in думки, критика

Критика на романи Юрія Андруховича “Рекреації” та “Московіаду”

Кількість визначень, що вживаються нині з префіксом “пост-“, здається, свідчить про загальну згоду, що ми переживаємо не власний час, а живемо після минулого. Наша культура “пост-колоніальна”, суспільство “пост-тоталітарне”, політичні практики “пост-радянські”, а література, звичайно ж, “пост-модерністична”. Якщо це тільки не погана звичка до незрозумілих слів, префікс “пост-” має свідчити, що минуле розглядається як щось більш значуще і цілісне, ніж несформована і несамодостатня сучасність, яка тільки й може визначити себе, що за принципом несхожості з тим, що було до “пост-у”. Деконструкція Імперії – тема чи не найпопулярніша в наші часи, байдуже, що більшість учасників цього інтелектуального дійства не назвали б свої заняття таким ученим словом. Війна з поваленим гігантом завжди знаходить легіон рекрутів, що в той чи той спосіб зводять рахунки з власним і чужим минулим. На жаль, більшість відчайдушно хоробрих борців з Імперією навербовано з числа тих самих людей, які, доки колос ще стояв на ногах, і не підозрювали, що ноги ці – глиняні, й умивали їх із відданістю та, як правило, не без персонального зиску. У цій війні багато від поганого смаку та плебейської невдячності, й інколи скидається, що в підгрунті її – лише задавнені персональні та колективні образи й страхи, а сама ця війна – лише спосіб безпечної психічної компенсації притлумлених комплексів. Боюсь, однак, що робота підсвідомості – це ще найблагородніший із мотивів, котрими рухається процес. Справа виглядає навіть тривіальніше й неблаговидніше – “дорослі люди з практичним розумом, корисливими інтересами доби” (В.Набоков), не переобтяжені ідеалізмом та переконаннями, віднайшли собі нового кумира, котрого бажають привчити до надто знайомої їм із попереднього досвіду гігієнічної процедури – омовіння нижніх кінцівок. У нашій історії вже був один уважний журналіст, який, спостерігаючи аналогічний ентузіазм своїх новонавернених одновірців, що шмагали поваленого Перуна киями, зауважив: “Велий еси Господи, чюдная дєла твоя – вчера честимь от человєк, а днесь поругаем”. Фраза, звичайно, мовлена не про Бога, і навіть не про ідола, а про людську природу.

Деконструкція Імперії ведеться в різних сферах і в різні способи: більш або менш наукові, більш або менш публіцистичні, врешті, більш або менш елегантні. З приголосом, звичайно, на “менш”. Кількість написаного в межах названої теми стрімко зростає і, схоже, вона прямо пропорційна відстані, що відділяє нас від імперії емпіричної. Уже самим масштабом явища має визначатися інтерес до нього, тож, можливо, воно коли-небудь дочекається поважних студій. Водночас, попри очевидну політичну кон’юнктурність і сервілізм, коли порахунки з Імперією, за відсутністю чогось ліпшого, стають сурогатом ідеології нового, постколоніального режиму, у деконструкції Імперії є й певний благородний пафос вивільнення з-під нав’язаних століттями схем і звичок, потяг до духовної свободи й інтелектуальної незалежності. Пафос не зведення рахунків, а емансипації і дорослішання.

Загально беручи, ідея тут цілком прозора – вивільнитися з-під власної історії, якою ми її знаємо (чи, точніше, знали донедавна), і сконструювати історію, якою ми її воліли б бачити. Вважається при тому, що “історія-якою-ми-її-хочемо бачити” і буде тією істинною, святою, єдиною, правдивою Історією, яка в непорушній цілісності й повноті своїй існувала десь, але доступитися до якої нам заважала Імперія. Незалежно від того, чи заявлено це словесно, чи імпліцитно “вмонтовано” в текст, у всіх працях такого роду присутнє дивовижне поєднання двох сьогодні вже однаковою мірою архаїчних уявлень – про “Історію” як трансцендентну істину, що існує незалежно від досліджень і текстів, та “науку історії” як позитивістичне відкривання “Історії-як-вона-була-насправді”. Звичайно, причиною всьому – невчасно прочитані книжки, бо насправді феномен, що нас цікавить, давно і добре описаний у літературі. Європейські нації проходили етап творення національних історій протягом минулого століття і досягли в тому таких успіхів, що в столітті нашому знадобилося витратити неабияку кількість дослідницьких зусиль, аби демістифікувати міф про “натуральність” такої історії. Українська думка з відомих причин не завершила вчасно цей рух, але немає лихого без доброго – нині можемо спостерігати ці запізнені потуги ніби збоку, знаючи їм ціну.

