До залізничного вокзалу Київ-Пасажирський мене
підкинули дещо зарано — мій потяг відходив аж за нецілих півгодини.
Я намагався хоч якось убити час, але навіть надмірно сповільнене
копирсання у дверцятах автоматичної камери схову не надто мені
помогло. Залишалося мимохіть спостерігати за вокзальним життям.
І от я за ним підсвідомо спостерігав, а тим
часом мене вже свердлило таке ж підсвідоме запитання: «Що
трапилося?». Увесь вокзал та його околиці здавалися мені
переповненими якимись не зовсім звичними людьми. Вони траплялися на
кожному кроці, причому кучкувалися групами і групками і створювали
цим своїм кучкуванням, скажімо так, не надто позитивну
атмосферу.
Я назвав їх щойно «не зовсім звичними», але це,
напевно, введення в оману і себе, і читачів. Бо насправді ці люди
були до жахливого звичними. Але звичними з деякою поправкою у часі
— звичними для вокзального ландшафту нашої країни принаймні
десятирічної давності. Такі от типові пасажири країни Україна
середини 90-х з усією неминучою атрибутикою спортивних штанів та
неякісної джинси, картатих сумок і однаково пострижених голів.
Деякі з них були сильно напідпитку, чи то пак — чого вже там? —
добряче вгашені, тож намагалися проявляти активність, шастаючи
залами, переходами і перонами та — задля підняття духу — голосно
лаючись. «І яким це чином нас отак зненацька кидануло років на
тринадцять назад?» — подумки дивувався я.
Сенс перформенсу я зрозумів, коли побачив у
деяких із них згорнуті державні прапори на древках, наші
синьо-жовті прапори. Наприкінці 80-х, коли ці прапори ще вважалися
забороненими й бандерівськими, ми також возили їх на свої
заборонені мітинги всіма можливими потягами цієї землі. Прапори в
нас були самопальні, їх шили наші матері й сестри, а носити їх
доручалося лише найсильнішим і найвідповідальнішим — адже саме вони
могли ставати і нерідко ставали найпершим об’єктом агресії тодішніх
ментів.
Отже, того вечора регіональні феодали
продовжували звозити до Києва «своїх людей». Таким чином замикалося
певне історичне коло: синьо-жовті прапори, свого часу ламані й
шматовані, нині «за рознарядкою» роздаються нетверезій пацанві її
начальниками, з яких не один свого часу — я навіть не сумніваюсь у
цьому — досхочу цих самих прапорів наламав і нашматував. Коло, як
на мене, дещо порочне, хоч і цілком діалектичне.
У потязі, що ним я невдовзі від’їхав назустріч
тим-таки «регіонам», я мимоволі продовжив спостереження. Це було
викликано появою в коридорі вагонного провідника — різкого дядечка
в уніформі з білою сорочкою і рацією на поясі. І цей дядечко став
абсолютно по-хамському командувати пасажирами. Він наказував нам
позаходити до купе, бо ми, мовляв, стоїмо йому на дорозі. Я свідомо
не цитую його мовою оригіналу, достатньо лише зауважити, що це й
була вона в чистому вигляді — мова попси і блатняка. До того ж я
наважуся стверджувати, що в його випадку слово «провідник» означало
«фюрер». Само по собі це було мені дивно, бо на мене давно вже
жоден провідник не кричав. У потягах, які курсують з Києва в
західному напрямку, провідники не те що не кричать, а жартують і
усміхаються. Хоч самі потяги так само обдерті й повільні, як і ті,
що ідуть на схід.
Так, це було дивно, але що дивніше — усі без
винятку пасажири (а там були не тільки беззахисні жінки, старі та
діти) йому без слів підкорились і слухняно поховалися до своїх
купе. І ніхто не залишився стояти в коридорі. Ніхто, крім мене, але
я в рахунок не йду, бо «не місцевий», і мені він, цей їхній фюрер,
по цимбалах.
Цей потяг, думав я, на дев’ять десятих
заповнений виборцями «регіонів». Можливо, навіть на десять десятих
він ними заповнений. І я жодним чином не хочу їх нічим ображати, бо
я не маю їх за своїх ворогів. Я навіть не звертатимуся до них
українською, бо їм це може здатися викликом. Я навіть визнаю за
ними політичне право понад усе на світі любити Росію й так само
понад усе ненавидіти Європу, НАТО, Америку та інших «піндосів».
Я хочу їх просити лише про одне: не дозволяйте
покрикувати на себе хамовитим провідникам у формених білих сорочках
із жовтуватими пахвами. Захищайте свою людську гідність, коли
всяке чмо намагається вас нагнути, тицяючи вам при цьому державний
прапор. Знайдіть у собі відвагу послати подалі будь-якого
знахабнілого начальника — так, як ви це вмієте, коротко і страшно —
мовою попси і блатняка.
А інше все додасться. І життя налагодиться.
Дзеркало тижня, № 15 (644) 21 — 27 квітня 2007
Джерело: http://www.dt.ua/3000/3680/56461/