in інтерв'ю

Юрій Андрухович: «Час — один із моїх улюблених героїв»

Важко знайти постать, яка була б, подібно до Юрія Андруховича, однаково впливовою як у громадському житті, так і в літературі. Його підпис під тим чи іншим зверненням апріорі засвідчує авторитетність протесту, — так було за часів Кучми, так є і зараз.

А втім наше інтерв’ю все ж таки стосувалося переважно мистецьких тем. Бо будь-які політики підуть, а зроблене Андруховичем і його найталановитішими колегами лишиться.

Пан Юрій відповів на кілька моїх запитань під час свого перебування у Києві з новою літературно-концертною програмою «Цинамон», так само, як і попередній альбом «Самогон», створеною разом із польською групою «Карбідо».

— Як з’явився «Цинамон»?

— Я зробив вибірку текстів, у яких є прив’язка до Дрогобича, до Бруно Шульца, бо це мало виконуватися на фестивалі його пам’яті. Тож я вибрав вірші, що перегукуються з ретро міжвоєнних років, зі світом галицьких містечок, населених божевільними аутсайдерами, в яких усі пальцями тицяють. Я пояснив це музикантам, і вони розібрали тексти — кожний брав собі по кілька віршів. А потім ми з’їхалися, і в Дрогобичі було перше виконання — у 2008 році.

— Це вже не перший ваш проект з рок-групою, але саме з «Карбідо» так добре склалося…

— Від самого початку то була певна випадковість. Ми познайомилися на літературному фестивалі у Вроцлаві, директор якого їх запросив, щоб вони акомпанували всім поетичним виступам. У слова вони не вдавалися, йшлося про підсилення настрою. Але мені він запропонував приїхати на день раніше і спробувати конкретно з ними зробити кілька творів. Вийшло непогано, сподобалося публіці. Ми вирішили, що працюватимемо разом. Я надіслав їм добірку моїх текстів, вони створили музику, і 2006 року ми записали «Самогон». Я спочатку був зацікавлений виключно у тому, щоб це зафіксувалося на диску. Але вони якось поступово втягнулися, і все вийшло за межі одного проекту. Почали концертувати. Завдання з «Цинамоном» було набагато амбітнішим передусім у них, бо вони взяли на себе своєрідну надінтерпретацію моїх віршів. Вірші, які я запропонував до «Цинамону», набагато давніші за часом написання, зі збірки «Екзотичні птахи і рослини» кінця 1980-х. Але нічого б не спрацювало, якби не вийшов польський переклад 2007-го. Тоді це стало можливим, бо їм страшенно важливо розуміти текст, пережити його і щось до нього придумати.

— Вони вас відчувають?

— Я розумію це так: вони добре відчувають мене як поета, ставляться максимально серйозно до моїх текстів. Під час запису альбому і моєї голосової доріжки вони періодично брали на себе режисерський бік справи, формулювали на рівні побажання: може, тут акцентувати, цей рядок вивести. Вони страшенно різнобічні як митці, кожен веде одразу кілька проектів. Мені пощастило, що у нас склалася хороша співпраця.

— Чи має поет перетворюватися на рок-зірку?

— (Сміється.) В мене теж щодо цього великі сумніви. Я думаю, що поет не має цього робити. Фронтмен, співак у традиційному рок-н-ролі є також і поетом, його тексти виконуються. Але він апріорі в музиці, не переходить з літератури, як у нашому випадку. Однак у нас насправді не рок-концерт, це все ж літературні читання трохи в інакшому форматі. Тому публіка, хоч і добре приймає, таки дещо ошелешена, бо навіть не розуміє, як поводитися: для рок-концерта замало рок-н-ролу, для літературного вечора занадто голосно і енергійно. Тобто ми перебуваємо у стані становлення особливого стилю, не знаю, як він називатиметься, — може, «цинамон»? Я, звичайно, лаври рок-зірки завоювати навряд чи зможу, але того й не прагну. Насправді йдеться про ще одну форму подачі текстів.

— Власне, чому така форма стала для вас важливою?

— Їхня музика мені подобається настільки, що я на певному етапі приєднуюся до її створення. Замість декламувати починаю виспівувати партії, народжуються мелізми. А з другого боку, тут ще фактор неповторності кожного окремого концерту. І все це разом — велика захоплива пригода, всередині якої мені подобається бути.

— Як ви оцінюєте стан сучасної української літератури?

— Думаю, впродовж останніх кількох років не трапилося жодної нової проривної речі, або мені про це невідомо. Років із п’ять тому у нас був розквіт, пік нової хвилі: молоді, умовно кажучи, автори заявили про себе. Нині Жадан підготував антологію «Декамерон» — маленький підсумок літературного десятиліття. Зібрано десять авторів, що дебютували в останні десять років як прозаїки. Він мене попросив кілька слів написати на обкладинку, тож я це прочитав. І ось коли такий зріз отримуєш, думаєш: «Супер, кожний текст один в один, класно, на рівні». Але ж це дуже дозована антологія. Тим більше там зібрана мала проза. Думаю, тут спрацювала криза, адже багатьох видавців паралізувало. З іншого боку, в чистоті своїй цей процес не має залежати від видавців. Звичайно, важливо мати місце, куди можна віднести новий роман, але це не означає, що треба припинити його писати, поки криза не мине. Тому з літературою так — ніколи не вгадаєш. Може, у ці хвилини вже дописуються якісь колосальні речі.

