Що таке сучасна українська література, або звідки пішла звичка в широких колах казати суч.укр.літ, а деяким поетесам старшого покоління злісно акцентувати на «суч»? Це чи не найбільше локальне збіговисько письменників у Європі. А збіговисько тому, бо саме це і нагадує загальна організація літератури як інфраструктура. Література ж бо – це не лише письменники та їхні твори. Це їхня промоція – чого взагалі можуть бути варті сучасні твори без належної реклами: і не лише у світі, а навіть в містечкових межах. Це бібліотеки та книгарні, позаяк треба не лише про книжки знати, а й десь їх діставати. Це ставлення населення країни до власної літератури та її творців. З усім цим маємо великі проблеми – навіть сумніватися не доводиться.

Що знакового створила українська література за роки незалежності, щоб вирватися за ці локальні рамки, щоб привернути до себе світову увагу, щоб дати поштовх самій собі, а може й усій українській культурі, які нові підходи вигадала? Може щось і вигадала та створила, але кому про це відомо? Та нікому. Тож не дивно, що ми не входимо до еліти сучасної світової літератури. Жорстока правда капіталізму полягає у тому, що сьогодні не вкладаючи грошей неможливо щось отримати. Бо література, твір, письменник – це такий самий продукт, як і кока-кола, головна мета якого є продаж. Навіщо створювати продукт, якщо його не купуватимуть? Минула вже доба романтиків, які писали тому? що не можуть не писати, хоча й вони часто публікувалися лише через те, що людині банально треба їсти. Минули радянські часи, коли весь процес спонсувала держава і варто було лиш писати під спільну сопілку. А кому охота вкладати гроші в літературу, яка банально не окуповується?

Давайте поставимо собі питання: чи взагалі прагне цього українська література? Успіху, впливу, впізнаваності, слави, великих тиражів. Саме література, а не влада чи так звана еліта. Не дивлячись на численні декларування цих намірів, ми не є розвинутою літературною державою. Справа не тільки у неідеальному законодавстві, поганому істеблішменті, відсутності критики тощо. Може справа в забитій еліті? Ми не те шукаємо. Ми шукаємо іншого. Ми не шукаємо того постмодернізму, який зараз активно ходить літературним світом, збираючи жнива, а віднаходимо/створюємо власну ідентичність, якої в нас не було, і шлях до сучасної світової літератури будуємо не через постмодернізм, а через історичні пошуки відібраного в нас модернізму. Іншими словами, ми йдемо у ту ж саму точку, але іншим шляхом, і коли ці шляхи перетнуться – невідомо. Я аж ніяк не хочу сказати, що нам не потрібно досліджувати власне минуле, але допоки в Україні не з’явиться цікава, популярна, впізнавана і багатотиражна книга, яка змусила б читати усіх (як-то Гарі Поттер для дітей), до тієї миті ці історичні розвідки, як і взагалі література, будуть справою деяких. Чому це має бути саме український роман українського автора? Хоча б тому, що ментально він має бути нашим і відповідати нашому світосприйняттю. А поки що ми відкриваємо іншого, не затертого ідеологіями, Шевченка, але хто про це дізнається, якщо країна банально не любить читати, не поважає власних авторів і взагалі нічого про них не знає, і звинувачувати у цьому населення є найменш логічно – тому ці товсті книжки аналізів власних класиків теж ще доведеться проаналізувати з часом.

Найдоречнішим порівнянням сучасної української літератури є саме з російською, бо на час розпаду Країни Рад вони були на одному рівні. Якщо Україна шукає європейську ідентичність, то для Росії, що все більше схиляється в тоталітарний бік та на власний центризм в усьому, ця ідентичність є слов’янською та імперською, при чому без України вона уся піде на дно. Наші сусіди пішли прямим шляхом до сучасної літератури, лише місцями змінюючи наповнення, а ми досі губимося пошуками, розгрібаючи власні міфи. Тому чи можна дивуватися, що Мінаєв, Пєлєвін та Акунін є не менш популярними в нашій країні, ніж Андрухович, Іздрик та Жадан? А що знають про цю трійцю вітчизняних авторів у тій самій Росії? Цілком риторичне питання. Очевидно, що суч.укр.літ. – це справа західної та центральної України і Сергія Жадана, який радше є гарним виключенням, будучи родом з Харкова. Та ж сама Одеса за роки незалежності не дала жодного відомого/пристойного українського письменника, а потуги молоді на зразок Йвана Козленка далі за намагання не йдуть. Тож про яку загальну ідею чи повагу може йти мова? Де той самий сильний інтелектуальний лідер?

