Юрий Андрухович: «В Украине галичанин не может стать президентом»

— Юрий, сильно ли вам влетело от знакомых, журналистов и политиков за ваше недавнее высказывание, что Крым и Донбасс нужно отделить от Украины, так как там живут не украинцы, а представители русской нации?

— Ну, я не совсем так высказывался – что, мол, нужно отделить и все. Я предложил всего лишь не отбрасывать и такую возможность. И в случае прихода к власти очередных «недонецких» дать им определиться, нужна ли им на самом деле независимая Украина. Теперь к вашему вопросу. Наверное, я вас разочарую, потому что, собственно, те, кто непосредственно со мной после этого контактировал, оказались моими единомышленниками (смеется). Они меня благодарили за то, что я вслух сформулировал то, что у многих людей на уме, но они не отваживаются сказать об этом публично. Но я, конечно, отдаю себе отчет, что в том огромном количестве текстов и в СМИ, и на разного рода форумах в Интернете, преобладает негативная реакция. Странно, но вот «глаза в глаза» мне критики моей позиции не попадались. Пока.

— А чем, по-вашему, отличаются жители Донецка и Луганска от жителей Львова и Ивано-Франковска?

— Разница между ними, возможно, заложена в структуре бытия, которое, как известно, определяет сознание. Донбасс и, может быть, в целом Юго-Восток Украины, – это психология винтиков в большом индустриальном коллективе. Те изменения, которые начались в этих регионах во времена еще царской России, а во времена советской власти были интенсифицированы, наложили неизгладимый отпечаток и привели к появлению психологии пролетария. Странным образом за годы независимости она только разрослась и углубилась.

Что касается западных регионов, то это психология одиночки-мастерового, это тип народного умельца, кустаря. Поэтому тут легче находят себя в каких-то индивидуальных проектах, а они преимущественно на сегодняшний день заключаются в том, чтобы выехать куда-нибудь позападнее и там самостоятельно зарабатывать себе на жизнь. Но это все нечто экономическое.

Мы, конечно, не должны забывать о культурно-национальной ориентации, связана она с этим напрямую или нет, но, скорее всего, да. Тут вся эта проблематика: и история, и язык. Но что еще более важно – это взгляд в будущее и представление о том, каким должно быть это будущее. Если бы расхождения были сосредоточены только в области истории, то можно было бы находить общие решения, просто наложив мораторий на раскрутку разного рода исторических разногласий, и работать на наше общее будущее. Но вот если это будущее представляется по-разному, то это становится непреодолимой проблемой.

— А почему вы считаете, что только жители Донбасса и Крыма русские, а что, жители Харькова, Одессы, Запорожья не русские?

— Мы пока можем согласиться с тем, что любой владелец украинского паспорта украинец.

— Но, как известно, бьют-то не по паспорту, а по морде.

— Да. И БЮТ тоже (смеется). Думаю, что там еще стоит вопросительный знак. Я принимаю еще во внимание гражданское самосознание, способность людей самоорганизоваться на какой-то протест по отношению к власти. Вот в Харькове мы увидели борьбу людей за сохранение лесопарка. И неважно, говорят ли эти люди по-русски (наверное, 95% из них говорят по-русски). Главное , что они приняли за модель поведения поведение европейского гражданина, который защищает экологическую среду, и защищает её бесстрашно в неких экстремальных условиях. Вот такую волну протестов я не могу представить себе ни в одной из донбасских областей или в Крыму. Может быть, в Крыму и возможна волна протестов, но она будет связана скорее всего с крымскими татарами. А донбасский человек, по-моему, всегда приемлет местную власть. Для него враг и угнетатель, начиная с 1991 года, сидит в Киеве. А сейчас там сидят свои, поэтому в Донбассе никто не будет подниматься и бунтовать, хоть в 10 раз повысят цены на газ. Там основная установка – «В Киеве сейчас правят наши, а они знают, что делают». Вот она и определяет все в Донбассе.

— А забастовки шахтеров в Донбассе в 90-х помните?

— Конечно, это был очень важный элемент в процессах обретения Украиной независимости, потому что та компартийная власть рассматривала Донбасс как свою базу. И вдруг оказалось, что эта база тоже восстает. Но эти забастовки происходили в общем потоке процессов, которые шли по всему Советскому Союзу. И начиная с 1992 года, когда уже формально независимость утвердилась, если там и были какие-то стачки, то они были против нового центра в Киеве. Были марши на Киев, шахтеры стучали касками по асфальту. Это был уже в значительной степени протест против независимости как таковой. Организованный, кстати, тогдашними красными директорами.
Источник

— А вот все-таки Юлия Тимошенко, которая родом из Днепропетровска, украинка, по-вашему, или русская?

— Может быть, я сейчас выскажу какую-то дилетантскую точку зрения, но сделаю это хотя бы предельно откровенно. Я с Тимошенко лично не знаком и ни разу в жизни с ней не общался, поэтому судить о ней могу только по какой-то внешней информации, полученной из Интернета или телевидения.

Есть некая логика политической борьбы, которая её куда-то ведёт. У нее априори есть потребность во власти, и во имя ее удовлетворения принимается определенная модель поведения на уровне тактики. Объективно она должна себя позиционировать как прямая оппозиция президенту Януковичу. Отсюда проистекает то, что на уровне каких-то культурно-национальных жестов она должна делать нечто противоположное ему. Она объективно оказалась в ситуации украинки. Однако она здесь, на Западной Украине, осталась-таки чуждой. Конечно, во втором туре она всюду в западных областях победила. У нее был самый высокий результат, но все-таки недостаточный, чтобы перекрыть результат Януковича в целом по стране. Тимошенко все-таки не зажгла своей харизмой многих моих земляков, не изменила их ощущения того, что она какая-то не наша, не отсюда.

— Юрий, раз мы коснулись темы последних выборов, не могу не задать вам вопрос о Ющенко. Где-то 2-3 года назад вы сказали, что его уровень в политике – это уровень Поплавского (а Януковича, кстати, вы сравнили с Шуфутинским). Чувствовалось, что уже тогда вы были в нем разочарованы. Тогда непонятно, почему вы решили его поддержать в первом туре?

— Я не относился к тем, чья позиция была «против всех». В то же время я понимал, что у этого человека нет никаких шансов победить. Просто я надеялся на то, что он займет, возможно, третье место, и это сыграет свою роль в будущих раскладах. Этот случай был классическим, когда выбирают меньшее зло. В 2004 я голосовал за него как за добро, а в 2010 как за меньшее зло. Я чувствовал всю драму его пятилетнего правления именно таким образом. Но с другой стороны не было в первом туре кандидата, которому бы я доверял больше, который бы мне показался лучше, чем он. Его прозападная политическая и идеологическая линия соответствовала моим убеждениям, хотя ее исполнение было бездарным.