— Чи існує зараз станіславський феномен?

— Існував. Але це, я сказав би, вже тема для істориків новітньої літератури, він вже має своє місце: середина — друга половина 1990-х.

— Чому ви так у цьому категоричні?

— Тому що, бувши всередині цього, можу сказати, як це існувало. Значною мірою це була тусня, читання одних і тих самих книжок, показування навзаєм найновіших текстів і самопрезентація як єдиного феномену. Я був трошки висунутий уперед, бо за часом раніше стартував, а вони — просто молодші за віком. Нові автори були наче з вулиці — приходять, нікому ще не відомі, приносять тексти, і всі дивуються: як це добре! Але означення «станіславський феномен» було актуальне і потрібне на певний час, поки люди не стали вже окремими іменами. Давно зрозуміло, що називати Тараса Прохаська представником станіславського феномену вже кумедно якось. Бо є Тарас Прохасько, і все. А також Юрій Іздрик, Володимир Єшкілєв, Галина Петросаняк і ті, в кого локальний масштаб. Думаю, всі просто стали особистостями, і ця етикетка — «станіславський феномен» — може спокійно відійти в історію.

— Трохи про закордонні справи. Не так давно вийшов французький переклад роману «12 обручів». Як його приймають?

— Дуже добре. Я регулярно отримую від видавців копії рецензій. А ось «Московіаду» у Франції майже ніхто не зауважив, бо вона вийшла на два-три роки раніше. Просто видавництво тепер увійшло до потужнішої видавничої групи, котра більше уваги приділяє піару й активно працює з медіа. Тож, думаю, ця реакція не в об’єктивній природі того, що я написав, а швидше в технологіях піару, якими займаються видавці. Відчуваю це навіть по тому, що в мене з’явилися прибутки від продажу книжок і почали запрошувати до Франції на виступи, чого раніше не було. До речі, з їхньою публікою це складно, оскільки недолюблюють авторів, котрі виступають з перекладачами, треба добре володіти французькою.

— Чи готуються ще якісь переклади?

— Зараз ми з німецькою перекладачкою працюємо над найскладнішим, мабуть, текстом — «Перверзією». Робота йде страшенно повільно. Я володію німецькою достатньо для того, щоб ми працювали послідовно, тобто вона робить кілька розділів, пересилає мені, я їх авторизую. Але тут я виявив, як багато мені хочеться змінювати, бо цей текст для мене у багатьох своїх моментах застарів. Ми вирішили це зробити. Коли щось мене не влаштовує, пропоную зміни. Це, мабуть, той цікавий випадок, коли переклад відрізнятиметься від оригіналу.

— Якщо вже мова зайшла про Німеччину — для вас це, вочевидь, щаслива країна: регулярні переклади і видання, численні виступи. Чому так склалося?

— Знов-таки, залежить від видавництва. «Зуркамп» — одна з найсерйозніших видавничих фірм, яка добре тримає свого читача: з одного боку, то інтелектуальні книжки, з іншого — захоплива художня література, і в будь-якому разі — завжди дуже високий якісний рівень. Вони працюють для читаючої німецькомовної частини світу, а стежити за літературними подіями, купувати книжки — одна зі сталих бюргерських традицій. Сьогодні вони ще й нарікають — мовляв, не читає народ, як у 1950—1960-ті. Але це не порівняти з нашою ситуацією. Є ще один чинник — я знаний також як автор політичних коментарів, колонок у німецькій пресі стосовно України. Так що це дійсно сприятлива для мене частина світу, і я завжди відгукуюся на запрошення.

— Якщо вже згадали про подорожі, хочеться поцікавитися: в якому стані ваша книга — путівник міських есеїв?

— Із 111 міст лишилося близько 20. Хочу вже напружитися, щоб вийшла у грудні. Влітку здійсню останній штурм, потім дам книжці добре вилежатися, як слід її прочешу, перепишу ще раз — і можна буде видавати.

— А чи є у ваших планах великий прозовий твір?

— Є. Але тут вже ані слова не відкрию.

— Ну хоча б почали вже працювати?

— Ні, ще не починав. Не роблю всього водночас.

— Питання дещо несподіваного штибу: наскільки необхідна для літератора така риса, як підприємливість?

— Я так розумію, що багатьом моїм колегам здається, що я жахливо підприємливий. Я себе таким не вважаю. Але я знайшов оптимальний, мабуть, для себе варіант. Я відгукуюся на пропозиції — про що я вже говорив. Можна готовність виступати перед публікою назвати технологією, піаром. Піар помістили у винятково негативний контекст, розуміють як саморекламу з надуванням. А насправді це ж просто контакти, стосунки з громадськістю. Для автора його піар — це, наприклад, його літературний вечір. І він піариться, чому ні? Він читає те, що написав, таку подачу здійснює. В цьому сенсі я підприємливий. Але для мене це знов-таки швидше моє бажання змінюватися і бути мобільним, якомога частіше зриватися з місця, кудись їхати. Бо коли я довго пересиджую без змін, то в мене криза починається. Отже, такі речі мені страшенно необхідні.

