Андрухович: ситуація в Україні клінічна

Поет Андрухович вважає, що Янукович відновлює для Донбасу радянське минуле, яке зруйнували “прокляті америкоси і бандерівці”.

Поет Андрухович вважає, що президент Янукович відновлює для виборців Донбасу і Криму їхнє радянське минуле, яке їм буцімто зруйнували “прокляті америкоси і бандерівці”, а відтак ситуація у країні є “клінічна” і цим не слід легковажити.

Юрій Андрухович – відомий український поет і письменник, автор кількох поетичних збірок і художніх романів.

Письменник досить часто виступає в українській та закордонній пресі із публіцистичними статтями. Одне із його інтерв’ю спричинило дискусію у літературних і в Україні. Він висловив думку про роль Донбасу і Криму у визначенні майбутнього України. Юрій Андрухович сказав, що можливо варто було б, щоб ці регіони мали право визначитися з відділенням від України і приєднанням до Росії.

Світлана Пиркало, яка розмовляла із Юрієм Андруховичем, почала розмову саме із цієї теми. Що мав на увазі письменник?

Юрій Андрухович: Це не є якимось політичним проектом чи початком якоїсь там кампанії. Це думка, висловлена під час інтерв’ю, приватна думка окремої людини, яка, безумовно, визнає право мешканців, згаданих двох регіонів – Донбасу і Криму – голосувати так, як вони вважають за потрібне і правильне. Я визнаю це право і думаю, що нічого унікального в цій позиції немає.

Я сумніваюся в іншому. Я сумніваюся у праві оцими своїми голосуваннями змінювати долі і життя людей в інших регіонах нашої країни і впливати на курс цієї країни в цілому. На жаль, ситуація така, що саме в цих регіонах сконцентровано саме той електорат, який у своїх рішеннях керується думкою Москви, а не своєї власної столиці.

Я хотів би помилятися у цій своїй позиції, і тому я висловив таку пропозицію – звернутися до мешканців цих двох регіонів з якимось плебісцитом чи референдумом. Визначтеся тепер, будь-ласка, чи ви хочете й далі жити в Україні, чи можливо вас це не влаштовує і ви пошукаєте волі, про яку ви мрієте і яку ви для себе хочете.

Бі-Бі-Сі: Слухач із Луганська пише: “Пане Андруховичу, вважаю вашу “ініціативу” обговорення про розділ України, роздачу її областей сусідам, замовленою провокацією. Я народився в Луганську, вся моя рідня говорила українською мовою і їхні батьки теж. Були школи українські, після війни стали множитися і російські, радіо говорило українською, музика транслювалася українською на дев’яносто відсотків. Всі, хто вчився в російських школах, в побуті говорили на суржику, це в шістдесятих. Але там Україна була завжди і є зараз”. Ще один допис на сайт з Харкова: “Крим необхідно віддати татарам і тільки татарам, вигнати звідти всяких росіян і українців, а заразом і донецьких”. Ярослав Замуцький із Дніпропетровська: “На Донбасі живуть такі ж самі українці, можливо, вони мають дещо іншу позицію, дещо інші політичні погляди”…

Юрій Андрухович: Я мав на увазі принципові, засадничі речі, а саме, буття нації в своїй національній державі. У цих регіонах люди мають принципово інше, відмінне ставлення до того, як має рухатися ця держава і з ким вона має бути разом, ніж, наприклад, мешканці заходу, центру України, значною мірою мешканці столиці. Не треба применшувати значення цих розбіжностей. Якщо ми й далі будемо закривати очі на справжній стан речей, то ми нікуди рухатися не будемо. Тобто, не можна легковажити дуже серйозними викликами, які перед нами стоять.

По-друге, немає в мене такої позиції, як просто взяти й відділити Донбас і Крим. Я таких слів не казав. Я казав, що може є сенс в них запитати і дати можливість про це подумати, чи не варто їм відділитися. Це ж все-таки дуже суттєва різниця.

