рекреації

There are 5 posts tagged рекреації ( this is page 2 of 2).

Критика на романы Юрия Андруховича “Рекреации” и “Московиада”

Количество определений, которые употребляются в настоящее время с префиксом “пост-“, кажется, свидетельствует об общем согласии, что мы переживаем не собственное время, а живем после прошлого. Наша культура ” пост- колоніальна”, общество “пост-тоталітарне”, политические практики “пост- радянські”, а литература, конечно же, “пост-модерністична”. Если это только не плохая привычка к непонятным словам, префикс “пост-” должен свидетельствовать, что прошлое рассматривается как что-то более значимое и целостное, чем несформированная и несамодостаточная современность, которая только и может определить себя, что по принципу непохожести с тем, что было до “пост-а”. Деконструкция Империи – едва ли не самая популярная в наше время тема, безразлично, что большинство участников этого интеллектуального действа не назвали бы свои занятия таким ученым словом. Война со сваленным гигантом всегда находит легион рекрутов, которые тем или иным способом сводят счеты с собственным и чужим прошлым. К сожалению, большинство отчаянно храбрых борцов с Империей навербованы из числа тех же людей, которые, пока колосс еще стоял на ногах, и не подозревали, что ноги эти – глиняные, и умывали их с преданностью и, как правило, не без персональной выгоды. В этой войне много от плохого вкуса и плебейской неблагодарности, и иногда смахивает, что в подоснове ее – лишь запущенные персональные и коллективные образы и страхи, а сама эта война – лишь способ безопасной психической компенсации задавленных комплексов. Боюсь, однако, что работа подсознания – это еще самый благородный из мотивов, которыми двигается процесс. Дело выглядит даже более тривиально и неблаговиднее – ” взрослые люди с практическим умом, корыстными интересами эпохи” (В.Набоков), не перегруженные идеализмом и убеждениями, нашли себе нового кумира, которого желают приучить к слишком знакомой им из предыдущего опыта гигиенической процедуре – омовению нижних конечностей. В нашей истории уже был один внимательный журналист, который, наблюдая аналогичный энтузиазм своих новообращенных одноверцев, которые полосовали сваленного Перуна киями, заметил: “Велий еси Господи, чюдная дєла твоя – вчера честимь вот человєк, а днесь поругаем”. Фраза, разумеется, говрила не о Боге, и даже не об идоле, а о человеческой природе.
Деконструкция Империи ведется в разных сферах и разными способами: более или менее научные, более или менее публицистические, в конечном итоге, более или менее элегантные. С ударением, обычно, на “менее”. Количество написанного в пределах названной темы стремительно растет и, похоже, оно прямо пропорциональная расстоянию, которое отделяет нас от империи эмпирической. Уже самим масштабом явления должен определяться интерес к нему, поэтому, возможно, оно когда-либо дождется серьезных студий. В то же время, невзирая на очевидную политическую конъюнктурность и сервилизм, когда счета с Империей из-за отсутствия чего-то лучшего, становятся суррогатом идеологии нового, постколониального режима, в деконструкции Империи есть и определенный благородный пафос высвобождения из- под навязанных веками схем и привычек, тяга к духовной свободе и интеллектуальной независимости. Пафос не сведения счетов, а эмансипации и взросления.
Беря в общих чертах, идея здесь вполне прозрачна – высвободиться из-под собственной истории, какой мы ее знаем (или, точнее, знали до недавнего времени), и сконструировать историю, какй мы ее желали бы видеть. Считается при этом, что “історія-якою-ми-її-хочемо-бачити” и будет той истинной, святой, единственной, правдивой Историей, которая в нерушимой целостности и полноте своей существовала где-то, но доступиться к которой нам мешала Империя. Независимо от того, или заявлено это словесно, или имплицитно “вмонтировано” в текст, во всех трудах такого рода присутствует удивительное сочетание двух сегодня уже в одинаковой степени архаичных представлений – о “Истории” как трансцендентной истине, которая существует независимо от исследований и текстов, и “науке истории” как позитивистском открывании “Історії-як-вона-була-насправді”. Обычно, причиной всему – несвоевременно прочитанные книжки, потому что в действительности феномен, который нас интересует, давно и хорошо описан в литературе. Европейские нации проходили этап творения национальных историй на протяжении прошлого века и достигли в этом таких успехов, что в веке нашем понадобилось потратить незаурядное количество исследовательских усилий, чтобы демистифицировать миф о “натуральности” такой истории. Украинская мысль по известным причинам не завершила своевременно это движение, но нет худа без добра – в настоящее время можем наблюдать эти запоздалые потуги как-бы со стороны, зная им цену.
Чтобы, упаси боже, не создалось впечатление, будто я претендую, как сказали бы в XVI ст., на “ніякіїсь новії вещи”, сошлюсь хотя бы на уже переведенную ” Основами” книжку Энтони Смита “Национальная идентичность”. Национальная история – это всегда присвоение современным коллективом, который мыслит себя в категориях нации (то есть сообщества, которое существует под разными названиями,в разной численности, в составе разных государственных организмов, но, в принципе, – от Ноевого потопа), событий, фактов, процессов прошлого, которые происходили на территории, которую этот коллектив сегодня считает исторически своей. Нация – это “вымышленная традиция” (Ерик Гобсбаум). К сожалению, известный запас героических событий ограничен, а самые симпатичные из них уже инкорпорированы в конкурирующие исторические схемы. Следовательно, создать “другую” историю всегда значит отобрать право на определенное количество фактов в истории уже существующей, а значит – отрицать ее натуральность, ее правдивость, словом, разрушить ее систему. Следовательно, в украинском варианте (как и в большинстве других), национальная история выстраивается в острой конкуренции с историей “империальной”, которая уже раньше захватила поле игры и которая, кстати, также многим ее адептам представляется как естественная. В литературе описано несколько возможных вариантов такой деконструкции и, нужно сказать, наши ловкачи интуитивно нащупали практически все. Преимущество, однако, предоставляется нескольким самым простым. Например, создаются такие изоляционистские исторические схемы, где для Iмперии либо не находилось бы места вообще, либо место ее было бы среди демонических и метафизически враждебных сил. То есть конкурент устраняется из поля и игра без препятствий идет в одни ворота. (Исторические схемы материализуются в “публичной топографии” – среди “возобновленных” названий в Киеве нечего было бы искать улиц ” Фундуклеевская”, “Безаковская”, “Бибиковский бульвар” и тому подобное – “царям и их слугам” здесь, как и в ленинской монументальной пропаганде, места нет). Еще один любимый рецепт – добыть в борьбе право первородства на той территории, где разворачивается соревнование между “национальным” и “имперским” образами прошлого, для чего следует унизить “старшего брата”, сведя его к состоянию незаконнорожденного ребенка, который по возрасту и положению не может иметь права голоса во взрослом разговоре (во многих курсах, например, найдем среди предков украинцев носителей трипольской археологической культуры, даром что она к славянскому и, даже, к индоевропейскому этногенезу отношения не имеет). Словом, к сожалению, “науке истории” пока еще нечем похвастаться в этом отношении. Мы и до сих пор не имеем ни постмодерной, ни, даже, сколь-нибудь модерного видения прошлого Украины, разве что анонсированный издательством ” Генезис” двухтомник Н.Яковенко и Я.Грицака “спасет день”.
На наше счастье, однако, известно, что исторические труды, даже самые успешные из них, значительно меньшей мерой формируют массовое историческое сознание, чем публицистика или же беллетристика. Этого добра уже немало лежит по книжным магазинам. И переизданного старого, и натворенного нового. И каким бы ни был уровень историографии, на наше несчастье, уровень художественной литературы еще более низкий. Плохое образование и недостатки в воспитании авторов только усиливают свойственные жанру изъяны. Пафос, легкомысленность, нарциссизм, враждебный образ соседа и, конечно же, древность, древность и еще раз древность – этим, фактически, исчерпывается концептуальный багаж современной исторической ессеистики. Наше книгоиздание накопило уже немало и более опасных игрушек, вроде заигрывания с расистскими и антисемитскими идеями (“арийскими” корнями украинства, масонскими заговорами против украинской правды, особенными генетическими качествами украинского племени и тому подобное). Все это могло бы стать материалом для клинических выводов, а не полемических заметок, если бы болезненные писания гг. Каныгина или Братко-Братковского не поддерживались такими несомненно здоровыми господами, как Карпенко, Мовчан и др. Об одном из таких текстов, – возможно, и честном в намерениях, однако осуществленном весьма сомнительными средствами, – мне уже приходилось писать на страницах “Дня” (- 44, 1996) и, невзирая на отчаянный шум по этому поводу в лагере профессиональных ” патриотов”, я и до сих пор считаю, что схема, определенная для упомянутого текста, справедлива и во всех других подобных случаях. Вопреки начальным намерениям, авторы таких “трудов” не развенчивают Империи, не представляют ее такой, какой она является из реальности, а мистифицируют еще сильнее, наделяя ее буквально сверхприродными демоническими способностями творить зло. В литературе подобный тип этнической идентификации известен из трудов Фредрика Барта и Джона Армстронга, однако касается он обществ домодерного времени.
Этим, не скрою, несколько сердитым вступлением в собственно предмет моих заметок я совсем не хотел бы создать впечатления, будто деконструкция Империи – дело недостойное или невозможное. Я хотел лишь отметить очевидное: все, что написано в пределах этой темы – неконкурентоспособно. Оно не выдерживает уровня разговора, предложенного Империей и, понятно, не может ей навредить.
Но, как и в каждом правиле, даже в грустном, есть приятные исключения. Я хотел бы обратиться (тем более, что есть повод – изданная книжка) к случаю значительно интереснее упомянутых, – случаю, в котором деконструкция Империи осуществлена – употреблю самое простое слово – удачно и в то же время с улыбкой и не безвкусно. Имею в виду роман Ю.Андруховича “Московиада”.
О каждом из трех до сегодня опубликованных романов п.Андруховича написано уже немало, и временами даже хорошо. Приобщать свой голос к многочисленным возгласам восторга или скептических ремарок было бы по меньшей мере легкомысленно. Но поскольку недавно изданная книжка, которая объединила в себе два первых романа, ” Рекреации” и “Московиаду”, не дождалась еще почтенных рецензий, мое вторжение в область литературной критики может быть прощено по крайней мере этим обстоятельством. Упомянутая книжка открывает собой серию под многообещающим лозунгом – “Модерная украинская литература” (хотя, как следует из объявленного проспекта серии, ее модерность рискует на первом же выпуске и исчерпаться). Обычно, тексты, явленые публике в названном издании, не новые; последний из двух романов написан почти пять лет назад, поэтому, по-видимому, давно ушло то время, когда стоило писать на них рецензии в точном смысле слова. Тем не менее именно это, первое книжное издание, снабженное вступлением, развесистым