Письменник Юрій Андрухович про власне бачення майбутнього нинішньої цивілізації, підкошеної економічною кризою, свою нову книгу, кінець епохи постмодернізму в літературі, а також українську і німецьку політику.

DW: Юрію, Ваша нова книга – це збірка есеїв про 111 міст світу. Про які міста писали найперше?

Ю.А.: Коли я ще не мав чіткого бачення, що писатиму цю книгу, в мене вже були тексти про Берлін і Київ. Власне, вони увійдуть до цієї книги як складові частини більших текстів. Найпершим був київський есей, написаний ще наприкінці 90-х років. Загалом у цій книзі магістральні міста – це Берлін, Київ, Москва і, мабуть, трохи менше Варшава.

DW: Місто може радикально змінити людину – або дати новий життєвий поштовх, або навпаки морально знищити. Що для Вас місто і які міста вплинули на Вас найбільше?

Ю.А.: Я не знаю іншого способу життя, окрім міського. Тому місто і світ – це для мене тотожні речі. Визначальні міста в моєму житті – це не ті, в яких я бував, а в яких мешкав, де в тебе з’являється певна адреса і ти туди повертаєшся. Найважливішим у юнацькі роки був Львів. Бо це місто, в якому проходиш всі життєві ініціації – перші дотики, перші пригоди, перші жахливі життєві катастрофи, перші неймовірні перемоги. Це місто довший час залишалося замінником тих міст, про які мріялося і які не було можливості відвідувати в силу державного кордону. Оскільки ми не могли собі просто так поїхати до Праги, Будапешта чи Відня, ми створювали собі культ Львова: «Львів – європейське місто». Він і насправді намагався таким бути, але не був.

DW: Подейкують, що епоха постмодернізму в літературі вже добігає кінця. Чи не втомилися, на Вашу думку, люди від експериментів у літературі?

Ю.А.: Я думаю, що ці експерименти вже практично відсутні. Можу судити за наймолодшим поколінням нашої літератури. На мій погляд, там замало ігрового начала. Там уже потяг до переповідання свого автентичного життя. Стихія великого міста з наркотично-алкогольними спокусами. Безумовно, це, як правило, дуже тісно пов’язано з поняттям моди, а не стилю й напряму. Та це першопоштовх до їхнього виникнення.

DW: Чи багато нових імен в українській літературі стають відомими читачам із Західної Європи?

Ю.А.: Треба весь час пам’ятати про те, що практично в жодній з західноєвропейських країн майже не існує перекладачів, які здатні якісно перекладати з української мови. Найкраща ситуація в німецькомовних країнах. Але й тут ідеться про 4-5 осіб. Та коли ми візьмемо сусідню Францію, то там це 2-3 людини. Тому величезний масив літератури, який заслуговує бути виданим і був би цікавим європейському читачеві, поки що залишається нездійсненим потенціалом.

DW: У чому ж проблема?

Ю.А.: Тут мали би бути кроки з боку української держави: заснування низки стипендій для іноземців, запрошення їх в Україну на триваліші строки. У нас ніде немає культурних центрів. Можна брати приклад з Польщі, яка заснувала багато таких осередків по всій Європі. Це чудові території, на яких представлена сучасна польська культура, де вона може заявляти про себе в найрізноманітніший спосіб: концерти, читання, фільми. У нас таке на державному рівні було відкрито тільки в Москві.

DW: Вас часто називають будівником «культурного містка» між Україною і Європою. Що змінюється останнім часом у сприйнятті європейцями України?

Ю.А.: Оскільки ситуація була такою, що гірше не буває, вона може змінюватися лише на краще. Але вона змінюється не так швидко, як того б хотілося. За це велику відповідальність несе наша влада, яка не розуміє ефективності культурних зв’язків, контактів, культурної експансії й узагалі активності. У нас був дуже непоганий шанс стати головною країною, запрошеною на Франкфуртський книжковий ярмарок. Це мало б бути 2008 року. Але Україна цей шанс «успішно» проґавила. Це передусім проблема крайньої некомпетентності наших урядників, їхньої нездатності мислити по-сучасному, спілкуватися іноземними мовами. Це дрімуча справа. Залишаються зусилля одиниць. Я не хочу сказати, що я звалив на себе ношу. Я це роблю тому, що мені це подобається. Подобається розповідати про те, що в нас діється, а не тільки про те, що я пишу.

