Songhaft virtuos

«Werwolf Sutra» – der ukrainische Schriftsteller Juri Andruchowytsch schreibt auch Gedichte

Ilma Rakusa ? Im Westen ist er durch seine luziden Essays und lebensprallen Romane bekannt geworden, doch in seiner ukrainischen Heimat gilt Juri Andruchowytsch in erster Linie als Lyriker: Verfasser von f?nf Gedichtb?nden und Mitbegr?nder der literarischen Performance-Gruppe Bu-Ba-Bu, die dem poetischen Wort wirkungsstark, nicht selten mit musikalischer Begleitung, zum Auftritt verhilft.

Einen Eindruck von Andruchowytschs songhaften Versen vermittelt der deutsche Auswahlband «Werwolf Sutra», der Gedichte aus den B?nden «Exotische V?gel und Pflanzen» (1985 bis 1990) und «Lieder f?r den toten Hahn» (1999 bis 2004) vereinigt. In gereimten Strophen oder in rhythmisiertem Parlando-Ton erz?hlen sie von Liebe und Reisen, vom Studentenleben und von seinen Exzessen, vom Alltag und von der Stadt Lemberg, von ferner Geschichte und Momenten schmerzlicher Gegenwart – sinnlich, sentimental, sarkastisch, melancholisch.

Juri Andruchowytsch ist ein Virtuose aller Stillagen, gekonnt macht er Anleihen bei historisierenden Tableaus und Balladen, beim Rocksound und bei der schnoddrigen Bekenntnislitanei. Pfiffig setzt er manche Gedichttitel in Klammern oder w?hlt – wie in den «Liedern f?r den toten Hahn» – englische ?berschriften, um kein Spiel mit Referenzen und Zitaten verlegen. Doch der (postmoderne) Ludismus ger?t ihm nicht zur Masche. Durch alles hindurch behauptet sich ein lyrisches Ich mit unverwechselbarer Stimme, die besonders dort ber?hrt, wo sie sich einem anderen zuwendet.

In «More Than A Cult» liefert Andruchowytsch ein bestechend genaues, hoch evokatives Portr?t seines polnischen Schriftstellerkollegen Andrzej Stasiuk, das mit den Zeilen endet: «Wir werden lange leben und schreiben, wor?ber wir k?nnen, / wobei Zweites nicht so wichtig wie das Erste ist. / Das heisst, nicht nur , sondern die Gelegenheit haben, / m?glichst lange zu Fuss zu gehen, trampend klappernde Autos anzuhalten, / ?ber Brot und Wein in halbverst?ndlichen Sprachen zu verhandeln, / in verd?chtigen H?hlen zu ?bernachten, auf Gipfel zu klettern, / sich in Dieselz?gen und Bahnhofsst?llen mit allen Mitb?rger-Zigeunern zu tummeln, / damit danach in den Tr?umen aufdringlich / irgendeine Ukraine, oder Rum?nien, oder irgendein anderes Polen erscheint, / vernachl?ssigtes und endlos dreckiges Territorium, / ohne das man sich aber nicht vorstellen k?nnte, jemandem in der Welt von Nutzen zu sein.» Der Essayist l?sst gr?ssen – durch das Medium der Poesie.

Джерело: http://www.nzz.ch/nachrichten/kultur/buchrezensionen/songhaft_virtuos_1.4130159.html

2х2: під знаком Блохіна

Кінцева мета українсько-швейцарського поетичного туру „Культпохід 2х2”– Львів і Форум. Минувши першу проміжну станцію, Харків, він докотився до Києва. На черзі — Івано-Франківськ.

Відправною точкою інтернаціонального проекту став Берн, де Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Педро Ленц та Рафаель Урвайдер уперше читали разом. Тамтешній виступ, зініційований швейцарським арт-менеджером і українофілом Гансом Рупрехтом, відбувався на сцені Шляхтгауз-театру – у приміщенні середньовічної скотобійні. Натхнені таким неординарним досвідом, поети рушили далі на схід. Відбувши прес-конференцію у київській книгарні „Є”, вони відкрили тур виступом у Харкові. Опісля мали вільний день, тож повезли швейцарців до так званої „Слобожанської Швейцарії” – місцевості на околиці м.Зміїв, що за сорок кілометрів від Харкова. Гості були в захваті та невтомно нахвалювали українські принади журналістам.