Але давайте спочатку зробимо так, щоб у Києві влада змінилася, щоб знову перемогли проукраїнські політики. А тоді будемо журитися тим, як далі працювати чи не працювати з цими регіонами. Це все, що я хотів запропонувати.

Бі-Бі-Сі: Ви нещодавно написали статтю у німецьку газету “Frankfurter Allgemeine Zeitung” про Україну, про те, що в Україні фактично “окупаційна влада”, але все одно ви закликали Захід давати знати цій владі, що вони про неї думають, бо ніби то для неї це важливо.

Юрій Андрухович: Принаймні дуже пильно спостерігати.

Бі-Бі-Сі: Ця стаття не залишилася без уваги, більшість наших слухачів написали, що згодні з нею, менше – що ні. Ви знаєте, що президент Янукович незабаром їде до Німеччини, має там бути з державним візитом, 30 серпня має зустрічатися з Ангелою Меркель. Ви під візит цю статтю підгадали, чи так випадково вийшло?

Юрій Андрухович : Ні. Власне кажучи, я не знаю, чи маю право якось тут ділитися редакційною кухнею цієї газети, але насправді ця стаття, на мій погляд, в них перележала, бо я її подав у перших днях липня. Я навіть вже думав, що вони справді притримують її до дня візиту Віктора Януковича. Але бачите, так не склалося. Можливо, якось на обговорення виставили, поки ще залишається кілька тижнів.

Бі-Бі-Сі: Як ми чули з новин, німецька економіка почала зростати, найбільше за останні три місяці від часу об’єднання зі Східною Німеччиною у 1990 році. Ви пам’ятаєте, які були протести, яке було незадоволення після об’єднання двох Німеччин. Як у західній, більш “цивілізованій”, розвиненій країні, дивилися зверхньо на східних німців. Східні німці також дивилися зверхньо на західних. Багато хто казав, що це об’єднання не спрацює, але, як ми бачимо, уже зараз Німеччина одна країна…

Юрій Андрухович: Ні, тут суттєва різниця. Я вже здогадуюся про аналогію…

Бі-Бі-Сі: …Так, в чому різниця між Донеччиною і Галичиною? Вони теж дивляться один на одного вовком…

Юрій Андрухович: Категорично інша справа. Мешканці східної Німеччини ніколи, ніхто з них, навіть у якійсь маячні, чи нападі марення, не вимагав би, скажімо, об’єднуватися з Варшавою, чи з Москвою, чи з Лондоном. Безумовно, йшлося тільки про єдину німецьку державу як найвищу цінність. Були, безумовно, дискусії, на тому рівні, як же ж її збалансувати, що з нею робити.

А тут, в нашому випадку, заперечується принципова можливість існування такої от незалежної держави. А 1991 рік, наш вихід з Радянського Союзу, оцінюється як привнесений ззовні розвал. От була така прекрасна країна, яку якісь там америкоси з піндосами розвалили, і 91-ий рік розцінюється як величезна помилка народу України. Згадувався конституційний термін “український народ”, але там, в регіоні про який ми говоримо, там “народ України” і так далі. Тобто, це базові поняття, це дуже важлива розбіжність, я хочу повторити, що не можна нехтувати цим моментом. Тому що ми багато років намагаємося не ображати цей регіон – Донбас, поводитися лагідно і поступово вичавлювати з них рабів, по крапельці, і робити там якусь таку тиху, повзучу українізацію. Але з роками це завершується все більшим і більшим крахом, тому що ось у цьому, власне, і виявляється зневага до тих людей, в тому, що їх мають за якихось ковбасників, яких тільки ціни на ковбасу цікавлять, які ніби не мають жодних ідеологічних ідеалів. Але вони їх мають, і цей ідеал – Росія, буття разом з нею. І хоч сто разів їхній Віктор Федорович буде піднімати ціну на газ, вони будуть любити його й далі і за нього голосувати, тільки тому, що він забезпечує дружні, як їм здається, відносини з Росією. Він відновлює те дороге радянське, що в них було і що зруйнували ці прокляті нацики, америкоси і бандерівці. Це дуже складна, клінічна ситуація, відвертатися від неї не можна.

