in думки, критика

Андрухович vs Артур Пепа: На шляху до «зовсім іншого роману»

Моє перше враження від цієї книги – нарешті затребуваний, медіатизований, зрілий і не раз уславлений (ба навіть «канонізований») український письменник узявся за універсальне, не обмежене віковими чи «тусівковими» рамками полотно з українського життя 2000-х років. Якщо в перших романах Юрія Андруховича герої апелювали до вигаданих королів на чужій землі («Московіада»), демонстративно тікали від конкретності на бучних ушануваннях абстрактного Духу («Рекреації») або просто від’їжджали до карнавальної Венеції («Перверзія»), то в «Дванадцяти обручах», здавалось би, письменник устромив своє перо в самісінький нервовий центр нашого з вами тут-і-зараз – ось вона, саме ЦЯ Україна в саме ЦЮ добу, до болю знайома і до болю незахищена в своїй «олігофренічній безпорадності». Ця Україна має цілий набір ознак посткомунізму і вічні запитання на устах: звідки ми, хто ми і куди йдемо?

Відповідь на ці запитання буде іншою, ніж у «класичного» Андруховича початку 90-х. Адже його герої вже досягли першої поставленої мети – «дотягнути до станції Київ» (див. останній абзац «Московіади»). І один із челенджів для письменника, що береться писати про аномічне українське суспільство з його посттоталітарним браком орієнтирів, полягає в тому, щоб дати героям нову мету, до якої прагнути. Для когось ця мета – написати «зовсім інший роман», в якому була б «можливість міфу й поезії», змога «колажувати час, а з ним і простір, перевернути гори й безодні» (Артур Пепа); для когось іншого – розгадати значення символічних дванадцяти обручів (Коля), а для третього – отримати жадану шенґенську візу (Ліля та Марлена)…

Щоб відповісти на запитання, поставлені новим часом, письменник послуговується постмодерним методом, удаючись до мистецького аналізу минулих історичних діб. Андруховича завжди цікавили історичні передумови сучасності, і цей твір – спроба систематизувати нашарування кількох історичних епох і логічно завершити мандри автора в часі. Після аналізу барокової та австро-угорської спадщин у «Рекреаціях», після вичерпної характеристики радянської культури в «Московіаді», «Дванадцять обручів» є антологією типів, давно визрілих (у попередніх прозових творах автора – зокрема в есеїстиці), але художня обробка яких остаточно завершується тільки в цій книзі. Відповідно, постмодерні прийоми ремінісценції та (само)цитування залишаються улюбленими в Андруховича: «якась непрохана авторка жіночих романів зміїно вигулькнула тут», «перепрошую, це з мене раптом поперли «Рекреації». Автор дуже вправно будує на давно закладеному фундаменті цілковито новий культурний об’єкт: «таким чином, пишемо ще раз і спочатку (курсив мій – О. В.)». Він висловлює тут письменницьке бажання написати нову історію, новим голосом задокументувати сучасні події та ідеї.

Отже, образи «Дванадцяти обручів» – це нашарування кількох культурних пластів: габсбурзького (початку 20-го сторіччя), польського (Друга Річ Посполита), радянського та пострадянського. Останній є новим для великих прозових форм у творчості Андруховича: за другу половину 90-х та початок 2000-х років в Україні підросли автентичні Ильки Варцабичі, Ярчики Волшебники, покоління юної Колі та «Королівської крільчихи». Всі вони – питомі українські образи, уможливлені незалежністю, несхожі на запозичених з інших часів та країн Малафєїв, Докторів та Карлів-Йозефів. Читачу впадає у вічі підкреслена несумісність типів, приналежних до різних епох: наприклад, «спрофанованого так званою вищою школою варіанта обмеженого кар’єриста-цербера, погонича студентів і – чого вже там? – безнадійного хабарника» і «того класичного – віденсько-варшавський стиль – професора в третій ґенерації, знавця мертвих мов і міжвоєнних анекдотів, пов’язаного швидше за все з якимось католицьким навчальним закладом або таємним науковим товариством». Ареною ж для зіткнення цих типів є міфологізований карпатський топос – полонина Дзиндзул, полігон для центральноєвропейської історії з його «мертвим індастріалом» і контрабандно-хоррорним «трансильванським» духом, що відповідає народній концепції «проклятого», «недоброго» місця. На жаль, автор не до кінця опановує це складнюще смислове навантаження місця подій і не пропонує цілісної інтерпретації цього топосу, обмежуючись хронологією подій на полонині та описом кімнати, захаращеної сувенірами різних культур («увесь музей гуцульського мистецтва вкупі з косівським базаром»), які знов-таки несуть багатющі конотації, але яким дещо бракує узагальнення та художньої трансформації. Чи є ці контрастні культури згубними одна для одної, чи веде їхнє штучне змішування до взаємного знищення, чи, навпаки, сучасність зуміла сплавити їх у нову оригінальну єдність? Авторський голос торкається цього питання зокрема на рівні ностальгії за певним цивілізаційним типом (див. посилання на Б. Грабала на початку книги). Носій цього типу Карл-Йозеф, з одного боку, захоплюється новочасною українською культурною сумішшю, а з іншого – гине на тлі типового (хоч і карикатурно зачорненого) українського культурного ландшафту. За збігом обставин, найщасливішим у кінці книги виявляється подружжя Пепа-Воронич, яке поєднало спадок кількох культур і, зрештою, виглядає найорганічніше на тлі сучасності.