Виникає враження, що протягом довгої дистанції ми щось непомітно втратили, але мова не про модернізм. Україна билася за власну незалежність, в тому числі й літературно: з 1989 по 1991 в Україні вийшло близько 1200(!) назв самвидаву, тому говорити про літературний потенціал можна. Більшість європейських літератур можуть пов’язати зародок певного нового художнього напряму з певним автором та твором – найчастіше він або перший у подібній художній системі, або дуже характерний для неї. Чи можемо це зробити ми у контексті постмодернізму? Важко стверджувати, що сьогодні у світовій літературі домінує постмодернізм, але він є чимось на зразок зірки, на яку орієнтуються. Сьогодні українських постмодерністів у літературі можна перерахувати на пальцях двох рук. Їх можна назвати інтелектуальною інтелігенцією, хоча деякі з них і виглядають як безхатьки з району Молдаванки в Одесі (аналог Бутово, Гарлем та Борщагвіка). 1937

Складається досить стійке враження, що разом із занепадом власної літератури ми пропустили заповіді одного зі своїх пророків. Він прийшов, ми його пошанували, але так і не зрозуміли, про що йшлося. На мою скромну думку, роман Юрія Андруховича «Перверзія» включає у себе не лише чи не найбільші, найнаболіліші та найактуальніші проблеми незалежної України, але й в’яжеться (чи не перший) зі світовим постмодерністським дискурсом, – хай і постколоніально, але тим не менш. Роман цей вийшов у 1996 році.

У цьому контексті варто згадати іншого українця, який двома сторіччям раніше, вміло пожартувавши, дав хід українській літературі – Іван Котляревський. Особисто мені Юрій Андрухович видається таким собі осучасненим Котляревським. Він так само як і його більш древній колега започатковує нову віху в українській літературі, хай перший того свідомо і не бажав. А чи бажав того другий? Так чи інакше, він щось народжує. До Котляревського не було того, що діти у школі називають укр.літ. До Андруховича дуже сумнівним є поняття суч.укр.літ, принаймні без нього воно видається неповноцінним. Про карнавалізацію обох говорити не варто, бо це є самоочевидним. Цитати. Обігрування. Гра форм. До того ж, сам романтизм у багатьох речах є дуже схожим на той самий постмодернізм.

Звісно, фігура Андруховича в суч.укр.літ є недоторканною, а його твори за п’ять-десять років після публікації стають ледь не канонічними, але є таке відчуття, що десь між «Рекреаціями» і БУ-БА-БУ та «Дванадцятьма обручами» є білі плями, не досить відомі для зацікавленої публіки. Це при тому, що у 2004 році Андрухович приніс у жертву Перфецького (герой роману «Перверзія») на вівтар революції, пишучи йому поему та закликаючи повертатися до України, – очікування повернення Перфецького співпадає із поверненням сподівань, але за іронією долі очікування на нього (безнадійне) виявилося так само безпідставним, як і на реалізацію сподівань (безнадійне?). Після цього будь-яка експлуатація образу Перфецького видається недоречною, хоча напевно це не дуже турбує Андруховича, позаяк у кожному новому романі він вдягає старий образ в нову оболонку, чим лиш натякає на його колишні іпостасі.

Таким чином, я хочу зазначити, що ми пройшли свою розвилку, від якої мали прямувати до нашої постмодерністської сучасної літературної Мекки світового контексту.

Автор: Максим Міклін
Джерело: http://sumno.com/article/suchukrlit-ta-nepomichena-zapovid-jiji-proroka/