предисловием, дополнениями и комментариями(!), издание, которое отражает или претендует на отражение определенного итогового знания о тексте, убеждает, что произведения Андруховича, по крайней мере, последний из двух романов, еще не истощен интенсивными литературоведческими упражнениями и оставляет пространство для текстуальных и культурологических наблюдений. Как представляется, ни предыдущая критика, ни даже нынешнее издание, ухватив идею романа, которая лежала на поверхности, так и не смогли определить, как по мне, главного в постмодерном произведении – источника текстуальной игры (а источник этот в свое время был сенсационен и знаменит!), интенсивное использование которого и прозрачные аллюзии, собственно, и создают тот эффект двойной деконструкции и демистификации Империи (на уровне, так сказать, текста и ” гипертекста”), который так поражает внимательного читателя в романе Ю. Андруховича.
” Московиада” единодушно признана за постмодерный роман и, собственно, в таковом качестве предлагается читателю и в упомянутом издании. Одновременно (и так же единодушно) критика признала главный пафос романа – деконструкцию Империи, невзирая на то, что качества и глубина деконструкции признаны сомнительными. Конечно, это тема, которая и в самом деле лежала на поверхности текста, а в те времена, когда произведение писалось и печаталось, она все еще казалась чем-то из разряда едва ли не априорных художественных достоинств. Но с тех пор прошло немало времени, и из этой перспективы роман должен был бы выглядеть уже не так однозначно и агитационно. А кроме того, нас же предупреждали, что он – из круга постмодерной игры с текстами. Так будем ли мы такими наивными, чтобы воспринимать декорации 1991 года, в которых происходит действие, за смысл пьесы?
Критики, по крайней мере те, которых мне довелось прочитать, заметили, что “деконструкция” Империи в романе Андруховича происходит как-то слишком мелочно и персонально, чтобы претендовать на тот сокровенный смысл, ради которого роман собственно и писался. Разочарование в Империи у пост-австровенгерского поэта Отто фон Ф. происходит одновременно с разочарованием в качествах пива и санитарных условий пивбара на Фонвизина, который оказывается (почему-то вопреки ожиданиям) совсем не похожим на уютные кнайпы города Лемберга. И нарастает это разочарование в Империи (или, скорее всего, раздражение Империей) с каждой следующей выпитой чаркой (или стаканом?) самогона, водки или чего-то там еще, что должны обычно пить загадочные московиты в белокаменной столице своей азиатской Империи. Не выдерживая суровой конкуренции с аборигенами, быстро захмелевший фон Ф. Отто ( или фон Фото?) скоро разочаровывается в правилах игры с Империей. И действительно, на первый взгляд кажется, что постоянное пьянство, которое, начавшись в пивбаре на Фонвизина, продолжается на протяжении всего романа, является лишь честным отображением того способа, каким художник набирается жизненных впечатлений и познает окружающий мир. Кажется, именно так понял текст Андруховича Константин Москалец: “Буйноцветущие фантазмы героя, вызванные алкоголем либо паранойей, либо и тем, и другим, вызывают сомнение относительно достоверности свидетельств и без того недостоверного лица, – свидетельств против Империи, свидетельств о языке, обычаях, убеждениях, сверхчеловеческой склонности к алкоголю и сексу в тех, кого Отто считает москвичами, россиянами, “единым народом”. Возможно, все эти пивные бары, канализация, тоннели, конференц-залы – всего-навсего бред героя, который наконец встретил свою белую горячку?” (Неудовлетворение произведением. – Сучасність, 1993 -9, с.71). Все это, действительно, в романе есть – и алкоголь, и бред, и даже белая горячка. Возможно и в самом деле, человеку с немецкой фамилией стоило бы сдержаннее оценивать черты национального характера московитов. Однако, почти навязчивость, с которой автор акцентирует на этом наше внимание, вынуждает увидеть здесь что- то от художественного приема (один мой знакомый когда-то, посчитав количество выпитого за вечер героями Хемингуея, пришел к выводу о физической невозможности выдержать такую нестерпимую легкость бытия, а заодно избавился от привычки читать романы буквалистично). В то же время прием этот, хотя и может отражать личный опыт автора и его героя, происхождение имеет однако сугубо литературное. Где-то посредине своей алкоголиады Отто фон Ф. догадывается, что именно раздражает его в Империи и в чем источник ее погибели: “Империя предавала своих пьяниц. И обрекла себя на распад” (с.138) (такое себе наизнанку – пьяницы всей империи, соединяйтесь). Но преданный пьяница – важный знак, потому что где-то мы уже встречали преданного Империей литературного героя с такой болезнью.
“Московиада” – путешествие романа, как намекает нам уже само его название. Путешествие не только от рюмки к рюмке, но и буквальное перемещение – от станции метро к станции, от остановки троллейбуса к остановке. Три страницы текста (150-151), например, заполнены названиями остановок и станций: Первый Дмитровский проезд, Троллейбусный завод, Бутырская 46, Боровицкая, Арбатская, Смоленская, Савеловский вокзал и тому подобное. Так и двигается Отто фон Ф. от станции к станции, между станциями выпивая чего-то крепкого с неприятными физиологичными последствиями, пока, пережив катарсис в пьяном бреду, неожиданно для себя и в полном противоречии с начальным маршрутом оказывается на Киевском вокзале, ложится на вагонную полку и вместе со своими компатриотамивидит сны о Европе.
