Я не знав, хто такий Френк О’Гара
Юрій Андрухович, патріярх Бу-Ба-Бу
Насправді Юрій Андрухович і Чарльз Буковські, як розумієте, між собою навіть не знайомі. Їх принагідне протистояння, якщо можна говорити про щось подібне, є суто умовним і буде відбуватися виключно в цьому тексті. Хоча, не виключаю, що Ю.Андрухович матиме бажання відповісти і якось пояснити свій дивний упорядницький волюнтаризм стосовно Чарльза Буковські у загалом цікавому та симпатичному авторському проєкті, присвяченому американській поезії 1950-х – 60-х років. Непритомність упорядницької поведінки, як на мій погляд, полягає саме у кричущій відсутності Чарльза Буковські у цій антології, що небезпідставно претендує на статус питомо представницького видання, бо коли ще нас порадують перекладами американської поезії у форматі антології двох найгарячіших ув аспекті витворення нової конвенційности (нового аванґарду, як слушно значить сам Андрухович) десятиріч. Отже, першим завданням цього тексту є ліквідація дивної забудькуватости шановного упорядника та презентація власне літературної постаті Чарльза Буковські. Іншим можливим завданням я бачу спробу пояснення цієї, без перебільшення, халепи упорядника. Бо одна справа, якщо патріярх Бу-Ба-Бу, за його власним зізнанням, у 1995-му році не мав зеленого поняття про Френка О’Гару (що, зрештою, цілком зрозуміло, бо хто з нас тоді хоч що-небудь знав?), але зовсім уже інша, якщо він, упритул (інакше кажучи, фахово) займаючись американськими поетами середини ХХ століття, проґавив у тому огромі імен і текстів чи не найцікавішого з-поміж них, а саме – Ч.Буковські, автора, до речі, тридцяти двох (sic!) поетичних збірок.
Отож, ближче до Чарльза Буковські. Пару слів про цього прецікавого персонажа, – виключно для тих, хто не встиг ще про нього дізнатись. Поет, прозаїк, сценарист. Чи не найбільше уславився своїми оповіданнями, які склали сім окремих збірок. Романіст, автор шести романів. Письменник, що рухався у власній творчості, сказати б, приблизно тими ж стежками, що й бітники чи інші марґінальні та нонконформістські угруповання й рухи середини ХХ століття. Буковські сьогодні – автор понад відомий – як у рідній Америці, так і в Европі; і навіть передовсім у Европі, зрештою, так було не лише із цим автором. Як сценарист, він також причетний до кіноіндустрії – за його творами й навіть за його участю були відзняті художні й документальні стрічки. Приміром, фільм „П’янь”, для участі в якому, подейкують, актор Міккі Рурк дозволив вибити собі передні зуби, – для більшої, треба думати, достовірности натури. Фільм, напевно, бачили всі, хто шанує акторський талант М.Рурка; але, мабуть, не всі знають, що сценарій до цього фільму написав сам Буковські, до того ж, на основі автобіографічного фактажу.
