Андрухович: перш за все треба писати добре

Твір Юрія Андруховича “Центрально-східна ревізія” бере участь у конкурсі “Аудиторія Бі-Бі-Сі обирає книгу року”.

“Юрій Андрухович “Центрально-східна ревізія”. Читаєш і повертаєшся у місто свого дитинства, з його запахами, старими провулками, уривками старовинних мурів та фортецій, ратуші і австро-угорських будиночків. Разом з тим, жадібно ловиш кожне слово нашої історії – справжньої історії, неперекрученої нічиєю цензурою, викладеної такою рідною мовою, що аж плакати хочеться. Я вдячна долі, що на світі є така людина – Юрій Андрухович”, – написала Ольга Руда, USA.

Бі-Бі-Сі: Як вас звуть, скільки вам років і де ви народилися?

Ю. Андрухович: Юрій Андрухович, 45, народився в місті Станіславі, яке зараз називається Івано-Франківськ.

Бі-Бі-Сі: Чим ви заробляєте на хліб?

Ю. Андрухович: Можна відповісти – писанням. Але складніше відповісти, що я живу виключно з продажу моїх книжок, хоча це вже становить таку суттєву частину моїх заробітнів. Але загалом, крім того писанням до всіляких друкованих видань. Ну і значною мірою теж зі стипендій.

Бі-Бі-Сі: Чи можна сказати, що ви є одним із небагатьох українських письменників, які живуть з пера?

Ю. Андрухович: Так.

Бі-Бі-Сі: Які книжки і скільки їх ви написали?

Ю. Андрухович: Скільки? Я навіть не готовий до такого запитання, але це не означає, що я написав їх десятки. Просто я не зможу, мабуть, зараз, в цій хвилині відповісти з абсолютною точністю, але десь із півтора десятка, мабуть, набереться. А яке інше…

Бі-Бі-Сі: Які ці книжки? Які з тих, що ви написали, здаються вам віховими?

Ю. Андрухович: Я думаю, найправильніше їх буде таким чином поділити, що це п’ять книжок поезії, чотири романи, – маємо дев’ять, – і дві збірки есеїстики. Ну, бачите, навіть п’ятнадцяти не набирається. Але якщо до цього долучити всілякі більші публікації в періодиці, пов’язані з перекладами іноземних авторів, то може я маю право так сказати, що їх там близько п’ятнадцяти.

Бі-Бі-Сі: Ваші книжки продаються в багатьох крамницях, якщо не у всіх в Україні…

Ю. Андрухович: В усіх – ні.

Бі-Бі-Сі: На жаль, не у всіх, очевидно, але після того, як вийшли російські переклади, тепер їх ще більше, але де б вам хотілося побачити свою книжку в якомусь несподіваному місці?

Ю. Андрухович: Ну, наприклад, в якихось особливо підступних, чи то пак, в особливо небезпечних кнайпах, барах, або в якихось винятковий аґенціях, перукарнях…

Бі-Бі-Сі: Юрію, який випадок із зустрічей з фанатом або читачем вам найбільше запам’ятався чи сподобався за все життя? Чи, може, шокував?

Ю. Андрухович: Мабуть, була одна така зустріч, пов’язана з романом “Перверзія”. Це мені дуже так запам’яталося. Молодий чоловік, який години дві стояв у черзі до мене, поки я підписував свої книжки іншим, і він стояв тільки для того, щоб потім повідомити мені, що він не так давно бачився з героєм цього роману Перфецьким і що переказує від нього вітання, і просить заспокоїтися, оскільки з Перфецьким усе гаразд.

Бі-Бі-Сі: Тобто, він вирішив розв’язати цю давню суперечку поміж фанатами “Перверзії” – чи живий, чи мертвий Перфецький?

Ю. Андрухович: Так. Це було років тому сім або вісім, роман тоді тільки ще вийшов, тобто суперечка ще, мабуть, не розгорілася тоді, а він уже, начебто, поклав їй край.

Бі-Бі-Сі: До речі, Перфецький живий чи мертвий?

