Минулого року в Україні з’явилися відразу два “підсумкові” видання одного з найвідоміших сучасних письменників. Вибрана есеїстика 1999-2005 років написання, видана в Києві, та повне зібрання творів, яке побачило світ в івано-франківській “Лілеї-НВ”.

Настрій підбиття результатів, переосмислення цінностей і власного писання присутній у багатьох есеях, а найбільш яскраво, мабуть, у “What Language Are You From: український письменник поміж спокусами тимчасовості”:

“Я наділений страшенно довгим і складним для прочитання прізвищем, яке, до того ж, кожною з європейських мов пишеться інакше. Я не володію жодною зі світових мов настільки, щоб вільно в ній розкошувати або принаймні написати любовний роман на сотню сторінок машинопису. Я не можу перестати бути собою, хоч як кортіло б мені бути інакшим – блискучим, легковажним, космополітичним.

Я живу в країні, яка нікуди мене від себе не відпустить – вона вчепилася в поли мого плаща своїми спазматичними суглобами, готова роздерти мене на шматки з великої своєї любові. Я мушу відповідати їй взаємністю – любити це особливе горілчане тепло, це примарне світло, цих людей, що не хочуть вірити жодному моєму слову, і цих, яким начхати на всі мої слова, бути свідком того, як слова взагалі перестають що-небудь означати, занурюватися все глибше у песимізм, любити цей коматозний стан, це відчуття трясовини, звідки нізащо не вибратися, любити свою останню територію, на якій мене поки що неможливо вполювати. Отже, поки вона, моя країна, не вчепилася мені тріумфально в горло, я так чи так приречений вимовляти свої тимчасові слова. Вся ця любов, щиро кажучи, є формою ненависті. А ненависть – формою любові. Але в нас цим нікого не здивуєш: усе так близько.

Я ховаюся в мову, як у політичний притулок. Він мало нагадує вежу, а надто зі слонової кості – це радше недобудована хистка халабуда, отже, не їй мене захищати, а навпаки. Все, що я можу видобути на її захист, це її ж таки власні ресурси, а моя справа – віднаходити їх у ній самій і шматочок за шматочком видовжувати їй майбутнє. Гадаю, що маючи одне одного, ми ще трохи протримаємося.

Мені залишається залишатися собою і думати про те, аби писати добре. Цьому немає жодного виправдання – ніяка вічність, швидше за все, нічого не зауважить. Ідеться, як завжди і всюди, про те саме: про адекватність твоїх зусиль твоїм спокусам”.

Есеї, вперше зібрані під однією обкладинкою, переважно добре відомі українському читачеві з публікацій у періодиці. Частина цих текстів уперше побачила світ у перекладах, а лише потім була опублікована українською. Останнє для сучасної вітчизняної літератури – явище не нове. Книга складається з трьох розділів: “Підсвідоме”, “Геопоетика” та “Справжні історії однієї Європи” і має надзвичайно широкий тематичний спектр – від політологічної та соціокритичної аналітики до ліричних розмірковувань над випадково побаченими графіті. Чимало тут і серйозних літературознавчих досліджень: від роздумів над Шевченком до спроби абетки за Готфрідом Бенном. Багато текстів стали настільки знайомими, причому так давно, що виникає змога їхнього оновленого прочитання. Як ось, наприклад, “Мала інтимна урбаністика” чи Shevchenko is OK, із поновним розкошуванням призабутими деталями. Частина ще достатньо добре збереглася в пам’яті. Але насамперед ця збірка важлива як одна з перших спроб видання вибраної газетної періодики відомого автора, такої традиції в Україні наразі практично не існує, як майже не існує цікавої авторської публіцистики. Будемо сподіватися, що “Диявол ховається у сирі” Андруховича та збірка газетних есеїв “Порт Франківськ” Тараса Прохаська, які вийшли майже одночасно, стануть першими, а не випадковими.

Середа, 25 квітня, 2007 року, № 71 (141)

Львівська газета

Джерело: