Самійло (Самуель) Немирич, цей недоречно забутий і завчасно згаслий пагінчик на дереві нашого національного бандитизму, привертає до себе увагу насамперед стилістично. Стилістика його злочинів ґрунтується на абсолютній свободі. Тому навіть про найжахніші з його убивств і грабунків можна сміливо казати, що виконані з неабияким естетичним чуттям і залишають враження вільної натхненної творчості.

Дотепер життя цього подільського шляхтича, котрий найблискучішу частину своїх днів земних промарнував у Львові 1610-х років, майже не описане нашими, вже якось одного разу розстріляними, історіографами. Натомість те, що подибуємо у В. Лозинського в “Правем і лєвем” (чи, по-українськи перекладаючи, “Шаблею й грамотою”) написано занадто тенденційно з польським ухилом: Немирич неприємний авторові вже хоч би тим, що некатолик і неполяк. Крім того, походить з тих самих Немиричів, з яких і майбутній полковник Війська Низового Немирич Юрко – безжальний герой кампанії 1648–49 рр., поет, філософ, єретик. (Немиричі взагалі досить охоче переходили до аріянства, що, зрештою, притаманне на той час не лише для них, а й для таких стародавніх українських родин, як Потоцькі, Вишневецькі чи Татомири).

Що стосується вірша, написаного буцімто про Самійла Немирича та від його імені й опублікованого в книжці “Екзотичні птахи і рослини” Ю. Андруховичем, то слід визнати, що автор не завдав собі праці хоч скільки-небудь заглибитися в минувшину і вивести якийсь неоднозначний та повчальний історичний тип. Суть вірша – це, власне, надміру виділений, вирваний з життєвого контексту і гіпертрофований т. зв. “інцидент з пляцками”, який справді мав місце в біографії нашого героя, але, зрештою, є цілком випадковим і нехарактерним. До того ж Андруховичем допущено кілька поважних недоречностей і лексичних невідповідностей: зокрема, жінка, що продавала на Ринку оті горезвісні пляцки і що її дійсно зґвалтував навстоячки і привселюдно наш герой, затягнувши в подвір’я дому Кампіанів і приперши обличчям до сходів кам’яної балюстради, водночас успішно відбиваючись від дванадцяти челядників старого Кампіана та ще кількох ціпаків з маґістрату, так от, жінка, що, за переказами, пізніше до кінця днів своїх дякувала Богові за таку для неї несподіванку, котра дала їй змогу хоч раз у житті зазнати справжнього мужчини, ця жінка у вірші виступає чомусь як “дівчатко”, “дівча”. Вочевидь лише для того, щоб кинути тінь аморальності й розпусництва на геройський шляхетний акт Самійла Немирича. До того ж уживання Андруховичем у своєму вірші таких слів, як “шиз” або “дебіл”, зраджує повну і дрімучу необізнаність автора з мовними реаліями тієї славетної доби.

Вважаємо нині за необхідне сказати всю правду про цю мало знану нащадкам видатну особистість, ліквідувавши таким чином ще одну “білу пляму” в океані національної історії та визвольних змагань.

Самійло Немирич поселяється на Краківському передмісті Львова у 1610 р. Зостається невідомою точна дата його народження, але достеменно знаємо, що на той час (прибуття до Львова) йому трохи більше двадцяти років. Він чудово фехтує і їздить верхи, зі смаком одягається, купуючи дорогі тканини та сукна виключно у венецьких та ґенуезьких купців, полюбляє херес, мальвазію, добру музику і мадеру. Його дім невдовзі перетворюється на притулок для ориґінальних вигнанців з усіх куточків Старого Світу; це переважно відомі інфаміси й збоченці, циркові блазні, вбивці, філософи, окультисти, прославлені алхіміки, содоміти, протестанти, вогнепоклонники, ліліпути й грабіжники. Вільний час минає за учтами, піснями і релігійними диспутами. Чи не щодня Немирич у супроводі своєї ватаги рушає походом по найзнаменитіших міських винарнях, де залюбки й охоче жартує: стріляє з мушкета по пляшках і піскових годинниках, прибиває цвяхами бороди відвідувачів до шинквасу, ламає їм руки, ноги, витрушує золоті й срібні монети з їхніх кишень, показує їм свій голий зад, б’є вікна і дзеркала, топить маґістратського райцю Щеп’юрського в чані, де заварюється кава, а суддю Голомбка – у вбиральні, вибиває очі надміру зухвалим, ламає їм ребра, мочиться в їхнє пиво, змушує поїдати власне лайно, голосно співає і пританцьовує тощо.

