Споживацькі враження від “Самогону” Андруховича&Карбідо

“А тепер… на час виконання цієї пісні всіх осіб жіночої статі прошу залишити зал” – спокійно так каже зі сцени відтепер “рок-письменник” Андрухович. В залі переглядаються, посміхаються. Починає вливати в зал розплавлений свинець соло-гітара Карбідо. Ще через пісню працівниці банку-спонсора, безрозмірні тіточки з ображеним виразом облич ледве не бігцем лишають залу Молодого театру. Мабуть, іншого вони чекали від українського письменника. А зі сцени гримить японо-польсько-німецьке електро. Андрухович в спалахах кольорів на екрані.

Ще за півгодини до цього письменник сидів, хитаючи ногою, за маленьким столиком на прес-конференції перед концертом. Купка журналістів задавала нудні запитання. Скажу відверто, на прес-конференції мене не дуже цікавила технологія створення продукту, який подали на сцені. Опинилася я там випадково – знайомі повідомили, що в музикантів накрився звук, вони замовили інший і будуть дуже раді волонтерам. Вирішила подивитися, що ж там відбувається – але і на пресуху потрапила.

Минуле музикантів, їхні враження від Києва – це нецікаво. Цікаво насамперед те, чи смачно вони почастують наші чутливі меломанські вуха.

Музика, від якої мозок перетворюється на статевий орган – це правильна музика. Гармонійно? Нехай буде так.

Зі слів самого письменника, хлопців з “Карбідо” він почув давно. Співати ж з ними довелося без підготовки: до першого спільного виступу музиканти і Андрухович були знайомі лише 15 хвилин. Андрухович розповідає – була така мрія, на сцену вийти з рок-гуртом, мріяв з дитинства стати рок-музикантом. Мрія здійснилась.

“Самогон” – назву придумав Андрухович. Каже, що це його перша асоціація з Карбідо. Біля входу до зали, де письменник ще спілкується з журналістами – натюрморт в стилі “що не ясно”. Дві великі пляшки самогону, кілька тарілок солоних огірків. Чорний хліб. Купка сором’язливих журналістів. Оператор з камерою і фразою “Так а где здесь самогон?!…” Хтось хіхікнув. Раптом з дверей виглядає перелякана бабуся – працівник театру – і говорить: “А ну тихо, ви що тут, до цирку прийшли?! Тихо собі стійте і пийте! Там же ж інтерв’ю!”

Мовчки випив, закусив – і на концерт. Що не ясно?!

Перед концертом заінтриговані споживачі культури наживо очікували чого завгодно, але не того, що почули.

Карбідо. Електронний джаз. Принаймні, десь після другої пісні я його почула. За професійними діагнозами можна звернутися до музичних критиків.

Андрухович не співав. Він читав. Музика ж Карбідо деінде нагадувала Erick Truffaz, іноді ж це була жорстка енергійна електроніка.

І голос Андруховича, і абсолютно сюрне відео з грою зображень і кольорів прямо на екрані перед сценою – розрив мозку. Уривками це слухати неможливо. Все разом – це еротика. Жорстка і безжалісна.

Тексти пісень – життя. “100$ в місяць, і всі тебе трахають!” – назва однієї з пісень, героїня якої – рядова секретарка офісу.

Поруч зі мною сиділи троє людей незрозумілого віку в верхньому одязі. Вони єдині з залу голосно реготали з кожної пісні і час від часу ділилися враженнями. На кшталт :“Вот ето я понімаю! Нє, ну ти понял?! Ето ж сразу відно, Європа! Ето ж тєбє нє шо попало!”

Решта залу в цей час переживала літературний і шок і повний розлад карбідометрів.

Наприкінці справді солодко відчувалось після пісеньки “для журналістів” – той же електро, текст пісні – збірка заголовків одного випуску однієї жовтої газетки. Якої – Андрухович не сказав. Один день однієї країни. Ви знаєте, це справді жахливий реп.

Але було смачно

Автор: Марія Лебедєва
Дата: 17 вересня 2008
Джерело: http://infocorn.org.ua/2008/09/17/spozhivatski-vrazhennya-vid-“samogonu”-andruhovichakarbido/

Самогонна трагедія не навчила Андруховича нічому…

Прохолодного осіннього вечора на вулиці спостерігалась нетипова для такої погоди кількість людей. Це, звісно, якщо не брати до уваги, що вулиця та – Прорізна, а гуртування відбувалося коло Молодого театру, де того-таки вечора виступали Юрій Андрухович та польський джазовий гурт «Карбідо».

Пунктуальні та виховані власники квитків намагались штурмувати приміщення театру, як і заведено – за 20 хв. від вказаного часу початку дійства, традиційно – 19.00… Але так само виховані охоронці та організатори театрально-поставленим голосом не втомлювалися оголошувати, що початок концерту перенесено на 20.00.