В таком построении текста без трудностей угадывается главный источник роману Андруховича – “Москва – Петушки и пр.” Венедикта Ерофеева. Этот, когда-то запрещенный, а теперь уже классический текст российской литературы, в свое время был культовым именно в том городе, и в той среде, где Адрухович оттачивал свое мастерство “одного отдельного художественного слова”, а его герой перед отъездом в Киев безнадежно рвался в ” Детский мир” за гостинцами для детей своих друзей (“И как хорошо, что я вчера гостинцев купил, – не ехать же в Петушки без гостинцев. В Петушки без гостинцев никак нельзя”).
“Москва – Петушки” – роман вполне постмодерный, даром что написан в 1968 году, когда и термин еще не приобрел такой всеобщей популярности. И не только потому, что сплошь построенный на текстуальной игре, а в первую очередь потому, что поддает сомнению господствующие ценности и каноны традиционной культуры. “Москва – Петушки” откровенно пародирует знаменитый текст российской литературы – ” Путешествие из Петербурга в Москву” Радищева (а провокационным определением жанра – “поэма” – другой знаменитый роман-путешествие Николая Яновского), возводя главного героя (который так же отождествлен с автором) к уровню интеллигентного алкоголика, несчастного, комичного, но и безумно волшебного в своем хмельном пафосе. Роман Ерофеева – удивительный текст с точки зрения “втянувшего” в себя массива классических российских произведений, высмеяных, спародированых, карнавально перекрученных, снятых с пьедестала между глотком “Кубанской” на станции “Салтыковская” и коктейлем “Слеза комсомолки” на станции “Храпуново”. “Москва – Петушки” принципиально разрушает литературоцентричность российской культуры, ее иерархии, ее неприкосновенные авторитеты, символы, священные тексты.
Подобие между “Московиадой” и “Москва – Петушки” настолько большое, что временами доходит даже к текстуальным совпадениям (чтобы не переобременять внимание читателя результатами таких сопоставлений, за проверкой этого утверждения отсылаю к опубликованным текстам). Отмечу, что Адрухович оставил немало отсылок к тексту Ерофеева, среди которых можно было бы указать не только скрупулезные реестры выпитого и телесные переживания от этого, но и целые образы и мотивы романа (может, этим объясняется отмеченная критикой недостаточная мотивированность некоторых из них) – как, например, “маленький тихий дедушка”, что благостно шепчет что-то вроде Святого Письма, охранники ангелов, шизофренический путч и гротесковые персонажи президиума путча, включительно с Мининим-и-Пожарским, и даже мечтами о Венеции. Более важной, однако, есть схожесть структурная: оба текста являются романами-путешествиями, оба циклично вложены во временной отрезок одного дня, кульминация обоих текстов имитирует горячечный бред, оба героя настоятельно стремятся достичь призрачной цели путешествия и оба в конечном итоге потерпят поражения: Веничка вместо Петушков оказывается на Курском вокзале в Москве, Отто фон Ф. – на площади Киевского вокзала того же города. И еще одно удивительное, если бы было случайным, совпадение – завершая круг, оба пересказчика погибают и только после того излагают свою “-иаду” на бумаге.
Вероятно, “Москва – Петушки” избран Андруховичем за прообраз собственного романа не случайно: эта “поэма” каждой строкой своим анти-официозна и анти-имперска. Однако самой империи, зримой и конкретной, в поэме Ерофеева будто нет: даже когда Веничка пытается увидеть ее, Кремль удивительным образом прячется от него и Ерофеев каждый раз оказывается на Курском вокзале. Видимым же Кремль становится лишь в последнюю смертную минуту героя (и понятно, что именно это виденье убивает героя, а не шило случайного бандита). Не потому ли и у Андруховича, как заметил один из критиков, “Империя оказывается не текстом”, якобы не прочитываясь в ткани роману, потому что и в самом деле, приобретает зримые очертания кремлевских жителей (от Иоанна Грозного до Ленина) лишь в конце текста, непосредственно предшествуя смерти героя?
Я не могу, безусловно, поручиться, что указаные мной параллели “Московиади” и “Москва – Петушки” сознательно заложены Андруховичем в его текст, что эта моя “деконструкция” его романа истинная, а не навязанная силой (хотя хотел бы верить, что текстуальная игра с Ерофеевим – осознанный прием, рассчитанный на “прочтение”, а не просто неконтролированное подражание знаменитому образцу). Все говорит в интересах такой возможности, и в первую очередь – многолетний быт Андруховича в Москве как раз во времена дежурного взрыва популярности ерофеевского текста, когда он впервые начинает печататься открыто (два издания в 1989 году!). (То, что российские тексты именно в это время таки оказывали серьезное влияние на его творчество, свидетельствуют хотя бы неосторожно помещенные составителями рецензируемой книжки рядом с ” Московиадой” “Листи в Україну”, написанные под впечатлением и в размере “Письма к римскому другу” Йосифа Бродского).
Конфронтировать собственным текстом с текстом Ерофеева – достаточно смелый шаг, потому что, при всей симпатии к роману Андруховича, в этом сопоставлении проигрывает именно он. И не только относительно литературного уровня, но и относительно глубины деконструкции Империи. В то же время такая конфронтация свидетельствует о значительно более сложной и интересной, чем это отмечено до сих пор, структуре романа, потому что к собственным забавкам с Империей Андрухович привлекает большие тексты соперника. Впрочем, не стоит и преувеличивать меры постмодернизма и новаторства “Московиади”, очевидных лишь в контексте украинской постсоветской литературы. Поезд, в котором Отто фон Ф. отправляется из Москвы, следует, как мы теперь знаем, совсем не в Киев, а в Венецию. Но чтобы узнать, как далеко по пути к постмодернизму он может завезти, нам еще нужно прочитать третий роман Андруховича. У “Московиади” же конечной станцией оказывается лишь Пост-Волынский, уже на дороге в Европу, но еще слишком близко к пивбару на Фонвизина