Но после первого тура случилось то, что радикально изменило мое к нему отношение. Он еще, будучи действующим президентом, стал настолько откровенно помогать Януковичу победить во втором туре, что я по-другому увидел всю картину: возможно, это был какой-то засланный на 5 лет казачок, который, эксплуатируя украинский патриотизм или национализм (можем по-разному называть), очень даже неплохо позаботился о материальных интересах семьи. Разыграл такую шароварную оперетку и в результате удалился на покой с неплохим пополнением всех своих закромов. Я все больше и больше склоняюсь к этой, на самом деле, ужасной мысли, потому что если это так, то Ющенко – не просто политический шулер, который весьма удачно разыграл свою партию, а какой-то адский разрушитель идеалов. Так вот, тогда, между первым и вторым туром, я однозначно решил, что мне не остается ничего другого, как голосовать за Тимошенко.

— То есть вы не были, подобно вашим коллегам, Оксане Забужко и Сергею Пантюку,среди тех, кто принял для себя решение во втором туре голосовать «против всех»? Просто почему-то у многих создалось впечатление, что вы были с ними.

— Я нигде ни разу никого не агитировал перед вторым туром: «Голосуйте против всех», но у меня, естественно, были свои критические суждения насчет Тимошенко. Мне не нравилось ее известное хихикание во время встречи с Путиным, когда последний назвал Ющенко мазуриком, не нравилась ее аморфная реакция во время российско-грузинской войны в августе 2008 года и ее отмалчивание по поводу евроатлантических перспектив Украины – должны ли мы вступить в НАТО или нет. Она казалась мне очень ненадежным кандидатом. Однако, перед вторым туром, когда стоял выбор – она или Янукович, то я пошел и молча проголосовал за неё. Так что относить меня к тем, кто голосовал против всех не совсем корректно. Хотя да, по большому счету, внутренне, это так и было. На уровне совести и морали, да, я был против всех.

— Но вы с пониманием отнеслись к позиции Забужко и Пантюка?

— Ну, по поводу Пантюка я не помню, но позиция Забужко тогда громко прозвучала, так как она много с этим выступала по телевидению. Да, конечно, я отнесся с пониманием. У нее была сильная аргументация. Но имело бы смысл так бороться, если бы закон о выборах был бы сформулирован по-другому. Если бы не элементарное большинство голосов выбирало бы президента, а был бы порог, например, 50% плюс один голос. Тогда бы имело смысл разворачивать гражданскую кампанию, чтобы не дать победить ни Януковичу, ни Тимошенко. Объективно же агитация против Тимошенко оборачивалась агитацией за Януковича.

— Чтобы все-таки завершить национальную тему, хочу у вас спросить, согласны ли вы с Табачником, что галичане и украинцы Великой Украины – это разные народы?

— В общем-то, это абсурдно, потому что отбирать право называть себя украинцем у тех, у кого это украинство составляет сущность менталитета, начиная с языка, это, действительно, абсурдно. Это начало какой-то определенной дискриминации. И вот человек, который занимает должность министра, причем гуманитарного, когда такое формулирует, он в силу своего служебного положения дискриминирует определенную часть населения. Я не сомневаюсь, что он делает это вполне сознательно.

— Ваше отношение к Олегу Тягнибоку и его партии «Свобода»? Может быть такое, что на следующих выборах, президентских и парламентских, вы будете за них голосовать?

— Скорее всего, нет, потому что у них больше антизападной риторики, чем антироссийской.

— Подождите, но они никогда не высказывались, например, против НАТО.

— Нет, высказывались. Они заняли изоляционистскую нишу. В общем, это такой кондово-националистический подход и к геополитике в том числе. Мне кажется, что с тех пор, когда в конце 80-х, как говорил Горбачев, пошли процессы, когда изменялась ситуация в тогдашнем Советском Союзе, у нас никогда не пустовала радикально-националистическая ниша. Политики, находившиеся в ней, обычно заигрывали с крайне правой символикой, устраивали какие-то, компрометирующие все национальное движение, шоу. И всегда было какое-то навязчивое ощущение, что они чей-то внешний проект. Из-за своего радикализма они призваны дискредитировать любое движение в сторону национальных приоритетов. Сначала это было УНА-УНСО, потом еще какая-то Социал-националистическая партия, потом появился проект Щекина из МАУП.

— Но «Свобода» взяла почти 34% в Тернопольской области в 2009 году?

— Я не думаю, что этот успех им удастся когда-нибудь развить.

— А в вашем родном Ивано-Франковске может так произойти, что на очередных выборах, например, в облсовет, победит «Свобода» и сформирует там большинство?

— Нет, я не думаю. Там скорее большинство сформирует Партия Регионов. Дело в том, что упомянутые вами галичане охотно пойдут в партию власти, а потом будут разваливать ее изнутри. Вот так вот как они в свое время в Компартии были. В свое время в Галичине была сильна СДПУ(О), а где она теперь. Так что я допускаю, что после выборов в облсовете будет большинство, во всяком случае, лояльное к Партии Регионов, какая-то там коалиция на основе регионалов возникнет.
Источник

— Юрий, но вы же с симпатией относитесь к Бандере и Шухевичу, разве их идеология отлична от идеологии Тягнибока?

— У меня к этим личностям отношение посложнее. Бандера и Шухевич – это два разных пути, поэтому они на одной доске не стоят. Первый был просто символом, который мало что осуществил практически. По определенным причинам он в большей степени был изолирован от того, что происходило в стране и вообще был за её пределами. А второй был практикующим бойцом: все-таки он возглавлял армию. Их можно оценивать по-разному, но нужно исходить из ситуации исторической необходимости. Не было бы УПА, то потери и человеческие жертвы среди украинского населения Западной Украины были бы гораздо большими. УПА оказалось единственной сдерживающей силой на определенном этапе. Она не возникла бы в 1942 году, если бы не немецкая оккупация. То есть она была ответом на эту оккупацию – подобно Армии Крайовой в Польше, по иронии судьбы тоже своему неприятелю. Эти личности, Бандеры, Шухевича, мы пытаемся оценивать в другой исторической обстановке и пытаемся оценить их не столько по делам, сколько по словам. Оценивать же партию «Свобода» по ее делам вообще никогда не приходится. А по словам? Мне, например, не нравятся их высказывания против нелегальных, да и легальных мигрантов – это списано с какого-нибудь Ле Пена либо Жириновского. Или то, что они обратно хотят ввести визы для граждан Евросоюза. Кому от этой глупости станет лучше? Украинцам? На самом деле, это такое мелкое политическое хулиганство. К сожалению, на сегодняшний день «Свобода» замкнула на себе и узурпировала политическую и историческую линию, связанную с ОУН и УПА. Они монополизировали этот дискурс в нашей политике. Это несправедливо.

— В 1945-46 годах поляки, проживавшие в Галичине, были оттуда депортированы, как и крымские татары в 1944 году из Крыма. Считаете ли вы, что галицкие поляки должны возвратиться в Галичину? После падения коммунистического режима в Чехословакии драматург, а на то время и президент страны, Вацлав Гавел, извинился перед судетскими немцами за депортацию и предложил им гражданство Чехии. Готов ли писатель Андрухович выступить с подобной инициативой?