Сучасний читач з деяким нерозумінням і навіть осудом поставиться до таких проявів життєвої сили та здорової духовної енерґії, тому варто тут сказати кілька слів про тогочасні звичаї. Убивство чи взагалі будь-яке насильство за чинною тоді Конституцією 1577 р. не вважалося чимось аж надто особливим і протиправним. Тодішні юристи ставилися до розглядуваних ними злодіянь радше по-філософськи, аніж правничо, з великою домішкою гумору, іронії та християнського милосердя до порушників. Строки ув’язнень були напрочуд короткотривалі і здебільшого умовні. Так, за вбивство шляхтичем рівного йому шляхтича (а шляхтичі на той час становили добрих три чверті всього населення Рес Публіки) належалось рік і три тижні відсидіти у замковій вежі, сплативши при цьому дві тисячі золотих у скарбницю, за те саме вбивство, але із затриманням убивці “in ricenti” (“на гарячому”) – кара подвоювалась: два роки і шість тижнів вежі та чотири тисячі грошової сплати. (Чомусь затримання “на гарячому” вважалось фактором обтяжливим, мовляв, не попадайся, дурню, а вбивай розумно, щоб ніхто не бачив). Зрештою, жоден процес щодо вбивства просто не міг відбутись, якщо родина потерпілого не спромоглася притарабанити до суду його мертве тіло (то була особлива юридична процедура під назвою “презентація трупа”). Тому головною темою для кожного добродія, що намислив когось убити, було своєчасно і надійно сховати тіло замордованого: пустити з каменем на дно Полтви, спалити в кухонній печі, глибоко закопати в лісі, посікти на дрібнесенькі кавалочки тощо. До речі, у випадку із суддею Голомбком, що його Немирич, як уже згадувалося, втопив у лайні, суддеве тіло так і не було знайдене, через що справу припинили за відсутністю в ній складу злочину, а саме суддевого трупа.

Убивалося легко, мордувалося безтурботно – потаємно та “in ricenti”, на очах у суспільства, адже навіть якщо суд усе-таки відбувався і вирок виносився, то засуджений не мусив обов’язково і слухняно сідати у вежу, а найчастіше йшов додому чи з друзями на вино. Справа в тому, що хоч судова і виконавча влада були відокремлені, проте виконавча нічого, зрештою, виконати не могла, оскільки їй завше катастрофічно бракувало самих виконавців, себто міліціянтів, натомість майже кожен підсудний приходив у такому товаристві озброєних до зубів шаблями, мечами, ланцюгами, киями, кастетами, галябардами й палашами друзяк, родичів і слуг, що лишень збезумнілий фанатик правосуддя або самовбивця наважився б спробувати силоміць привести його до в’язниці – спроба така, безперечно, мала би сумовиті наслідки для правосуддя та його охоронців.

Таким чином, коли в липні 1612 р. добрі знайомці зустрічають Немирича в замарстинівській корчмі Макольондри при доброму гуморі, зі шклянкою хересу в руці та тлустою хвойдою в самих лише турецьких панчохах при боці, то на їхнє запитання, а що він тут робить, чують у відповідь: “Ге-ге, відсиджую вежу, панове! Вбив-їм теперечки старшого Ісаковича та й дістав-їм три тижні і рік. Мушу сидіти, бо нема на то ради!”.

