жодного видавництва в Україні, з яким би ви працювали постійно. На Заході натомість нормальною є ситуація, коли у відомого письменника є “свій” видавець. Чому так сталося?

– В Україні я незалежний у своєму виборі і волію для кожної книжки знаходити того видавця, який найбільше їй відповідає. Книжка – це ж певна цілість, така собі нерозривна єдність форми і змісту, чи, як нас колись навчали у львівському поліграфі, “синтез духовної суті з матеріальним продуктом” (посміхається).

За межами України я йду іншим шляхом і працюю переважно з одними й тими ж видавцями – “Чарне” у Польщі, “Зуркамп” у Німеччині, “Акантіладо” в Іспанії, “Нуар сюр Блан” у Франції та Швейцарії. Я переважно задоволений нашими стосунками, ми стали близькими друзями. Я відчуваю, що вони цінують мене як автора – тому й не хочу змінювати їх на інших.

– Чула, ви змінили назву книжки – замість “Лексикону інтимних місць” вона тепер називається “Лексикон інтимних міст”. Чим слово “місце” не догодило?

– Лише фонетикою. Тобто я на мить уявив собі оте “СЦЬ” такими от великими літерами на обкладинці. Й подумав, що краще пожертвувати каламбуром з “інтимними місцями”, ніж допустити оте, даруйте на слові, “сцяння”.

Автор: Ірина Славінська
Джерело: Українська правда

Юрій Андрухович: Шевченківську премію не можна брати, від неї смердить

– Своє ставлення до Шевченківської премії (Тарас Григорович тут ні до чого, це просто користування його іменем) я сформулював наприкінці 1990-х років: її не можна брати, бо від неї смердить. Ця премія завжди оповита конфліктами, доносами, інтриґами, у неї зла аура і зла карма. Передусім тому, що її – як за часів совдепу, так і незалежних – контролює найвища влада країни. А всім відомо, яка в нашій країні найвища влада. Як за часів совдепу, так інинішніх.

Але я не засуджую своїх колеґ, які нею спокушаються. Як казали колись у Галичині, най їм Бог гріха не пише.

Василь Шкляр ішов до цієї премії все своє дотеперішнє життя. Це я так здогадуюсь, можливо, я перебільшую. Він її отримав рішенням комітету. Далі починається те, про що я написав вище – конфлікти, доноси, інтриґи. Ситуація зрозуміла, я про неї говорив, відповідаючи на запитання Ірини Славінської з «УкрПравди»: Табачник наказав, Красовицький виконав, Мірскій додав смороду.
Що мені не зрозуміло: відмова Шкляра. Тобто навіть не вона, а всі ці компліменти верховному табачнику, себто Вікторові Федоровичу: я Вас шаную, я до Вас із незмінною повагою. Той віддячив сторицею і премії не дав. До кого було це звертання «з незмінною повагою»? До зека?! До душителя всього українського?! Поганий Табачник і добрий Янукович?!

Тепер конструктивне. Ця ситуація може стати феноменальною можливістю для громадянського суспільства трахнути владу ненасильницькою солідарною дією. Для цього треба зібрати для Василя Шкляра ту саму суму, щоб він таки отримав премію, але вже не від «паньства». себто державної верхівки, а від народу. Скільки там тої премії – 280 тисяч? Треба створити незалежний оргкомітет зі збору альтернативної Шевченківської премії для Василя Шкляра. Я перший даю тисячу. Якщо нас таких буде 280, ми їх взуємо.

Джерело: http://bookvoid.com.ua/events/premii/2011/03/06/095755.html

Андрухович: Власть скоро начнет сжигать украинские книги

Известный украинский писатель Юрий Андрухович считает, что «донецкая» власть пытается получить контроль даже над литературным процессом и скоро будет требовать сжигать украинские книги.

Об этом он сказал «ЗН. Украина», отвечая на вопрос о стратегии и тактике современной власти в гуманитарной политике.

„Нынешний режим приставил к „гуманитарке“ нескольких сторожевых псов (Табачник, Герман, Колесниченко и др.) и через их сигнальные реакции пытается взять контроль даже над литературным процессом. После очередного сигнала сторожевого пса происходит цепная реакция: люди, которые даже представления не имеют о какой-либо украинской книге, поскольку просто не обладают достаточным словарным запасом для ее прочтения, начинают массово требовать изъятия украинских книг из библиотек и книжных магазинов. Еще немного — и будут требовать сожжения“, — считает он.

„Власть в Украине теперь „донецкая“, а это значит — по-происхождению из региона с самым низким уровнем демократических традиций и вообще политической культуры. В то же время это такая власть, которая впервые в истории независимой Украины хочет господствовать во всех без исключения сферах, контролировать и „нагибать“ все, не оставляя „чужим“ ничего. У предыдущих режимов таких аппетитов не было, поэтому и гуманитарная сфера развивалась скорее автономно. Помню, как во второй половине 1990-х Николай Рябчук саркастически благодарил тогдашние власти за их полное равнодушие к современной украинской литературе — благодаря этому равнодушию наши писатели получили возможность писать все, что им заблагорассудится, другими словами — свободу творчества. В начале 2000-х годов высшую государственную награду, Шевченковскую премию, получали откровенно антирежимные писатели — и это было свидетельством того, что у нас все-таки — как это называется? – „частично свободная“ страна“, — подчеркнул Андрухович.

„Случай Марии Матиос — это такой несусветный позор для страны, которая в XXI веке пытается декларировать „европейские приоритеты“, начинаешь понимать: с головами у этой власти все намного хуже, чем даже ожидалось“, — считает он.

„И все же есть позитив. „Внимание“ власти свидетельствует о наших достижениях. Годы свободы не прошли даром и украинская литература стала весомым общественным фактором, снискав себе многих сторонников и „лоббистов“ так же за пределами Украины, прежде всего на Западе. То, что режим берется за ее прессование, является для нее большим и заслуженным комплиментом“, — констатировал Андрухович.

Джерело: http://www.zn.ua/online/articles/73685