Народився Чарльз Буковські 16 серпня 1920-го року в Німеччині (що, певно, багато чого пояснює, коли завдати собі праці й замислитись про майбутню письменницьку субверсивність і будь-яке інше небажання бути таким, як усі), на березі Райну в Андернасі, в родині дрібного службовця. Втім, свого німецького дитинства письменник, можливо, не пам’ятав. Бо вже з 1922-го року родина мешкає в США, спочатку в Балтіморі, потім у Пасадені. Ще пізніше остаточно укорінюється в Лос-Анджелесі. Шкільні роки пізніше знайдуть своє відображення в автобіографічному романі „Хліб із шинкою” (1982). Роман дає певне уявлення про те, з якого саме дитинства походить письменник, якщо погодитись із відомим твердженням, що всі ми родом саме з дитинства. Ну, і звісно, в романі є місце для перших відкриттів у царині кохання – слизького та мало приємного. Після завершення середньої школи вчиться в 1939 – 1941 роках в Міському коледжі Лос-Анджелеса на факультеті журналістики та анґлійської мови. З початком Другої світової війни вирушає до Нью-Йорка, потім до Філадельфії, де й буде визнаний психіатрами невідповідним до служби у війську з причини його „антисоціальної” (sic! – бо соціяльною, мабуть, завше визнавалася хіба що тупа апологетика чинного режиму) громадянської позиції. Цей епізод його героїчної біографії також, як варто було й очікувати, потрапив до прози письменника. Після цього чимало їздить країною в пошуках заробітку; працював на бойні, у залізничній ремонтній бригаді, в американському Червоному Хресті – в багатьох містах і штатах величезної країни. Голодуючи й обмежуючись одним шоколадним батончиком упродовж доби, створює по 5 оповідань і віршів на тиждень; відсилає їх до літературних журналів. Вони мали звичку повертатись назад із відмовою. І лише 1944-го року перші два оповідання були надруковані в журналах „Історія” і „Портфоліо”. Тут би кожен на його місці почав активно писати й розвивати успіх, але Буковські припиняє літературні спроби на довгі десять років… Це були роки занурення в реальне жорстке життя й накопичення особистого життєвого досвіду. Водночас це був досвід великої країни, якщо не всієї цивілізації середини ХХ століття. Саме в цей період формується загальновідомий образ трампа, життя якого позначене невпорядкованістю, бомжуванням, випадковими сексуальними контактами, алкоґолізмом, іншим перманентним розширенням простору боротьби. Його оточення – це здебільшого асоціяльні типи, які тим не менше, на думку письменника, були ближчими до розуміння глибинних первнів життя, ніж університетська професура. Цей період його життя завершився майже печально – в палаті доброчинної лікарні Лос-Анджелеса, куди він потрапив із кровотечею виразки шлунку – йому надають якусь допомогу буквально за крок до смерти й радять неодмінно зробити операцію й загалом, подумати про своє життя. Після лікарні він знову повертається до творчости. Пише вірші й надсилає в журнали. Врешті-решт, починає стабільно друкуватися. Одне з чисел журналу „Арлекін” було повністю складено з його віршів. Одружується, і в 1955-му в нього з’являється донька Марина; шлюб, щоправда, невдовзі розпався. Він і надалі багато пише; частішими стають публікації. У „Вічнозеленому ревю” друкуються його новели, а Каліфорнійське товариство поезії видає накладом 200 примірників його першу, обсягом у тридцять сторінок, збірку віршів „Квітка, кулак і тваринне виття” (1960); далі буде збірка „Вірші на довгу відстань для гравців, що зазнали поразки” (1962). Основні збірки віршів Буковські, що викликали неабияке зацікавлення його творчістю, були видані в невеличкому приватному видавництві „Луджон Прес”.
Тож, на початку 1960-х добірка з 11 віршів Буковські з’явилася вже в першому числі культового ліворадикального журналу „Аутсайдер”, а поруч на сторінках сього числа можна було бачити імена Д.Керуака, В.Берроуза, Г.Міллера й ін. Перші книги – збірки оповідань і віршів – друкувалися у невеличких приватних видавництвах, що мали можливість, а можливо, й щире та зрозуміле бажання не залежати від анахронічної або й корумпованої думки академічної літературної мафії. Видавництво „Луджон Прес” (Нью-Орлеан) залюбки друкувало твори невиправного марґінала Буковські. Їх співпраця почалася з видруку двох поетичних збірок поета – „Це тримає моє серце в їх руках” (1963) з передмовою професора університету Луїзіани Б.