Джерело: http://www.mankurty.com/tolochko%201.html
Автор: Олексій Толочко

Критика на романи Юрія Андруховича “Рекреації” та “Московіаду”

Кількість визначень, що вживаються нині з префіксом “пост-“, здається, свідчить про загальну згоду, що ми переживаємо не власний час, а живемо після минулого. Наша культура “пост-колоніальна”, суспільство “пост-тоталітарне”, політичні практики “пост-радянські”, а література, звичайно ж, “пост-модерністична”. Якщо це тільки не погана звичка до незрозумілих слів, префікс “пост-” має свідчити, що минуле розглядається як щось більш значуще і цілісне, ніж несформована і несамодостатня сучасність, яка тільки й може визначити себе, що за принципом несхожості з тим, що було до “пост-у”. Деконструкція Імперії – тема чи не найпопулярніша в наші часи, байдуже, що більшість учасників цього інтелектуального дійства не назвали б свої заняття таким ученим словом. Війна з поваленим гігантом завжди знаходить легіон рекрутів, що в той чи той спосіб зводять рахунки з власним і чужим минулим. На жаль, більшість відчайдушно хоробрих борців з Імперією навербовано з числа тих самих людей, які, доки колос ще стояв на ногах, і не підозрювали, що ноги ці – глиняні, й умивали їх із відданістю та, як правило, не без персонального зиску. У цій війні багато від поганого смаку та плебейської невдячності, й інколи скидається, що в підгрунті її – лише задавнені персональні та колективні образи й страхи, а сама ця війна – лише спосіб безпечної психічної компенсації притлумлених комплексів. Боюсь, однак, що робота підсвідомості – це ще найблагородніший із мотивів, котрими рухається процес. Справа виглядає навіть тривіальніше й неблаговидніше – “дорослі люди з практичним розумом, корисливими інтересами доби” (В.Набоков), не переобтяжені ідеалізмом та переконаннями, віднайшли собі нового кумира, котрого бажають привчити до надто знайомої їм із попереднього досвіду гігієнічної процедури – омовіння нижніх кінцівок. У нашій історії вже був один уважний журналіст, який, спостерігаючи аналогічний ентузіазм своїх новонавернених одновірців, що шмагали поваленого Перуна киями, зауважив: “Велий еси Господи, чюдная дєла твоя – вчера честимь от человєк, а днесь поругаем”. Фраза, звичайно, мовлена не про Бога, і навіть не про ідола, а про людську природу.

Деконструкція Імперії ведеться в різних сферах і в різні способи: більш або менш наукові, більш або менш публіцистичні, врешті, більш або менш елегантні. З приголосом, звичайно, на “менш”. Кількість написаного в межах названої теми стрімко зростає і, схоже, вона прямо пропорційна відстані, що відділяє нас від імперії емпіричної. Уже самим масштабом явища має визначатися інтерес до нього, тож, можливо, воно коли-небудь дочекається поважних студій. Водночас, попри очевидну політичну кон’юнктурність і сервілізм, коли порахунки з Імперією, за відсутністю чогось ліпшого, стають сурогатом ідеології нового, постколоніального режиму, у деконструкції Імперії є й певний благородний пафос вивільнення з-під нав’язаних століттями схем і звичок, потяг до духовної свободи й інтелектуальної незалежності. Пафос не зведення рахунків, а емансипації і дорослішання.

Загально беручи, ідея тут цілком прозора – вивільнитися з-під власної історії, якою ми її знаємо (чи, точніше, знали донедавна), і сконструювати історію, якою ми її воліли б бачити. Вважається при тому, що “історія-якою-ми-її-хочемо бачити” і буде тією істинною, святою, єдиною, правдивою Історією, яка в непорушній цілісності й повноті своїй існувала десь, але доступитися до якої нам заважала Імперія. Незалежно від того, чи заявлено це словесно, чи імпліцитно “вмонтовано” в текст, у всіх працях такого роду присутнє дивовижне поєднання двох сьогодні вже однаковою мірою архаїчних уявлень – про “Історію” як трансцендентну істину, що існує незалежно від досліджень і текстів, та “науку історії” як позитивістичне відкривання “Історії-як-вона-була-насправді”. Звичайно, причиною всьому – невчасно прочитані книжки, бо насправді феномен, що нас цікавить, давно і добре описаний у літературі. Європейські нації проходили етап творення національних історій протягом минулого століття і досягли в тому таких успіхів, що в столітті нашому знадобилося витратити неабияку кількість дослідницьких зусиль, аби демістифікувати міф про “натуральність” такої історії. Українська думка з відомих причин не завершила вчасно цей рух, але немає лихого без доброго – нині можемо спостерігати ці запізнені потуги ніби збоку, знаючи їм ціну.