«І в якому сенсі?..» – подумали ми, але, все ж, дочекалися і згодом таки прорвалися всередину. Люди неквапом рухались театральними сходами і коридорами, нафталінові тітоньки біля дверей зали дбайливо рвали квитки і точним рухом руки вказували на потрібне місце.

Дочекавшись, поки добірна публіка розсядеться і вгамується, на сцену так само неквапливо виплив Юрій Андрухович. Звісно, усвідомлення норм етики сценічного виконавця не дало йому забути розсипатися вибаченнями за те, що через проблеми зі звуковим обладнанням початок концерту було затримано аж на годину, а також розтектися подяками тим, хто залишився і дочекався, та компліментами спонсорам.

Обіч сцени сиділи двоє хлопців у чудернацьких білих костюмах – VJ-група «КУБ». Їхня присутність однозначно пояснювала наявність на сцені невеликого білого екрану. У своїх роботах віджеї зазвичай застосовують здебільшого не комп’ютерно-генеровані зображення, а фрагменти з маловідомих артхаусних фільмів, власні фото- та відеозйомки, живу інтерактивну камеру, що роблять досить вправно. В цьому протягом концерту ми неодноразово переконаємось.

«Зустрічайте чудовий гурт з Японії – «Карбідо»!» – проголосив пан Юрій і пішов зі сцени, чим ознаменував початок дійства. «І в якому сенсі?..» – подумали ми вдруге, але майже одразу зрозуміли прикол, адже на білому екрані замаячили японські діти і залунала весела японська пісенька, під яку вийшли перед очі «Карбідо» і почали «обігравати» її. Вирішивши, вочевидь, дати Андруховичу трохи часу перепочити після виснажливого спічу, джазисти представили ще дві свої композиції, безсоромно гіпнотизуючи публіку.

Кільканадцять секунд тиші, і прозвучав голос карбідівської соло-гітари, на який, пристрибуючи, з’явився Юрій Андрухович. Вивертаючи свідомість слухачів навиворіт, він почав відчайдушно дякувати – яхт-клубові, курсам англійської мови, полоністиці, україністиці… А в кінці пообіцяв, що «girl will be a woman soon», у чому після почутого (а це ж тільки початок!) вже не сумніваєшся ні на хвилю.

Наступною Андрухович виконував композицію, в якій «сам не написав жодного слова» – «The Very Best of Tabloids», що не може не дати приводу порадіти за нього, адже читаючи «the very best» заголовки наших таблоїдів, мимоволі співчуваєш їхнім авторам.

Але вже на третьому віршочитанні знання англійської мови вмить полишає автора, та і всіх присутніх також. Почувши чудернацьку назву «Енд еверібоді фукс ю», лише «Карбідо», певно, зрозуміли, про що йдеться, і одразу ж почали пояснювати. Ненав’язливі гітарні і ледь-чутні барабанні хвилі звуку поволі обволікали і затягували, і вже самою лиш шкірою можна було відчути весь текст, і геть не обов’язково було чути про амбітних і меркантильних німфоманок-потенційних секретарок, які час від часу мучились філософськими питаннями «І в якому сенсі?» або «Це плюс чи мінус?».

Далі понеслися оповіді про старого і вщент п’яного солдата, козака Ямайку, серпневе бомбардування Нью-Йорка, чоловічі товариства, розбещені горілкою, та Іванну Воман (йдеться про композицію «I Wanna Woman»), під час виконання якої еротичне напруження у залі сягнуло апогею.

Не обійшлося і без прем’єр. Андрухович та «Карбідо» презентували композиції «Танго та біла троянда», яка особливо запам’яталася чудернацькими дамочками у чорних шкарпетках з білого екрану, «Without You» – пан Юрій, правда, бідкався, що того дня був не День журналіста, та «Індія», прослуховуючи яку (а зачитано було лише три з п’яти її частин), здавалося, навічно занурюєшся у чорно-біле індійське кіно в суміші з танцюючим полум’ям і обличчям Андруховича на екрані. Публіка шаленіла.

На завершення письменник заспівав народну пісню «Зеленая ліщинонько», під час якої найстарші глядачі поволі почали залишати приміщення. Загалом, глядацька аудиторія була досить-таки різношерстою. Сильно кидались в очі «начесані» жіночки під 50, які нервово здригалися і переглядались між собою, ледь зачувши натяк на непристойність, а коли почули сповіщення про те, що «осіб жіночої статі запрошують на вихід» – ображено поглядали на двері. Хоча деякі з них таки пішли геть.

Закінчивши виступ, «КУБ», Андрухович та «Карбідо» розкланялися, подякували за увагу і хотіли, було, піти, аж тут із зали почувся лемент: кричали «Ще!» та «На біс!». Кілька хвилин повагавшись і пороздававши тим часом автографи, артисти повернулись на «робочі» місця і виконали на біс композицію «Without You». Зал аплодував стоячи.