Другим після Карпат важливим топосом роману є Львів, майже по-кундерівськи визначений як «середохрестя загубленої Європи», зображений широко й діахронічно. По цей бік часового відрізку – Львів пострадянський, «пропахлі запустінням, холодом, пліснявою і безконечним фіктивним ремонтом леґендарні приміщення готелю «Жорж», «криклива й порожня музика», «якісь безецні фізіономії, потилиці й зади», «трагікомічний антураж», «цинічна безвихідь». Це місто-тло. По той бік – Львів 20-30-х років, уже не тло, а дійова особа, «місто поліційних духових оркестрів, провінційних публічних зібрань, народних кав’ярень і суспільних чайних», місто богемне й робітниче, пожвавлене гуркотом залізниці та деренчанням фортеп’ян у кублах. Це Львів Богдана-Ігоря Антонича, дещо несподіваного, але чи не найдорожчого авторові героя «Дванадцяти обручів». Йому присвячено відступи у формі лекції професора-філолога та вставної оповіді-біографії. Добре обізнаний із фактами життя й творчості поета, автор витворює міф Антонича для художніх потреб власної книги. Він уписує того в зачарований мікрокосм, де вже живуть головні герої, і робить дух Антонича рушієм подій реального світу (листи юної Колі «зниклому другові», образ «весни розспіваного князя» в рекламному кліпі). Автор навіть пропонує власну версію розв’язки міфу: Антонич продовжує жити після власної смерті (до речі, вельми контроверсійної) в двох утіленнях – фізичному (старезний професор Доктор) та духовному (навіки двадцятисемирічний). Думається, роль Антонича в книзі – узагальнити та репрезентувати, з одного боку, заселену міфами «лемківську» Україну, стихійне «зелене», на тлі якого розгортається головна сюжетна лінія (воно ж наприкінці поглинає «зайду» – Карла-Йозефа) а з іншого боку – дух бунтівливого урбанізму, втраченого різноликого Львова, який за багато років по смерті поета проходить через переосмислення на рівні новітньої культури (у фотоподорожах того-таки Карла-Йозефа чи в кліпі «Старий Антонич»).

Оскільки більшість образів, про які йдеться вище, вже частково опрацьовувались самим Андруховичем у раніших творах, він розкриває їх практично вичерпно – аж до меж, означених його власним методом. Не дивно, що наступна його книга – «Таємниця» – написана у формі спогадів та коментарів, але не є новим етапом у творчій кар’єрі письменника. У «Дванадцяти обручах» він іще може переосмислити накопичений культурний капітал. У «Таємниці» звичний ресурс виснажено, а нового ще не відкрито, тому автор не пропонує жодного самоцінного продукту, а «пережовує» вже написане у рамках звичайного письменницького самомилування. Тому «Дванадцять обручів» певним чином є підсумком цілої лінії в творчості Андруховича. Перерісши вік Артура Пепи, він має перед собою новий челендж – написати-таки отой «зовсім інший роман».

Автор: Ольга Вох
Джерело: http://sumno.com/literature-review/andruhovych-vs-artur-pepa-na-shlyahu-do-zovsim-ins/

Написати відгук

Comment

  1. Я певний час шукала аналізу, думок критиків стосовно “12 обручів”. Ця стаття може бути мені дуже корисною, тому маю дві просьби.-запитання:
    1. чи можна на неї посилатися;
    2. чи можна знати автора і місце її публікації.