Бі-Бі-Сі: Давайте подивимося, яка є альтернатива. Ось ви говорите про Росію, я чула інші думки, що в Донбасі донецька свідомість, радянська свідомість, а не російська…

Юрій Андрухович: Яка різниця радянська чи російська?

Бі-Бі-Сі: Яка різниця радянська чи українська свідомість? Ви ж не скажете, що в Україні зовсім не лишилося спадку Радянського Союзу? Куди не глянь, що на Галичині лишився весь цей “совок”, що у Макіївці!

Юрій Андрухович: Оце й весь спадок, радянсько-російський. Він в Україні, на її території, але це руїни імперії, а ці руїни зараз ожили і вони зростаються, вони починають відбудовуватися повним ходом, наприклад, пам’ятник Сталіну в Запоріжжі.

Я думаю над своїм життям, я вважаю себе досі молодим. Мені 51-ий, і в мене вже є внучка, так ось мої діти навчалися вже в нормальних школах, де вони добре вивчали українську історію, українську мову та літературу. І який це жах усвідомлювати, що онука буде це все знову вивчати так, як я свого часу! Це просто поставити хрест на власному житті.

Бі-Бі-Сі: Слухачка із Кривого Рогу каже, що її доньці скоро три роки і вона побоюється, що у цьому місті у неї не буде можливості вчити її бути українкою, говорити і думати українською мовою.

Юрій Андрухович: Я так розумію, що декларованого права вибору української мови реально у неї немає. На мене накинулися читачі за те, що я якось сказав про допомогу цим нашим українцям – допомогти їм звідти просто емігрувати, в більш благополучні у мовно-культурному сенсі регіони. Звичайно, це все дурниця, те, що я сказав про масову еміграцію, але знак запитання лишається.

Бі-Бі-Сі: Як ви можете визначити – хто такий українець?

Юрій Андрухович: Що західніше, то більше толерантності, то більше терпимості, елементарних навичок громадянського співжиття. Що східніше, то більше агресії та нетерпимості й намагання наполягти на своєму. Ти або нагнув, або тебе нагнули, на жаль, отака ось психологія.

Бі-Бі-Сі: Але ж нетерпимість і в Галичині існує, і на Сході!..

Юрій Андрухович: Звичайно існує, я говорю про пропорції, про рівень присутності. Галичина як така, не існуватиме без великої України, я зараз не економіку маю на увазі, а ідею. Галичина – як своєрідний локомотив проекту Україна і проекту “українська незалежність”. Тому вона найзахідніший своєрідний агент впливу. Тобто, нам потрібно мати оцю свою Україну зі столицею в Києві, і тільки тоді Галичина відчуває себе повноцінною. Тобто, тут зовсім інше явище.

Бі-Бі-Сі: Один з наших слухачів, Ігор, він молодий письменник, запитує, як йому починати, в нього багато творів. Запитує, що йому робити?

Юрій Андрухович: До останнього часу, може півтора-два роки тому я дуже часто відповідав на це запитання від початківців. Я відповідав так: ваша ситуація зараз набагато сприятливіша ніж та, коли я і моє покоління були на вашому місці, були початківцями. Ми починали в умовах радянської системи, де видавництва були частиною ідеологічного апарату, пробиватися в друк було неймовірно складно ще й тому, що кількість видавництв була суворо регламентована. Якщо ти молодий письменник з Івано-Франківська, ти міг би податися або до комсомольського видавництва в Києві, або до регіонального видавництва в Ужгороді. У вас зараз, насправді, розгалуджена, велетенська кількість приватних видавництв в усіх куточках країни. Робіть так, як герой Джека Лондона: скопіюйте свої твори десятки разів і розішліть на всі ці адреси, і чекайте відповідей, бо герой Джека Лондона дочекався. Якщо ваші твори чогось варті, ви обов’язково чогось дочекаєтесь також.

