Це ж треба було настільки вдало потрапити! І
чого я завжди думав про Брюссель так погано? Мовляв, кляті
євробюрократи, люди без серця і фантазії, інтелектуальні недомірки,
що своїм обмеженим розумінням європейської перспективи вперто
блокують наше українське майбутнє. Слово «Брюссель» завжди означало
для мене щось жахливо холодне, стерильне, гіпертехнологічне і
нелюдське.

А тут — у самісінькому центрі цього
гіпертехнологічного стерилізатора — якийсь майже цілодобовий бар,
куди ми забрели опівночі втрьох. Четвертою була наша коза,
прив’язана до вуличного ліхтаря десь на Рю де В’єрж Нуар. Коза була
невидима, однак ми її все одно водили Брюсселем.

І от — цілодобовий бар. Атмосфера
алкогольно-тютюнового застою, погані запахи, п’яний нічний народ,
чоловіча тусня, що грає в карти на гроші, жіноча тусня, що ледве
стоїть на ногах (ні, не стоїть — одна таки завалилася під стіл!),
хрипкий запитий бармен — без сумніву, рецидивіст. І деренчлива
музика з якогось допотопного динаміка. «Невже російська попса?» —
запитав наступного ранку Шон, якому я про все це захоплено
розповідав. «Ні, — чесно відповів я, — усього тільки «Бі Джиз» 70-х
років».

Було як удома. Такий бар міг би знаходитися (і
таки знаходиться) десь на автовокзалі в Коломиї, Острозі,
Цюрупинську і, напевно, Єнакієвому. А тут — Брюссель, і вся ця
п’янь спілкується французькою мовою. І це не якесь там соціально
проблемне передмістя — з тих, які чомусь зазвичай називають
«робітничими». Це — самісінький центр, сіті, поруч із усіма
можливими молохами єврокомісій, європарламентів та інших
євроутворень. Це ж треба було настільки вдало потрапити!

На радощах дуже хотілося цитувати старовинний
анекдот «і ці люди забороняють мені колупатися в носі». Але, правду
кажучи, це було б неправильно — «ці люди» не забороняють мені
нічого, вони п’ють-гуляють до ранку за свої останні євроценти і їм
на все інше глибоко начхати. Інша річ — невидимі бюрократи, ті, що
гніздяться «в холоді надто блискучих будівель зі скла» десь тут
недалеко, зовсім поруч. Їх би сюди хоч на хвилинку, до цього
теплого загидженого бару! Хай би після цього поговорили про
«принципові ментальні відмінності».

З того моменту я, здається, полюбив
Брюссель.

Однак на цьому мої радощі не скінчилися. О
другій ранку в готелі я спробував читати пошту. Серед інших був
лист від Вільфріда, в якому той повністю наводив кореспонденцію
Асошиейтед Прес про вчорашній саміт Україна — ЄС у Києві.
«Фройдівська описка журналіста видається мені цілком доречною», —
коментував Вільфрід. Я заглибився — наскільки міг — у
кореспонденцію. У ній спочатку йшлося про те, що німецький міністр
закордонних справ Штайнмаєр після зустрічі з прем’єр-міністром
Януковичем заявив про «зацікавленість Європи у поглибленні
стосунків з демократичною, правовою і процвітаючою (sic!)
Україною». У відповідь на що український прем’єр начебто
покритикував ЄС за неготовність прийняти Україну до свого лона.
Після цього німецький міністр мав ще одну важливу зустріч — його
прийняв «прозахідний президент України Віктор Янущенко».

Ого, подумалося мені, це ж треба! («Це ж треба»
стало якимось просто-таки рефреном тієї ночі). Це ж треба так
успішно, такими семимильними кроками об’єднувати країну! Це ж треба
так злитися в екстазі, щоб уже навіть і половину власного прізвища
віддати!

Я уявив собі цей симбіоз, цього дволикого
Янущенка. Один дедалі більше тисне, другий дедалі більше вдає, ніби
опирається. Один постійно обіцяє, другий постійно не вірить, хоч
постійно вдає, ніби вірить. Один постійно обманює, другий постійно
вдає, ніби от іще цього останнього разу повірить. Обидва розводять.
Один розводить голубів, другий бджіл. Завдяки цьому вони стали
чудовим взаємодоповненням і навіки об’єднали «правий і лівий береги
Дніпра». За це один отримує всю країну, а інший — «Мистецький
Арсенал».

Кількома реченнями нижче в тій самій
кореспонденції вилізла ще одна «фройдівська описка» — цього разу
прізвище українського президента звучало вже цілком і повністю як…
Янукович. Саме так, однозначно — президент України Віктор Янукович.
Процес об’єднання завершився на моїх очах.

