До залізничного вокзалу Київ-Пасажирський мене
підкинули дещо зарано — мій потяг відходив аж за нецілих півгодини.
Я намагався хоч якось убити час, але навіть надмірно сповільнене
копирсання у дверцятах автоматичної камери схову не надто мені
помогло. Залишалося мимохіть спостерігати за вокзальним життям.

І от я за ним підсвідомо спостерігав, а тим
часом мене вже сверд­лило таке ж підсвідоме запитання: «Що
трапилося?». Увесь вокзал та його околиці здавалися мені
переповненими якимись не зовсім звичними людьми. Вони траплялися на
кожному кроці, причому кучкувалися групами і групками і створювали
цим своїм кучкуванням, скажімо так, не надто позитивну
атмосферу.

Я назвав їх щойно «не зовсім звичними», але це,
напевно, введення в оману і себе, і читачів. Бо насправді ці люди
були до жахливого звичними. Але звичними з деякою поправкою у часі
— звичними для вокзального ландшафту нашої країни принаймні
десятирічної давності. Такі от типові пасажири країни Україна
середини 90-х з усією неминучою атрибутикою спортивних штанів та
неякісної джинси, картатих сумок і однаково пострижених голів.
Деякі з них були сильно напідпитку, чи то пак — чого вже там? —
добряче вгашені, тож намагалися проявляти активність, шастаючи
залами, переходами і перонами та — задля підняття духу — голосно
лаючись. «І яким це чином нас отак зненацька кидануло років на
тринадцять назад?» — подумки дивувався я.

Сенс перформенсу я зрозумів, коли побачив у
деяких із них згорнуті державні прапори на древках, наші
синьо-жовті прапори. Наприкінці 80-х, коли ці прапори ще вважалися
забороненими й бандерівськими, ми також возили їх на свої
заборонені мітинги всіма можливими потягами цієї землі. Прапори в
нас були самопальні, їх шили наші матері й сестри, а носити їх
доручалося лише найсильнішим і найвідповідальнішим — адже саме вони
могли ставати і нерідко ставали найпершим об’єктом агресії тодішніх
ментів.

Отже, того вечора регіональні феодали
продовжували звозити до Києва «своїх людей». Таким чином замикалося
певне історичне коло: синьо-жовті прапори, свого часу ламані й
шматовані, нині «за рознарядкою» роздаються нетверезій пацанві її
начальниками, з яких не один свого часу — я навіть не сумніваюсь у
цьому — досхочу цих самих прапорів наламав і нашматував. Коло, як
на мене, дещо порочне, хоч і цілком діалектичне.

У потязі, що ним я невдовзі від’їхав назустріч
тим-таки «регіонам», я мимоволі продовжив спостереження. Це було
викликано появою в коридорі вагонного провідника — різкого дядечка
в уніформі з білою сорочкою і рацією на поясі. І цей дядечко став
абсолютно по-хамському командувати пасажирами. Він наказував нам
позаходити до купе, бо ми, мовляв, стоїмо йому на дорозі. Я свідомо
не цитую його мовою оригіналу, достатньо лише зауважити, що це й
була вона в чистому вигляді — мова попси і блатняка. До того ж я
наважуся стверджувати, що в його випадку слово «провідник» означало
«фюрер». Само по собі це було мені дивно, бо на мене давно вже
жоден провідник не кричав. У потягах, які курсують з Києва в
західному напрямку, провідники не те що не кричать, а жартують і
усміхаються. Хоч самі потяги так само обдерті й повільні, як і ті,
що ідуть на схід.

Так, це було дивно, але що дивніше — усі без
винятку пасажири (а там були не тільки беззахисні жінки, старі та
діти) йому без слів підкорились і слухняно поховалися до своїх
купе. І ніхто не залишився стояти в коридорі. Ніхто, крім мене, але
я в рахунок не йду, бо «не місцевий», і мені він, цей їхній фюрер,
по цимбалах.

Цей потяг, думав я, на дев’ять десятих
заповнений виборцями «регіонів». Можливо, навіть на десять десятих
він ними заповнений. І я жодним чином не хочу їх нічим ображати, бо
я не маю їх за своїх ворогів. Я навіть не звертатимуся до них
українською, бо їм це може здатися викликом. Я навіть визнаю за
ними політичне право понад усе на світі любити Росію й так само
понад усе ненавидіти Європу, НАТО, Америку та інших «піндосів».

Я хочу їх просити лише про одне: не дозволяйте
покрикувати на себе хамовитим провідникам у формених білих сорочках
із жовтуватими пахвами. Захищайте свою людсь­ку гідність, коли
всяке чмо намагається вас нагнути, тицяючи вам при цьому державний
прапор. Знайдіть у собі відвагу послати подалі будь-якого
знахабнілого начальника — так, як ви це вмієте, коротко і страшно —
мовою попси і блатняка.

