Найбільше у світі мені подобаються міста, які
дозволяють подивитися на себе з гори.

Чи не тому я вибрав одного разу Львів і потім
упродовж кількох десятиліть не переставав повторювати, що він і є
моїм улюбленим містом? Сьогодні це вже давно не так, а бували ж
часи, коли саме лише словосполучення «Високий Замок» змушувало мене
щасливо і здивовано дякувати цьому світові за те, що я існую. Як і
за те, що існує таке ненормальне місто, з горою посередині. Високий
Замок став своєрідним епіцентром моєї дещо здеформованої
романтизмом молодості. Я вилазив на нього, зокрема, й тоді, коли
жити далі здавалося неможливим. Я сідав на траву під його, скажімо,
п’ятисотлітніми деревами (одного разу то була не просто трава, а
трава під снігом, першим снігом дуже холодного листопада), дивився
вниз на місто з його відчутно поруйнованою романо-ґерманською
структурою, випивав одну або й дві пляшки дешевого, зате міцного
вина — і знову віднаходив себе, якесь наступне продовження. Високий
Замок, отже, став для мене резервуаром життя чи навіть майбутнього.
Мені залишається повторювати за Станіславом Лемом: «Він був для нас
тим, чим для християн є небо». Станіслав Лем знав, що пише: він
народився у Львові 1921 року — і цим страшенно багато сказано.

Самого замку на Замковій горі у Львові немає вже
близько трьохсот років, тобто востаннє його руйнували шведи Карла
ХІІ, навіть не австрійці. Тобто назва «Високий Замок» містить у
собі примару, вона дезорієнтує, вона передбачає, що ми віримо у
привидів і погоджуємося з будь-якими топографічно-поетичними
умовностями. А от у Ґраці все на місці — не тільки Замкова гора, а
й сам замок.

Я ніколи не пропускаю нагоди зійти на ту гору.
Щоб це не звучало надто патетично, додам: ніколи — це двічі. Таким
чином, поки що це спрацьовує стовідсотково — один мій приїзд до
Ґраца дорівнює одному сходженню на Замкову гору.

Про перший раз я поки що мовчу, а другого разу я
зійшов туди ж через три роки, рівно через три роки. Я був сам і,
здається, заважав усіляким туристичним групам. Я поставився до
місця значно уважніше, ніж першого разу, і зрозуміло чому — я був
сам. Тим-то я розпізнав і запам’ятав унизу під ним усе, що міг, —
зліва направо: церкву Серця Христового, катедральний із мавзолеєм,
оперний, ляндгаус, ратгаус, францисканську церкву, ультрамодерного
спрута з обрубаними щупальцями, що називається Домом Мистецтва,
хорватський ресторан «Опатія» і нарешті Маріягільфер. Усе разом
творило винятково промовисту суміш сакрального з профанним,
духовного з адміністративним, а релігійного з кулінарним. Не знаю,
навіщо я це запам’ятовував. Не виключаю, що я розтягував час або
навіть хотів його зупинити, дошукуючись якихось особливих і
особистих зв’язків із цим містом, котре так самозакохано дає
побачити себе з гори.

Натомість першого разу ми раніше чи пізніше
мусили припинити, спинитися, допити останні краплі вина і
повернутися вниз. Я безпомилково відстежую наш маршрут, бо іншого в
нас не було, а цим ми йшли востаннє. Отже, ми перетнули
Шльосберґплятц і пішохідний Мурштеґ над водами Муру, вкотре
посміявшись з його штучного острова. Ах, як не вистачає Львову
річки! Якби не річка, Львів можна було б легко переплутати з
Ґрацом, силувано жартував я.

Далі ми йшли правим берегом по Лендкаі — аж до
перехрестя перед Гауптбрюкке. У всьому цьому не було б нічого
надзвичайного, якби ми не йшли на звуки барабанів. Коло
спрутоподібного Дому Мистецтва ми повернули праворуч на Зюдтиролер
Плятц і врешті побачили, що відбувається: і демонстрантів, і
курдські прапори та гасла, і портрети Абдулли Оджалана, і поліцію.
Поліція була налаштована цілком мирно. Курди також — хоч і
танцювали в колі свій чоловічий танець протесту. Скільки їх там
зібралося — кілька сотень, тисяча? У кожному разі достатньо, щоб
заповнити цілу площу.

Ось так ми й опинилися в самісінькому центрі
події, до якої зовсім не готувалися і про сенс якої могли тільки
здогадуватися. А сенс був такий, що все це діялося виключно заради
нас — аби зненацька оголити незліченні зв’язки усього з усім, а
потім так само зненацька зруйнувати їх.