Але я це казав два роки тому. Я маю таке враження, що в нас “бабахнула” криза і загалом це все ж вдарило по видавничій справі, і тому я б зараз вже б не наважився таку пораду формулювати. Я не знаю, чим дихають і чим перебиваються сьогодні наші видавці. Ось невдовзі буде форум книговидавців у Львові, я постараюся якось краще це зрозуміти.

Була така ситуація, в мене налагодилися відносини з харківським видавництвом “Фоліо”, я видав у ньому свою останню на сьогоднішній день книжку “Таємниця”, і я був задоволений своєю співпрацею, все йшло начебто добре, аж коли мені довелося оголосити свій власний бойкот. Після того, як вони почали публікувати твори Дмитра Табачника.

Бі-Бі-Сі: Андрій з США пише, що проголосувавши у другому турі за Тимошенко, чи готові ви нести відповідальність за газовий зашморг на шиї України, за недостворений БЮТ, за святкування дня комсомолу, за всі афери і інтриги, яка каже слухач, пані екс-прем’єрки?

Юрій Андрухович: То може я б узагалі взяв би на себе відповідальність за все на світі? Я все-таки вважаю, що коли в другому турі віддавав свій голос за Тимошенко, я не помилявся. Я розумію, що це був вибір за критерієм меншого зла. Є така можливість, це вже залежить від якості філософської дискусії, можливо кожен наш вибір є насправді вибором меншого зла.

А щодо цього вибору, то за умови перемоги Тимошенко була б неоднозначна ситуація. Там були б кращі шанси на майбутнє, а тут зараз вельми й вельми понуро й проблематично все виглядає.

Бі-Бі-Сі: Радіослухачка Леся запитує, чи підтримує вашу ідею хтось з інтелігенції, тому що думка не є поодинокою, а чути лише критику.

Юрій Андрухович: Я навпаки здивований тим, що останніми днями, в якихось коментах, на різних там сайтах, я знайшов досить багато підтримки. Я підозрюю, що її досить багато й з Донбасу та з Криму, тому що багато цих коментів російською мовою написані. Можливо слід взяти на озброєння якомусь прозахідному політику, майбутньому українському, який завдяки цьому може несподівано багато голосів “скосити” на Донбасі і в Криму. Ну добре, політика справа цинічна й брехлива, а справа поета говорити те, що він думає. Ось я так і намагаюся.

Бі-Бі-Сі: В нашій країні поети є соціальними й політичними коментаторами…

Юрій Андрухович: …Не тільки у нас. Поет, літератор – це рефлексія розуму. Розум не може не реагувати на суспільство і на політичні речі, це зрозуміло.

Бі-Бі-Сі: Дмитро з Донбасу запитує, чи були ви комсомольцем?

Юрій Андрухович: Був, але я був саботажним комсомольцем, тримаючи дулю в кишені, бо країна вся як така була невільною. Слава Богу, що зараз не всі зобов’язані бути комсомольцями, я вважаю це до певної міри прогресом. Але так як воно все розвивається, я не виключаю можливості, що через рік-два у нас уся молодь в обов’язковому порядку буде якимось “регіонівськими комсомольцями”, наприклад.

Бі-Бі-Сі: Ви зараз в Берліні, передача лунає із Лондона, а ось Арсен зі Львова пише, що голосував за Януковича…

Юрій Андрухович: Слава Богу, що Львів дуже плюралістичний. Якби стільки людей в Донецьку проголосували за Ющенка, скільки у Львові за Януковича, то у нас були б підстави для об’єднання країни, насправді.