Коррінґтона (який чи не вперше проаналізував ці вірші), й „Розп’яття в руці смерти” (1965). Зайве, мабуть, згадувати, що сьогодні ці видання є бібліографічними раритетами. Між іншим, критик Ніл Чирковські вважав Чарльза Буковські найпритомнішим з усієї літературно-мистецької ґенерації бітників. 1966-го року один з палких прихильників творчости письменника, Джон Мартін, засновує в Санта-Роуз (Каліфорнія) видавництво „Чорний горобець”, – спеціяльно, аби друкувати все, що напише Бук. Тут упродовж 60-х будуть виходити його збірки, а ще Джон Мартін, починаючи з 1969-го року, почав сплачувати Буковські по 100 доларів на місяць, аби той зовсім не відволікався від літературної праці. Сам же Д.Мартін навіть працював один час у фірмі з доставки товарів, і все це лише для того, аби його маленьке неприбуткове видавництво мало змогу й надалі друкувати твори тоді ще майже нікому невідомого Ч.Буковські. Ось вони, дивні атрактори літературного процесу – не лише письменник, але і його видавець…
На початку 1970-го року Буковські за 20 днів пише свій перший роман „Поштамт” (1971), у якому з’являється головний герой усієї його прози Генрі Чінаскі. Цей перший роман розійшовся в США накладом 75 тисяч примірників, а по світу – півмільйонним накладом. У наступному романі „Фактотум” („Factotum”, 1976) його все той же герой живе в перманентних пошуках праці, ніде тривало не затримується; відвідує іподром і численні бари; вживає млинці, які його чергова божевільна подружка готує без олії; пише оповідання, які без найменшої надії скеровує до редакцій літературних часописів, а зворотні листи з відмовами опускає до принагідних контейнерів для сміття. Але наприкінці 70-х Буковські стає направду популярним. Його часто запрошують почитати вірші за 200 доларів гонорару, а його відвідини Німеччини й Франції широко висвітлюються в пресі і навіть на телебаченні. Наступними романами будуть „Жінки” (1978), „Хліб із шинкою” (1982). В 1983-му році за його оповіданнями знімають перший фільм „Історія звичайного безумства”, а вже 1989-го року фільм „Холодний місяць”. Самого Буковські запрошують у якості сценариста до Голлівуду й 1987-го року за його власним сценарієм з’являється стрічка „П’янь”, у якій знявся Міккі Рурк у ролі Генрі Чінаскі. Тим часом сам письменник видає невдовзі наступний роман – „Голлівуд” (1989). А останній роман – „Макулатура” (1994), побачить світ уже без автора. Помирає Чарльз Буковські 9 березня 1994-го року від лейкемії в своєму будинку.
Сьогодні до послуг читача є декілька видань російською мовою: „Хлеб с ветчиной” (СПб, 2000); „Женщины” (М., 2001); „Макулатура”. М., 2001; „Самая красивая женщина в городе” (СПб, 2004); „Фактотум” (СПб, 2000; а також пречудовий однойменний художній фільм 2006-го року) тощо – читайте і насолоджуйтесь, не чекаючи перекладів українською, бо можна й не дочекатись. Утім, є вже і деякі зрушення в цій ситуації; так, приміром, С.Жадан у своїй нещодавній книзі „Марадона” поміж інших власних перекладів помістив і декілька віршів Буковські, супроводивши їх цікавим мікро-есеєм, у якому на диво притомно визначив основні чуттєві параметри творчости свого американського колеги: „<...> життя триває від ерекції до ерекції, найбільш чесні поети про це пишуть, найменш чесні при цьому дрочать”; не забувши сказати й про особливу місію перекладачів, які „так само як і поети несуть відповідальність не лише за дотримання правил перенесення приголосних, але й за наближення пекельних брам до кордонів міської забудови”. Мабуть, читати Буковські треба й для того, аби не повторити колись услід за Патріярхом Бу-Ба-Бу, лише маючи на увазі іншу людину: „Я не знав, хто такий Чарльз Буковські”…
Мені говорили люди, що власноруч робили спроби перекладати вірші й прозу Буковські, що це досить складне завдання – передовсім, через його мову, ускладнену сленґом та іншою лексикою та фразеологією, якої не вчать у наших вузах. Якщо Буковські відсутній ув антології саме з цієї причини, то читач, як на мене, це зрозуміє; треба було просто чесно сказати про це в передмові. Бо так просто по-українськи замовчати марґінального й екстатичного (на погляд, скажімо, адептів постмодерністських літературних синдикатів), але водночас направду культового Буковські уже неможливо. Поготів, що все більше й більше молодих людей в Україні опановують анґлійську мову на тому рівні, який дозволяє знайомитись із такими, як Бук, без посередників. Особливо ж, коли посередники дивним чином уникають своєї місії. То чи мав Ю.