— Я думаю, что ее можно рассматривать только сугубо теоретически. О каком возвращении может идти речь, если практически нет в живых уже тех людей, которых непосредственно депортировали. Для их же потомков подобный акт мог бы носить только сентиментально-символическое значение. Но ведь уже объективно существуют такие вещи, как, например, нажитое имущество в Польше. К тому же мы должны рассматривать эту проблему в комплексе: вместе с проблемой выселенных из Галичины поляков мы должны рассматривать и проблему немцев, выселенных с территории, которые ныне составляют западную Польшу. Ведь Сталин подарил Польше восточные немецкие земли, а от этого Польша только исторически выиграла. Вот этими своими действиями он объективно развернул Польшу на Запад, он сделал ее западной страной. Он отсек от нее эти «вечно полуазиатские» регионы Западной Украины и Западной Белоруссии и наградил ее порядочным куском Европы. И это достаточно серьезно изменило польскую ментальность как таковую. И вопрос в последующие десятилетия – быть европейской страной или частью Советской империи – для них уже не стоял. Время от времени они бунтовали, проигрывали, но потом дождались своего исторического момента.

Но у многих поляков остался с тех времен знак. Это город Львов. Там меньше говорят о Галичине, но вспоминают об этом городе. До сих пор, когда старички и старушки приезжают своими автобусами во Львов, они совершают определенное паломничество: они идут к памятнику Мицкевича, на Лычаковское кладбище к могилам своих поэтов или военных героев. Но их не интересует армянская церковь или могила Франко на том же кладбище. Их не интересуют другие культуры, которыми насыщен этот город.

Я никогда не признаю, что Львов – это польский город, как и не признаю, что он украинский или какой-то там австрийский, потому что он слишком сложный. Львов – это город, сущность которого держится на культурном многоголосье. Я просто надеюсь, что молодые поляки, которые будут приезжать во Львов, будут с течением времени свободны от этой романтики Кресов (Восточные Кресы – с польского «восточная окраина», так поляки называют территории Западных Белоруссии и Украины, частично Литвы, которые когда-то входили в состав Речи Посполитой – прим.ред.). Они просто будут посещать соседнюю страну без какой-то сентиментальной слезы.

— Юрий, прошло 6 лет с тех пор, как перед выборами 2004 года вы в своем письме, подписанном вместе с другими украинскими литераторами в поддержку Ющенко, назвали русский язык «мовой попсы и блатняка». Как вы сейчас относитесь к этой формулировке, не жалеете о ней?

— В общем-то, там нет того, что я так русский язык назвал. Там было несколько по-другому. Авторов у письма было много, как минимум трое. Мы писали, что Янукович собирается сделать русский язык государственным. И я решил, что русский язык в этой ситуации не надо вообще вспоминать.

На самом деле, я хотел сказать, что он не русский язык будет делать государственным, а тот язык, на котором общается он и его окружение, – язык попсы и блатняка. Все эти «обналички» с «отделками» и так далее (смеется).

— Вы считаете, что русский язык – это не язык Мандельштама и Ахматовой, а язык попсы и блатняка?

— Вовсе нет. Ахматову нет, а вот Мандельштама я много переводил. Русская поэзия 20 века – это один из центров моего становления, как писателя.

— Когда вы учились во второй половине 80-х Москве в Литературном институте, знали ли вы Виктора Пелевина, которой примерно в это время там же учился?

— Нет, вспомнить не могу. Это вообще новость для меня, что он учился в Литературном институте, но и разговоров тоже никаких об этом не было. Мне тогда показалась тамошняя атмосфера довольно-таки скучной. Так что если он там учился, то думаю, что не был особенно счастлив (Пелевин учился там с 1988 заочно и был отчислен из Литинститута в 1991 году – прим.ред.). Литературный институт на протяжении долгих лет советской власти был островком свободы. Там получали возможность преподавать и зарабатывать себе на жизнь люди, которых изгоняли из других ВУЗов. Но потом с ним случилось нечто обратное, с началом либерализационных процессов он в конце 80-х стал оплотом консерватизма, чуть ли не черносотенства. Может быть, Пелевин там почерпнул не одну идею, но там мы с ним не пересекались.

— А как вы относитесь к Анне Герман?

— Ну, как я могу относиться к представителю властной команды. Я с этой властью в конфликте. Ее я, мягко говоря, не уважаю и как представительницу этой власти тоже. В этой системе власти она играет роль некоего фальшивого коммуникатора. Она призвана своими заявлениями успокаивать протестную часть общества. Ее заявлениям просто не надо верить. Они преднамеренно дезориентируют, фальсифицируют действительное положение вещей. Она, если вы следите за ее высказываниями, высказывается для

Украинства в таком позитивном ключе, приносит ему какой-то хороший месседж. Допустим, она заявляет 4 мая, что никакого памятника Сталину в Запорожье не будет без общегородского референдума, а 5 мая этот памятник открывают. «Табачник – очень плохое назначение, я протестовала против него, но Семиноженко будет как-то балансировать его», – говорит она. И вот Семиноженко уже нет, к тому же он ничего не балансировал. И все это надо иметь в виду. Она выполняет ту роль, которая ей отведена.

— А как вы отнеслись к тому, что ваши коллеги – Дмитро Стус, сын репрессированного поэта Василя Стуса, и руховец Иван Драч, которые были оранжевыми и противниками Януковича, а потом раз, когда он стал президентом, вошли в гуманитарный совет при президенте и пошли его поздравлять с днем рождения?

— На день рождения они пошли не столько ради удовольствия, сколько по службе. Дмитро никогда не был помаранчевым. Он успешно сотрудничал с режимом Кучмы, журнал ему финансировал Толстоухов. Он человек, который оправдывая свои действия развитием национальной культуры, жестко отстаивает свои личные интересы. Ему к тому же по вкусу этот евроазиатский, панславянский культурный выбор. Я его знаю достаточно мало, а дискутировать вживую с ним никогда не приходилось, но, по-моему, он такой антизападный человек, его раздражает «гнилая» либеральная культура.

А Иван Федорович когда-то в поэтической форме признался, что «дышит Лениным», так, может, он и до сих пор им дышит. Он в свое время возглавил Рух. Это была какая-то важная мутация, которая с ним произошла. Он ведь официозный человек, и вдруг он легитимизировал полуподпольную организацию, и она обрела сразу особую легитимность. Всякое с ним бывало. Я знаю, что он за помаранчевой революцией наблюдал со стороны. Возможно, был разочарован тем, что его не пригласили на какую-нибудь ведущую роль. Он говорил в одном телеинтервью, что это была вообще никакая не революция. Революция была в 91-ом, а это так, вышли на Майдан, покричали. Так что, и Стус, и Драч внутренне были готовы работать с режимом, который у нас существует на сегодняшний день.

— А вот Юрий Андрухович мог бы, подобно писателю Вацлаву Гавелу в Чехии, стать президентом Украины? Если да, то какими бы были его первые три указа?

— (смеется) Это абсурдная ситуация. Конечно, писатели возглавляли некоторые европейские страны после падения в них коммунизма, и тот же Желю Желев в Болгарии, но Украина другая страна. Я думал, что мы центрально-европейская страна, а мы постсоветская страна.

