«Усяке місто й містечко в землі козаків багаті мешканцями, надто ж маленькими дітьми. У кожному місті безліч дітей, і всі вміють читати, навіть сироти. Вдів і сиріт в цій країні дуже багато, чоловіків їхніх повбивано у безперервних війнах. Але в них є гарний звичай: вони одружують своїх дітей зовсім юними, і з цієї причини вони численніші від зір небесних та піску морського».
«Подорожні нотатки Павла Алеппського»
XVII ст.
З-над білих сорочок — подоба крил.
Ще зовсім юна кров. Найменші люди
зійшли у сон землі і тлін могил,
повітря сколихнувши, як прелюди.
Вони — мов мак, їх море звідусюди
іде в цей дім, в цей витоптаний діл.
З яких смертей, з якої тьми й полуди,
з яких кохань, з яких забитих тіл? —
З німих побоїщ і з гучних побід!
Сама любов зіп’ялась невтолима
в очах ночей!
І засвіт — у похід,
і ранні вдови з іншими очима
завмерлі, аж мовчать, аж наче схима
лягла на них. І янгольський політ
в сирітськім небі з квітами сухими.
І сто ворон, що кряче їм услід.
(до кого ви для чого ви де сто калік прочовгали.
де палі наче милі у тріщинах до дна
убогими дорогами натішитесь недовго ви
ангелики волошки блудна сарана
колючки пустирні
байстрючки псалтирні
потерчата хирні
ягнята ясирні
та лучче б ви в деревах ненародженні спали
та лучче б ви листками на чорну глину впали)
Але повік не вищезне трава
на згарищах!
Вони квітують рясно,
хоч біль, і страх, і язва морова,
і сіль-камінь кривавить юні ясна,
і сивий попіл обмітає небо,
і рікам переламано хребти,
і згіркле світло плеще променеве —
їм тут цвісти.
І в землю цю лягти.
(корабель дітей вирушає річкою
у сорочках найбіліших всі ніби херувими
ця земля збатогована вміє бути вічною
навіть палі проростають саджанцями живими)…
Джерело: http://www.poetryclub.com.ua/readpoem_metrs.php?poem=8552