Щоб, боронь боже, не склалося враження, ніби я претендую, як сказали б у XVI ст., на “ніякіїсь новії речі”, пошлюся хоча б на вже перекладену “Основами” книжку Ентоні Сміта “Національна ідентичність”. Національна історія – це завжди присвоєння сучасним колективом, що мислить себе в категоріях нації (себто спільноти, яка існує під різними назвами, у різній чисельності, в складі різних державних організмів, але, у принципі, – від Ноєвого потопу), подій, фактів, процесів минулого, що відбувалися на території, котру цей колектив сьогодні вважає історично своєю. Нація – це “вигадана традиція” (Ерік Гобсбаум). На жаль, відомий запас героїчних подій обмежений, а найсимпатичніші з них уже інкорпоровані в конкуруючі історичні схеми. Отже, створити “іншу” історію завжди означає відібрати право на певну кількість фактів у історії вже існуючої, а значить – заперечити її натуральність, її правдивість, словом, зруйнувати її систему. Відтак, в українському варіанті (як і в більшості інших), національна історія вибудовується в гострій конкуренції з історією “імперіальною”, яка вже раніше захопила поле гри і яка, до речі, також багатьом її адептам уявляється як природна. У літературі описано декілька можливих варіантів такої деконструкції і, треба сказати, наші спритники інтуїтивно намацали практично всі. Перевага, однак, надається кільком найпростішим. Приміром, створюються такі ізоляціоністські історичні схеми, де для Iмперії або не знаходилося б місця взагалі, або місце її було б серед демонічних і метафізично ворожих сил. Тобто конкурент усувається з поля і гра без перешкод іде в одні ворота. (Історичні схеми матеріалізуються у “публічній топографії” – серед “відновлених” назв у Києві годі було б шукати вулиць “Фундуклеївська”, “Безаківська”, “Бібіковський бульвар” тощо – “царям и их слугам” тут, як і у ленінській монументальній пропаганді, місця немає). Ще один улюблений рецепт – вибороти право першородства на тій території, де розгортається змагання між “національним” та “імперським” образами минулого, для чого слід принизити “старшого брата”, звівши його до стану байстрюка, який за віком і становищем не може мати права голосу в дорослій розмові (у багатьох курсах, наприклад, знайдемо серед предків українців носіїв трипільської археологічної культури, дарма що вона до слов’янського і, навіть, до індоєвропейського етногенезу стосунку не має). Словом, на жаль, “науці історії” поки що немає чим похвалитися в цьому відношенні. Ми й досі не маємо ні постмодерної, ні, навіть, скільки-небудь модерної візії минулого України, хіба що анонсований видавництвом “Генеза” двотомник Н.Яковенко та Я.Грицака “врятує день”.

На наше щастя, однак, відомо, що історичні праці, навіть найуспішніші з них, значно меншою мірою формують масову історичну свідомість, ніж публіцистика або ж белетристика. Цього добра вже чимало лежить по книжкових крамницях. І перевиданого старого, і натвореного нового. І хоч би яким був рівень історіографії, на наше нещастя, рівень красного письменства ще нижчий. Погана освіта й недоліки у вихованні авторів тільки посилюють властиві жанру вади. Пафос, легковажність, нарцисизм, ворожий образ сусіда і, звичайно ж, древність, древність і ще раз древність – цим, фактично, вичерпується концептуальний багаж сучасної історичної есеїстики. Наше книговидання накопичило вже й чимало більш небезпечних іграшок, на зразок загравання з расистськими та антисемітськими ідеями (“арійськими” коренями українства, масонськими змовами проти української правди, особливими генетичними якостями українського племені тощо). Усе це могло б стати матеріалом для клінічних висновків, а не полемічних нотаток, коли б хворобливі писання пп. Канигіна чи Братко-Братковського не підтримувалися такими безсумнівно здоровими добродіями, як Карпенко, Мовчан та ін. Про один з таких текстів, – можливо, й чесний у намірах, проте здійснений вельми сумнівними засобами, – мені вже доводилося писати на сторінках “Дня” (-44, 1996) і, попри відчайдушний гвалт з того приводу в таборі професійних “патріотів”, я й досі вважаю, що схема, визначена для згаданого тексту, справедлива й у всіх інших подібних випадках. Усупереч початковим намірам, автори таких “праць” не розвінчують Імперії, не подають її такою, як вона постає з реальності, а містифікують ще дужче, наділяючи її буквально надприродними демонічними здатностями творити зло. У літературі подібний тип етнічної ідентифікації відомий з праць Фредріка Барта та Джона Армстронга, проте стосується він суспільств домодерного часу.

Цим, не приховаю, дещо сердитим вступом до власне предмету моїх нотаток я зовсім не хотів би створити враження, ніби деконструкція Імперії – справа недостойна чи неможлива. Я хотів лише наголосити на очевидному: все, що написано в межах цієї теми – неконкурентоздатне. Воно не витримує рівня розмови, запропонованого Імперією і, зрозуміло, не може їй зашкодити.

Але, як і в кожному правилі, навіть у сумному, є приємні винятки. Я хотів би звернутися (тим більше, що є привід – видана книжка) до випадку значно цікавішого за згадані, – випадку, коли деконструкцію Імперії здійснено – вживу найпростіше слово – вдало й водночас із посмішкою та не без смаку. Маю на увазі роман Ю.Андруховича “Московіада”.

Про кожний із трьох досьогодні опублікованих романів п.Андруховича написано вже чимало, і часом навіть незле. Долучати свій голос до численних вигуків захвату чи скептичних ремарок було б щонайменше легковажно. Але оскільки недавно видана книжка, яка об’єднала в собі два перших романи, “Рекреації” та “Московіаду”, не дочекалася ще поважних рецензій, моє вторгнення в царину літературної критики може бути вибачене принаймні цією обставиною. Згадана книжка відкриває собою серію під багатообіцяючим гаслом – “Модерна українська література” (хоча, як випливає з оголошеного проспекту серії, її модерність ризикує на першому ж випуску й вичерпатися). Звичайно, тексти, явлені публіці у названому виданні, не нові; останній із двох романів написано майже п’ять років тому, тож, мабуть, давно збіг той час, коли варто було писати на них рецензії в точному смислі слова. А проте саме це, перше книжкове, видання, споряджене вступом, розлогою передмовою, додатками та коментарями(!), видання, що відбиває чи претендує на відбиття певного підсумкового знання про текст, переконує, що твори Андруховича, принаймні, останній із двох романів, ще не виснажені інтенсивними літературознавчими вправами і лишають простір для текстуальних і культурологічних спостережень. Як видається, ні попередня критика, ні навіть нинішнє видання, вхопивши ідею роману, що лежала на поверхні, так і не спромоглися визначити, як на мене, головного у постмодерному творі – джерела текстуальної гри (а джерело це свого часу було сенсаційне і знамените!), інтенсивне використання котрого і прозорі алюзії, власне, й створюють той ефект подвійної деконструкції та демістифікації Імперії (на рівні, так би мовити, тексту і “гіпертексту”), який так вражає уважного читача в романі Ю.Андруховича.