Ю. Андрухович: Ну, живий, безумовно. Живий. Але це, на мій погляд, цілком зрозуміло з останнього розділу роману. Тобто, я цілком відкидаю можливість того, що він справді міг покінчити з собою.

Бі-Бі-Сі: Юрію, ким вам хотілося бути в дитинстві, перед тим, як ви стали поетом?

Ю. Андрухович: Цілком однозначно – археологом.

Бі-Бі-Сі: Ви копалися в землі?

Ю. Андрухович: Копався в землі, брав участь в кількох цілком нелегальних розкопках. На жаль, змушений був відмовитися потім від цієї мрії, коли дізнався, що такої окремої спеціальності в наших університетах немає, тобто, доведеться вступати на історичний; і потім шанси того, щоб займатися археологією дуже невисокі – тобто, на 99 відсотків це просто майбутні шкільні вчителі історії. А це я ненавидів і церез те не вступав на історичний.

Бі-Бі-Сі: Коли ви ходите до українських книгарень і бачите там книжки сучасних українських письменників, чиї книжки ви б виставили на перед, щоб їх побачили інші читачі?

Ю. Андрухович: Безумовно, що це були б Тарас Прохасько, Сергій Жадан, Дереш, Іздрик; промовчу, мабуть, про особу, яка має те саме прізвище, що і я, але натомість згадаю Таню Малярчук, напевно, варто було б там і Андрія Бондаря бачити… Не знаю, в якій ролі зараз ми з вами, але і ваша книжка мені б там абсолютно здалася доречною.

Бі-Бі-Сі: Дуже дякую. А як ви ставитеся до творчості своєї доньки? І як вона ставиться до ваших оцінок? Ви даєте їй якісь поради? Бо вона серед молодих читачів дуже популярна, і я не знаю, чи у вас є якісь сімейні творчі стосунки.

Ю. Андрухович: Трошечки. Це до сьогодні виглядало так, що я прочитую вже завершені її тексти…

Бі-Бі-Сі: Який останній текст вона написала. До речі, доньку звуть Софія Андрухович – для тих, хто не знає.

Ю. Андрухович: Власне, найостанніша книжка її, яка з’явилася друком навесні цього року називається “Жінки їхніх чоловіків”. Це така збірка, можна сказати, короткої прози, умовно кажучи – оповідання. Я ці тексти отримував від неї у вигляді файлів електронних в міру їхнього написання, тобто в міру того, як ця майбутня книжка набувала якихось все нових і нових вимірів. Я вважаю, безумовно, що це найкраща з трьох її книжок. І нічого дивного – відбувається прогрес, а він, безумовно, пов’язаний з дорослішанням, з тією категорією, яку звично називають досвідом. І в цій книжці з’явилося значно більше гіркоти, з’явилося значно більше, я б сказав, якогось цинізму, і разом з тим я думаю, що це надзвичайно весела книжка. А один із текстів, який у ній вміщений, – він називається “Дядя Ваня співає про мою любов” – на мій погляд, просто повинен би колись до всіх най-най-найкращих світових антологій, якщо такі будуть колись видаватися, то це, на мій погляд, просто геніальне оповідання. Ну, перепрошую, я не повинен так багато на цю тему говорити в таких суперлятивах, але не втримався.

Бі-Бі-Сі: Я пам’ятаю, коли я вас вперше питала вашу думку про творчість вашої доньки років чотири тому, то ви взагалі не хотіли нічого говорити з тої точки зору, що між вами існують родинні стосунки.

Ю. Андрухович: Так, почуття етичності іде в мені відчутно на спад.

Бі-Бі-Сі: Можливо, ви просто стали сприймати тексти Софії Андрухович як читач?

Ю. Андрухович: А крім того я просто все більше, і це природно, мабуть, сприймаю її як незалежну, все більше й більше незалежну від мене особу, яка просто достатньо вже самостійна для того, щоб я міг якось об’єктивніше, відстороненіше про неї говорити.

Бі-Бі-Сі: Якщо хочете передати привіт через радіо Бі-Бі-Сі, то ласкаво прошу.

Ю. Андрухович: Ну, дякую!

Бі-Бі-Сі: Юрію, як бути українським письменником – це важко, це приємно, це почесно, чи це такий тягар?