(Ісакович – вихрещений караїм, гендлював підробними львівськими килимами, які видавав за перські, бо в дійсності вони таки нічим від перських не різнилися. Одного разу Немирич разом із найближчими товаришами-шибайголовами Яцьком Бородавкою, ґеником Шулерманом і португальським мурином Жоеліньйо піймали Ісаковичевого сина Захарію в борделі “Чотири цицьки”, де юний караїм процвиндрював татусеві набутки, силоміць стягнули його з працівниці борделю Сусанни Валігури і потягли у винниківський ліс, де зв’язаного покинули в печері, лишивши на варті підсліпуватого ліліпута Птушека. Тим часом потелефонували до старого Ісаковича, вимагаючи з нього п’ять тисяч золотих австрійських цехінів, у противному разі погрожуючи розчленувати молодого Захарка на одинадцять рівних частин, приславши згодом старому його (синову) голову, шлунок і статевий член. Старий Ісакович, прихопивши куфер з цехінами, поквапно рушив у бік Чортової скелі, де було домовлено про зустріч з Немиричем та його командою. Тим часом молодий Ісакович зумів виплутатися з пут (цей номер він не раз бачив у мандрівних штукарів і тому легко виконав його), приголомшив, тобто вбив, сплячого ліліпута каменюкою, і пішки, проминувши ліс та Галицьке передмістя, попрямував назад до борделю “Чотири цицьки”, оскільки ще як слід не нагулявся. Розлючені його втечею, Немирич і товариство зрешетили старого Ісаковича, потративши на нього цілих вісім обойм. На довершення виявили у куфрі зовсім не цехіни, а всього лишень таляри, які старий, очевидно, у темряві й поспіху переплутав з цехінами. Закінчення цієї історії читачеві вже відоме – гродський суд і бенкет Немирича з друзями у замарстинівській корчмі Макольондри).

У проміжку між убивством старого караїма Ісаковича та пограбуванням волоської дипломатичної місії на чолі з боярином ґеорґіцою, що рухалася в розташування шведського короля восени 1615 р., везучи цінні папери з приводу трансильванської спадщини, Самійло Немирич віддався науці та мистецтвам. 1614 р. він видав у Дрездені віршований латиною трактат “Про лікування маком і природу коноплі”, дуже високо поцінований сучасниками, та, на жаль, безповоротно втрачений сьогодні. Багато музикував, їздив околицями Львова на винайденому ним же праобразі нинішнього ровера, зрідка полював і писав полемічні листи проти уніатського єпископа Іпатія Потія.

Пограбування волоських послів виявилося найголоснішою справою за участю Немирича, коли не брати до уваги відому вже нам історію зі зґвалтуванням жіночки із пляцками, що завершилася для Немирича вежею. Влаштувавши засідку у славетному своєю дрімучістю Чорному лісі, котрий починався тоді майже від Галича й Тисмениці на сході і тягнуся з незначними прогалинами аж до Мюнхена на заході, Немирич і товариство підстерегли там волоську валку і, зустрівши її сльозоточивим газом, добилися того, що боярин, решта послів, а також охоронці лягли обличчями вниз просто на розгрузлу осінню дорогу і не рухалися. Наповнивши свої бесаги волоськими дукатами, топазами й аметистами, і таємними паперами, що були запечатані в окремій шкатулі з горіхового дерева, інкрустованій перламутром і слоновою кісткою, поздиравши з послів хутра і шовки, Немирич та його друзі зникли у нетрях Чорного лісу. Португальський мурин Жоеліньйо прихопив був іще дев’ятилітнього погонича мулів, який йому страшенно сподобався, але невдовзі помер від зловживань. Таємні дипломатичні папери Немирич спритно повернув трансильванському дворові, правлячи за них двадцять тисяч швайцарських франків, але князь Ракоцій не виявив особливого ентузіазму щодо такої домовленості, тож довелося погоджуватися лише на вісім з половиною тисяч.

До цього моменту король і сейм Рес Публіки вже тричі проголошували Немирича інфамісом (позбавленим громадянської честі та шляхетства) і двічі – банітою (позбавленим будь-яких прав і захисту з боку держави й суспільства). Це означало, що будь-хто і будь-якої хвилі міг його закатрупити і не ніс би перед законом ніякої відповідальності, а навіть заслужив би подяку Його Королівської Милості. Однак охочих до такої подяки щось не надто було видно, і Немирич презухвало розгулював собі площею Ринок у золотистому кунтуші та в супроводі бездоганних зарізяк Шулермана, Жоеліньйо і відрахованого з колеґіуму за онанізм та вільнодумство спудея Інокентія Сильвестра Коцького (Яцько Бородавка на той час уже був у Січі, де невдовзі стане гетьманом, скинувши Сагайдачного, однак під Хотином поплатиться за це головою, довівши яко гетьман славне Військо Низове Запорозьке майже до цілковитого розвалу).