“Московіада” одностайно визнана за постмодерний роман і, власне, в такій якості пропонується читачеві й у згаданому виданні. Одночасно (і так само одностайно) критика визнала головний пафос роману – деконструкцію Імперії, незважаючи на те, що якість і глибина деконструкції визнані сумнівними. Звичайно, це тема, що й справді лежала на поверхні тексту, а в ті часи, коли твір писався і друкувався, вона все ще здавалася чимось із розряду ледь не апріорних художніх достоїнств. Та відтоді збігло чимало часу, і з цієї перспективи роман мав би виглядати вже не так однозначно й агітаційно. А крім того, нас же попереджали, що він – із кола постмодерної гри з текстами. То чи будемо аж такими наївними, щоб сприймати декорації 1991 року, у яких відбувається дія, за смисл п’єси?

Критики, принаймні ті, яких мені довелося прочитати, помітили, що “деконструкція” Імперії в романі Андруховича відбувається якось надто дріб’язково і персонально, аби претендувати на той сокровенний смисл, заради якого роман власне й писався. Розчарування в Імперії у пост-австроугорського поета Отто фон Ф. відбувається одночасно з розчаруванням у якості пива та санітарних умов пивбару на Фонвізіна, який виявляється (чомусь усупереч очікуваням) зовсім не схожим на затишні кнайпи міста Лемберга. І наростає це розчарування в Імперії (чи, радше, роздратування Імперією) з кожною наступною випитою чаркою (чи шклянкою?) самогону, горілки чи чогось там іще, що мають звичай пити загадкові московити у білокам’яній столиці своєї азіатської Імперії. Не витримуючи суворої конкуренції з аборигенами, швидко захмелілий фон Ф. Отто (чи фон Фото?) скоро розчаровується у правилах гри з Імперією. Справді-бо, на перший погляд видається, що постійне пияцтво, яке, почавшись у пивбарі на Фонвізіна, продовжується протягом усього роману, є лише чесним відображенням того способу, в який художник набирається життєвих вражень і опановує навколишній світ. Здається, саме так зрозумів текст Андруховича Костянтин Москалець: “Буйноквітучі фантазми героя, спричинені алкоголем або параноєю, або і тим, і іншим, викликають сумнів щодо достовірності свідчень і без того недостовірної особи, – свідчень проти Імперії, свідчень про мову, звичаї, переконання, надлюдську схильність до алкоголю і сексу в тих, кого Отто вважає москвичами, росіянами, “єдіним народом”. Можливо, всі ці пивні бари, каналізація, тунелі, конференц-зали – всього-навсього маячня героя, котрий нарешті спіткав свою білу гарячку?” (Незадоволення твором. – Сучасність, 1993, -9, с.71). Усе це, дійсно, у романі є – і алкоголь, і маячня, і навіть біла гарячка. Можливо й справді, людині з німецьким прізвищем варто було б стриманіше оцінювати риси національної вдачі московитів. Однак, майже нав’язливість, із якою автор акцентує на цьому нашу увагу, змушує побачити тут щось від художнього прийому (один мій знайомий колись, порахувавши кількість випитого за вечір героями Гемінгвея, дійшов висновку про фізичну неможливість витримати таку нестерпну легкість буття, а заразом позбавився звички читати романи буквалістично). При тому прийом цей, хоча й може відбивати особистий досвід автора та його героя, проте походження має суто літературне. Десь посередині своєї алкоголіади Отто фон Ф. здогадується, що саме дратує його в Імперії й у чому джерело її погибелі: “Імперія зрадила своїх пияків. І прирекла себе на розпад” (с.138) (таке собі навиворіт – пияки усієї імперії, єднайтеся). Та зраджений пияк – важливий знак, бо десь ми вже зустрічали зрадженого Імперією літературного героя з такою хворобою.

“Московіада” – роман-подорож, як натякає нам уже сама його назва. Подорож не тільки від чарки до чарки, а й буквальне переміщення – від станції метро до станції, від зупинки тролейбуса до зупинки. Три сторінки тексту (150-151), наприклад, заповнені назвами зупинок і станцій: Перший Дмитровський проїзд, Тролейбусний завод, Бутирська 46, Боровицька, Арбатська, Смоленська, Савьоловський вокзал тощо. Так і рухається Отто фон Ф. від станції до станції, між станціями випиваючи чогось міцного з неприємними фізіологічними наслідками, аж доки, переживши катарсис у п’яній маячні, неочікувано для себе і в цілковитій суперечності з початковим маршрутом опиняється на Київському вокзалі, лягає на вагонну полицю і разом зі своїми компатріотами снить про європу.

У такій побудові тексту без труднощів угадується головне джерело Адруховичевого роману – “Москває- Петушки и пр.” Венедикта єрофєєва. Цей, колись заборонений, а тепер уже класичний текст російської літератури, свого часу був культовим саме в тому місті, і в тому середовищі, де Адрухович відточував свою майстерність “одного окремого художнього слова”, а його герой перед від’їздом до Києва безнадійно рвався у “Дитячий світ” по гостинці для дітей своїх друзів (“И как хорошо, что я вчера гостинцев купил, – не ехать же в Петушки без гостинцев. В Петушки без гостинцев никак нельзя”).