Бі-Бі-Сі: Багато хто критикує сам той факт, що люди поза межами України говорять про Україну, мовляв, про Україну можна говорити, якщо ти справді там живеш і живеш цим життям. А ви багато часу проводите за кордоном.

Юрій Андрухович: Україна – це страшенно важлива тема, не тільки для європейської дискусії, що таке Європа, що з нею відбувається, куди вона рухається… Україна насправді є темою глобальною, тобто це, на жаль, я мушу вжити це слово, на сьогоднішній день, на цю хвилину, це є полігон, на якому випробовується можливість повернення від зародкової первинної демократії назад, до тоталітаризму і диктатури. І ось у цьому сенсі ми є страшенно важливою країною, про яку дуже навіть варто і необхідно багато дискутувати.

Джерело: Українська служба Бі-бі-сі

Юрій Андрухович: Будь ласка, пильнуйте мою країну!

Письменник Юрій Андрухович описує «внутрішню окупацію» своєї країни та кошмар, на який життя в ній перетворилося. На сторінках німецької Frankfurter Allgemeine Zeitung він звертається по допомогу до Європи.

Напевно, пора усерйоз перейнятися власною підсвідомістю. Мені дуже не подобаються мої сни. З дивною наполегливістю і стійкою періодичністю вони навідують мене, починаючи з лютого-березня цього року. Приблизно з того часу, коли й сама українська дійсність почала дедалі більше нагадувати суцільний сон. Найгірше, що з нього неможливо прокинутися. Він триватиме щонайменше десять років, заявляють невиправні оптимісти. Тобто як мінімум два президентські терміни.

Але назад до моїх снів, до їхнього наскрізного сюжету. Це сни про замах. Я виявляюся останньою ланкою певного конспіративного ланцюга. У моєму розпорядженні снайперська гвинтівка й зручна оглядова позиція. Завдання – поцілити в одного високопосадовця і тим самим урятувати країну. Він являє собою дуже добру мішень – великий і вайлуватий. Однак мені ще ніколи не вдавалося довести справу до кінця й натиснути на спуск. Я згоден, що це недобре. Недобре, коли сняться такі сни. Недобре, що вони нічим не закінчуються. Мені за них соромно.

Утім, мушу визнати, що останніми тижнями вони порідшали. Невже люди, які цього року прийшли до влади в Україні, трохи пригальмували просування своїх «реформ»? І саме тому мої екстремістські сни поволі мене покидають?

Хоч насправді все може бути й гірше: я звикаю, мої сенсори притуплюються. Швидше таки це друге – і нічого ніхто не пригальмовував.

Сьогоднішня Україна дає винятково повчальний матеріал на тему «Крихкість демократії, або Як загнати нас назад у диктатуру». Був би я іноземним політологом – сидів би тут і спостерігав, нотуючи з дня на день перманентні «реформи». І був би професійно щасливим – спостерігати цю живу щоденну практику. Проте я не політолог, не іноземець, я тутешній громадянин, мені залишаються стиснуті кулаки та підсвідомі бажання.

Реформ немає, а є реванш

Людина, що глибоко затамувала «образу 2004 роком», на повну потужність насолоджується відплатою.

Четвертий президент України Віктор Янукович є водночас першим в нашій історії «президентом меншості» – у другому турі виборів його підтримало трохи менш як 49 відсотків тих, що взяли участь у голосуванні. Здавалось, його президентство виявиться ще безперспективнішим, ніж останні роки його попередника. Проте це здавалося тільки нам, наївним – котрі Конституцію країни вважають чимось абсолютно непорушним. Виявляється, що не в Конституції справа, а, скажімо, в контролі над більшістю суддів Конституційного суду.

Уже до середини березня новообраний президент непередбачувано легко захопив усю владу й розвернув країну на 180 градусів.