Андрухович щонайменше право на подібну підкреслену іґнорацію Чарльза Буковські в своїй авторській антології? Питання далеко не риторичне. Хотілось би чути відповідь. Я направду хотів би зрозуміти мотиви упорядника і перекладача цієї, доволі презентабельної та, безперечно, корисної та потрібної антології. Якщо перекладати Буковські українською мовою – занадто складне завдання, це справа одна; але якщо його в принципі не повинно стояти в даній антології – зовсім інша. Говорю про можливу саме іґнорацію лише тому, що Ю.Андрухович наприкінці своєї цікавої передмови сам згадує про тих, кого в антології немає, принагідно пояснюючи причини такої відсутности: „Зовсім немає Джека Керуака і Вільяма Берроуза – залишені ними прозові масиви застують собою все інше включно з поезіями. Немає Чарльза Олсона з його проективним віршем, немає Скайлера, Спайсера, Кауфмана, Вейлена, чорної пантери Ле Роя Джонса, хоч кожен із них запам’ятався коли не одним віршем, то принаймні якимось одним рядком, але це знадобилося б для інших антологій – одного вірша чи одного рядка. Немає, чорт забирай, зовсім немає жінок, хоч я свідомий того, що Деніз Левертов є просто геніальною.” Про Буковські, як ви зрозуміли, немає навіть згадки, не говорячи вже про якісь пояснення.
І ще пару слів про передмову від Юрія Андруховича, яка представляється текстом виразно концептуальним. Її можна було б назвати й інакше, ніж зробив це автор, скажімо, – Виправдання Америки. Бо передмова передовсім виконує завдання переконати українського читача, що Америка – не така вже й гидотна країна… Чимось подібним сьогодні активно займається американець тернопільського походження Василь Махно, використовуючи ледве чи не всі доступні жанри. Ставлення до Америки, власне, до американського психоментального та політико-економічного імажинативу в Старому світі цілком однозначне. Варто згадати, наприклад, лише два речення французького аванґардиста Мішеля Уельбека з роману „Лансароте” (2000): „Судячи з усього, ми стрімко наближаємося до створення всесвітньої федерації під управлінням Сполучених Штатів Америки, і з анґлійською мовою в якості державної. Зрозуміло, перспектива жити під владою ідіотів дещо напружує, але це ж не вперше…” Або початок фільму Люка Бессона „Янгол А” – той епізод, у якому французи вибивають борг із колишнього співвітчизника, що мешкає нині в Штатах, і зневажливо при цьому відгукуються про американську звичку панувати над світом і навіть про американську валюту. Або той безлад, що спричинив переможний американський мілітаризм у Іраці, чи американське бомбардування Афганістану, Сербії чи зовсім уже беззбройної африканської республіки Сомалі. Світ ненавидить Америку, й на це є свої об’єктивні причини. Що цікаво, Америку не надто толерували навіть деякі її відомі громадяни на кшталт Езри Павнда, Генрі Міллера чи Ґертруди Стайн. Для прикладу, вийшовши з вітчизняної божевільні, Павнд одразу вирушив знову до Італії, не забувши відсалютувати своїй номінальній батьківщині нацистським привітанням (чи не звинуваченням у нацизмі був цей промовистий жест Поета, і чи направду він був аж таким божевільним?). Генрі Міллер, своєю чергою, писав у книзі „Нью-Йорк і назад”, стилізованій під лист до свого европейського товариша, письменника Альфреда Перлє: „Завтра буду заповнювати клопотання про паспорт. У графі „Мета візиту до Франції” відповім, як і минулого разу: „Отримати задоволення”. А можливо, напишу: „Стати людиною”. Нормально, так?” Мабуть, прикладів досить. Тим часом, у Ю.Андруховича знаходимо переважно апологетику цієї країни – від „американських” віршів зі збірки „Пісні для мертвого півня”, – до цієї передмови. Логічною інтонаційно-семантичною кодою цього розлогого й досить-таки цікавого вступу до антології є наступні слова Ю.Андруховича: „Коли я бачу занепад, мені не шкода Росії, але шкода Америки”. Мені особисто так само не шкода Росії – як і будь-якої іншої імперії. Саме тому мені не шкода й Америки, бо я не бачу між ними принципової різниці. Всі імперії мають приблизно однакову долю – починаючи, мабуть, від Римської; наприкінці тунелю на всіх їх чекає занепад, приниження, часом – тривала агонія, що здатна затягнути у свій епіцентр ні в чому не винних інших. А загалом, М.Уельбек ще у „Платформі” був промовисто прохопився, маючи на увазі весь Західний світ: „Ми будуємо світ, у якому не можна жити”. Що тут ще можна додати?