“Москва – Петушки” – роман цілком постмодерний, дарма що написаний 1968 року, коли й термін іще не набув такої всезагальної популярності. І не тільки тому, що суціль побудований на текстуальній грі, а в першу чергу тому, що піддає сумнівові панівні цінності і канони традиційної культури. “Москва – Петушки” відверто пародіює знаменитий текст російської літератури – “Путешествие из Петербурга в Москву” Радіщева (а провокаційним означенням жанру – “поема” – інший знаменитий роман-подорож, Миколи Яновського), зводячи головного героя (який так само ототожнений з автором) до рівня інтелігентного алкоголіка, нещасного, комічного, але й безумно чарівного у своєму хмільному пафосі. Роман Єрофєєва – дивовижний текст із погляду “втягненого” в нього масиву класичних російських творів, висміяних, спародійованих, карнавально перекручених, знятих з п’єдесталу між ковтком “Кубанської” на станції “Салтыковская” і коктейлем “Сльоза комсомолки” на станції “Храпуново”. “Москва – Петушки” принципово руйнує літературоцентричність російської культури, її ієрархії, її недоторкані авторитети, символи, священні тексти.

Подібність між “Московіадою” та “Москва – Петушки” настільки велика, що часом доходить навіть до текстуальних тотожностей (щоб не переобтяжувати увагу читача результатами таких зіставлень, за перевіркою цього твердження відсилаю до опублікованих текстів). Відзначу, що Адрухович залишив чимало відсилок до тексту Єрофєєва, серед яких можна було б вказати не тільки скрупульозні реєстри випитого і тілесні переживання від цього, а й цілі образи і мотиви роману (може, цим пояснюється відзначена критикою недостатня вмотивованість декотрих із них) – як, наприклад, “маленький тихий дідок”, що благосно шепоче щось подібне до Святого Письма, ангели-охоронці, шизофренічний путч і гротескні персонажі путчиської президії, включно з Мініним-і-Пожарським, і навіть мрії про Венецію. Важливішою, однак, є подібність структурна: обидва тексти є романами-подорожами, обидва циклічно вкладені у часовий відтинок одного дня, кульмінація обох текстів імітує гарячечні марення, обива герої настійно прагнуть досягти примарної мети подорожі й обидва в кінцевому підсумку зазнають поразки: Венічка замість Петушків опиняється на Курському вокзалі в Москві, Отто фон Ф. – на площі Київського вокзалу того ж міста. І ще одне дивовижне, коли б було випадковим, співпадіння – завершуючи коло, обидва оповідачі гинуть і лише після того викладають свою “-іаду” на папері.

Ймовірно, “Москву – Петушки” обрано Андруховичем за прообраз власного роману не випадково: ця “поема” кожним рядком своїм анти-офіціозна й анти-імперська. Однак самої імперії, зримої і конкретної, в поемі єрофєєва ніби немає: навіть коли Венічка намагається побачити її, Кремль дивовижним чином ховається від нього і єрофєєв кожного разу опиняється на Курському вокзалі. Видимим же Кремль стає лише в останню смертну хвилину героя (і зрозуміло, що саме це видіння убиває героя, а не шило випадкового бандита). Чи не тому й у Андруховича, як зауважив один із критиків, “Імперія виявляється не-текстом”, нібито не прочитуючись у тканині роману, бо й справді, набуває зримих обрисів кремлівських жителів (від Іоана Грозного до Леніна) лише в кінці тексту, безпосередньо передуючи смерті героя?

Я не можу, звичайно, поручитися, що вказані мною паралелі “Московіади” й “Москва – Петушки” свідомо закладені Андруховичем у його текст, що ця моя “деконструкція” його роману істинна, а не нав’язана силоміць (хоча хотів би вірити, що текстуальна гра з єрофєєвим – усвідомлений прийом, розрахований на “прочитання”, а не просто неконтрольоване наслідування знаменитого взірця). Усе говорить на користь такої можливості, і в першу чергу – кількарічний побут Андруховича у Москві якраз у часи чергового вибуху популярності єрофєєвого тексту, коли він вперше починає друкуватися відкрито (два видання 1989 року!). (Те, що російські тексти саме в цей час таки справляли серйозний вплив на його творчість, свідчать хоча б необережно вміщені упорядниками рецензованої книжки поруч із “Московіадою” “Листи в Україну”, написані під враженням і в розмірі “Письма к римскому другу” Йосифа Бродського).

Сконфронтувати власний текст із текстом Єрофєєва – досить сміливий крок, бо, за всієї симпатії до Адруховичевого роману, у цьому зіставлені програє саме він. І не тільки щодо літературного рівня, а й щодо глибини деконструкції Імперії. Водночас така конфронтація свідчить про значно складнішу і цікавішу, ніж це відзначено досі, структуру роману, бо до власних забавок з Імперією Андрухович залучає великі тексти суперника. Втім, не варто й перебільшувати міри постмодернізму і новаторства “Московіади”, очевидних лише в контексті української постсовєтської літератури. Поїзд, у якому Отто фон Ф. вирушає з Москви, прямує, як ми тепер знаємо, зовсім не до Києва, а до Венеції. Але щоб довідатися, як далеко по дорозі до постмодернізму він може завезти, нам іще треба прочитати третій роман Андруховича. У “Московіаді” ж кінцевою станцією виявляється лише Пост-Волинський, уже на дорозі в Европу, але ще надто близько до пивбару на Фонвізіна.

Джерело: http://www.mankurty.com/tolochko%201.html
Автор: Олексій Толочко