Щоб, боронь боже, не склалося враження, ніби я претендую, як сказали б у XVI ст., на “ніякіїсь новії речі”, пошлюся хоча б на вже перекладену “Основами” книжку Ентоні Сміта “Національна ідентичність”. Національна історія – це завжди присвоєння сучасним колективом, що мислить себе в категоріях нації (себто спільноти, яка існує під різними назвами, у різній чисельності, в складі різних державних організмів, але, у принципі, – від Ноєвого потопу), подій, фактів, процесів минулого, що відбувалися на території, котру цей колектив сьогодні вважає історично своєю. Нація – це “вигадана традиція” (Ерік Гобсбаум). На жаль, відомий запас героїчних подій обмежений, а найсимпатичніші з них уже інкорпоровані в конкуруючі історичні схеми. Отже, створити “іншу” історію завжди означає відібрати право на певну кількість фактів у історії вже існуючої, а значить – заперечити її натуральність, її правдивість, словом, зруйнувати її систему. Відтак, в українському варіанті (як і в більшості інших), національна історія вибудовується в гострій конкуренції з історією “імперіальною”, яка вже раніше захопила поле гри і яка, до речі, також багатьом її адептам уявляється як природна. У літературі описано декілька можливих варіантів такої деконструкції і, треба сказати, наші спритники інтуїтивно намацали практично всі. Перевага, однак, надається кільком найпростішим. Приміром, створюються такі ізоляціоністські історичні схеми, де для Iмперії або не знаходилося б місця взагалі, або місце її було б серед демонічних і метафізично ворожих сил. Тобто конкурент усувається з поля і гра без перешкод іде в одні ворота. (Історичні схеми матеріалізуються у “публічній топографії” – серед “відновлених” назв у Києві годі було б шукати вулиць “Фундуклеївська”, “Безаківська”, “Бібіковський бульвар” тощо – “царям и их слугам” тут, як і у ленінській монументальній пропаганді, місця немає). Ще один улюблений рецепт – вибороти право першородства на тій території, де розгортається змагання між “національним” та “імперським” образами минулого, для чого слід принизити “старшого брата”, звівши його до стану байстрюка, який за віком і становищем не може мати права голосу в дорослій розмові (у багатьох курсах, наприклад, знайдемо серед предків українців носіїв трипільської археологічної культури, дарма що вона до слов’янського і, навіть, до індоєвропейського етногенезу стосунку не має). Словом, на жаль, “науці історії” поки що немає чим похвалитися в цьому відношенні. Ми й досі не маємо ні постмодерної, ні, навіть, скільки-небудь модерної візії минулого України, хіба що анонсований видавництвом “Генеза” двотомник Н.Яковенко та Я.Грицака “врятує день”.

На наше щастя, однак, відомо, що історичні праці, навіть найуспішніші з них, значно меншою мірою формують масову історичну свідомість, ніж публіцистика або ж белетристика. Цього добра вже чимало лежить по книжкових крамницях. І перевиданого старого, і натвореного нового. І хоч би яким був рівень історіографії, на наше нещастя, рівень красного письменства ще нижчий. Погана освіта й недоліки у вихованні авторів тільки посилюють властиві жанру вади. Пафос, легковажність, нарцисизм, ворожий образ сусіда і, звичайно ж, древність, древність і ще раз древність – цим, фактично, вичерпується концептуальний багаж сучасної історичної есеїстики. Наше книговидання накопичило вже й чимало більш небезпечних іграшок, на зразок загравання з расистськими та антисемітськими ідеями (“арійськими” коренями українства, масонськими змовами проти української правди, особливими генетичними якостями українського племені тощо). Усе це могло б стати матеріалом для клінічних висновків, а не полемічних нотаток, коли б хворобливі писання пп. Канигіна чи Братко-Братковського не підтримувалися такими безсумнівно здоровими добродіями, як Карпенко, Мовчан та ін. Про один з таких текстів, – можливо, й чесний у намірах, проте здійснений вельми сумнівними засобами, – мені вже доводилося писати на сторінках “Дня” (-44, 1996) і, попри відчайдушний гвалт з того приводу в таборі професійних “патріотів”, я й досі вважаю, що схема, визначена для згаданого тексту, справедлива й у всіх інших подібних випадках. Усупереч початковим намірам, автори таких “праць” не розвінчують Імперії, не подають її такою, як вона постає з реальності, а містифікують ще дужче, наділяючи її буквально надприродними демонічними здатностями творити зло. У літературі подібний тип етнічної ідентифікації відомий з праць Фредріка Барта та Джона Армстронга, проте стосується він суспільств домодерного часу.