— Колись вас зараховували до постмодерністів. Тепер, коли постмодерн у минулому, може, поясните, що це таке?

— Цей термін насправді працював у межах конкретної системи координат специфічно французької і франкомовної філософсько-естетичної школи. Коли його почали клішувати у різних мовних середовищах, то все, на жаль, одразу було спрофановане. Тому з терміну «постмодернізм» можна тільки жартувати. Він виник як жартик, як поняття, а чи було явище — для мене це досі відкрите питання. Пам’ятаю, на одній літературній дискусії у Берліні, коли модератор спитала, чи досі живий постмодернізм, хтось відповів: «Він завжди був мертвий». Окрім того, це поняття, про яке прийнято говорити критично. Характеризувати його позитивно — це вже якийсь моветон. Тому на запитання, чи він позаду, я не можу відповісти, тому що його не було взагалі. Але у певний період якась частина тусні повірила, що він справді існує, і намагалася намацати якісь його ознаки: цитатність, колажність, щось таке. Але цитатність і колажність завжди були. У всіх більш чи менш значущих літературних творах хтось когось цитує.

— Тоді більш нейтрально — що таке актуальність у мистецтві?

— Це те, що не просто потрапляє в ногу з тенденціями, а створює їх, коли у вдалому контексті з’являється нова мистецька якість, — наприклад, нова літературна якість у контексті української чи європейської літератури; тож актуальність, як на мене, багатоаспектна штука. Нижні рівні — мода. Просто є постать, яка виходить на сцену, виступає, зала забита молодими шанувальниками. Вони звертають увагу, наприклад, що він у своїх улюблених кедах, це починається на такому рівні, а закінчується створенням нових тенденцій. Актуальність — це також потрапляння, мабуть, у дух часу з його постійними розривами — бо у нас же немає єдиної часової лінії, єдиного часового потоку, все це страшенно рване, і боюся навіть, що хаотичне.

— То що ж актуальне зараз?

— Узявши такий конкретний предмет, як проза, ось на прикладі «Декамерона», маємо повернення до такого нормального оповідацтва, до розказування історій. Причому з максимальною оголеністю, відвертістю у фізіології, у якихось субкультурних речах. Тому і ожив такий жанр, як оповідання. Переважно це історії сучасного міста.

— І як це назвати?

— Який «-ізм», яка назва усьому цьому може бути — може, невдовзі хтось щось вигадає.

— Повертаємося до соціальної, жорсткої літератури?

— Безумовно так.

— Будете на це якось реагувати?

— Давайте, може, зустрінемось після виходу книжки про міста. Тому що мені зараз не хочеться це переказувати. Краще я відреагую своїм текстом.

— Ви в одному з інтерв’ю сказали, що час — це фіктивна категорія. Чому?

— Це теж ближче до жарту. Насправді час — один із моїх улюблених героїв. А оскільки я автор фікцій, то у цьому сенсі час — фіктивна категорія також. Але час для мене також важлива система координат. Єдине — я хочу деформувати його у своїй творчості. Я не погоджуюся з тим, що він у нас лінійний і цілісний. Я відчуваю його і хочу, щоб він з моїх творів все-таки вимальовувався не однозначно лінійним, а швидше як певні закрути, кола, петлі.

— У петербурзького прозаїка-авангардиста 20—30-х років Костянтина Вагінова в одному з романів описано ситуацію, коли письменник поступово опиняється всередині створюваного ним самим тексту. Чи здатний, на вашу думку, митець керувати реальністю?

— Тут справа не у керуванні. Смішні такі речі трапляються… Ось ми виконуємо на початку «Цинамону» річ «Вольф Мессінг». Під час туру Україною ми дорогою зупиняємося у якійсь кафешці на Миколаївщині чи Кіровоградщині, замовляємо каву, і раптом по увімкненому телевізору оголошують початок серіалу: «Вольф Мессінг». Ми всі регочемо: таке знамення. І, головне, не вперше. Наступного дня сидимо в іншому закладі, у Дніпропетровську, проводимо розбір польотів дуже принципово. Нервова, складна розмова. Доходимо до проблеми, як освітлювати: чотири концерти у нас, яка по світлу ситуація? Домовляємося, що пісню від пісні треба відокремлювати затемненням, блекаутом. У мить, коли ми у тому погоджуємося, раптом повністю вибиває світло. Настає блекаут. З’являються офіціанти зі свічками. Так що не як у Вагінова, але буває таке. Якщо автор чогось як митець вартий, то він своїми творчими зусиллями просто викликає демонів. І це відбувається поза його свідомістю.

Автор: Дмитро Десятерик
Джерело: http://sumno.com/article/intervyu-z-andruhovychem/

Написати відгук

Comment