Тут еще играет роль объективный фактор моего происхождения – у нас галичанин никогда не может стать президентом. Это уже а приори уничтожает любые его шансы. Я не могу себе представить своих первых трех шагов, потому что не могу представить себя в роли президента. На самом деле, власть – это неволя. Для меня то, что надо мной нет никаких начальников, и я ни для кого не являюсь начальником, есть очень ценным качеством. Я очень боюсь его каким-то образом утерять. Я даже отказываюсь от предложений, включить меня в тот или иной партийный список во время выборов.

— А какая партия или блок вам это предлагали?

— Не могу назвать, это было бы непорядочно. Но было много всяких приглашений. Ну, что я буду рассуждать о трех шагах…

— А от президентского «Мерседеса» бы отказались, чтобы ездить на работу на Банковую на велосипеде?

— Вот я сейчас скажу, что откажусь, а это будет интерпретироваться, что я уже мечтаю о президентстве (смеется).

— Опять же возвращаемся к галичанам. Просто вы так емко подчеркнули драматическое положение галичан в Украине, сказав, что никто из них не сможет стать президентом Украины. Хорошо, а, может быть, Андрухович может стать президентом независимой Галичины или, во всяком случае, Галицкой автономии. Вы как к независимости Галичины относитесь? Вон даже известный западноукраинский сепаратист Олег Хавич называл ваш текст «Моя остання територія» манифестом галицкого сепаратизма. А там в этом тексте не было ничего такого, что позволяло бы говорить о манифесте. Как он его читал – черт его знает! Наоборот, в нем я очень сильно критикую Галичину, и меня в своё время тут за него… да даже без меня его тут опубликовала местная коммунистическая газета. И я в Галичине из-за этого текста был врагом народа, как и во многих других местах земного шара. Но я люблю в своих текстах высказываться резко и радикально. Просто я человек рок-н-ролльной культуры, а эти качества ей присущи.

Но если говорить серьезно, Галичина невозможна в отрыве от Великой Украины. Просто таким образом она утратит свою миссию и таким образом смысл существования – то, что делает ее именно Галичиной. А миссия заключается в том, что должна быть Украина со столицей в Киеве, должно быть разнообразие регионов и земель, а Галичина – это такой определенный форпост где-то там на Западе, который призван задавать определенные тенденции, но делать это посредством «східняків». На ведущие роли все равно надо выдвигать…

— Ющенко.

— Да, да, да. Вот состоялся эксперимент и казалось, что объединение Востока и Запада получилось. Мы взрастили этого Франкенштейна (ученый из романа англичанки Мери Шелли, который создал человекообразное чудовище; в массовом современном сознании имя создателя перенесено на его создание и служит обозначением чудовища¬ прим.ред.), который родом из-под российской границы, а оказалось, что ничего не удается объединить, не тот мальчик, надо следующего Франкенштейна растить.

— Почему вы, украинские писатели, враждебно относитесь к своему коллеге, Олесю Бузине? Ведь в любой европейской стране есть свой Бузина, который развенчивает местных культурных идолов. В Европе это ведь в порядке вещей.

— Я вам скажу такую вещь, которая вас, возможно, удивит – я до сих пор не читал его книжки про «вурдалака Тараса Шевченко». Я слышал много плохого о ней. Я ее не читал, потому что лишил Бузину своей компании.

— Почему?

— Я ограждаю себя от людей, которые на меня нападают. Они перестают существовать для меня и на уровне текстов, которые пишут. Это не должно быть расценено, как некоторое страусиное поведение. Для меня это определенная степень свободы, потому что вот он хочет, чтобы я это прочитал, а я ни читать, ни реагировать на это не буду.

— Вот некоторые говорят, что там нам слушать, что говорит Андрухович, он ведь в Украине не живет, он ведь эмигрант, живет годами в Германии на гранты, оторвался от действительности.

— Да, ну, это глупость, что я живу в Германии. Ну, получал я несколько раз творческие стипендии и надеюсь, что еще буду получать, но это не значит, что я там живу. Живу я здесь, а там я бываю. В последний раз я оттуда вернулся летом прошлого года. А все остальное это какие-нибудь короткие отъезды в связи с фестивалями, выступлениями, потому что у меня там издаются книги, как и во многих других странах, но в Германии они более успешны, потому что их издает одно из самых крупнейших немецких издательств. У них неплохо организовано проведение писательских вечеров. Я там бываю часто.

— Вы хорошо говорите по-немецки?

— Не хочу бахвалиться, но мое знание языка позволяет мне читать свои тексты, общаться с читателями и журналистами. Просто знание немецкого – это тяжелое галицкое наследие. У меня бабушка учительница немецкого языка. Она выбирала в свое время, какой язык в школе я буду изучать. Родители говорили, что английский, а она – немецкий, что у нее будет возможность со мной дополнительно заниматься.

Что же касается грантов, то одна из линий компрометации украинских интеллектуалов – это навешивание им ярлыка грантоедов. Запустили его в обиход при том же Медведчуке, это была придумка его людей, зерна упали в благодатную почву нашей тотальной украинской зависти, ограниченности и антизападничества, и пошло-поехало. Когда я сталкиваюсь с такой оценкой, то уже не спорю, надоело. Мне некого в этом переубеждать, потому что выполняется некое партийное задание и все тут.

— Юрий, вы поклонник габсбургской монархии, всегда лестно о ней отзываетесь. Вот почему вам, западным украинцам, можно любить императора Франца-Иосифа, ставить ему памятники, но зато вы отказываете одесситам в любви к Екатерине Второй и их праву поставить ей памятник?

— И я, в том числе к Екатерине плохо отношусь при всем моем либерализме. Я несколько лет назад выступал в Херсоне. Там к тому времени был уже установлен памятник Потемкину. Местные ребята, которые меня пригласили провести мой вечер, показывали мне город. С одной стороны они такие наши, украинские, условно говоря, помаранчевые ребята, а с другой – они с гордостью совершенно спокойно, без возмущения показывали мне этот памятник Потемкину. Сказали, что он потому здесь, что без него города бы не было. Когда ты попадаешь на место, то лучше понимаешь ситуацию, а сидя где-то там, на расстоянии, тебе приходится питаться какой-то цепочкой стереотипов. А объективно Екатерина потому хуже Габсбургов, что ассимилировала украинское население…

— Она, кстати, немка…

— Да, да. Я сегодня прочитал, что ее портрет стоит на столе у Ангелы Меркель. А вот Франц-Иосиф был монархом, который исповедовал в культурно-национальном плане мягкую, либеральную политику, хотя возможно ассимилирование и входило в его планы. Но скорее государственно-политическое, а не культурно-языковое. Гитлер ненавидел Франца-Иосифа из-за того, что тот ни разу не употребил выражение «мой народ», он всегда говорил «мои народы». Что-то в той Австро-Венгрии было, может быть, та некая первичная модель Европейского Союза.

— Сожалеете о ее распаде в 1918 году?