Останню з черги баніцію Немиричеві було проголошено за т. зв. “справу звіринця”. Історія ця має дуже колоритний екзотичний посмак. 1616 р., у травні-червні, на Погулянці спинився мандрівний бестіарій такого собі Мікельаньйоло Романо (під цим іменем ховався від інквізиції відомий фальшивомонетник і отруювач ґустав Зуппе, до речі, виходець із Тюрінґії): чотирнадцять кліток з усілякою індійською звірнею, а саме левами, пантерами, лемурами, носо- і єдинорогами, жирафами, антилопами, річковими кіньми гіпопотамами, павіанами, зебрами, єхиднами, вампірами, інкубами та ін. Щодня, а особливо в неділю, найдобірніше львівське панство сходилося на зелену Погулянку, де можна було за порівняно високу платню роздивитися всю цю дивовижну фауну, від якої, щоправда, добряче таки смерділо. Однієї з неділь Немирич та його друзі, вихором налетівши на бестіарій, повідчиняли в ньому всі клітки і повипускали негодованих звірів на волю. При цьому загинув португальський мурин Жоеліньйо, котрого розтоптав випущений ним же носоріг, до якого він, старий ловелас і зоофіл, цілком необачно спробував позалицятися. Перелякані, ледь живі громадяни “найвірнішого з міст коронних Леополіса” кинулися врозтіч, а випущені звірі, загризши декотрих і вгамувавши перший голод, помчали вулицею Леніна (тепер Личаківська) вниз, до центру, і невдовзі цілком окупували збезлюдніле місто, бавлячись у квітниках, водограях та монастирських садах і ласуючи окремими перехожими. Власник звіринця Мікельаньйоло (він же ґустав Зуппе) божеволів з розпачу, і тут Немирич заправив з нього тисячу сицилійських дукатів, аби звірі знову були повернуті у клітки. Зуппе з радістю погодився і тут-таки виплатив триста дукатів завдатку. Наступного дня увесь бестіарій і справді було повернуто до кліток. Використовуючи бразильську отруту кураре, куплену напередодні в аптеці ван дер Вандена на Гетьманських валах, Немирич та його гурт поприсипляли геть усіх монстрів влучними пострілами з луків і сплячих привезли на Погулянку. Це одна версія, але є ще інша, згідно з якою звірі самі покірно вернулися до кліток, скорившися лагідно й сумирно від музики, яку Немирич виконав для них на поздовжній флейті. Як би там не було, але Зуппе таки виплатив усю решту дукатів Немиричеві й того ж таки дня разом із усім караваном квапливо виїхав зі Львова. Дукати виявилися всі як один фальшиві, і в ніч на 22 червня Немирич та його хлопці віроломно наздогнали шахрая з валкою на Великому Шовковичному шляху, де порубали всіх до одного, а звірів разом з клітками спалили.

Згадуваний уже аптекар ван дер Ванден був у досить тісних взаєминах із Немиричем, оскільки виготовляв для нього наркотичні зілля та піґулки. Будучи головним постачальником опіуму для двору турецького падишаха і кокаїну для багдадського халіфа, спритний голландець дуже тонко розумівся на всіх ґатунках кайфу. За його порадою Немирич сів на голку і ширявся протягом кількох років, уводночас повиганявши з дому приятелів та колежанок, і печально усамітнившись. Цілими днями не встаючи з ліжка, він помітно схуд і наче висох, вену проте колов собі безпомилково. Дивився без кінця кольорові сни-містерії і почитував найновішу працю знаного саксонського теолога Абрагама фон Ашенбаха “Божественне Яйце, або Знаряддя для Тортур Гріховних”, зумисне передплачену ним із Сорбонни. Нотатки на берегах цієї книги, його зауваження і підкреслення свідчать про неабияке оволодіння предметом і про можливий намір писати полемічну працю.

Однак істинною причиною його загалом меланхолійного і навіть депресивного стану було кохання до тринадцятилітньої Амальки, дочки міського ката Стефана Небораки. Уперше Немирич побачив її з-за ґратів, коли відбував покарання у вежі за відомий з вірша Андруховича “інцидент із пляцками” (до речі, тут слід усе-таки віддати авторові вірша належне за майстерно описаний стан каяття і докорів сумління, який справді пережив тоді Немирич). Дівчинка щодня приходила до татусевої катівні поблизу вежі – носила батькові гарячі обіди у глечиках, обгорнутих вовняними хустинами. Одного разу вона присіла дорогою попісяти в кущах неподалік вежі. Тоді-то й звернув на неї увагу Немирич і відразу покохав так, як не кохав ще ніколи й нікого. Стіни його темниці були геть списані Амальчиним іменем, крім того, уламком червоної цеглини він безліч разів малював серце, пробите стрілою, дівочі губи, частини тіла тощо.