Це ж треба було — настільки вдало і безслідно
розчинитися в Іншому, подумалося мені перед сном.

Найбільше у світі мені подобаються міста, які
дозволяють подивитися на себе з гори.

Чи не тому я вибрав одного разу Львів і потім
упродовж кількох десятиліть не переставав повторювати, що він і є
моїм улюбленим містом? Сьогодні це вже давно не так, а бували ж
часи, коли саме лише словосполучення «Високий Замок» змушувало мене
щасливо і здивовано дякувати цьому світові за те, що я існую. Як і
за те, що існує таке ненормальне місто, з горою посередині. Високий
Замок став своєрідним епіцентром моєї дещо здеформованої
романтизмом молодості. Я вилазив на нього, зокрема, й тоді, коли
жити далі здавалося неможливим. Я сідав на траву під його, скажімо,
п’ятисотлітніми деревами (одного разу то була не просто трава, а
трава під снігом, першим снігом дуже холодного листопада), дивився
вниз на місто з його відчутно поруйнованою романо-ґерманською
структурою, випивав одну або й дві пляшки дешевого, зате міцного
вина — і знову віднаходив себе, якесь наступне продовження. Високий
Замок, отже, став для мене резервуаром життя чи навіть майбутнього.
Мені залишається повторювати за Станіславом Лемом: «Він був для нас
тим, чим для християн є небо». Станіслав Лем знав, що пише: він
народився у Львові 1921 року — і цим страшенно багато сказано.

Самого замку на Замковій горі у Львові немає вже
близько трьохсот років, тобто востаннє його руйнували шведи Карла
ХІІ, навіть не австрійці. Тобто назва «Високий Замок» містить у
собі примару, вона дезорієнтує, вона передбачає, що ми віримо у
привидів і погоджуємося з будь-якими топографічно-поетичними
умовностями. А от у Ґраці все на місці — не тільки Замкова гора, а
й сам замок.

Я ніколи не пропускаю нагоди зійти на ту гору.
Щоб це не звучало надто патетично, додам: ніколи — це двічі. Таким
чином, поки що це спрацьовує стовідсотково — один мій приїзд до
Ґраца дорівнює одному сходженню на Замкову гору.

Про перший раз я поки що мовчу, а другого разу я
зійшов туди ж через три роки, рівно через три роки. Я був сам і,
здається, заважав усіляким туристичним групам. Я поставився до
місця значно уважніше, ніж першого разу, і зрозуміло чому — я був
сам. Тим-то я розпізнав і запам’ятав унизу під ним усе, що міг, —
зліва направо: церкву Серця Христового, катедральний із мавзолеєм,
оперний, ляндгаус, ратгаус, францисканську церкву, ультрамодерного
спрута з обрубаними щупальцями, що називається Домом Мистецтва,
хорватський ресторан «Опатія» і нарешті Маріягільфер. Усе разом
творило винятково промовисту суміш сакрального з профанним,
духовного з адміністративним, а релігійного з кулінарним. Не знаю,
навіщо я це запам’ятовував. Не виключаю, що я розтягував час або
навіть хотів його зупинити, дошукуючись якихось особливих і
особистих зв’язків із цим містом, котре так самозакохано дає
побачити себе з гори.

Натомість першого разу ми раніше чи пізніше
мусили припинити, спинитися, допити останні краплі вина і
повернутися вниз. Я безпомилково відстежую наш маршрут, бо іншого в
нас не було, а цим ми йшли востаннє. Отже, ми перетнули
Шльосберґплятц і пішохідний Мурштеґ над водами Муру, вкотре
посміявшись з його штучного острова. Ах, як не вистачає Львову
річки! Якби не річка, Львів можна було б легко переплутати з
Ґрацом, силувано жартував я.

Далі ми йшли правим берегом по Лендкаі — аж до
перехрестя перед Гауптбрюкке. У всьому цьому не було б нічого
надзвичайного, якби ми не йшли на звуки барабанів. Коло
спрутоподібного Дому Мистецтва ми повернули праворуч на Зюдтиролер
Плятц і врешті побачили, що відбувається: і демонстрантів, і
курдські прапори та гасла, і портрети Абдулли Оджалана, і поліцію.
Поліція була налаштована цілком мирно. Курди також — хоч і
танцювали в колі свій чоловічий танець протесту. Скільки їх там
зібралося — кілька сотень, тисяча? У кожному разі достатньо, щоб
заповнити цілу площу.

Ось так ми й опинилися в самісінькому центрі
події, до якої зовсім не готувалися і про сенс якої могли тільки
здогадуватися. А сенс був такий, що все це діялося виключно заради
нас — аби зненацька оголити незліченні зв’язки усього з усім, а
потім так само зненацька зруйнувати їх.