42Однак, перед київським виступом Андрухович був налаштований скептично. „Найкращий виступ цього туру ми вже мали, – сказав він, маючи на увазі харківський. – У Будинку вчителя, де ми виступали, більше двохсот місць, і всі вони були зайняті”. Кажучи так, Патріарх, вочевидь, не врахував двох „але”, які дали змогу київській частині туру не пасти задніх.

По перше, вона відбулась у темних надрах могилянської галереї ПідWall! Хоч і не скотобійня, та все ж атмосферно. Але цього разу читання української та шведської поезії супроводжував візуальний ряд. Цікаво, що його створення доручили новачкам – молодим художникам студії „Антресоля”. Ще цікавіше, що із завданням вони впорались: вийшло свіжо та стильно. По друге, Педро Ленц купив собі вимпел із зображенням молодого Блохіна.
Педро Ленц

Педро Ленц

Останній став справжнісіньким талісманом київського виступу, почесно висів на стійці мікрофона і, судячи з усього, надихав не лише поетів, а й слухачів: останні тішилися, як на футболі. „Я фанат цього футболіста з того часу, як мені було сім років і СРСР грали із Німеччиною, але в мене досі ніколи не було його фотографії. Тепер я почеплю її в своєму офісі, просто біля фотки Марадони”, – радів швейцарець із ремарківським прізвищем та іспанськими коренями.

До речі, саме футбол став першою спільною темою для Ленца та Жадана. Справжній пролетар і каменяр (за фахом Ленц – будівельник), виявився ще й завзятим футбольним вболівальникам. Ось вам і ґрунт для міцної дружби, а там дивись — і тексти про представників швейцарських (та, відповідно, українських) низів, до яких обоє поетів мають непідробну симпатію. „Ленц – це антиБуковський. Його тексти – прості історії, але цілком не брутальні, а лірично-меланхолійні, – зворушено розповідав Жадан на прес-конференції. – Ленц ставиться до своїх марґіналів із такою любов’ю, з такою ніжністю показує їхнє життя”.
Рафаель Урвайдер

Рафаель Урвайдер

Переконатись у сказаному було нескладно: Педро екзальтовано начитував свої чималенькі тексти, проникливо вдивляючись в очі присутніх, так ніби всі вони добре знайомі не лише з ним, а й зі швейцарським діалектом німецької, яким ті тексти написано. На щастя, всі вони існують і у власних перекладах Ленца на літературну німецьку. Саме ними послуговувався Жадан, тлумачачи поезію швейцарця рідною мовою.

Ще частину віршів, як Педро Ленца, так і Рафаеля Урвайдера, переклав Андрухович. А першому навіть присвятив новий вірш – „Берн-2007”, де називає його Доном Педро та вважає створеним для ролей Паганіні, деміургів та маньяків. Згодом, пообіцяв Юрій, цей текст складе компанію ста десятьом іншим поезіям, названим іменами міст та роками, коли їх відвідано – ось тоді й дізнаємося докладну географію «патріарших» мандрів.

53Наразі ж можемо дізнатися лише про те, як він вибирає улюблену поезію. „Коли я вперше почув вірші Урвайдера, присвячені міцним алкогольним напоям, я присягнув, що перекладу цього автора”, – зізнався бубабіст. Слід віддати належне: присягу він виконав. А вірш музиканта, поета і перекладача Рафаеля Урвайдера присвячений водці, або ж горілці відкрив київський вечір. Приємно вражений „кількістю і якістю глядачів” (Андрухович), Рафаель пожартував, що почувається тепер більш українським, ніж швейцарським поетом. Мовляв, удома на його виступи ніколи не сходиться стільки людей. Є всі підстави думати, що в Україні на нього чекають ще розлогіші лаври. Удома поет частенько працює разом із хіп-хоповим гуртом LdeeP. Ймовірно, з легкої руки Жадана, вони незабаром завітають і до нас. „Хтозна, – каже швейцарець, – може, ми і з Сергієм щось ще утнемо, у нього ж теж є гурт”.

Упродовж київського „Культпоходу” Жадан читав і нове, і ще не зовсім забуте старе. Нове – зі свіжої збірки „Лілі Марлен”, старе – з „Марадонни” і „Ефіопії”. 61„Щоб ви відчули різницю між поетикою і шляхами розвитку швейцарської та української поезії, наостанок я прочитаю вам вірш, цілком відмінний від того, яким ми розпочали цей вечір”, – авторитетно заявив викладач літератури Сергій Жадан і прочитав „Гриби Донбасу”. На тому київське „2х2” закінчилося.