Цим, не приховаю, дещо сердитим вступом до власне предмету моїх нотаток я зовсім не хотів би створити враження, ніби деконструкція Імперії – справа недостойна чи неможлива. Я хотів лише наголосити на очевидному: все, що написано в межах цієї теми – неконкурентоздатне. Воно не витримує рівня розмови, запропонованого Імперією і, зрозуміло, не може їй зашкодити.

Але, як і в кожному правилі, навіть у сумному, є приємні винятки. Я хотів би звернутися (тим більше, що є привід – видана книжка) до випадку значно цікавішого за згадані, – випадку, коли деконструкцію Імперії здійснено – вживу найпростіше слово – вдало й водночас із посмішкою та не без смаку. Маю на увазі роман Ю.Андруховича “Московіада”.

Про кожний із трьох досьогодні опублікованих романів п.Андруховича написано вже чимало, і часом навіть незле. Долучати свій голос до численних вигуків захвату чи скептичних ремарок було б щонайменше легковажно. Але оскільки недавно видана книжка, яка об’єднала в собі два перших романи, “Рекреації” та “Московіаду”, не дочекалася ще поважних рецензій, моє вторгнення в царину літературної критики може бути вибачене принаймні цією обставиною. Згадана книжка відкриває собою серію під багатообіцяючим гаслом – “Модерна українська література” (хоча, як випливає з оголошеного проспекту серії, її модерність ризикує на першому ж випуску й вичерпатися). Звичайно, тексти, явлені публіці у названому виданні, не нові; останній із двох романів написано майже п’ять років тому, тож, мабуть, давно збіг той час, коли варто було писати на них рецензії в точному смислі слова. А проте саме це, перше книжкове, видання, споряджене вступом, розлогою передмовою, додатками та коментарями(!), видання, що відбиває чи претендує на відбиття певного підсумкового знання про текст, переконує, що твори Андруховича, принаймні, останній із двох романів, ще не виснажені інтенсивними літературознавчими вправами і лишають простір для текстуальних і культурологічних спостережень. Як видається, ні попередня критика, ні навіть нинішнє видання, вхопивши ідею роману, що лежала на поверхні, так і не спромоглися визначити, як на мене, головного у постмодерному творі – джерела текстуальної гри (а джерело це свого часу було сенсаційне і знамените!), інтенсивне використання котрого і прозорі алюзії, власне, й створюють той ефект подвійної деконструкції та демістифікації Імперії (на рівні, так би мовити, тексту і “гіпертексту”), який так вражає уважного читача в романі Ю.Андруховича.

“Московіада” одностайно визнана за постмодерний роман і, власне, в такій якості пропонується читачеві й у згаданому виданні. Одночасно (і так само одностайно) критика визнала головний пафос роману – деконструкцію Імперії, незважаючи на те, що якість і глибина деконструкції визнані сумнівними. Звичайно, це тема, що й справді лежала на поверхні тексту, а в ті часи, коли твір писався і друкувався, вона все ще здавалася чимось із розряду ледь не апріорних художніх достоїнств. Та відтоді збігло чимало часу, і з цієї перспективи роман мав би виглядати вже не так однозначно й агітаційно. А крім того, нас же попереджали, що він – із кола постмодерної гри з текстами. То чи будемо аж такими наївними, щоб сприймати декорації 1991 року, у яких відбувається дія, за смисл п’єси?