Нині в його розпорядженні слухняна парламентська більшість, здатна лише тиснути на кнопки, виконуючи його вказівки, та цілковито ігнорувати опозицію. Найсвіжіший приклад – проголосований вночі закон про основи зовнішньої та внутрішньої політики. Із 420 поправок опозиції було прийнято нуль. Вирішальним чинником у внутрішній парламентській боротьбі виявився фізичний – уміння звихнути опонентові ніс або проламати череп. У цьому сенсі президентська партія не має собі рівних за кількістю в її депутатському корпусі колишніх борців вільного стилю, боксерів чи просто «охоронців».

Була така гарна країна

Уряд очолює суперлояльний до президента ворог середнього і малого підприємництва. Його улюблене заняття – витискати максимум з «їхніх», репресувати тих, які «не з нами». Мета цих відрухів зрозуміла – політичне упокорення середнього класу, адміністративні цькування й нищення «чужих» та заохочення «наших» (у формі перерозподілу між ними добра, відібраного в «чужих»).

Про суди, тобто про найголовніший із них – Конституційний, я вже згадував. Додам лише, що не тільки його уже цілковито контролює президент. Я вже й не пам’ятаю, коли і в якому з судів востаннє приймалося хоч якесь рішення на користь опозиції. Ну, не може ж так бути, щоб вона завжди й в усьому була неправою! Щойно парламент проголосує нову редакцію закону про масові зібрання – і головним завданням судів стане забороняти акції протесту. Утім, міліція довела, що успішно вміє з ними впоратися навіть без судових заборон. Побиття мирних демонстрантів (якщо тільки вони під «неправильними» прапорами й гаслами) знову стало звичайною справою. А ми за останні роки вже навіть устигли забути, що бувають якісь розгони демонстрацій.

Що справді вражає: не так блискавична узурпація влади, як іще блискавичніше повернення страху. Ні, спочатку було обурення, страх лише потім. А зараз? Перехід страху в апатію? Була така гарна країна, подавала надії, в Європу просилася. Де вона нині?

Найуспішніша на сьогодні «реформа» нової влади – це перетворення української служби безпеки назад у кагебе СРСР. Дедалі частіше говориться про так звані «профілактичні бесіди» з журналістами, громадськими діячами, про м’яке (поки що?) залякування та вербування, про складання «списків лояльності» – створення відповідних досьє на особливо активних громадян. Ректори українських університетів запрошуються «до співпраці» й зобов’язуються попереджувати своїх студентів про покарання за участь у протестах. Серед сотень українських ректорів таки знайшовся один, який оприлюднив суть подібної «пропозиції». На щастя, він такий знайшовся. На жаль, він такий знайшовся лише один. Хоча кажуть, наче сам найвищий шеф СБУ (a propos, за сумісництвом власник найбільшої за активами медійної групи) їздив до нього вибачатися за «необережність свого працівника».

Невже справа лише в банківських реквізитах?

У будь-якому разі – м’якшому чи жорсткішому – можемо констатувати: СБУ знову набуває рис політичної охранки, а вся країна – статусу поліційної. Слово «знову» тут ключове. Ми знову потрапили у своє минуле. Іноді здається, що надворі знову – яке, власне кажучи, десятиліття? 1970-ті?

Нічого, як бачите, нового: варіант путінської Росії. До речі, Віктор Янукович уже каже й про «своєрідність і суверенність української демократії». Призначені на осінь місцеві вибори повинні закінчитись однозначною перемогою януковичівської Партії регіонів (націлюються на 70% у середньому по країні) – місцевої видозміни «Единой России». Потрібний результат має бути витиснутий адміністративною машиною, всією «вертикаллю влади», нині як ніколи єдиною. Метою цих «реформ» є створення на місці України Росії-2, але, мабуть, дрімучішої, відсталішої, ще менш атракційної. Прийнятний для такого утворення суспільний лад – це такий собі неосталінізм феодально-олігархічного штибу. Недаремно ж саме у нас, в Україні, знову почали споруджувати пам’ятники Сталіну. Я не обмовився, і це не художній образ: 5 травня в місті Запоріжжі «з ініціативи місцевих жителів» було відкрито новий сталінський пам’ятник. На черзі, кажуть, Одеса і Севастополь. А луганські комуністи ініціюють зміну національного гімну. І, мабуть, прапора.