— Мне сложно сожалеть, потому что ее распад был каким-то реальным началом украинской государственности. 1 ноября 1918 года – это очень важная дата, потому что в этот день была провозглашена Западноукраинская Народная республика. Но любой из нас пребывает в нескольких измерениях, в том числе сугубо личном, семейном измерении. С этим ноябрем 1918 года мой патриотический дедушка, Маркиан Андрухович, ушел на фронт, приписав себе годы. Ему не было и 18, но он уже пошел воевать за Украину в Украинскую Галицкую армию. Он сражался с поляками, а закончилось все тем, что они перешли за Збруч, и после тифозных окопов он оказался в польском лагере для интернированных. Это одна линия. Другая – это когда я созерцаю все эти процессы отстраненно, как философ или историк, и думаю: «Да, неплохая была монархия».

— А во время Второй Мировой войны что было с вашей семьей?

— Дед, Маркиан Андрухович, погиб в 1944 году от Красной армии.

— А его что, расстреляли?

— Он ехал в поезде, который расстреляли с самолетов. Он, по-моему, получил офицерское звание в дивизии.

— СС «Галичина» ?

— Да.

— А какое у него было воинское звание?

— Не знаю. Потому что во времена, когда я вырастал, то родители и бабушка, его вдова, меня от этих историй оберегали, они ничего не рассказывали.

— А вот то, что дед служил в частях СС, вас отталкивает или вы воспринимаете эту ситуацию нормально?

— Честно говоря, это то, чем я еще должен был бы всерьез заняться. Я все время откладываю и откладываю эти изыскания, чтобы узнать о нем больше. Для этого нужно собраться и пойти в какие-то архивы. Разобраться во всем с документами в руках, если таковые имеются.

Но я думаю, что это был один из альтернативных путей в связи с тем, что УПА была гораздо хуже управляема. УПА – это в основном крестьянская армия. Если во главе любой национально-освободительной войны становятся крестьяне, то это является невыгодным, худшим из вариантов, который может быть. А дивизия набиралась из городской интеллигенции, туда шло много студентов. Наверное, план был примерно по аналогии с Первой Мировой войной: австрийцы Сечевых стрельцов вооружили, а потом это оружие было повернуто против любого из врагов Украины. Многие на конспиративном уровне объясняли СС в названии дивизии тем, что оно на самом деле расшифровывалось, как «Сечевые стрельцы».

— Раньше вы писали тексты для песен галицкой группы «Мертвий півень». А сейчас пишете для какой-нибудь рок-группы?

— Я никогда не писал для них тексты. Они просто читали мои стихи и выбирали для себя понравившиеся. А потом я написал им как бы в подарок книжку стихов «Пісні для мертвого півня». Но думал, что песен у них из этого как раз и не получится. А они мгновенно записали целый альбом! Я в последнее время работаю с польско-швейцарским коллективом. Он называется «Карбидо». Трое музыкантов поляки, один – швейцарец. Мы издали два диска. В этом году вышел диск на польском в Польше, и на украинском в Украине. Эти записи – еще один экспериментальный подход к моей поэзии. Начиналось все с того, что я просто рецитировал под их музыку, а сейчас все больше и больше приходится петь.

— Вы начали петь?

— Сейчас я могу сказать, что да (смеется). В начале декабря мы планируем еще один тур по Украине, и чтобы он состоялся, нам нужно завершать интервью, так как мне пора на встречу, где мы все и обсудим.

Джерело: “Сегодня”
Автор: Александр Чаленко

Андрухович: ситуація в Україні клінічна

Поет Андрухович вважає, що Янукович відновлює для Донбасу радянське минуле, яке зруйнували “прокляті америкоси і бандерівці”.

Поет Андрухович вважає, що президент Янукович відновлює для виборців Донбасу і Криму їхнє радянське минуле, яке їм буцімто зруйнували “прокляті америкоси і бандерівці”, а відтак ситуація у країні є “клінічна” і цим не слід легковажити.

Юрій Андрухович – відомий український поет і письменник, автор кількох поетичних збірок і художніх романів.

Письменник досить часто виступає в українській та закордонній пресі із публіцистичними статтями. Одне із його інтерв’ю спричинило дискусію у літературних і в Україні. Він висловив думку про роль Донбасу і Криму у визначенні майбутнього України. Юрій Андрухович сказав, що можливо варто було б, щоб ці регіони мали право визначитися з відділенням від України і приєднанням до Росії.

Світлана Пиркало, яка розмовляла із Юрієм Андруховичем, почала розмову саме із цієї теми. Що мав на увазі письменник?

Юрій Андрухович: Це не є якимось політичним проектом чи початком якоїсь там кампанії. Це думка, висловлена під час інтерв’ю, приватна думка окремої людини, яка, безумовно, визнає право мешканців, згаданих двох регіонів – Донбасу і Криму – голосувати так, як вони вважають за потрібне і правильне. Я визнаю це право і думаю, що нічого унікального в цій позиції немає.

Я сумніваюся в іншому. Я сумніваюся у праві оцими своїми голосуваннями змінювати долі і життя людей в інших регіонах нашої країни і впливати на курс цієї країни в цілому. На жаль, ситуація така, що саме в цих регіонах сконцентровано саме той електорат, який у своїх рішеннях керується думкою Москви, а не своєї власної столиці.

Я хотів би помилятися у цій своїй позиції, і тому я висловив таку пропозицію – звернутися до мешканців цих двох регіонів з якимось плебісцитом чи референдумом. Визначтеся тепер, будь-ласка, чи ви хочете й далі жити в Україні, чи можливо вас це не влаштовує і ви пошукаєте волі, про яку ви мрієте і яку ви для себе хочете.

Бі-Бі-Сі: Слухач із Луганська пише: “Пане Андруховичу, вважаю вашу “ініціативу” обговорення про розділ України, роздачу її областей сусідам, замовленою провокацією. Я народився в Луганську, вся моя рідня говорила українською мовою і їхні батьки теж. Були школи українські, після війни стали множитися і російські, радіо говорило українською, музика транслювалася українською на дев’яносто відсотків. Всі, хто вчився в російських школах, в побуті говорили на суржику, це в шістдесятих. Але там Україна була завжди і є зараз”. Ще один допис на сайт з Харкова: “Крим необхідно віддати татарам і тільки татарам, вигнати звідти всяких росіян і українців, а заразом і донецьких”. Ярослав Замуцький із Дніпропетровська: “На Донбасі живуть такі ж самі українці, можливо, вони мають дещо іншу позицію, дещо інші політичні погляди”…

Юрій Андрухович: Я мав на увазі принципові, засадничі речі, а саме, буття нації в своїй національній державі. У цих регіонах люди мають принципово інше, відмінне ставлення до того, як має рухатися ця держава і з ким вона має бути разом, ніж, наприклад, мешканці заходу, центру України, значною мірою мешканці столиці. Не треба применшувати значення цих розбіжностей. Якщо ми й далі будемо закривати очі на справжній стан речей, то ми нікуди рухатися не будемо. Тобто, не можна легковажити дуже серйозними викликами, які перед нами стоять.

По-друге, немає в мене такої позиції, як просто взяти й відділити Донбас і Крим. Я таких слів не казав. Я казав, що може є сенс в них запитати і дати можливість про це подумати, чи не варто їм відділитися. Це ж все-таки дуже суттєва різниця.

