in творчість

СЕПАРАТИЗМ?

З навколишнім світом я контактую — як і значна частина моїх
смертних сучасників — переважно двома шляхами: через подорожі та
інтернет. Обидва способи дають рівною мірою викривлене уявлення про
— як це називається? — об’єктивну реальність. Саме так — уявлення,
але жодним чином не знання. Якщо ти певен, що по-справжньому знати
тобі не дано, залишається час до часу що-небудь відчувати.

Щось таке відчувається — якісь сейсмічні
поштовхи всередині дедалі менш численних і не зовсім добре між
собою порозумілих інтелектуальних середовищ. Якийсь такий проект із
далекосяжними наслідками. Щось таке і до мене, напівутеклого,
долітає з Навколишності — то статтю з-за кордону підішлють, то
аналітику вітчизняну, то на радіовідвертість викличуть, а то просто
хтось анонімний на сайт вламається з непотамованим криком душевним:
«Ну подивися, що вони з нами роблять!»

Сепаратизм починається там, де виникають
аґресивні вони і загрожені ми. Я не претендую на відкриття, а
констатую очевидне.

Вони завжди діяли тихою сапою, щоденно і
перманентно, думається мені. Їхня стихія — це стабільність, хоч
якою жахливою вона є. Головне, чим вони займалися, поки ми пиячили
по своїх фестивалях, — це скуповували. Для нас це як гра на чужому
полі, до того ж за невивченими правилами, ми слабкі в накопиченні,
тяглості та комбінаториці, важелі наших відрухів незґрабні і
найчастіше призводять до протилежних бажаним наслідків, тоді як
їхні — безвідмовні: пітбуль — кіоск — міні-маркет — базар — стадіон
— інформаційний простір — а відтак уже і весь простір загалом,
простір як такий. Ми оживаємо лише з нагоди подій — тому нам
життєво потрібні революції (або те, що ми ними вважаємо, тобто
оксамитові революції), вибори (і що достроковіші, то кращі),
індивідуальні жертвоприношення. Подій у цій (перепрошую, ніяк не
можу назвати її нашою) країні завжди катастрофічно бракує, у
зв’язку з чим ми легко погодилися на роль провінції, марґінесу,
околиці.

До того ж, на будь-якій із наших демонстрацій
саме вони є силовиками. Це трохи стримує наше завзяття. Єдине, чим
можна було б їх подолати — це кількістю, але звідки вона
візьметься, коли постійно меншає?

Мені розповідають, що вони скуповують найкращі
«австрійсько-цісарсько-польські» помешкання у центрі Львова. Через
три-чотири роки тут жоден пес не гавкне по-українському. Нам
залишається пролетарське животіння спальних масивів, планові й не
зовсім відключення струму, опалення та води, Степан Гіга, макова
соломка, соняшникове насіння, виїзд на заробітки до Псковської
області, смерть у празькому метрополітені, їм — офшори, мисливське
спорядження, братнє російське плече і запліччя.

Ми сподіваємося чуда. Востаннє воно з нами
трапилось у дев’яносто першому. Скільки ще чуд відміряно нам на всю
решту історії? Тим більше, якщо врахувати, що до кінця світу
залишається рівно сто двадцять чотири роки?

Іноді я маю враження, що на цьому тлі від мене
теж чогось сподіваються. Час від часу мені нагадують про те, що я
писав раніше. Бо виявляється, що я писав маніфести. Я стомився
виправляти неточності («ні, не переверсії, а перверзія, — уточнюю
всоте, — і не москвіана, а Московіада!»), я стомився в деталях
спростовувати непорозуміння. Я майже не реагую. Хоч іноді спокій
мене зраджує — ні, я не нападав на Київ у «Моїй останній
території», я нападав у ній на Галичину, я вилаяв її, кохану, як
міг, від щирого серця, бо такий напад — єдина форма захисту.
Натомість на Київ я справді нападав, але в «Малій інтимній
урбаністиці», бо це був єдиноможливий художній вихід — тільки так я
міг передати своє відчуття столиці у 90-х роках. Зрештою, я так
само свого часу «нападав» на Дніпропетровськ (неслушно) і — слушно
— на Запоріжжя. Я так само ще нападу на Одесу і можливо — хай Бог
милує — на Донбас. Я нападав і нападатиму на всі реґіони, центри,
метрополії та провінції в Україні й поза нею, це мій обов’язок, що
його виконання приносить мені садистську насолоду.

Це, проте, ніяк не означає, що я галицький
сепаратист. Усе-таки я надто її люблю, цю, згідно з Ярославом
Гашеком та Александром Гумбольдтом, дурнувату Галичину, аби бажати
їй державної незалежності. Хоч вона і досі залишається відносно
непоганим тереном для партизанки.

І все ж іноді так хочеться помріяти. Приміром,
про Львів у центрі Європи, про врятовану архітектуру, повернену
мову, українські написи латинськими літерами, переповнені — в усіх
розуміннях — книгарні, фестивалі джазу, року, гіп-гопу і бойового
гопака, щогодинні експреси до Рима, Берліна, Лісабона й Парижа, про
безвізовий режим на західному кордоні, про чудово вишколену в
охороні правопорядку, правилах доброго тону й англійській мові
народну поліцію, про юрми туристів з усього світу (знаю, це
набридає й задовбує, але ж які прибутки!), про цілковиту
відсутність у міському ландшафті військових з їхніми безглуздими
авіашоу, про всілякі інші націонал-космополітичні радощі, про те,
зрештою, як слово «ми» поступово набирає дедалі позитивніших
значень.

Мої мрії часом набувають значно конкретнішого
кшталту. Приміром, про вельми касовий бойовик, що його показують
відразу кілька найбільших кінопалаців міста. У вирішальній сцені
його герой, молодий січовик-десперадо, ветеран недавніх боїв за
незалежність, таки наздоганяє свого суперника, бандюкуватого
ефесбе(у)шника, і зі словами: «А це тобі за Севастополь!», — мочить
його у сортирі.

Мені не подобається, що мої мрії саме такі. Але
що я можу зробити, коли вони є?

Дзеркало тижня, № 32 (407) 24 — 30 серпня 2002

Джерело: http://www.dt.ua/3000/3680/35852/

Написати відгук

Comment