Представляти цього відомого сучасного українського письменника немає жодної потреби. Ім’я Юрія Андруховича широко відоме не лише на теренах нашої країни, а й за кордоном. Не бажаючи стояти на місці він спробував себе у новій, досить незвичній роботі – мелодекламатора. Нещодавно у етно-джаз клубі «Лялька» Андрухович презентував свій спільний альбом разом з польським музичним гуртом «Карбідо» під назвою «Самогон». Протягом вечора глядачі насолоджувалися чарівними ритмами під читання віршів поета. Наразі існує лише польськомовна версія «Самогону», але, як запевнив пан Юрій, уже цього року вийде і україномовний аналог. Про цей проект, творчу паузу, останню книгу і інші цікавинки розпитував наш кореспондент у патріарха українського постмодерну.

— Як зародилася ваша співпраця із гуртом «Карбідо»?

— У польському містечку Вроцлав щороку проходить фестиваль поезії «Порт Вроцлав» на який запрошують кілька десятків поетів. У 2005 році спеціальним гостем фестивалю була Україні і я був в числі запрошених. Цікавим на фесті є те, що усі поетичні читання відбуваються під музичний супровід. Цього року музичний супровід якраз забезпечував гурт «Карбідо». Насправді, йдеться про просту форму яка не вимагає ніякої підготовки і репетицій. Музиканти просто повинні ознайомитися з текстами поетів і вигадати для них якесь далеке, глибоке і тихе музичне тло. В моєму випадку музиканти не встигли ознайомитися з моїми віршами. А переповідати про що той чи інший вірш було, мабуть, нереально і зайве. Тому ми вирішили повністю імпровізувати. Таким чином ми виконали 4 чи 5 віршів. Коли в кінці вечора ми розпрощалися вже близькими друзями виникла мрія записати спільний диск. А вже рівно через рік за сприяння директора цього фестивалю у Вроцлаві вийшов наш «Самогон».

— Чому альбом називається «Самогон», адже про горілку у ньому співається лише в одній композиції?

— Цю назву запропонував я. Справа в тому, що слово «карбід» викликає у мене певні асоціації. Коли я був солдатом радянської армії і служив на Вінничині, то вживав самогонку, яка робилася на карбіді. Його додають для міцності і здешевлення процесу. Безумовно, наслідки вживання такої самогонки можуть бути найжахливішими, фатальними і катастрофічними. Але якось Бог милував і ми всі вижили після цих вживань. З тих пір, коли чую слово «карбід» в мене починають працювати смакові чи радше анти смакові рецептори. У кожному разі, музикантам ця назва сподобалася, бо вони прочитали її як метафору – створене власними руками і для домашнього вжитку.

— На концертах вас часто частують цим напоєм?

— Ні. Сьогодні дали уже сьомий концерт, але ще жодна добра душа не принесла нам самогону і не почастувала ним (сміється). Напевно, самі повинні цим займатися. В мене є один знайомий з маленького закарпатського села. Там він щороку проводить фестиваль самогону і хоче нас туди запросити. Думаю, це було б досить симпатично.

— А коли востаннє вживали самогон?

— Це було у вересні після Форуму книговидавців. Я мав виступи в Дрогобичі і мешкав біля цього міста в одному готелі. Його власник робить власну калганівку – самогонку настояну на корені калгану міцністю 70 градусів. Можу пишатися тим, що її для мене відкрив ректор Дрогобицького університету з яким ми відзначали ці виступи.

— Чи не буде співпраця з «Карбідо» початком вашої музичної кар’єри?

— Ні, це буде якось ні в тин, ні в ворота. Я дуже полюбив цю справу і хотів би ще з якимись іншими музикантами продовжити її, але ніколи в житті не переключуся на це таким чином, щоб називати себе ще й співаком. Атракційність такого заходу полягає у тому, що письменник робить щось спільне з музикантами. Якщо він перестане бути письменником і захоче назавжди залишитися в музиці, то це буде провально.

— Не плануєте створити поетично-музичний проект накштал проекту Юрія Покальчука «Вогні великого міста»?

— Поживемо – побачимо. Поки що у мене не було такого в планах.

— Самі вмієте грати на якомусь музичному інструменті?

— Я так і не навчився грати на жодному. Чесно, мені і самому не дуже хотілося ходити до музичної школи. На щастя, батьки не запроторили мене до неї, бо й так протестував би. Потім, в підлітковому віці, у мене з’явилося захоплення музикою. Це був не надто поширений і заборонений західний рок. Паралельно з цим виникло бажання навчитися грі на гітарі. Та було вже пізно і нікому вчити. Тому, думаю, якби мені був даний шанс стати музикантом, я б його використав.

Цього року був анекдотичний випадок. Моя приятелька і організаторка фестивалю органної музики “Діапазон” Ірина Цайц попросила мене вивчити і зіграти на відкритті фестивалю вступну фразу Баха “Токати і фуги”. Я два тижні вчив її на фортепіано. На відкритті з бідою зумів її зіграти. Хоча, не з першого разу. За цих два тижні підготовки довів фразу до повного автоматизму і думав, що зможу зіграти її навіть з заплющеними очима. Але, щойно вийшов на сцену, відчув, що жоден палець мене не слухається (усміхається). Це мене наштовхнуло на думку, що на цьому світі залишилися так нікомуі незнаними якісь потенційно геніальні виконавці. Вони просто ніколи не змогли подолати страху сцени і публіки.

— Після виходу вашої останньої книжки «Таємниця» ви сказали, що берете творчу паузу. Доки вона триватиме?

— Вона уже зрушилася і, можливо, завершується. Говорячи спортивною мовою я зараз здійснюю розминку. Нічого свого не пишу, але займаюся перекладом. Це ще протриває кілька місяців, доки завершу перекладацьку роботу, і, можливо, на той час визріє задум написання чогось власного.

— А що перекладаєте?

— Сім років тому я уже переклав для Молодого театру у Києві шекспірівського «Гамлета». Повністю текст був опублікований лише одного разу в журналі «Четвер». Але мені б дуже хотілося бачити його книжкою. В неї вирішив також додати ще одну п’єсу Шекспіра «Ромео і Джульєтта» над якою, власне, зараз і працюю. Це два шекспірівські блокбастери до яких найчастіше звертаються. Книжку із цими творами плануємо видати разом з Іваном Малковичем у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».

— Ваша «Таємниця» і книжка «Сьомга» Софії Андрухович претендували на звання «Книга року Бі-Бі-Сі». Проте, лише книжка вашої дочки потрапила до п’ятірки фіналістів…

— Я сам попросив щоб «Таємницю» зняли з розгляду. Про те, щоб моїх книг не виставляли на конкурси прошу щороку. Складається так, що на попередньому етапі мої книжки набирають чи не найбільше голосів від читачів. Але жодне журі в наші країні не дасть мені першого місця. А друге чи третє рівнозначне для мене нічому. Тому тверезо оцінюючи цей факт я прошу ще на попередній стадії не розглядати моїх книг. Цього року моя книжка якось туди потрапила, але пронесло (усміхається).

— Багато хто визнав «Таємницю» вашою найслабшою роботою. Самі вважаєте її такою?

— Ні. Просто є така категорія людей, яка про кожен мій новий твір каже, що він найслабший. От і все.

— Ви забобонна людина?

— Так. Зважаю на забобони присутні в моїх реакціях і вчинках.

Автор: Павло Паламарчук, 3 лютого 2008 14:39:14
Джерело: http://h.ua/story/81389/