Втім, для тих, кому екскурс у швейцарську поезію видався закоротким, не варто впадати у відчай. Жадан із Андруховичем незабаром видадуть власні переклади Ленца й Урвайдера – якщо не окремою книгою, то половиною „Потягу 76”. „Хоч для цього нам доведеться тро-о-о-ошки напружитися і втиснути Швейцарію у межі Східної Європи”, – сміявся Андрухович.

Автор: Ольга Куровець
Джерело: http://litakcent.com/2009/09/08/2h2-pid-znakom-blohina.html

Андрухович vs Артур Пепа: На шляху до «зовсім іншого роману»

Моє перше враження від цієї книги – нарешті затребуваний, медіатизований, зрілий і не раз уславлений (ба навіть «канонізований») український письменник узявся за універсальне, не обмежене віковими чи «тусівковими» рамками полотно з українського життя 2000-х років. Якщо в перших романах Юрія Андруховича герої апелювали до вигаданих королів на чужій землі («Московіада»), демонстративно тікали від конкретності на бучних ушануваннях абстрактного Духу («Рекреації») або просто від’їжджали до карнавальної Венеції («Перверзія»), то в «Дванадцяти обручах», здавалось би, письменник устромив своє перо в самісінький нервовий центр нашого з вами тут-і-зараз – ось вона, саме ЦЯ Україна в саме ЦЮ добу, до болю знайома і до болю незахищена в своїй «олігофренічній безпорадності». Ця Україна має цілий набір ознак посткомунізму і вічні запитання на устах: звідки ми, хто ми і куди йдемо?

Відповідь на ці запитання буде іншою, ніж у «класичного» Андруховича початку 90-х. Адже його герої вже досягли першої поставленої мети – «дотягнути до станції Київ» (див. останній абзац «Московіади»). І один із челенджів для письменника, що береться писати про аномічне українське суспільство з його посттоталітарним браком орієнтирів, полягає в тому, щоб дати героям нову мету, до якої прагнути. Для когось ця мета – написати «зовсім інший роман», в якому була б «можливість міфу й поезії», змога «колажувати час, а з ним і простір, перевернути гори й безодні» (Артур Пепа); для когось іншого – розгадати значення символічних дванадцяти обручів (Коля), а для третього – отримати жадану шенґенську візу (Ліля та Марлена)…

Щоб відповісти на запитання, поставлені новим часом, письменник послуговується постмодерним методом, удаючись до мистецького аналізу минулих історичних діб. Андруховича завжди цікавили історичні передумови сучасності, і цей твір – спроба систематизувати нашарування кількох історичних епох і логічно завершити мандри автора в часі. Після аналізу барокової та австро-угорської спадщин у «Рекреаціях», після вичерпної характеристики радянської культури в «Московіаді», «Дванадцять обручів» є антологією типів, давно визрілих (у попередніх прозових творах автора – зокрема в есеїстиці), але художня обробка яких остаточно завершується тільки в цій книзі. Відповідно, постмодерні прийоми ремінісценції та (само)цитування залишаються улюбленими в Андруховича: «якась непрохана авторка жіночих романів зміїно вигулькнула тут», «перепрошую, це з мене раптом поперли «Рекреації». Автор дуже вправно будує на давно закладеному фундаменті цілковито новий культурний об’єкт: «таким чином, пишемо ще раз і спочатку (курсив мій – О. В.)». Він висловлює тут письменницьке бажання написати нову історію, новим голосом задокументувати сучасні події та ідеї.