Ю. Андрухович: Тут немає універсальної відповіді на це запитання. Мабуть, це так само, за великим рахунком, як бути, скажімо, німецьким письменником чи польським письменником, чи американським письменником. Тобто, це означає, передусім, писати добре, намагатися писати добре; і українські письменники не є якимось унікальними істотами, і вони також повинні намагатися писати добре. І це означає плекання чогось такого внутрішнього стану, вміння, чи то пак, здатності переживати свої контакти зі світом, особливої здасності. А це передбачає, знову ж таки, кілька дуже, на мій погляд, необхідних рис, по-перше – відкритість, і ця відкритість може нести з собою не тільки світле, але може нести багато важкого, негативного. Тобто, скажімо, письменники переживають якість втрати або проминання часу, наприклад, значно інтенсивніше, ніж не-письменники. Якщо б усе-таки зосередитись на нашій національній конкретиці, то тут, безумовно, є одна із суттєвих проблем, що країна, в якій ми живемо, друкуємося і в якій, не в останню чергу, продаються наші книжки, – це країна двомовна, і тут є специфіка, яка випливає не тільки з певної міжособистісної конкуренції талантів, конкуренції авторів, але ж і з об’єктивної конкуренції двох мов у цій країні.

Бі-Бі-Сі: Юрію, розкажіть, будь ласка, трошки про книжку, яку наші читачі запропонували в цьому конкурсі “Аудиторія обирає книжку року Бі-Бі-Сі”. “Центрально-східна ревізія” – що це за книжка?

Ю. Андрухович: Власне кажучи, це частина більшої книжки, а книжка в цілому називається “Моя Європа”, і це носять такий підзаголовок два есеї про найдавнішу частину світу. Іншу половину цієї книжки написав мій польський друг письменник Анджей Стасюк, і це була ідея його дружини Моніки Шнайдерман, яка є видавцем, очолює видавництво “Чарне” в Польщі, і вона запропонувала кожному з нас, НЕ контролюючи один одного і не перевіряючи, але приблизно в той самий відтинок часу написати розлогіший і цілком вільний за формою твір… на вільну тему, власне кажучи. Твір на вільну тему про себе, про свій час і про своє місце в цьому світі, задуматись трохи над цими речами. Скажімо, про минання часу, яке я вже згадував. “Центрально-східна ревізія”, мій внесок до цієї книжки, названий так, передусім, від поняття Центрально-Східна Європа. Це, власне, та частина світу, в якій я живу і, умовно кажучи, громадянином якої я є; і ревізія, як інша складова, – первний перегляд не тільки якихось епізодів власного життя жи життя моїх рідних, близьких, але теж перегляд своєї усталеної системи поглядів і так далі, тобто, така от суміш певних міфів, суміш певних родинних легенд, суміш якихось щоденникових нотаток, фейлетону, триллера, якихось напівмагічних, напівмістичних історій. Все це я намагався помістити в цьому достатньо, на мій погляд, відвертому тексті.

Бі-Бі-Сі: Юрію, ви багато взагалі думаєте про Європу як центрально-східну, так і західну, і відоме ваше трепетне ставлення до Європи як колиски західної цивілізації з її замками, з її музикою і так далі; в якийсь момент вас прикро вражали натовпи українських нелегалів, які ніби оцю вашу красиву, далеку і прекрасну Європу намагалися загарбати собі.

Ю. Андрухович: Ні, я мушу уточнити. Мене прикро вражали “гомо совєтікус”, радянські люди на цій території. Оці наші українські нелегали, яких зараз дуже багато на заході Європи – це якраз, по-моєму, не радянські люди, це ті, які шукають якогось інакшого, альтернативного майбутнього, і це значить, вони вже зробили свій європейський вибір. На відміну від українського суспільства в цілому, до певної міри вони є його такою авангардовою частиною, тобто це люди, які свідомо пішли на суттєві складності, суттєві проблеми в ім’я дуже примарного європейського майбутнього, але вони цю перспективу вже нікому не віддадуть. Ну, це уточнення, але запитання було?..

Бі-Бі-Сі: Як ви зараз бачите Європу – чи це ще досі така красива казка в недосяжному замку?