Але давайте спочатку зробимо так, щоб у Києві влада змінилася, щоб знову перемогли проукраїнські політики. А тоді будемо журитися тим, як далі працювати чи не працювати з цими регіонами. Це все, що я хотів запропонувати.

Бі-Бі-Сі: Ви нещодавно написали статтю у німецьку газету “Frankfurter Allgemeine Zeitung” про Україну, про те, що в Україні фактично “окупаційна влада”, але все одно ви закликали Захід давати знати цій владі, що вони про неї думають, бо ніби то для неї це важливо.

Юрій Андрухович: Принаймні дуже пильно спостерігати.

Бі-Бі-Сі: Ця стаття не залишилася без уваги, більшість наших слухачів написали, що згодні з нею, менше – що ні. Ви знаєте, що президент Янукович незабаром їде до Німеччини, має там бути з державним візитом, 30 серпня має зустрічатися з Ангелою Меркель. Ви під візит цю статтю підгадали, чи так випадково вийшло?

Юрій Андрухович : Ні. Власне кажучи, я не знаю, чи маю право якось тут ділитися редакційною кухнею цієї газети, але насправді ця стаття, на мій погляд, в них перележала, бо я її подав у перших днях липня. Я навіть вже думав, що вони справді притримують її до дня візиту Віктора Януковича. Але бачите, так не склалося. Можливо, якось на обговорення виставили, поки ще залишається кілька тижнів.

Бі-Бі-Сі: Як ми чули з новин, німецька економіка почала зростати, найбільше за останні три місяці від часу об’єднання зі Східною Німеччиною у 1990 році. Ви пам’ятаєте, які були протести, яке було незадоволення після об’єднання двох Німеччин. Як у західній, більш “цивілізованій”, розвиненій країні, дивилися зверхньо на східних німців. Східні німці також дивилися зверхньо на західних. Багато хто казав, що це об’єднання не спрацює, але, як ми бачимо, уже зараз Німеччина одна країна…

Юрій Андрухович: Ні, тут суттєва різниця. Я вже здогадуюся про аналогію…

Бі-Бі-Сі: …Так, в чому різниця між Донеччиною і Галичиною? Вони теж дивляться один на одного вовком…

Юрій Андрухович: Категорично інша справа. Мешканці східної Німеччини ніколи, ніхто з них, навіть у якійсь маячні, чи нападі марення, не вимагав би, скажімо, об’єднуватися з Варшавою, чи з Москвою, чи з Лондоном. Безумовно, йшлося тільки про єдину німецьку державу як найвищу цінність. Були, безумовно, дискусії, на тому рівні, як же ж її збалансувати, що з нею робити.

А тут, в нашому випадку, заперечується принципова можливість існування такої от незалежної держави. А 1991 рік, наш вихід з Радянського Союзу, оцінюється як привнесений ззовні розвал. От була така прекрасна країна, яку якісь там америкоси з піндосами розвалили, і 91-ий рік розцінюється як величезна помилка народу України. Згадувався конституційний термін “український народ”, але там, в регіоні про який ми говоримо, там “народ України” і так далі. Тобто, це базові поняття, це дуже важлива розбіжність, я хочу повторити, що не можна нехтувати цим моментом. Тому що ми багато років намагаємося не ображати цей регіон – Донбас, поводитися лагідно і поступово вичавлювати з них рабів, по крапельці, і робити там якусь таку тиху, повзучу українізацію. Але з роками це завершується все більшим і більшим крахом, тому що ось у цьому, власне, і виявляється зневага до тих людей, в тому, що їх мають за якихось ковбасників, яких тільки ціни на ковбасу цікавлять, які ніби не мають жодних ідеологічних ідеалів. Але вони їх мають, і цей ідеал – Росія, буття разом з нею. І хоч сто разів їхній Віктор Федорович буде піднімати ціну на газ, вони будуть любити його й далі і за нього голосувати, тільки тому, що він забезпечує дружні, як їм здається, відносини з Росією. Він відновлює те дороге радянське, що в них було і що зруйнували ці прокляті нацики, америкоси і бандерівці. Це дуже складна, клінічна ситуація, відвертатися від неї не можна.

Бі-Бі-Сі: Давайте подивимося, яка є альтернатива. Ось ви говорите про Росію, я чула інші думки, що в Донбасі донецька свідомість, радянська свідомість, а не російська…

Юрій Андрухович: Яка різниця радянська чи російська?

Бі-Бі-Сі: Яка різниця радянська чи українська свідомість? Ви ж не скажете, що в Україні зовсім не лишилося спадку Радянського Союзу? Куди не глянь, що на Галичині лишився весь цей “совок”, що у Макіївці!

Юрій Андрухович: Оце й весь спадок, радянсько-російський. Він в Україні, на її території, але це руїни імперії, а ці руїни зараз ожили і вони зростаються, вони починають відбудовуватися повним ходом, наприклад, пам’ятник Сталіну в Запоріжжі.

Я думаю над своїм життям, я вважаю себе досі молодим. Мені 51-ий, і в мене вже є внучка, так ось мої діти навчалися вже в нормальних школах, де вони добре вивчали українську історію, українську мову та літературу. І який це жах усвідомлювати, що онука буде це все знову вивчати так, як я свого часу! Це просто поставити хрест на власному житті.

Бі-Бі-Сі: Слухачка із Кривого Рогу каже, що її доньці скоро три роки і вона побоюється, що у цьому місті у неї не буде можливості вчити її бути українкою, говорити і думати українською мовою.

Юрій Андрухович: Я так розумію, що декларованого права вибору української мови реально у неї немає. На мене накинулися читачі за те, що я якось сказав про допомогу цим нашим українцям – допомогти їм звідти просто емігрувати, в більш благополучні у мовно-культурному сенсі регіони. Звичайно, це все дурниця, те, що я сказав про масову еміграцію, але знак запитання лишається.

Бі-Бі-Сі: Як ви можете визначити – хто такий українець?

Юрій Андрухович: Що західніше, то більше толерантності, то більше терпимості, елементарних навичок громадянського співжиття. Що східніше, то більше агресії та нетерпимості й намагання наполягти на своєму. Ти або нагнув, або тебе нагнули, на жаль, отака ось психологія.

Бі-Бі-Сі: Але ж нетерпимість і в Галичині існує, і на Сході!..

Юрій Андрухович: Звичайно існує, я говорю про пропорції, про рівень присутності. Галичина як така, не існуватиме без великої України, я зараз не економіку маю на увазі, а ідею. Галичина – як своєрідний локомотив проекту Україна і проекту “українська незалежність”. Тому вона найзахідніший своєрідний агент впливу. Тобто, нам потрібно мати оцю свою Україну зі столицею в Києві, і тільки тоді Галичина відчуває себе повноцінною. Тобто, тут зовсім інше явище.

Бі-Бі-Сі: Один з наших слухачів, Ігор, він молодий письменник, запитує, як йому починати, в нього багато творів. Запитує, що йому робити?

