До Андруховича

Інтерв’ю з Юрієм Андруховичем викликало багато запитань до автора. Не все інтерв’ю в цілому (міркування автора щодо українізації, його взаємин з державою тощо – це питання іншого плану, і торкатись їх зараз не буду, хоча й песимізму автора не поділяю), а с?ме ті його частини, в яких йдеться про територіальну цілісність України.

Чому сумнозвісні представники іншої нації, де б не ступила їх нога і навіть куди б не “закинули кепку” – все вважають своєю землею, а ми дозволяємо собі, нехай і теоретично, допускати можливість відмови від однієї сьомої (як зазначає Юрій Андрухович) частини своєї землі?

Тієї частини, де покояться сотні тисяч заморених Голодоморами, знищених комуністичною репресивною системою українців і де, на щастя, й нині проживають багато свідомих громадян України, включаючи етнічних росіян?

Адже явка на останні президентські вибори в Донбасі і Криму була далеко не стовідсотковою, і з тих, хто прийшов на вибори, не всі віддали свої голоси нинішньому президентові.

Чи вартує якнайшвидший вступ до ЄС будь-якої, навіть однієї тисячної, частини нашої території? Чому Крим і Донбас – це російська нація? (Можливо, “совок” у своїй більшості, але ніяк не російська нація). І ще багато інших питань виникли до Юрія Андруховича.

А тепер від емоцій до міжнародного права. Серед основних загальновизнаних принципів міжнародного права, зафіксованих в Статуті ООН, Декларації про принципи міжнародного права, Гельсінкському Підсумковому акті НБСЄ (тепер ОБСЄ) – територіальна цілісність, державний суверенітет, невтручання у внутрішні справи іншої держави.

Територіальна цілісність України гарантується багатьма міжнародними договорами України, двосторонніми договорами з сусідніми державами, Меморандумом про надання гарантій безпеки Україні такими державами, як Велика Британія, Китай, Росія, США, Франція.

Територія України може бути змінена лише за результатами Всеукраїнського референдуму. Що ж до досить неоднозначного принципу міжнародного права про самовизначення, він може бути зреалізований лише народами.

Навіть гіпотетично, жодна національна меншина права на самовизначення ні в Донбасі, ні в Криму реалізувати не може. Прецедент Косово ніяким чином України не торкається, і жодних паралелей не може бути проведено.

А “омріяні сни” до українців все-одно повернуться. Хоч не мені про це говорити Юрію Андруховичу J.

Мирослава Антонович, завідувачка кафедри міжнародного права НАУКМА, президент Українського Фулбрайтівського товариства, для УП

Джерело: http://www.pravda.com.ua/columns/2010/08/4/5273814/

Юрій Андрухович: Янукович – як Путін

Rzeczpospolita: В інтерв’ю українській пресі Ви не раз заявляли, що Крим і Донбас могли б собі відділитися від України.

Юрій Андрухович: І досі так вважаю. Я не казав, що вони конче повинні відділитися. Просто варто було б такий варіант розглянути. Це ідея навдивовижу легкого та цивілізованого вирішення проблеми, яка заважає Україні бути собою й блокує шлях, що ним їй слід прямувати. Позаду 20 марних років [від здобуття незалежності. – Ред. Rzeczpospolita] . Україна якою була, такою й лишилася. І такий стан речей деморалізує.

Але українці бояться поділів.

Я висловив украй непопулярну думку, що викликала величезну реакцію в суспільстві. Але я люблю висловлювати непопулярні, зате власні погляди. Українці противляться купі речей, хоч би й вступу України в НАТО. Я підтримую членство країни в альянсі і дозволяю собі не погоджуватися з багатьма українцями.

А чи не від’єднаються натоміть Івано-Франківськ і Львів, а не Крим з Донбасом?

Захід України не від’єднається. Сенсом його існування є створення великої України. Для українців на заході Україна без столиці в Києві – то абсурд. Київ теж не від’єднуватиметься.

Після приходу до влади проросійського президента Віктора Януковича Ви казали, що Україну «зайняли окупанти».

Не я один. Чимало наших людей подібної думки. Про це свідчать написи на парканах в Івано-Франківську: «Скажи “Ні” внутрішній окупації».

Ви не боїтеся, що Україна перестане бути українською, що зникне її мова та культура?

Надто пізно для побоювань. Маємо справу з реальністю. І йдеться не лише про правління Януковича. Цей процес охоплює другу половину ХХ – початок ХХІ століття. З тією різницею, що за президентства Віктора Ющенка протягом п’яти років вживалися якісь заходи з порятунку української мови.

Що Ви думаєте про Януковича? Чи згодні з тим, ніби він маріонетка Москви?