У всьому цьому лишається загадкою тільки одне: навіщо режимові Януковича Європа? Навіщо ця гра в інтеграцію й незмінна єврориторика? Невже справа лише в банківських реквізитах? Чи в любові до відпусток на Сардинії, в Монте-Карло або Французьких чи якихось іще Альпах? Адже якщо Європа, то її будують не так. І справжні реформи починають не закриттям архівів, а продовжують і зміцнюють не відрахуванням з університетів громадських активістів. Щось тут не так.

У похмурих тонах – тільки найближче майбутнє

Насправді тут усе не так. Настільки далекою від європейських цінностей українська влада не була ще ніколи. Інколи хочеться, щоб повернувся Кучма. Інколи хочеться жити в Білорусі Лукашенка. А всю європейську спільноту мені хочеться просити: «Пильнуйте за діями цієї української влади як ніколи прискіпливо! Чомусь їм іще важливо, що ви про них думаєте. Не дайте їм обводити вас круг пальця їхніми балачками про порядок!»

А взагалі ж мені не хочеться нічого іншого, як тільки додивитися свій сон.

П’ять років тому я повірив, що мій (мій теж) «проект країни» перемагає. Такої нищівної поразки, якої він зазнав цього року, я не очікував. Помиляються ті, хто каже про якусь там програну битву – це програна війна. Наслідком програної війни буває окупація. В Україні вже знайдено щодо неї специфічний термін – «внутрішня окупація». Нас окупували зсередини, шляхом президентських виборів і парламентських махінацій. Тому найближче майбутнє я бачу в радше похмурих тонах.

Але тільки найближче. Бо не може ж настільки анахронічна система родом зі Сталіна перемогти у довшій історичній перспективі! У цьому переконанні, навряд чи безперечному, й засіла нині вся моя надія, точніше, все, що від неї лишилося.

Джерело: http://bookvoid.com.ua/digest/2010/08/13/072013.html

Юрій Андрухович: Янукович – як Путін

Rzeczpospolita: В інтерв’ю українській пресі Ви не раз заявляли, що Крим і Донбас могли б собі відділитися від України.

Юрій Андрухович: І досі так вважаю. Я не казав, що вони конче повинні відділитися. Просто варто було б такий варіант розглянути. Це ідея навдивовижу легкого та цивілізованого вирішення проблеми, яка заважає Україні бути собою й блокує шлях, що ним їй слід прямувати. Позаду 20 марних років [від здобуття незалежності. – Ред. Rzeczpospolita] . Україна якою була, такою й лишилася. І такий стан речей деморалізує.

Але українці бояться поділів.

Я висловив украй непопулярну думку, що викликала величезну реакцію в суспільстві. Але я люблю висловлювати непопулярні, зате власні погляди. Українці противляться купі речей, хоч би й вступу України в НАТО. Я підтримую членство країни в альянсі і дозволяю собі не погоджуватися з багатьма українцями.

А чи не від’єднаються натоміть Івано-Франківськ і Львів, а не Крим з Донбасом?

Захід України не від’єднається. Сенсом його існування є створення великої України. Для українців на заході Україна без столиці в Києві – то абсурд. Київ теж не від’єднуватиметься.

Після приходу до влади проросійського президента Віктора Януковича Ви казали, що Україну «зайняли окупанти».

Не я один. Чимало наших людей подібної думки. Про це свідчать написи на парканах в Івано-Франківську: «Скажи “Ні” внутрішній окупації».

Ви не боїтеся, що Україна перестане бути українською, що зникне її мова та культура?

Надто пізно для побоювань. Маємо справу з реальністю. І йдеться не лише про правління Януковича. Цей процес охоплює другу половину ХХ – початок ХХІ століття. З тією різницею, що за президентства Віктора Ющенка протягом п’яти років вживалися якісь заходи з порятунку української мови.