Критики, принаймні ті, яких мені довелося прочитати, помітили, що “деконструкція” Імперії в романі Андруховича відбувається якось надто дріб’язково і персонально, аби претендувати на той сокровенний смисл, заради якого роман власне й писався. Розчарування в Імперії у пост-австроугорського поета Отто фон Ф. відбувається одночасно з розчаруванням у якості пива та санітарних умов пивбару на Фонвізіна, який виявляється (чомусь усупереч очікуваням) зовсім не схожим на затишні кнайпи міста Лемберга. І наростає це розчарування в Імперії (чи, радше, роздратування Імперією) з кожною наступною випитою чаркою (чи шклянкою?) самогону, горілки чи чогось там іще, що мають звичай пити загадкові московити у білокам’яній столиці своєї азіатської Імперії. Не витримуючи суворої конкуренції з аборигенами, швидко захмелілий фон Ф. Отто (чи фон Фото?) скоро розчаровується у правилах гри з Імперією. Справді-бо, на перший погляд видається, що постійне пияцтво, яке, почавшись у пивбарі на Фонвізіна, продовжується протягом усього роману, є лише чесним відображенням того способу, в який художник набирається життєвих вражень і опановує навколишній світ. Здається, саме так зрозумів текст Андруховича Костянтин Москалець: “Буйноквітучі фантазми героя, спричинені алкоголем або параноєю, або і тим, і іншим, викликають сумнів щодо достовірності свідчень і без того недостовірної особи, – свідчень проти Імперії, свідчень про мову, звичаї, переконання, надлюдську схильність до алкоголю і сексу в тих, кого Отто вважає москвичами, росіянами, “єдіним народом”. Можливо, всі ці пивні бари, каналізація, тунелі, конференц-зали – всього-навсього маячня героя, котрий нарешті спіткав свою білу гарячку?” (Незадоволення твором. – Сучасність, 1993, -9, с.71). Усе це, дійсно, у романі є – і алкоголь, і маячня, і навіть біла гарячка. Можливо й справді, людині з німецьким прізвищем варто було б стриманіше оцінювати риси національної вдачі московитів. Однак, майже нав’язливість, із якою автор акцентує на цьому нашу увагу, змушує побачити тут щось від художнього прийому (один мій знайомий колись, порахувавши кількість випитого за вечір героями Гемінгвея, дійшов висновку про фізичну неможливість витримати таку нестерпну легкість буття, а заразом позбавився звички читати романи буквалістично). При тому прийом цей, хоча й може відбивати особистий досвід автора та його героя, проте походження має суто літературне. Десь посередині своєї алкоголіади Отто фон Ф. здогадується, що саме дратує його в Імперії й у чому джерело її погибелі: “Імперія зрадила своїх пияків. І прирекла себе на розпад” (с.138) (таке собі навиворіт – пияки усієї імперії, єднайтеся). Та зраджений пияк – важливий знак, бо десь ми вже зустрічали зрадженого Імперією літературного героя з такою хворобою.

“Московіада” – роман-подорож, як натякає нам уже сама його назва. Подорож не тільки від чарки до чарки, а й буквальне переміщення – від станції метро до станції, від зупинки тролейбуса до зупинки. Три сторінки тексту (150-151), наприклад, заповнені назвами зупинок і станцій: Перший Дмитровський проїзд, Тролейбусний завод, Бутирська 46, Боровицька, Арбатська, Смоленська, Савьоловський вокзал тощо. Так і рухається Отто фон Ф. від станції до станції, між станціями випиваючи чогось міцного з неприємними фізіологічними наслідками, аж доки, переживши катарсис у п’яній маячні, неочікувано для себе і в цілковитій суперечності з початковим маршрутом опиняється на Київському вокзалі, лягає на вагонну полицю і разом зі своїми компатріотами снить про європу.

У такій побудові тексту без труднощів угадується головне джерело Адруховичевого роману – “Москває- Петушки и пр.” Венедикта єрофєєва. Цей, колись заборонений, а тепер уже класичний текст російської літератури, свого часу був культовим саме в тому місті, і в тому середовищі, де Адрухович відточував свою майстерність “одного окремого художнього слова”, а його герой перед від’їздом до Києва безнадійно рвався у “Дитячий світ” по гостинці для дітей своїх друзів (“И как хорошо, что я вчера гостинцев купил, – не ехать же в Петушки без гостинцев. В Петушки без гостинцев никак нельзя”).

“Москва – Петушки” – роман цілком постмодерний, дарма що написаний 1968 року, коли й термін іще не набув такої всезагальної популярності. І не тільки тому, що суціль побудований на текстуальній грі, а в першу чергу тому, що піддає сумнівові панівні цінності і канони традиційної культури. “Москва – Петушки” відверто пародіює знаменитий текст російської літератури – “Путешествие из Петербурга в Москву” Радіщева (а провокаційним означенням жанру – “поема” – інший знаменитий роман-подорож, Миколи Яновського), зводячи головного героя (який так само ототожнений з автором) до рівня інтелігентного алкоголіка, нещасного, комічного, але й безумно чарівного у своєму хмільному пафосі. Роман Єрофєєва – дивовижний текст із погляду “втягненого” в нього масиву класичних російських творів, висміяних, спародійованих, карнавально перекручених, знятих з п’єдесталу між ковтком “Кубанської” на станції “Салтыковская” і коктейлем “Сльоза комсомолки” на станції “Храпуново”. “Москва – Петушки” принципово руйнує літературоцентричність російської культури, її ієрархії, її недоторкані авторитети, символи, священні тексти.