DW: Колись Ви сказали, що якби не кордони, зміни в свідомості українців могли б бути колосальними. У тому числі й у плані матеріального добробуту…

Ю.А.: В ізоляції економічне диво теж неможливо. Наші люди мають пройти цю школу – школу Європи. Я не хочу цим сказати, що ми маємо якось на колінах приповзти і чогось навчитися. Треба мати й критичне ставлення і оцінювати цей світ з різних боків. Але нічого не зміниться, поки ми не побачимо, як він насправді виглядає і функціонує, поки ми будемо живитися якимись уявленнями про страшенно далекий для нас світ, який насправді дуже близький. Необхідне розширення власного горизонту. Переважна більшість асоціює Європу із ситістю, самовдоволеністю. Панує уявлення, що це земля, де все процвітає, всі наїлися і таке інше. А ж насправді це не так.

DW: Сьогодні світ переживає фінансово-економічну кризу. Ви якось сказали, що українське суспільство через це «стрибнуло у середину 90-х». А на якому етапі розвитку сьогодні, на Ваш погляд, Захід?

Ю.А.: Мені здається, що все людство вже увійшло в гіршу історичну смугу, аніж та, що була перед цим. Хочеться лише, щоб ці випробування були якомога лагіднішими. Але в будь-якому разі нам їх не уникнути. Захід уже втомився від своєї переможної місії після зламу 80-90-х років. Така чергова криза західної цивілізації тягне за собою загальну зміну атмосфери у світі. Буде період замерзання ідеалів, які були випрацювані десятиліття тому. Скажімо, примарна загальноєвропейська ідея поставити себе в господарському розумінні на рівень Штатів, Китаю, а зараз ще й Росії.

DW: Ви згадували, що одне з того, що відомо нині мешканцям країн ЄС про Україну, це те, що вона має постійні проблеми в стосунках із Росією. Спостерігається ескалація загальної напруги. Що можливо у підсумку? Війна?

Ю.А.: Чи це буде війна, чи такий млявий конфлікт, як тепер, – у будь-якому разі Україна вийде з нього самостійнішою й ціліснішою. Тобто всі зусилля Росії обертаються проти неї. Це тільки питання часу. Англійцям у ХХ столітті знадобилося близько 70 років, аби змиритися з незалежністю Ірландії. Росіянам може для цього знадобитися 170 чи 700 років, але це рано чи пізно станеться.

DW: А Вам би не хотілося зайнятися політикою?

Ю.А.: Ні, це не моя справа. Щоб стати таким же, як вони? Це включеність у якусь командну гру, втрата певної індивідуальності. Виконання якогось партійно-кланового завдання. Ця справа, напевно, в кожній країні світу достатньо брудна. Не треба бути настільки наївними, щоб думати, що в тій же Німеччині політика робиться чистими руками. Немає цього, але існує інший ступінь громадянського контролю й політичної культури. Тому політики тут все ж таки змушені вдавати позитив. Власне кажучи, нам би принаймні досягнути того, щоб політики боялися громадськості. Щоб вони розуміли, що за який-небудь черговий швейцарський Ролекс за півмільйона доларів буде неминуче електоральне покарання.

DW: У січні в Україні відбудуться президентські вибори. Чи є у Вас якісь очікування щодо їхніх результатів?

Ю.А.: Треба буде перечекати той поганий час. Адже переможе, мабуть, один із двох кандидатів, які нині мають найвищі рейтинги. І найгірше – якщо вони між собою домовляться.

Автор: Данило Білик
Редактор: Христина Ніколайчук
Джерело: http://www.dw-world.de/dw/article/0,,4802904,00.html