Що Ви думаєте про Януковича? Чи згодні з тим, ніби він маріонетка Москви?

Певною мірою так, але це питання складне. Він якщо не маріонетка, то напевно наслідувач, свого роду епігон Москви. Для Януковича ідеальною є така система, яку побудував у Росії Владімір Путін. І до неї ми наближаємося семимильними кроками.

Вас турбують швидкі кроки України в напрямку Росії?

Це риторичне питання. Звісно, турбують. Кожен із таких кроків робиться немовби без оглядки назад. І вони заводять українську державність на манівці. Я, наприклад, ніколи не підозрював, що в моїй душі можуть зародитися терористичні нахили. Що мені снитиметься, ніби маю застрелити Януковича. Одначе був період, коли таке снилося. Хоча загалом я спокійна людина й не вважаю насильство найкращим методом боротьби.

Чи можливе повернення до влади лідерів Помаранчевої революції?

Я в це не вірю. Під великим знаком питання політична кар’єра Юлії Тимошенко, не кажучи вже про Віктора Ющенка, в котрого взагалі нема політичного майбутнього. Може, він і сам до цього не прагне. Місце лідерів Майдану Незалежності [де в Києві відбувалася Помаранчева революція. –Ред. Rzeczpospolita] у першій шерензі політиків займуть інші. Добре було б, якби так. Варто, втім, зберігати помаранчевий колір. Ідея Помаранчевої революції важлива і слушна. Це те, що потрібно Україні. Помаранчевий колір скомпрометували ті, хто був на першому плані, під знаменами революції. Але то не вина символіки і тодішніх ідей.

Українці не втратили віри в ідеали революції?

Люди, особливо українці, – мов пластилін. Втрачають віру й швидко її повертають. Почекаймо до осені. Побачимо, як мої земляки приймуть підвищення цін на газ, як студенти відреагують на репресії, зокрема, на виключення з університетів. На людей треба натиснути, і тоді вони знову стають людьми.

Чи пам’ятають українці про роль Польщі у Помаранчевій революції?

Так. Ті події неможливо забути, не можна й викреслити їх із пам’яті.

Польщу та Україну розколює питання Української Повстанської Армії та Організації Українських Націоналістів. А є щось об’єднавче між нашими країнами?

Зараз нас об’єднує організація Євро-2012. Але я сподіваюся, що Україну позбавлять права його проведення. Інакше зазнаємо ганьби. Буде краще, коли Євро-2012 відберуть у нас тепер. Що ж до глибших питань, то нас об’єднує те, що Польща та Україна – країни Центральної Європи. Беручи до уваги історію, культуру та політику, ми приречені на співпрацю. Те, що польське керівництво зі свого боку відійшло від цієї формули, а українське – зі свого, не означає, що в майбутньому не буде кращого керівництва, принаймні в одній з держав. Я переконаний, що у відносинах із Польщею ще не все завершено.

Ви читали власного вірша про поляків та їхню причетність до боротьби під час п’ятничного концерту з нагоди 66-ї річниці Варшавського повстання. Чим для Вас стало запрошення на цю імпрезу?

Сюрпризом. Можливо, приводом для запрошення була моя кількарічна співпраця з польськими музикантами, зокрема, з Міколаєм Тшаскою та вроцлавським гуртом Karbido. Певний час я вагався. Коли мені запропонували конкретну композицію Девіда Боуві [твір Warszawa був написаний 1977 року, коли Боуві відвідав Польщу по дорозі з СРСР до Англії. – Ред. Rzeczpospolita] , то спочатку я впав у шок, а потім погодився. Композиція Боуві не має слів, він просто мугикає мелодію. Написати до неї текст і виступити було для мене подвійним викликом.

Автор: Тетяна Серветник
Джерело: bookvoid.com.ua