Василь Махно повідомляє у своєму есеї, що А.Ґінзберґ, прощаючись із уже немічним Павндом, поцілував його руку. Якщо це направду так і було, то особисто я неймовірно вдячний Ґінзберґові за цей ритуальний вчинок. Бо в часи остаточного становлення ґенерації Біт Е.Павнд, геніяльний Езра Луміс Павнд, що й сам-один може слугувати виправданням всієї Америки, цей Павнд упродовж тринадцяти років катувався ув американській божевільні. За що?! – питання не виглядає аж надто риторичним. Тож, треба давати на нього відповідь. Передовсім через свою геніяльність, що так гостро протестувала проти занепаду культури в ХХ столітті, що почалося, швидше за все, божевільного 1914-го року, а не 1901-го, як це мало би бути за календарем. А ще через свою вроджену людяність, яка в жодному разі не могла дихати в унісон із кривавим століттям двох світових воєн та інших численних безумств, до яких США мають безпосередню, хай і латентну причетність. Бітники, як на мене, цілком усвідомлювали загрози, що їх випромінював державний монополізм на духовність, етику та естетику, – і намагалися протестувати – бодай за посередництва своїх „жахливих” фрактальних текстів. Писав же Керуак свого часу: „Я не бажаю жити у цьому гидотному світі”… Мабуть, саме тому Ален Ґінзберґ і відчув непереможне бажання поцілувати руку зацькованого та напівбожевільного „коляборанта” й останнього представника клясичного модернізму Езри Павнда. Як на мій суб’єктивний погляд, своєрідним підсумком, пречудовою кодою всіх цих змагань за людину й культуру – від несамовитого Павнда до строкатої ґенерації Біт, є творчість Чарльза Буковські, що й після його смерти в жодному разі не втрачає на своїй актуальності.
Наприкінці хочу ще раз наголосити: цими своїми міркуваннями я в жодному разі не хочу сказати, що антологія американської поезії, впорядкована й перекладена Ю.Андруховичем, мало цікава чи, поготів, – непотрібна. Зовсім навіть навпаки. Наше взаємнення з іноземною культурою, зокрема, з американською, – всерйоз лише розпочинається. Тому ця антологія може перевидаватися чи не щороку, кожного разу будучи доповнювана хоча би десятком нових перекладених творів, і матиме, як на мене, незмінний читацький попит. Сподіваюсь, що серед тих доповнень уже не обійдеться і без верлібрів незабутнього Чарльза Буковські, якого критик Д. Ньюлав цілком слушно вважав „єдиним направду улюбленим поетом аванґарду”… Втім, я розумію, що Юрій Андрухович міг би відповісти мені словами самого Ч.Буковські, які зустрічаються в його щоденнику останніх років життя (нічний запис від 28.08.91 р.): „Письменник нікому нічим не зобов’язаний, окрім як своєю творчістю. Він нічого не боргує читачеві, окрім доступу до надрукованої сторінки”. І мав би, звичайно, свою письменницьку рацію.
Автор: Олег СОЛОВЕЙ
Джерело: http://www.inlit.com.ua/node/3298