Кажуть, ніби «Остання територія» викликала сякий-такий резонанс. Певні його хвилі зачепили безпосередньо мене — переважно як не зовсім делікатне вторгнення у моє приватне життя якихось незнайомих мені «представників інтелігенції», що, зрештою, лише підтвердило недаремність висунутих в «Останній території» претензій. Так, я передбачав деяке збурення в деяких напіврозвинутих українських головах — про це мені і йшлося. І мій новий проект на шпальтах «Дня» саме тому й називається «Інакше кажучи» — з наголосом на слові «інакше». Якщо хтось вважає, що сьогоднішній Україні інакомислення не потрібне, чи то й шкідливе, хай привітає себе зі стовідсотковою готовністю повернутись у світле більшовицьке завтра. А я туди повертатися не хочу.
Я передбачав не тільки збурення, а й обурення, зокрема, людей кшталту одного радіаятолли, який через посередництво ефіру розрекламував мої скромні писання по всій джамахірії, після чого проголосив мені чергову фетву, ентузіастично підтриману хором ображених активісток-членкинь, цією українською галицькою армією наших днів. Здається, і це я передбачав.
Але я не передбачав такого катастрофічного нерозуміння. Не сподівався, що речі очевидні можуть досі вимагати додаткових пояснень. Як не сподівався й того, що навіть «доктор Іван Франко», ніби на спіритичному сеансі, втрутиться в ситуацію з потойбіччя і затаврує мене привселюдно відкритим листом до однієї з місцевих газет. (До слова сказати, «Останню територію» в нас передрукували і комуністична «Прикарпатська правда», і офіційна «Галичина», кожна по-своєму спекульнувши). Зрештою, залишаю «доктора Франка» на сумлінні махінатора-медіума. Можливо, справжній Франко йому простить.
Я ж тим часом вдамся до вимушених пояснень.
«Остання територія» є частиною більшого тексту, який стосувався проблематики (а швидше сумнівів) навколо постмодернізму в українській літературі — теми занадто спеціальної і для нормального галицького міщанства, слава Богу, нецікавої. Проте саме ця, опублікована в «Дні», частина має найбільш загострений, підкреслено полемічний вигляд. Бо це — полеміка передусім із самим собою. А з іншого боку — пародія на моїх сталих опонентів, скажімо так, «антиєвропейської» та «антигалицької» орієнтації.
Джерело: Газета “День”, №43, середа, 10 березня 1999