У міжнародному потязі Чернівці – Перемишль,

на перегоні між Франківськом і Львовом,

коломийські заробітчани і заробітчанки

вголос підраховують

учорашні літаки над Америкою.

Одинадцять літаків, цілих

одинадцять!

Я подумки приєднуюся,

подумки загинаючи пальці.

Перші два роз***бали

World Trade Center,

ще дваврізалися

в будівлю Пентагону.

Маємо чотири.

П’ятий упав у лісах Пенсильванії

(чи не під тими соснами, котрі я востаннє

обіймав у червні?)

Ще один над Чикаґо.

Плюс один наЕл-Ей.

.

Маємо сім. Але де інші чотири?

Ще літають? Збиті?

Чи вибухнули в небі? І як там Лас Веґас?

І де був Малдер, і що робила Скаллі?

І чому Брюс не закрив собою

жодної кабіни пілотів,

з одинадцяти – жодної?

І чому ані Мел, ані Чак, ані інші,

не кажучи вже про Ніккейжда чи Арнольда,

не втрутилися в аферу, стікаючи кров’ю,

за півсекунди

до катастрофи

розбивши капсулу, повернувши важіль,

дотягнувшись кінчиками пальців

до детонатора?..

Найстрашніше – це коли герої безсилі.

Найсумніше, коли рятівники не рятують.

Боже, врятуй хоч Ти:

і цю дитинну Америку, і всіх нас, хто в дорозі,

і тих, які вдома, і навіть тих божевільних…

Якщо це тільки входить у Твої наміри

12 вересня 2001 року, тобто наступного дня після терористичної атаки з повітря на Нью-Йорк, я їхав до Львова, де Неборак організував мені виступ в університеті. Зрештою, не впевнений, чи саме Неборак його організував, але це тут і неважливо. У 76-му потязі їхали люди, які тільки й робили, що обговорювали вчорашні події в Америці. Нічого дивного – увесь світ на той момент тільки й робив, що обговорював їх. Звідкись узялась інформація, що буцімто ударів по Америці було завдано значно більше. Нібито тих літаків було насправді аж одинадцять і метою терористів було нанести одинадцять рівночасних ударів по всій території США. Носилися чутки про інші місця падіння літаків: Пентаґон (два літаки), Лос-Анджелос, Чикаґо. Я подумки додав до переліку ще якісь невизначені «ліси Пенсильванії» — мабуть, через те, що ще кілька місяців тому сам жив на околиці одного з таких лісів і вранці ходив до нього пообійматися із соснами.

У будь-якому разі літаків, якщо враховувати і ті два найперші з Нью-Йорка, набиралося лише сім. А мало бути, згідно з чутками, одинадцять.

Поєднання цих двох чисел – сім і одинадцять – видалося мені кумедним. У Штатах є дуже популярна мережа цілодобових крамниць з усяким дріб’язком і вона чомусь називається SEVEN-ELEVEN. Людина, яка вигадала цю назву навряд чи здогадувалась, який відгук знайде вона в моїй душі одного дня. А саме – 12 вересня 2001 року, коли й народився цей вірш.

На цьому світі стільки ірреального
шукаємо тверду земну основу
грудневе пиво біля катедрального
і сірий день мугиче босанову

відлига як сльоза над містом лине
автобуси приходять і відходять
і в наших кухлях писаної глини
колишеться гірка бурштинна подать

ми так цього тепла затято прагнули
як вимерзле пагіння винограду

ворони ці маленькі чорні ангели
збирають на фронтоні чорну раду

і тане сніг в якому так намішано
пісок і сіль тяжкі земні мірила

а ми в холодні кухлі тепло дишемо
і дивимось як мають чорні крила

Коли я у 80-ті роки вимушено повернувся до рідного Франика, то це спершу був тихий розпач: якого біса і що далі робити в цьому жахливо нецікавому містечку і життя скінчилось ітеде. «Ах, у цьому маленькому місті, де живуть пияки і невдахи» — так починався один з моїх тодішніх віршів. Але раптом виявилося, що Франик насправді зачаїв у собі купу якихось несподіванок, архітектурно-історичних сюжетів. У ньому виявилося достатньо багато простору для вигадування. Його можна було вигадати всього і цілком. У «Таємниці» я кажу про це так: «Це був дивний час – у тому сенсі, що я почав для себе відкривати Франик. Мені не було куди з нього подітися, тож я мусив навчитися бачити його атракційність. Виявилося, що я при цьому не мушу її вигадувати – вона є. Але вона дещо прихована. Я мусив роздмухати кожну архітектурну дрібницю – а Франик, тобто старий Станиславів, повністю складається з самих лише архітектурних дрібниць – отже, кожну з них я мусив для себе відкрити, відокремити від загалом невиразного тла і роздмухати її до масштабів міфу». Одним із таких міфів була автостанція на площі Урицького (нині Майдан Шептицького) поруч із катедральним (нині так само катедральним, але не православним, а греко-католицьким). А трохи нижче по вулиці Камо (нині Низова) був один з перших стильних пивняків у старому підвалі. Пивняк називався «Ватра», пиво в ньому подавали у гуцульських керамічних кухлях і пиво це було не яке-небудь, а «Калуське». І чомусь саме воно вважалося найкращим.

От із такої несуттєвої суміші й народився мій «Етюд з воронами» — меланхолія, грудень, відлига, ворони на фронтоні катедрального і калуське пиво…