Завтра минає 100 років із дня народження іспанського поета Федеріко Гарсіа Лорки

Ф.Г. ЛОРКА ВIДПОВIВ ЗА СВОЇ ВIРШI ДОЛЕЮ I ЖИТТЯМ

Про Іспанію знаю тільки те, що вона інакша, ніж ми собі уявляємо.
Надто бо нав’язлива спокуса «іспанщини» — цього маскультівського замінника, породженого жорстокістю романсів і туристичним ідіотизмом. Однак я ніколи не забуду випадково побаченого телевізійного репортажу (знову маскульт?) про народне свято в одній з іспанських провінцій. Серед усіляких чоловічих забав була й така: між двома стовпами заввишки «вершник плюс витягнута вгору рука» протягується дріт. До дроту прив’язують за лапи, головами вниз, живих півнів. Справжній чоловік, проносячись на скаку під натягнутим дротом, повинен рукою відірвати півнячу голову. Деталі змагання полишаю домалювати читачам.
Це вона, інакша Іспанія. Зачарована смертю, ножами, таємними різницькими ритуалами. Країна, що за географічними обрисами нагадує розстелену шкуру бика. Останнє спостереження належить Федеріко Гарсіа Лорці, а він знав, що каже. Пам’ятаєте про нього в Бориса Нечерди: «Даремно цей брательник нічого не скаже!»
Так от, Лорка. Один із тих, хто, з’явившись на світ напередодні нового століття, потім визначає його, цього століття, смак, дух, плин, жах. Поет несамовитих і вільних — іноді аж галюцинативних — зчеплень. («Яка ж це «темнота»? Гадаю, що він, навпаки, грішить сліпучою ясністю!» — це сказане самим же Лоркою про іншого поета, давнього, але наскільки воно стосовне до нього ж таки!) Драматург і театральний екстреміст, мандрівний режисер, одержимий балаганник (назва заснованого ним у тридцяті роки студентського театру «Ля Баррака» перекладається саме як «балаган», від чого авторові цих рядків солодко і щемно стискається серце). Музикознавець, гастролюючий лектор, довічний утриманець відносно заможних батьків, член Асоціації революційних письменників і митців (привіт червоним сюрреалістам!). Член Асоціації друзів СРСР (привіт товаришеві Сталіну!). Додамо до переліку шлейф не спростованих, але й, здається, не доведених чуток про гомосексуальні нахили та моральну розчавленість перед смертю. Поети — це птахи, іноді нелітаючі. І голови їм відривають частіше за інших.
Лорка, безумовно, накликав на себе свій розстріл, свою світанкову смерть у товаристві двох тореадорів (а їх же за що, невже помста биків?) та сільського вчителя. Він наче бравував своїм вербальним максималізмом: «Сьогодні поет зобов’язаний розтяти собі вени заради інших». Такі вислови поетам не прощаються, за них треба відповідати долею і життям. Єдине, що виправдовує Лорку, — він був свідомий цієї відповідальності. Свідомий того, що живе в зачарованій смертю країні. Ходить під чорним місяцем по шкурі бика.
До речі, очевидці кориди кажуть, ніби це німе видовище. Призначеним для бою бикам перед коридою начебто видаляють голосові зв’язки. Бики не можуть викричати свого болю, як і гніву або розпачу. Я не хочу й не можу цього зрозуміти, але що я знаю про Іспанію?
Проте сам по собі розстріл поетів важко назвати специфічно іспанським явищем. Бо є така країна Україна, яка, за спостереженням Юрія Тарнавського, своїми обрисами нагадує «розжоване серце». І є в ній підвали — харківські, київські, одеські, житомирські та всілякі інші, де було розстріляно цілу епоху, названу не без ідеалістичного максималізму Відродженням. І є в українського поета Богдана-Ігоря Антонича (про його паралелі й тотожності з Лоркою хто тільки не писав!) «Слово до розстріляних». Але є в нього і «Слово про Альказар» — десятиліттями заборонений вірш, квінтесенція Чорної Книги, крізь густу і надлишково-макабричну метафорику якого проступає таємне захоплення битвою, героїкою, безоднею. Громадянська війна в Іспанії постає в ній велично-кривавим міфом. Подейкують, ніби генерал Франко просив перекласти йому цей текст.
Антонич і Лорка майже ровесники у смерті: тридцять шостий і тридцять сьомий викарбувано на їхніх могилах. Я не знаю, чи зустрічаються вони тепер там, на Місяці, на його невидимому для нас, живих, боці, серед місячних садів та ущелин, чи приходять пити до однієї й тієї ж корчми. Сподіваюся — так, бо інакше, який сенс у нашому тутешньому миготінні? За найвищим рахунком суть же не в «партійності» поезії (як і не в «позапартійності» її). Суть у великій особистій відвазі говорити красиво, голосно і пронизливо. Ось, можливо, і все, що вимагається від поета.

газета “День”, №103, середа, 3 червня 1998