Чому автор вирішив назвати жанр цього твору “замість роману”, читач здогадається з перших сторінок.

І не тому, що повірить (чи не повірить, були й такі) авторському поясненню, ніби текст насправді – ніякий не роман, а просто розшифрування багатоденного інтерв’ю Андруховича німецькому журналістові. Журналіст планував опублікувати записи після смерті письменника, але передчасно загинув сам, тож довелося перекладати наговорене з іноземної мови на рідну. Отже, виправдано уривково-мемуарну форму твору, але публіцистичною є і манера розповіді, свідомо неохайної, стилізованої під розмовне мовлення, свідомо позбавленої будь-яких ознак “літературності”. Навіть деякі імена тих, про кого йдеться, не змінено. Такий підхід до тексту є принципово новим не лише в сучасній українській літературі – вона перебуває в такому зародковому стані, що здивувати її новаторством жанрів не складно, – а й для самого Андруховича, раніше підкреселено виваженого і віртуозного стиліста, майстра поєднувати фантасмагоричні та сюрреалістичні пласти своєї прози з реальними, а піднесено-романтичні – з іронічними та відверто “стьобними” в найліпших традиціях постмодернізму. Ця книжка стане особливо цінною для дослідників творчості письменника, адже трактувати творчість завжди легше, детально знаючи біографію, а максимальна відвертість автора “Таємниці” дає таку змогу. Цікавим є і прочитання твору як документа епохи, деталі якої, попри невелику часову віддаленість, уже починають здаватися малореальними. Незмінною залишається легкість стилю автора та майстерність оповідача, якому вигадувати не потрібно – дійсність ефектніша за будь-яку вигадку. Ось, наприклад, як виглядали ще зовсім недавно промоційні тури українських письменників за кордоном:

“Перша з ночей минула в потязі між Мюнхеном і Прагою загалом безподієво – якщо не рахувати пари хамуватих чеських прикордонників, котрі наполягали, щоб я вивернув кишені і показав їм усю свою готівку. Мабуть, вони припускали, що я прориваюся до Праги виключно з однією метою: аби померти з голоду під мостом. Крім того, звертаючись до мене, вони вперто не хотіли змінювати ламану російську на ламану німецьку. Зрештою, ми розійшлися без взаємних претензій. Уся моя готівка зберігалась у внутрішній кишені чорної джинсової куртки – трохи більше ніж 300 марок, гонорар, отриманий за читання в резиденції якогось дещо скупого рицарського ордену. Я змушений був помахати кількома банкнотами перед їхніми чутливими носами – і чеські прикордонники, Пепік та Пепік, відчепилися.

Після цього був день у Празі, прогулянки Кампою – здається, з Мурашком, намагання дістати квиток напряму до Львова і провал цих намагань. Пізно ввечері я ледве встиг добігти до того самого нічного кошицького і крізь двері, що саме автоматично зачинялися, пропхатися у вагон. Я вдихнув носом вагонний дух – так, здається, це був він, той самий, наш – от тільки цього разу я ще й мусив уранці пересідати на словацькій станції Кисак. Я подумав: тільки б її не проспати і не заїхати до Кошиць. Чогось не пам’ятаю, щоб ми з Міськом пересідали там улітку. Швидше за все, то був таки інший потяг. Але дуже подібний до свого попередника – так само довгий і тягучий, так само просяклий пивом і димом, так само спочатку чеський, а потім словацький.

Відмінність полягала у тому, що тоді в нього досідали мовчазні робітники, а зараз – крикливі. Себто не так робітники, як заробітчани – закарпатські. Отже, проспати станцію Кисак у мене загалом не було змоги, проспати я просто не міг. Час від часу вони завалювали в моє купе, щоб у ньому як слід накуритися. Тобто пиячили вони у своєму, а курити приходили до мого, культурнєйші люді. Залишається здогадуватися, чому вони вибрали саме моє купе. Невже я виглядав аж так самотньо? Хтось із них інколи зиркав у мій бік, але жодного разу не заговорював. Припускаю, що я видавався їм мудаком-чехом, котрий усе одно не в’їде в їхні розмови. Тому ці розмови були цілком довірливі. Скажімо, один похвалявся своїми крадіжками по супермаркетах – шматок мила, бляшанка сардин, складаний ножик, так собі, всякий дріб’язок, среднеевропейская дребедень, але він і цим пишався. На це їхня подруга, не по літах захрипла і впевнена бікса, зауважувала, щоб він поводився з цим обережніше, мовляв, у багатьох супермаркетах товари вже під електронним захистом, заловлять і тапочки. На що той її заспокоїв, що він у своєму не промишляє, тільки по інших районах – так, ніби йшлося про це. На перекури вони завжди завалювалися чомусь утрьох – двоє дядьків і ця тьола. При цьому дядьки були щоразу інші, а тьола завжди та сама, ще два-три роки тому вона могла зійти за так звану танцівницю, не знаю. Зрозуміло, що всім дядькам її дуже сильно хотілося, мені, зрештою, теж – вона була з тих, на яких відразу встає. Отже, вони весь час намагались якось за неї потриматися, провести по ній рукою чи принаймні торкнутися. Вона дедалі хрипкіше, гасячи нервово недокурки, вимовляла своє лишіть, але час до часу виходила з котримсь із них до туалету. Я уявляв собі, як там, усередині, він запускає свої шкарубкі мозолясті долоні їй під шкірянку, як розщіпає на ній ґудзики і дихає їй у вухо, як вона тим часом опускає накривку унітазу і садовить його на неї, владно поклавши руки йому на плечі, як він слухняно сідає, тобто сповзає вниз, обхопивши руками колону її тіла і при цьому стягуючи з її стегон зайвий декор, що дає їй змогу сісти на нього, як він відразу входить у її слизькувату теплу щілину, як усе це відбувається – протягом хвилини, не довше, як вони потім ледь не одночасно скрикують, а тоді по черзі підводяться і, защіпаючи на собі одяг, намагаються не дивитися одне на одного. Так повторялося разів шість або сім, з невеликими перервами, випиванням в одному купе і перекурами в іншому – вона щоразу йшла до вагонного туалету з кимось наступним. Вистачало лише простягнути руку і взяти”.

Автор: Наталка Сняданко
Джерело: http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2007/12/19/28400/