А інше все додасться. І життя налагодиться.

Це ж треба було настільки вдало потрапити! І
чого я завжди думав про Брюссель так погано? Мовляв, кляті
євробюрократи, люди без серця і фантазії, інтелектуальні недомірки,
що своїм обмеженим розумінням європейської перспективи вперто
блокують наше українське майбутнє. Слово «Брюссель» завжди означало
для мене щось жахливо холодне, стерильне, гіпертехнологічне і
нелюдське.

А тут — у самісінькому центрі цього
гіпертехнологічного стерилізатора — якийсь майже цілодобовий бар,
куди ми забрели опівночі втрьох. Четвертою була наша коза,
прив’язана до вуличного ліхтаря десь на Рю де В’єрж Нуар. Коза була
невидима, однак ми її все одно водили Брюсселем.

І от — цілодобовий бар. Атмосфера
алкогольно-тютюнового застою, погані запахи, п’яний нічний народ,
чоловіча тусня, що грає в карти на гроші, жіноча тусня, що ледве
стоїть на ногах (ні, не стоїть — одна таки завалилася під стіл!),
хрипкий запитий бармен — без сумніву, рецидивіст. І деренчлива
музика з якогось допотопного динаміка. «Невже російська попса?» —
запитав наступного ранку Шон, якому я про все це захоплено
розповідав. «Ні, — чесно відповів я, — усього тільки «Бі Джиз» 70-х
років».

Було як удома. Такий бар міг би знаходитися (і
таки знаходиться) десь на автовокзалі в Коломиї, Острозі,
Цюрупинську і, напевно, Єнакієвому. А тут — Брюссель, і вся ця
п’янь спілкується французькою мовою. І це не якесь там соціально
проблемне передмістя — з тих, які чомусь зазвичай називають
«робітничими». Це — самісінький центр, сіті, поруч із усіма
можливими молохами єврокомісій, європарламентів та інших
євроутворень. Це ж треба було настільки вдало потрапити!

На радощах дуже хотілося цитувати старовинний
анекдот «і ці люди забороняють мені колупатися в носі». Але, правду
кажучи, це було б неправильно — «ці люди» не забороняють мені
нічого, вони п’ють-гуляють до ранку за свої останні євроценти і їм
на все інше глибоко начхати. Інша річ — невидимі бюрократи, ті, що
гніздяться «в холоді надто блискучих будівель зі скла» десь тут
недалеко, зовсім поруч. Їх би сюди хоч на хвилинку, до цього
теплого загидженого бару! Хай би після цього поговорили про
«принципові ментальні відмінності».

З того моменту я, здається, полюбив
Брюссель.

Однак на цьому мої радощі не скінчилися. О
другій ранку в готелі я спробував читати пошту. Серед інших був
лист від Вільфріда, в якому той повністю наводив кореспонденцію
Асошиейтед Прес про вчорашній саміт Україна — ЄС у Києві.
«Фройдівська описка журналіста видається мені цілком доречною», —
коментував Вільфрід. Я заглибився — наскільки міг — у
кореспонденцію. У ній спочатку йшлося про те, що німецький міністр
закордонних справ Штайнмаєр після зустрічі з прем’єр-міністром
Януковичем заявив про «зацікавленість Європи у поглибленні
стосунків з демократичною, правовою і процвітаючою (sic!)
Україною». У відповідь на що український прем’єр начебто
покритикував ЄС за неготовність прийняти Україну до свого лона.
Після цього німецький міністр мав ще одну важливу зустріч — його
прийняв «прозахідний президент України Віктор Янущенко».

Ого, подумалося мені, це ж треба! («Це ж треба»
стало якимось просто-таки рефреном тієї ночі). Це ж треба так
успішно, такими семимильними кроками об’єднувати країну! Це ж треба
так злитися в екстазі, щоб уже навіть і половину власного прізвища
віддати!

Я уявив собі цей симбіоз, цього дволикого
Янущенка. Один дедалі більше тисне, другий дедалі більше вдає, ніби
опирається. Один постійно обіцяє, другий постійно не вірить, хоч
постійно вдає, ніби вірить. Один постійно обманює, другий постійно
вдає, ніби от іще цього останнього разу повірить. Обидва розводять.
Один розводить голубів, другий бджіл. Завдяки цьому вони стали
чудовим взаємодоповненням і навіки об’єднали «правий і лівий береги
Дніпра». За це один отримує всю країну, а інший — «Мистецький
Арсенал».

Кількома реченнями нижче в тій самій
кореспонденції вилізла ще одна «фройдівська описка» — цього разу
прізвище українського президента звучало вже цілком і повністю як…
Янукович. Саме так, однозначно — президент України Віктор Янукович.
Процес об’єднання завершився на моїх очах.

Це ж треба було — настільки вдало і безслідно
розчинитися в Іншому, подумалося мені перед сном.