Юрій Андрухович: До останнього часу, може півтора-два роки тому я дуже часто відповідав на це запитання від початківців. Я відповідав так: ваша ситуація зараз набагато сприятливіша ніж та, коли я і моє покоління були на вашому місці, були початківцями. Ми починали в умовах радянської системи, де видавництва були частиною ідеологічного апарату, пробиватися в друк було неймовірно складно ще й тому, що кількість видавництв була суворо регламентована. Якщо ти молодий письменник з Івано-Франківська, ти міг би податися або до комсомольського видавництва в Києві, або до регіонального видавництва в Ужгороді. У вас зараз, насправді, розгалуджена, велетенська кількість приватних видавництв в усіх куточках країни. Робіть так, як герой Джека Лондона: скопіюйте свої твори десятки разів і розішліть на всі ці адреси, і чекайте відповідей, бо герой Джека Лондона дочекався. Якщо ваші твори чогось варті, ви обов’язково чогось дочекаєтесь також.

Але я це казав два роки тому. Я маю таке враження, що в нас “бабахнула” криза і загалом це все ж вдарило по видавничій справі, і тому я б зараз вже б не наважився таку пораду формулювати. Я не знаю, чим дихають і чим перебиваються сьогодні наші видавці. Ось невдовзі буде форум книговидавців у Львові, я постараюся якось краще це зрозуміти.

Була така ситуація, в мене налагодилися відносини з харківським видавництвом “Фоліо”, я видав у ньому свою останню на сьогоднішній день книжку “Таємниця”, і я був задоволений своєю співпрацею, все йшло начебто добре, аж коли мені довелося оголосити свій власний бойкот. Після того, як вони почали публікувати твори Дмитра Табачника.

Бі-Бі-Сі: Андрій з США пише, що проголосувавши у другому турі за Тимошенко, чи готові ви нести відповідальність за газовий зашморг на шиї України, за недостворений БЮТ, за святкування дня комсомолу, за всі афери і інтриги, яка каже слухач, пані екс-прем’єрки?

Юрій Андрухович: То може я б узагалі взяв би на себе відповідальність за все на світі? Я все-таки вважаю, що коли в другому турі віддавав свій голос за Тимошенко, я не помилявся. Я розумію, що це був вибір за критерієм меншого зла. Є така можливість, це вже залежить від якості філософської дискусії, можливо кожен наш вибір є насправді вибором меншого зла.

А щодо цього вибору, то за умови перемоги Тимошенко була б неоднозначна ситуація. Там були б кращі шанси на майбутнє, а тут зараз вельми й вельми понуро й проблематично все виглядає.

Бі-Бі-Сі: Радіослухачка Леся запитує, чи підтримує вашу ідею хтось з інтелігенції, тому що думка не є поодинокою, а чути лише критику.

Юрій Андрухович: Я навпаки здивований тим, що останніми днями, в якихось коментах, на різних там сайтах, я знайшов досить багато підтримки. Я підозрюю, що її досить багато й з Донбасу та з Криму, тому що багато цих коментів російською мовою написані. Можливо слід взяти на озброєння якомусь прозахідному політику, майбутньому українському, який завдяки цьому може несподівано багато голосів “скосити” на Донбасі і в Криму. Ну добре, політика справа цинічна й брехлива, а справа поета говорити те, що він думає. Ось я так і намагаюся.

Бі-Бі-Сі: В нашій країні поети є соціальними й політичними коментаторами…

Юрій Андрухович: …Не тільки у нас. Поет, літератор – це рефлексія розуму. Розум не може не реагувати на суспільство і на політичні речі, це зрозуміло.

Бі-Бі-Сі: Дмитро з Донбасу запитує, чи були ви комсомольцем?

Юрій Андрухович: Був, але я був саботажним комсомольцем, тримаючи дулю в кишені, бо країна вся як така була невільною. Слава Богу, що зараз не всі зобов’язані бути комсомольцями, я вважаю це до певної міри прогресом. Але так як воно все розвивається, я не виключаю можливості, що через рік-два у нас уся молодь в обов’язковому порядку буде якимось “регіонівськими комсомольцями”, наприклад.

Бі-Бі-Сі: Ви зараз в Берліні, передача лунає із Лондона, а ось Арсен зі Львова пише, що голосував за Януковича…

Юрій Андрухович: Слава Богу, що Львів дуже плюралістичний. Якби стільки людей в Донецьку проголосували за Ющенка, скільки у Львові за Януковича, то у нас були б підстави для об’єднання країни, насправді.

Бі-Бі-Сі: Багато хто критикує сам той факт, що люди поза межами України говорять про Україну, мовляв, про Україну можна говорити, якщо ти справді там живеш і живеш цим життям. А ви багато часу проводите за кордоном.

Юрій Андрухович: Україна – це страшенно важлива тема, не тільки для європейської дискусії, що таке Європа, що з нею відбувається, куди вона рухається… Україна насправді є темою глобальною, тобто це, на жаль, я мушу вжити це слово, на сьогоднішній день, на цю хвилину, це є полігон, на якому випробовується можливість повернення від зародкової первинної демократії назад, до тоталітаризму і диктатури. І ось у цьому сенсі ми є страшенно важливою країною, про яку дуже навіть варто і необхідно багато дискутувати.

Джерело: Українська служба Бі-бі-сі

Юрій Андрухович: Будь ласка, пильнуйте мою країну!

Письменник Юрій Андрухович описує «внутрішню окупацію» своєї країни та кошмар, на який життя в ній перетворилося. На сторінках німецької Frankfurter Allgemeine Zeitung він звертається по допомогу до Європи.

Напевно, пора усерйоз перейнятися власною підсвідомістю. Мені дуже не подобаються мої сни. З дивною наполегливістю і стійкою періодичністю вони навідують мене, починаючи з лютого-березня цього року. Приблизно з того часу, коли й сама українська дійсність почала дедалі більше нагадувати суцільний сон. Найгірше, що з нього неможливо прокинутися. Він триватиме щонайменше десять років, заявляють невиправні оптимісти. Тобто як мінімум два президентські терміни.

Але назад до моїх снів, до їхнього наскрізного сюжету. Це сни про замах. Я виявляюся останньою ланкою певного конспіративного ланцюга. У моєму розпорядженні снайперська гвинтівка й зручна оглядова позиція. Завдання – поцілити в одного високопосадовця і тим самим урятувати країну. Він являє собою дуже добру мішень – великий і вайлуватий. Однак мені ще ніколи не вдавалося довести справу до кінця й натиснути на спуск. Я згоден, що це недобре. Недобре, коли сняться такі сни. Недобре, що вони нічим не закінчуються. Мені за них соромно.

Утім, мушу визнати, що останніми тижнями вони порідшали. Невже люди, які цього року прийшли до влади в Україні, трохи пригальмували просування своїх «реформ»? І саме тому мої екстремістські сни поволі мене покидають?

Хоч насправді все може бути й гірше: я звикаю, мої сенсори притуплюються. Швидше таки це друге – і нічого ніхто не пригальмовував.

Сьогоднішня Україна дає винятково повчальний матеріал на тему «Крихкість демократії, або Як загнати нас назад у диктатуру». Був би я іноземним політологом – сидів би тут і спостерігав, нотуючи з дня на день перманентні «реформи». І був би професійно щасливим – спостерігати цю живу щоденну практику. Проте я не політолог, не іноземець, я тутешній громадянин, мені залишаються стиснуті кулаки та підсвідомі бажання.