Подібність між “Московіадою” та “Москва – Петушки” настільки велика, що часом доходить навіть до текстуальних тотожностей (щоб не переобтяжувати увагу читача результатами таких зіставлень, за перевіркою цього твердження відсилаю до опублікованих текстів). Відзначу, що Адрухович залишив чимало відсилок до тексту Єрофєєва, серед яких можна було б вказати не тільки скрупульозні реєстри випитого і тілесні переживання від цього, а й цілі образи і мотиви роману (може, цим пояснюється відзначена критикою недостатня вмотивованість декотрих із них) – як, наприклад, “маленький тихий дідок”, що благосно шепоче щось подібне до Святого Письма, ангели-охоронці, шизофренічний путч і гротескні персонажі путчиської президії, включно з Мініним-і-Пожарським, і навіть мрії про Венецію. Важливішою, однак, є подібність структурна: обидва тексти є романами-подорожами, обидва циклічно вкладені у часовий відтинок одного дня, кульмінація обох текстів імітує гарячечні марення, обива герої настійно прагнуть досягти примарної мети подорожі й обидва в кінцевому підсумку зазнають поразки: Венічка замість Петушків опиняється на Курському вокзалі в Москві, Отто фон Ф. – на площі Київського вокзалу того ж міста. І ще одне дивовижне, коли б було випадковим, співпадіння – завершуючи коло, обидва оповідачі гинуть і лише після того викладають свою “-іаду” на папері.

Ймовірно, “Москву – Петушки” обрано Андруховичем за прообраз власного роману не випадково: ця “поема” кожним рядком своїм анти-офіціозна й анти-імперська. Однак самої імперії, зримої і конкретної, в поемі єрофєєва ніби немає: навіть коли Венічка намагається побачити її, Кремль дивовижним чином ховається від нього і єрофєєв кожного разу опиняється на Курському вокзалі. Видимим же Кремль стає лише в останню смертну хвилину героя (і зрозуміло, що саме це видіння убиває героя, а не шило випадкового бандита). Чи не тому й у Андруховича, як зауважив один із критиків, “Імперія виявляється не-текстом”, нібито не прочитуючись у тканині роману, бо й справді, набуває зримих обрисів кремлівських жителів (від Іоана Грозного до Леніна) лише в кінці тексту, безпосередньо передуючи смерті героя?

Я не можу, звичайно, поручитися, що вказані мною паралелі “Московіади” й “Москва – Петушки” свідомо закладені Андруховичем у його текст, що ця моя “деконструкція” його роману істинна, а не нав’язана силоміць (хоча хотів би вірити, що текстуальна гра з єрофєєвим – усвідомлений прийом, розрахований на “прочитання”, а не просто неконтрольоване наслідування знаменитого взірця). Усе говорить на користь такої можливості, і в першу чергу – кількарічний побут Андруховича у Москві якраз у часи чергового вибуху популярності єрофєєвого тексту, коли він вперше починає друкуватися відкрито (два видання 1989 року!). (Те, що російські тексти саме в цей час таки справляли серйозний вплив на його творчість, свідчать хоча б необережно вміщені упорядниками рецензованої книжки поруч із “Московіадою” “Листи в Україну”, написані під враженням і в розмірі “Письма к римскому другу” Йосифа Бродського).

Сконфронтувати власний текст із текстом Єрофєєва – досить сміливий крок, бо, за всієї симпатії до Адруховичевого роману, у цьому зіставлені програє саме він. І не тільки щодо літературного рівня, а й щодо глибини деконструкції Імперії. Водночас така конфронтація свідчить про значно складнішу і цікавішу, ніж це відзначено досі, структуру роману, бо до власних забавок з Імперією Андрухович залучає великі тексти суперника. Втім, не варто й перебільшувати міри постмодернізму і новаторства “Московіади”, очевидних лише в контексті української постсовєтської літератури. Поїзд, у якому Отто фон Ф. вирушає з Москви, прямує, як ми тепер знаємо, зовсім не до Києва, а до Венеції. Але щоб довідатися, як далеко по дорозі до постмодернізму він може завезти, нам іще треба прочитати третій роман Андруховича. У “Московіаді” ж кінцевою станцією виявляється лише Пост-Волинський, уже на дорозі в Европу, але ще надто близько до пивбару на Фонвізіна.

Джерело: http://www.mankurty.com/tolochko%201.html
Автор: Олексій Толочко

Написати відгук

Comment