Певною мірою так, але це питання складне. Він якщо не маріонетка, то напевно наслідувач, свого роду епігон Москви. Для Януковича ідеальною є така система, яку побудував у Росії Владімір Путін. І до неї ми наближаємося семимильними кроками.

Вас турбують швидкі кроки України в напрямку Росії?

Це риторичне питання. Звісно, турбують. Кожен із таких кроків робиться немовби без оглядки назад. І вони заводять українську державність на манівці. Я, наприклад, ніколи не підозрював, що в моїй душі можуть зародитися терористичні нахили. Що мені снитиметься, ніби маю застрелити Януковича. Одначе був період, коли таке снилося. Хоча загалом я спокійна людина й не вважаю насильство найкращим методом боротьби.

Чи можливе повернення до влади лідерів Помаранчевої революції?

Я в це не вірю. Під великим знаком питання політична кар’єра Юлії Тимошенко, не кажучи вже про Віктора Ющенка, в котрого взагалі нема політичного майбутнього. Може, він і сам до цього не прагне. Місце лідерів Майдану Незалежності [де в Києві відбувалася Помаранчева революція. –Ред. Rzeczpospolita] у першій шерензі політиків займуть інші. Добре було б, якби так. Варто, втім, зберігати помаранчевий колір. Ідея Помаранчевої революції важлива і слушна. Це те, що потрібно Україні. Помаранчевий колір скомпрометували ті, хто був на першому плані, під знаменами революції. Але то не вина символіки і тодішніх ідей.

Українці не втратили віри в ідеали революції?

Люди, особливо українці, – мов пластилін. Втрачають віру й швидко її повертають. Почекаймо до осені. Побачимо, як мої земляки приймуть підвищення цін на газ, як студенти відреагують на репресії, зокрема, на виключення з університетів. На людей треба натиснути, і тоді вони знову стають людьми.

Чи пам’ятають українці про роль Польщі у Помаранчевій революції?

Так. Ті події неможливо забути, не можна й викреслити їх із пам’яті.

Польщу та Україну розколює питання Української Повстанської Армії та Організації Українських Націоналістів. А є щось об’єднавче між нашими країнами?

Зараз нас об’єднує організація Євро-2012. Але я сподіваюся, що Україну позбавлять права його проведення. Інакше зазнаємо ганьби. Буде краще, коли Євро-2012 відберуть у нас тепер. Що ж до глибших питань, то нас об’єднує те, що Польща та Україна – країни Центральної Європи. Беручи до уваги історію, культуру та політику, ми приречені на співпрацю. Те, що польське керівництво зі свого боку відійшло від цієї формули, а українське – зі свого, не означає, що в майбутньому не буде кращого керівництва, принаймні в одній з держав. Я переконаний, що у відносинах із Польщею ще не все завершено.

Ви читали власного вірша про поляків та їхню причетність до боротьби під час п’ятничного концерту з нагоди 66-ї річниці Варшавського повстання. Чим для Вас стало запрошення на цю імпрезу?

Сюрпризом. Можливо, приводом для запрошення була моя кількарічна співпраця з польськими музикантами, зокрема, з Міколаєм Тшаскою та вроцлавським гуртом Karbido. Певний час я вагався. Коли мені запропонували конкретну композицію Девіда Боуві [твір Warszawa був написаний 1977 року, коли Боуві відвідав Польщу по дорозі з СРСР до Англії. – Ред. Rzeczpospolita] , то спочатку я впав у шок, а потім погодився. Композиція Боуві не має слів, він просто мугикає мелодію. Написати до неї текст і виступити було для мене подвійним викликом.

Автор: Тетяна Серветник
Джерело: bookvoid.com.ua

Відкритий лист-звернення Тетяни Савченко до Юрія Андруховича, письменника, перекладача та есеїста

Інженер-програміст Тетяна Савченко через свій ЖЖ звернулася із відкритим листом до Юрія Андруховича. Подаємо текст відкритого послання до письменника.

Пане Юрію!

Ви неодноразово проявляли свою громадську активність, ініціюючи відкриті листи-звернення до політиків. Гадаю, для Вас буде цікавим досвідом побувати з іншого боку барикад, тому ця петиція – особисто для Вас.

Зазвичай відкритий лист – спосіб переконати когось у тому, що він глибоко неправий. Але коли неправота йде від зневіри, потрібно дуже уважно підбирати козу для під”їжджання.

Ось у черговий раз Ви в інтерв”ю говорите про докорінну відмінність східної і західної ментальності й закликаєте не триматися за цілісність України. Прочитайте мої міркування, мені дуже важливо, щоб Ви змінили точку зору, адже до Вас дослухаються інші.

Хочу довести до Вашого розуміння, чому це неправильно, чому це нешляхетно, чому це несправедливо і чому це шкідливо.

Отже, чому це неправильно.