Отже, образи «Дванадцяти обручів» – це нашарування кількох культурних пластів: габсбурзького (початку 20-го сторіччя), польського (Друга Річ Посполита), радянського та пострадянського. Останній є новим для великих прозових форм у творчості Андруховича: за другу половину 90-х та початок 2000-х років в Україні підросли автентичні Ильки Варцабичі, Ярчики Волшебники, покоління юної Колі та «Королівської крільчихи». Всі вони – питомі українські образи, уможливлені незалежністю, несхожі на запозичених з інших часів та країн Малафєїв, Докторів та Карлів-Йозефів. Читачу впадає у вічі підкреслена несумісність типів, приналежних до різних епох: наприклад, «спрофанованого так званою вищою школою варіанта обмеженого кар’єриста-цербера, погонича студентів і – чого вже там? – безнадійного хабарника» і «того класичного – віденсько-варшавський стиль – професора в третій ґенерації, знавця мертвих мов і міжвоєнних анекдотів, пов’язаного швидше за все з якимось католицьким навчальним закладом або таємним науковим товариством». Ареною ж для зіткнення цих типів є міфологізований карпатський топос – полонина Дзиндзул, полігон для центральноєвропейської історії з його «мертвим індастріалом» і контрабандно-хоррорним «трансильванським» духом, що відповідає народній концепції «проклятого», «недоброго» місця. На жаль, автор не до кінця опановує це складнюще смислове навантаження місця подій і не пропонує цілісної інтерпретації цього топосу, обмежуючись хронологією подій на полонині та описом кімнати, захаращеної сувенірами різних культур («увесь музей гуцульського мистецтва вкупі з косівським базаром»), які знов-таки несуть багатющі конотації, але яким дещо бракує узагальнення та художньої трансформації. Чи є ці контрастні культури згубними одна для одної, чи веде їхнє штучне змішування до взаємного знищення, чи, навпаки, сучасність зуміла сплавити їх у нову оригінальну єдність? Авторський голос торкається цього питання зокрема на рівні ностальгії за певним цивілізаційним типом (див. посилання на Б. Грабала на початку книги). Носій цього типу Карл-Йозеф, з одного боку, захоплюється новочасною українською культурною сумішшю, а з іншого – гине на тлі типового (хоч і карикатурно зачорненого) українського культурного ландшафту. За збігом обставин, найщасливішим у кінці книги виявляється подружжя Пепа-Воронич, яке поєднало спадок кількох культур і, зрештою, виглядає найорганічніше на тлі сучасності.

Другим після Карпат важливим топосом роману є Львів, майже по-кундерівськи визначений як «середохрестя загубленої Європи», зображений широко й діахронічно. По цей бік часового відрізку – Львів пострадянський, «пропахлі запустінням, холодом, пліснявою і безконечним фіктивним ремонтом леґендарні приміщення готелю «Жорж», «криклива й порожня музика», «якісь безецні фізіономії, потилиці й зади», «трагікомічний антураж», «цинічна безвихідь». Це місто-тло. По той бік – Львів 20-30-х років, уже не тло, а дійова особа, «місто поліційних духових оркестрів, провінційних публічних зібрань, народних кав’ярень і суспільних чайних», місто богемне й робітниче, пожвавлене гуркотом залізниці та деренчанням фортеп’ян у кублах. Це Львів Богдана-Ігоря Антонича, дещо несподіваного, але чи не найдорожчого авторові героя «Дванадцяти обручів». Йому присвячено відступи у формі лекції професора-філолога та вставної оповіді-біографії. Добре обізнаний із фактами життя й творчості поета, автор витворює міф Антонича для художніх потреб власної книги. Він уписує того в зачарований мікрокосм, де вже живуть головні герої, і робить дух Антонича рушієм подій реального світу (листи юної Колі «зниклому другові», образ «весни розспіваного князя» в рекламному кліпі). Автор навіть пропонує власну версію розв’язки міфу: Антонич продовжує жити після власної смерті (до речі, вельми контроверсійної) в двох утіленнях – фізичному (старезний професор Доктор) та духовному (навіки двадцятисемирічний). Думається, роль Антонича в книзі – узагальнити та репрезентувати, з одного боку, заселену міфами «лемківську» Україну, стихійне «зелене», на тлі якого розгортається головна сюжетна лінія (воно ж наприкінці поглинає «зайду» – Карла-Йозефа) а з іншого боку – дух бунтівливого урбанізму, втраченого різноликого Львова, який за багато років по смерті поета проходить через переосмислення на рівні новітньої культури (у фотоподорожах того-таки Карла-Йозефа чи в кліпі «Старий Антонич»).

Оскільки більшість образів, про які йдеться вище, вже частково опрацьовувались самим Андруховичем у раніших творах, він розкриває їх практично вичерпно – аж до меж, означених його власним методом. Не дивно, що наступна його книга – «Таємниця» – написана у формі спогадів та коментарів, але не є новим етапом у творчій кар’єрі письменника. У «Дванадцяти обручах» він іще може переосмислити накопичений культурний капітал. У «Таємниці» звичний ресурс виснажено, а нового ще не відкрито, тому автор не пропонує жодного самоцінного продукту, а «пережовує» вже написане у рамках звичайного письменницького самомилування. Тому «Дванадцять обручів» певним чином є підсумком цілої лінії в творчості Андруховича. Перерісши вік Артура Пепи, він має перед собою новий челендж – написати-таки отой «зовсім інший роман».

Автор: Ольга Вох
Джерело: http://sumno.com/literature-review/andruhovych-vs-artur-pepa-na-shlyahu-do-zovsim-ins/