На виході з театру можна було придбати свіжого «Самогону» або фірмову футболку. І мало хто відмовляв собі у такому задоволенні.

Автор: Ірина Джола, Інтернет видання “Сумно”, 18.09.2008
Джерело: http://sumno.com/content/view/2608/1/

Юрій Андрухович презентував «Самогон»

З 16 по 18 грудня у Луцьку, Львові та Івано-Франківську відбувся промо-тур сучасного українського письменника Юрія Андруховича та гурту з польського міста Вроцлав – Карбідо. Два тижні тому вони записали українську версію альбому «Самогон», який у Польщі вийшов ще в квітні 2006 року. Ми зустрілися з учасниками проекту в Луцькому клубі «Майдан», у Андруховича був чудовий настрій і він погодився бути перекладачем нашої розмови із лідером, композитором і бас-гітаристом «Карбідо» Мареком Отвіновським.

– Щороку у нас відбувається поетичний фестиваль «Порт-Вроцлав», – розповідає Марек. – І у 2005 році гостем фестивалю була Україна. Було запрошено десяток ваших поетів, у тому числі Андрухович. А ми були запрошені до фестивалю у якості музичного супроводу. І за два тижні до фестивалю ми отримали тексти учасників. Вирішили зімпровізувати музично-поетичний перфоменс з Андруховичем. З ним ні про що не домовлялись, він про це дізнався за 15 хвилин до виступу. А імпровізували разом близько пів години.

Сподобалось обом сторонам?
Так, за рік після того вийшов диск, – розповідає вже Юрій Андрухович. – Хлопці записували усе без мене, коли я приїхав на студію – мені залишалось тільки записати вокал і альбом готовий. З 9 композицій – 7 там були в польських перекладах Богдана Задури.

І що далі?

Два тижні тому записали цей альбом українською. На початку наступного року має вийти в Україні, поки що не знайшли конкретних пропозицій, хто б це хотів видати.

Синхронно ковтаємо чай без домішку самогону і продовжуємо розмову.

А чому ж такі назви у вас? Карбідо, самогон?
Це вибухові суміші. Карбідо – з нашого дитинства, – розповідає Марек, – це була популярна забавка для малолітніх піроманів. Береш пляшку, заповнюєш її содою, іншими інгредієнтами – підпалюєш і тікаєш. Це називалося «карбідо». Натомість «Самогон» виникла як асоціація Андруховича з нами, яку він вживав під час служби в армії у Вінницькій області. Там карбідом розмішували самогон.

Ваша дитяча мрія
, – звертаюсь до Андруховича, – стати рок-зіркою. Чи плануєте ви її остаточно реалізувати?
Та ні – це ж треба буде займатись вже тільки цим. Почати тренувати вокал, бо в мене немає жодної підготовки. А поодинокі випадки – як то з «Карбідом» чи українським «Мертвим Півнем» вийти на сцену – запросто. З польським гуртом ми дали тільки 6 концертів за два роки. Бо живемо ми у різних країнах.

Чи маєте ви кліпи? – питаю вже в Марека.
Це два відео. Одне – на «Козака Ямайку», туди вмонтовані кадри з фільму «Броненосець Потьомкін», інше – нарізка з моментів запису пісні «Зе вері бест оф таблоідс». Це наче і не вірш, а просто – список заголовків жовтої преси.

Остання пісня на диску – «Зеленая ліщинонька». Це не вірш Андруховича. Що ж це?

Ми завершували запис «Самогону», – розповідає Андрухович, – і нам чогось не вистачало, хотілось щось додати. І мені пригадалась українська народна пісня, яку я чув тільки раз – від свого товариша в студентські роки і більше вона ніде і ніколи не згадувалась. Вона є абсолютно автентичною і мелодійною. Нас інтригує те, що її ніхто ніколи не чув і це раритет з раритетів.

Концерт у «Майдані» тривав трохи більше години, після чого публіка аплодувала стоячи і в один голос кричала «МА-ЛО». Андрухович був змушений вмовити музикантів на продовження концертів і за 5 хвилин скандування – вони з’явилися знову.

– Зараз ви побачите, як народжуються наші пісні, – сказав Юрій. – Ми спробуємо зімпровізувати те, що можливо увійде до продовження «Самогону».

І вони виконали ще три вірші, після чого Андрухович спустився зі сцени, залишивши поляків на сцені грати ще хвилин 15.

– Оце справжній арт-рок! – захопливі відгуки долунали з різних частин залу. Близько одинадцятої вечора дійство закінчилося.

Вроцлавське «Карбідо» існує з 2005 року і це тільки другий їхній альбом.

Автор: Богдан Логвиненко

Джерело: http://sumno.com/content/view/2373/28/