Всі ми чули, що відокремленню, на Ваш погляд, підлягають три області: Донецька, Луганська і Крим. Але чи помічали Ви таку особливість? Ідеї сепаратизму починають цікавити українців тільки на короткий період відразу після президентських виборів. Таких хвиль було три. Перша – коли ми не вибрали Чорновола. І тоді відокремити пропонували, здається, всього чотири західні області. Друга – у 2005, і тоді лінія відрізу просунулася далеко на схід, було визнано українською територією Київ і пропонувалося робити переділ приблизно навпіл. І от минуло ще якихось 5 років, і нову лінію перетину креслите Ви, залучаючи, дякувати Богу, до українських територій уже й мою рідну запорізьку область. То може розумніше полупати сю скалу ще трішечки? Скільки там лишилося!

Мені дуже дивно, чому Ви не помічаєте цієї тенденції. Прогрес відбувається не просто помітний, він рухається навдивовижу швидко! Особливо ж дивна така Ваша неспостережливість з огляду на те, що це зокрема й Ваш здобуток. Авжеж, Україну відвойовують не так політики, як митці. Музиканти, письменники, яким не шкода трохи поїздити на схід і спокушати українським, а не змушувати до нього. Я знаю це, я спостерігаю це досить часто навколо себе, і сама ішла тим же шляхом.

Не варто забувати й про те, що електоральний зріз населення щороку поповнюється новим поколінням молоді, яка вивчала курс історії України.

Це був, якщо можна так сказати, бублик з полички. Тепер найнеприємніша частина: чому це нешляхетно.

На сході теж живуть українці. Як доводить перша частина, їх там багатенько. Так, я знаю, більшість людей, з якими я говорила про ідеї сепаратизму, відповідали однаково: ми люди гостинні, приїжджай до нас, на захід. Чи може мене це втішити? А як гадаєте, чи добрий це вибір: або кинь друзів, роботу, домівку, все, що ти любиш, все, що будував навколо себе, і їдь кудись шукати щастя – або тебе згодують Росії? І чи згодні ви, гостинні люди, ділитися з нами робочими місцями, житлом? Нагадую, нас тут не так мало. І взагалі, спроба розійтися з Росією шляхом жертв нагадує азійську казку про двох братів, які тікали від тигра. Один іншому ставить підніжку і тікає, думаючи про те, що встигне втекти достатньо далеко, поки тигр ласуватиме. Чому ви дбаєте про комфорт отих ментально чужих вам осіб, що мешкають на сході, а не своїх, українців? Втім, я не закликаю Вас від закликів до сепаратизму переходити на заклики до депортації, тому що ментально чужі вам особи – це не нехороші люди, зеки і пахани, а в більшості своїй ті, на кого всі ми начхали.

І тут починається третє: чому це несправедливо.

Виглядає на те, що захід звинуватив нас, східняків, у тому, що не пройшов ваш улюблений кандидат на ім”я Невідомо Хто Бо Всі Погані. Справді, ми винні, але чи винуваті лише ми? Хіба Ви мали тверді переконання під час цих виборів, що є на користь? Всі ми не знали, як вчинити, і таку би солідарність – та в мирних цілях… Насправді, коли в електричці їде гуртик залізничників, до них підсідає дядько і вішає їм локшину про те, що помаранчеві вкрали в них преміальні на свою передвиборчу кампанію, хто винен, що підсів до них дядько, а не Ви або я? Хто винен, що дядько знав, чого хотів, а ми не знали? А попереду вибори ще одні, і ми й досі не знаємо, а дядько знає, ось у чому весь жах.

І останнє. Чому це шкідливо. Втім, про це я вже казала: це шкідливо тому, що Вас слухають, Ваші ідеї переймають. І, навіть якщо вони не втілиться в життя у такому вигляді, як Ви змалювали, взаємна неприязнь “західняків” і “східняків” після таких розмов росте, як на дріжджях. “Західняки” ростуть в своєму переконанні, що Янукович зі свитою і донеччани – це одне й те саме. “Східняки” ж сприймають це як натяк, що вони якісь другосортні українці. А довіра і приязнь одне до одного дуже потрібна, щоб відвоювати ще один шанс.

Відкритий лист-звернення за жанром має ще містити якісь вимоги… Та цього разу вимог не буде. Ви – людина доросла, самі вирішите, що робити з інформацією, яку отримали.

Я закликаю мешканців чи уродженців східної України, які вважають себе українцями, підписувати цей лист, якщо Ви з ним згодні. Бо, гадаю, панові Юрію треба допомогти подолати зневіру, показавши, що нас тут справді немало, і недалеко той час, коли вирішальним стане наше слово.

Тетяна Володимирівна Савченко, інженер-програміст, власниця невеличкого городу і читачка книжок,

с.Матвіївка Запорізької області