Трагедія полягала в тому, що юна панна Амалія відкинула його кохання. Вийшовши з в’язниці, Немирич освідчився їй листовно, пропонуючи стати його шлюбною дружиною. До листа він додав свій шедевральний акросонет “Амалія Неборака”. Однак дівчина у доволі різкій формі відповіла, що ніколи й не подумає виходити заміж за такого розбишаку й розпусника, що вона прецінь походить із шанованої порядної родини, гідність якої значно впала би в очах цілого Львова від такого ганебного альянсу, до того ж вона давно і вірно кохає свого нареченого різничука Пйотруся за те, що він кучерявий, веселий на вдачу, і як ніхто вміє начиняти кашею кров’яні кишки. Наступного ж вечора Самійло Немирич перестрів у Кульпаркові різникового Пйотруся і згадані кишки з нього випустив, але це не допомогло, до кінця днів своїх Амалія ходила в жалобі, зберігаючи вірність нареченому і продівувавши на його честь усеньке життя.

Поступово доходячи висновку про марнотність усіх зусиль і намагань щось поліпшити в цьому безглуздому світі, Самійло Немирич зробився бездіяльним і замкнутим, караючи багатіїв і заволодіваючи їхніми добрами, він тільки перерозподіляв, але це не рятувало нужденних від нужди, голодних від голоду. Жінки віддавались йому багато і охоче, але не тому, що кохали за розум і серце, а тому, що переважно він їх удовільняв. Його наукові та мистецькі праці загалом не були зрозумілі сучасникам, іноді їх спалювали за вказівкою інквізиції чи московського царя. Його блискуче виконані артистичні злочини викликали тільки черговий осуд, нерозуміння, чергову інфамію чи баніцію, черговий вирок суду і строк ув’язнення, але ніколи не робилися об’єктом поважного естетичного тлумачення і прискіпливої моральної обсервації, чого так прагнув нещасний Самійло. Йому довелося до решти випити гірку чашу трагізму всіх великих: невідповідність тому часові, в який закинуто їх Провидінням.

Але гіркота чаші Немирича подвійна: не тільки час, а й місце. Бо мав нещастя бути українцем і жити в Україні – позбавленій власної державності, юриспруденції, власної історії, зрештою, власного національного злочинного світу. В Америці він міг би стати президентом, у Римі – папою чи щонайменше кардиналом, в Англії – Робін Гудом, у Німеччині – Бісмарком або навіть ґеббельсом. А в Україні він зміг бути лише бандитом і погромником. Воістину свята правда в тогочасній польській приказці: “На Руси хоч єзуїтів посій, то все одно злодії вродяться”!

Самійло Немирич постригся у ченці 18 жовтня 1619 р. і під іменем брата Теодозія нечутно довікував у келії Почаївської лаври. По смерті, яка настала в січні 1632 р. від невідомої нічної хвороби, тіло його не розклалося і на п’ятий день, зберігаючи колишню пругкість та теплоту, почало пахнути мальвами. Однак він не був канонізований, оскільки так і не знайшлося ніде його свідоцтво про народження. Поступово перестали вірити в сам факт його існування.

Нижче подаємо акросонет Самійла Немирича “Амалія Неборака” – єдиний твір, що все-таки дійшов до нас. Модернізація здійснена Ю. Андруховичем.

Самійло НЕМИРИЧ

А. Н.

Ангели Божі – й ті не знають птаха
Моїх безодень. Ти забрала кров.
Амур мене, як шмаркача, зборов.
Ликуй, мала! Я в серці маю цвяха.

Іти війною на татар чи ляха –
Яке це щастя супроти оков
Нудьги і туги. Я шалію, мов
Ефйоп скажений. Тоскно мені, бляха!

Бодай ти стала бабою старою,
Огидною, без носа і зубів,
Рахубо моя, згубо біснувата!

А все, що маєш, – є лишень дірою,
Котру я, грішний дурень, полюбив.
Ану тебе до ката – твого тата!