  2. перепрошуємо, дійсно забули вказати джерело. тепер виправлено.
    думаю, що варто посилатися на оригінальне джерело, адже тут лише передрук.

    дякуємо і бажаємо успіхів!
    залюбки опублікуємо Ваше дослідження стосовно творчості ЮА на цьому сайті. якщо Ви володієте медіа матеріалами про ЮА – буде раді опублікувати їх також.

  3. Це перший прочитаний мною роман Андруховича (швидше за все, не останній) та перший відгук на художній твір, на який я зважився (досі писав рецензії чи відгуки тільки на наукові праці). І оскільки пишу, то це є свідченням того, що роман зачепив якісь струни в серці (чи, радше, якісь зони в лобовій частці головного мозку), які не дозволяють звільнитися від нав’язливої ідеї написати відгук.
    Роман Юрія Андруховича “Дванадцять обручів” має явні та відзначені критиками (автор отримав Літературну премію Центральної Європи Angelus за цей твір) сильні сторони, зокрема:
    1) захопливий та напружений сюжет;
    2) майстерне володіння словом;
    3) здатність занурити читача в атмосферу оповіді;
    4) наявність потужного філософського підтексту;
    5) сильний “після смак”, коли герої та події продовжують тривожити читача та спонукати до роздумів ще довгий час після перегортання останньої сторінки.
    В той же час, багато моментів в романі відверто не сподобалися:
    1) автор ставиться практично до усіх своїх героїв з відвертою зневагою чи навіть відразою. Попри варту похвали демонстрацію Андруховичем свого глибокого знання усіх куточків людської душі (чомусь, в першу чергу, темних), таке зображення героїв створює загалом гнітючу, задушливу атмосферу та залишає важкий осад в пам’яті;
    2) практично весь гумор в романі – або чорний, або це репліки чи вчинки п’яного Артура Пепи;
    3) хоча весь роман – художня вигадка, в багатьох моментах чітко можна побачити реальні місця, події, історичні персонажі. Тому виглядає дуже дивним й недоречним той факт, що автор очорнює та спотворює ті моменти, які є цікавими і прикрасили б роман і без вигадок автора. Так, наприклад, в романі прототипом директора метеостанції на полонині Дзиндзул є, очевидно, директор обсерваторії на горі Піп Іван – українець, виходець з села Микуличин, магістр географії та метеорології, чия діяльність потребує дослідження (та вигадування не вимагає роботи в архівах). Також надзвичайно цікавою і не потребуючою зайвих домислів є історія гуцульського театру з Краснопілля (в романі – з Чортополя, і вже сама ця зміна назви вказує на темну сутність твору), ідея написати роман про який переслідувала Артура Пепу. Альтернативна біографія поета Богдана-Ігоря Антонича прикрасила роман тільки якщо під “прикрашанням” вважати додавання в роман трагізму та нещастя. Також введення в роман особи директора спортивної школи Малафєя виглядає незрозумілою спробою вилити на читача додаткову порцію негативу;
    4) з огляду на те, що оглянувся на своє минуле не Карл-Йозеф Цумбруннен (міфологічний Орфей), а його кохана Рома Воронич (міфологічна Еврідіка, яка, крім того, не дуже й хотіла покидати пекло-Україну), нелогічно та необґрунтовано виглядає його смерть (до того ж описана в деталях на кількох сторінках). З огляду на цей факт не такою вже і вдалою виглядає спроба Андруховича переповісти легенду про Орфея та Еврідіку на новий лад.
    5) також не надто вдало описана історія кохання (чи просто статевого акту) між Коломеєю Воронич та Антоничем – те, що втрата цноти Коломеєю сприятиме безсмертю поета, автор доводить надто непереконливо.
    Загалом роман “Дванадцять обручів” не можна рекомендувати тим, хто очікує від читання позитивних емоцій. Те, над чим він заставляє задуматися, не додає оптимізму та не пробуджує світлі сторони душі.

  4. Після прочитання “Зими в Тисмениці” Олега Лишеги, “Острова Сильвестра” Володимира Лиса та, особливо, після “Воццека” Юрія Іздрика зрозумів, що той раціональний підхід, який я застосував при аналізі “Дванадцяти обручів” Юрія Андруховича в рецензії від 8 січня 2014 року, до цього твору (та й до багатьох інших) зовсім не підходить.
    Хочеться вибачитися перед Автором за поверхневість та прямолінійність тієї моєї рецензії та подякувати за майстерність та здатність пробудити мислення. Спасибі.