Ю. Андрухович: Ні, так я Європи вже років 13 не бачу. Тобто спочатку було це захоплення, був цей захват, який датований 92 роком, і це не дивно, тому що це було як все, що буває вперше, це було дуже інтенсивно, така сліпа любов. А крім того, контрасти між тою пост-радянською руїною, з якої в 92 році я просто впродовж 2 годин перелетів літаком і опинився посеред цієї прекрасної Європи, – цих контрастів уже не існує. На моє глибоке переконання, ми просто нормально рухаємося назустріч одне одному, і захід Європи стає все більш східнішим і східнішим, і навпаки – схід Європи все західнішає. І таким чином, у зв’язку з тим, що цей захід Європи східнішає, він стає, на моє переконання, по-симпатичному набагато бруднішим, а це значить, і теплішим, і людянішим, і я в цілому дуже позитивно ставлюся до такої перспективи.

Бі-Бі-Сі: Юрію, багато читачів, я переконана, знають ваші твори, особливо, вірші у вашому ж виконанні. Давайте продовжимо цю гарну традицію, і я попрошу вас зачитати який-небудь уривок із вашого твору.

Ю. Андрухович: Тоді це буде зі згаданої нами “Центрально-східної ревізії” малесенький фрагментик. І ось як він звучить.

Пoки жив йoro бaтькo‚ мiй бaтькo знaв‚ щo нaд ним cтoїть вeлeтeнь. Biн жив cвoїм пiдлiткoвим життям‚ xoдив дo ґiмнaзiї, дe йoro нaвчaли лaтини‚ влaзив y вyличнi бiйки з фoлькcдoйчaми i мaлювaв y зoшитax пepшиx дiвчaт‚ чимocь пoдiбниx дo кiнoзipки Mapiки Pьoкк. Haвecнi copoк чeтвepтoro, кoли opдинapeць дiдa пpинic їм cpiбний пepcтeнь i пopтcигap, вiн yпepшe в життi пoxoлoв вiд дoтоpкy дo cпpaвжньoї чoлoвiчoї caмoтнocти. Cecтpa зaгинyлa y Днicтpi минyлoro poкy. Maмa лeдвe цe пepeжилa, й oт – cмepть чoлoвiкa. У чoтиpнaдцять poкiв бaтькo знeнaцькa зpoзyмiв, щo вiн вiдпoвiдaльний.

Pociяни йдyть‚ кaзaли їм звiдyciль, тpeбa пaкyвaти мaнaтки. Лiнiя фpoнтy i cпpaвдi нeвблaгaннo нaпoвзaлa зi cxoдy‚ pociяни йшли. Щo цe oзнaчaлo, їм‚ cвiдкaм зaгaчeниx людcькими тiлaми в’язниць i пiдвaлiв, пoяcнювaти нe тpeбa бyлo. (Ocmaннi днi чepвня copoк nepшoгo, дuвнuй чac мiж pociянaмu й нiмцямu, лunкi вiд nomy copoчкu, mpynнuй conyx нa гoлoвнiй вулиці мicma, йдimъ yniзнaйme cвoїx).

Пepeбyвaння мiж pociянaми й нiмцями – icтopичнe пpизнaчeння Цeнтpaльнoї Євpoпи. Цeнтpaльнoєвpoпeйcький cтpax icтopичнo кoливaєтьcя мiж двoмa тpивoгaми: нiмцi йдyть‚ pociяни йдyть. Цeнтpaльнoєвpoпeйcькa cмepть – цe cмepть в’язничнa aбo тaбipнa, дo тoro ж кoлeктивнa, Massenmord, зaчucmкa. Цeнтpaльнoєвpoпeйcькa пoдopoж – цe втeчa. Aлe звiдки й кyди? Biд pociян дo нiмцiв? Чи вiд нiмцiв дo pociян? Дoбpe‚ щo нa цi випaдки нa cвiтi щe є Aмepикa.

 

Джерело: http://www.bbc.co.uk/ukrainian/entertainment/story/2005/12/051130_books_andruhovych_ie.shtml#top
Автор: Світлана Пиркало