Реформ немає, а є реванш

Людина, що глибоко затамувала «образу 2004 роком», на повну потужність насолоджується відплатою.

Четвертий президент України Віктор Янукович є водночас першим в нашій історії «президентом меншості» – у другому турі виборів його підтримало трохи менш як 49 відсотків тих, що взяли участь у голосуванні. Здавалось, його президентство виявиться ще безперспективнішим, ніж останні роки його попередника. Проте це здавалося тільки нам, наївним – котрі Конституцію країни вважають чимось абсолютно непорушним. Виявляється, що не в Конституції справа, а, скажімо, в контролі над більшістю суддів Конституційного суду.

Уже до середини березня новообраний президент непередбачувано легко захопив усю владу й розвернув країну на 180 градусів.

Нині в його розпорядженні слухняна парламентська більшість, здатна лише тиснути на кнопки, виконуючи його вказівки, та цілковито ігнорувати опозицію. Найсвіжіший приклад – проголосований вночі закон про основи зовнішньої та внутрішньої політики. Із 420 поправок опозиції було прийнято нуль. Вирішальним чинником у внутрішній парламентській боротьбі виявився фізичний – уміння звихнути опонентові ніс або проламати череп. У цьому сенсі президентська партія не має собі рівних за кількістю в її депутатському корпусі колишніх борців вільного стилю, боксерів чи просто «охоронців».

Була така гарна країна

Уряд очолює суперлояльний до президента ворог середнього і малого підприємництва. Його улюблене заняття – витискати максимум з «їхніх», репресувати тих, які «не з нами». Мета цих відрухів зрозуміла – політичне упокорення середнього класу, адміністративні цькування й нищення «чужих» та заохочення «наших» (у формі перерозподілу між ними добра, відібраного в «чужих»).

Про суди, тобто про найголовніший із них – Конституційний, я вже згадував. Додам лише, що не тільки його уже цілковито контролює президент. Я вже й не пам’ятаю, коли і в якому з судів востаннє приймалося хоч якесь рішення на користь опозиції. Ну, не може ж так бути, щоб вона завжди й в усьому була неправою! Щойно парламент проголосує нову редакцію закону про масові зібрання – і головним завданням судів стане забороняти акції протесту. Утім, міліція довела, що успішно вміє з ними впоратися навіть без судових заборон. Побиття мирних демонстрантів (якщо тільки вони під «неправильними» прапорами й гаслами) знову стало звичайною справою. А ми за останні роки вже навіть устигли забути, що бувають якісь розгони демонстрацій.

Що справді вражає: не так блискавична узурпація влади, як іще блискавичніше повернення страху. Ні, спочатку було обурення, страх лише потім. А зараз? Перехід страху в апатію? Була така гарна країна, подавала надії, в Європу просилася. Де вона нині?

Найуспішніша на сьогодні «реформа» нової влади – це перетворення української служби безпеки назад у кагебе СРСР. Дедалі частіше говориться про так звані «профілактичні бесіди» з журналістами, громадськими діячами, про м’яке (поки що?) залякування та вербування, про складання «списків лояльності» – створення відповідних досьє на особливо активних громадян. Ректори українських університетів запрошуються «до співпраці» й зобов’язуються попереджувати своїх студентів про покарання за участь у протестах. Серед сотень українських ректорів таки знайшовся один, який оприлюднив суть подібної «пропозиції». На щастя, він такий знайшовся. На жаль, він такий знайшовся лише один. Хоча кажуть, наче сам найвищий шеф СБУ (a propos, за сумісництвом власник найбільшої за активами медійної групи) їздив до нього вибачатися за «необережність свого працівника».

Невже справа лише в банківських реквізитах?

У будь-якому разі – м’якшому чи жорсткішому – можемо констатувати: СБУ знову набуває рис політичної охранки, а вся країна – статусу поліційної. Слово «знову» тут ключове. Ми знову потрапили у своє минуле. Іноді здається, що надворі знову – яке, власне кажучи, десятиліття? 1970-ті?

Нічого, як бачите, нового: варіант путінської Росії. До речі, Віктор Янукович уже каже й про «своєрідність і суверенність української демократії». Призначені на осінь місцеві вибори повинні закінчитись однозначною перемогою януковичівської Партії регіонів (націлюються на 70% у середньому по країні) – місцевої видозміни «Единой России». Потрібний результат має бути витиснутий адміністративною машиною, всією «вертикаллю влади», нині як ніколи єдиною. Метою цих «реформ» є створення на місці України Росії-2, але, мабуть, дрімучішої, відсталішої, ще менш атракційної. Прийнятний для такого утворення суспільний лад – це такий собі неосталінізм феодально-олігархічного штибу. Недаремно ж саме у нас, в Україні, знову почали споруджувати пам’ятники Сталіну. Я не обмовився, і це не художній образ: 5 травня в місті Запоріжжі «з ініціативи місцевих жителів» було відкрито новий сталінський пам’ятник. На черзі, кажуть, Одеса і Севастополь. А луганські комуністи ініціюють зміну національного гімну. І, мабуть, прапора.

У всьому цьому лишається загадкою тільки одне: навіщо режимові Януковича Європа? Навіщо ця гра в інтеграцію й незмінна єврориторика? Невже справа лише в банківських реквізитах? Чи в любові до відпусток на Сардинії, в Монте-Карло або Французьких чи якихось іще Альпах? Адже якщо Європа, то її будують не так. І справжні реформи починають не закриттям архівів, а продовжують і зміцнюють не відрахуванням з університетів громадських активістів. Щось тут не так.

У похмурих тонах – тільки найближче майбутнє

Насправді тут усе не так. Настільки далекою від європейських цінностей українська влада не була ще ніколи. Інколи хочеться, щоб повернувся Кучма. Інколи хочеться жити в Білорусі Лукашенка. А всю європейську спільноту мені хочеться просити: «Пильнуйте за діями цієї української влади як ніколи прискіпливо! Чомусь їм іще важливо, що ви про них думаєте. Не дайте їм обводити вас круг пальця їхніми балачками про порядок!»

А взагалі ж мені не хочеться нічого іншого, як тільки додивитися свій сон.

П’ять років тому я повірив, що мій (мій теж) «проект країни» перемагає. Такої нищівної поразки, якої він зазнав цього року, я не очікував. Помиляються ті, хто каже про якусь там програну битву – це програна війна. Наслідком програної війни буває окупація. В Україні вже знайдено щодо неї специфічний термін – «внутрішня окупація». Нас окупували зсередини, шляхом президентських виборів і парламентських махінацій. Тому найближче майбутнє я бачу в радше похмурих тонах.

Але тільки найближче. Бо не може ж настільки анахронічна система родом зі Сталіна перемогти у довшій історичній перспективі! У цьому переконанні, навряд чи безперечному, й засіла нині вся моя надія, точніше, все, що від неї лишилося.

Джерело: http://bookvoid.com.ua/digest/2010/08/13/072013.html