50 років тому помер видатний романіст Йозеф Рот..

Причинами смерті 45-річного Йозефа Рота найчастіше називають алкоголізм і ностальгію — перше, вочевидь, випливало з другого і навпаки. Обидві хвороби письменник виплекав у собі самостійно, свого часу, ще перед великим розпадом 1914-18 років, обравши для себе долю емігранта, мандрівника на Захід і готельного самітника, а також зробивши втечу своїм перманентним станом.
Містечко Броди, де він народився 1894 року, лежить недалеко від Львова і за тих часів вважалося «галицьким Єрусалимом» (звідси, до речі, таке часте серед східноєвропейських євреїв прізвище Бродський). Народжений у цій перехідній смузі між Галичиною та Волинню, на найсхіднішій околиці австро-угорського світу та Європи, де «культури все-таки більше, ніж про це можна судити зі стану каналізацій», Рот за першої ж нагоди покинув цю свою «малу батьківщину», на вісімдесят п’ять відсотків заселену представниками його мандрівного народу. Це був поклик слави, можливо, спрага якісно вищого буття, велика ілюзія сімнадцятилітнього на порозі першої з усесвітніх катастроф. «Містом містечкові ніколи не бути. Кар’єри поселень, як і кар’єри людей, обмежені фатумом», — напише він через багато років, напевно, пояснюючи собі самому цей порив у Велике.
1913 року він починає студіювати у Львові — і невдовзі полишає його теж. Йому мало Львова: темп життя недостатній, літературні дискусії не виходять за межі політичних, взаємно виснажливе українсько-польське з’ясування стосунків не має кінця, польська мова домінує на університетських лекціях. Усе це змушує його, німецькомовного й космополітичного, знов-таки — за першої ж нагоди — рушити далі на Захід, з «малого Відня» до справжнього. Однак від Галичини не втечеш, особливо коли носиш її всередині себе самого. Спершу вона наздогнала Рота у Відні. Це сталося з початком війни, коли тисячі галицьких біженців, а надто ж наляканого російським наступом і перспективою погромів єврейства, опинилися тут і там на віденських вулицях, площах, вокзалах, тягнучи за собою свій багаж, дітей, жінок, стариків. Більшість Ротових романів, які напишуться пізніше, були б неможливими без цього жахливого досвіду панічного переселення містечок у Місто.
Пізніше була війна, до участі в якій він урешті зголосився добровільно. І так відбулося одне з його повернень — Рот знову закинутий у Галичину, аби побачити світовий танець смерті й передбачити, як розкладатимуться в галицькій землі західноєвропейські трупи, удобрюючи її, і як «на зогнилих кістяках мертвих тірольців, австрійців, німців (чехів, словаків, мадярів, хорватів, додамо) зацвіте кукурудза цього краю».
Письменник не може не мати передчуттів. Більше того — йому нікуди від них не подітися.
Навідуючи ще неодноразово Львів у 20-ті й згодом 30-ті роки (Рот бував запрошуваний польськими колегами як один із найпопулярніших і таких, що найчастіше перекладалися та видавалися у міжвоєнній Польщі авторів), він намагався констатувати непорушність «того ще світу», габсбурзької ідилії, полікультурної строкатості й толерантності. Повертаючись до Берліна, чи, згодом, до Парижа, він говорив і писав про зростання рубців, про майже цілковите загоєння ран, розв’язування вузлів, самовідновлення культури в Галичині. Він помилявся, як усі великі романісти не знаючи життя й беручи бажане за дійсне — «того ще світу» вже не існувало, він ще сяк-так нагадував про себе під час письменницьких вечірок у богемних рестораціях, але насправді все було не так, сутінки фашизації оповивали Європу, а великий червоний змій уже виморив мільйони селян на Сході. Геноциди перетворювалися на норму офіційного політичного курсу урядів і вождів.
Узимку 1937-го Рот востаннє приїздив до Львова. «Запевняю вас, друзі, що ми присутні на останньому з подібних свят у Європі», — звертався до добірного львівського товариства не без впливу алкоголю й пробуджених передчуттів. Не всі з присутніх хотіли йому повірити. Декого з них було розстріляно енкаведистами між 24 і 26 червня, а декого, натомість, есесівцями 3 липня того ж таки 1941 року. Тиждень, що минув між двома львівськими розстрілами інтелігенції, став тижнем остаточного руйнування Ротового світу.
На щастя, Рот не дожив до цього. Він помер у Парижі, наприкінці чергового травня — місяця, що по-справжньому можливий лише в Парижі. Істинною причиною смерті були передчуття — катастрофа мала початися відразу після літа, за якихось дев’яносто три дні (останні курорти, вакації, салони, танці й заміські пікніки). Далі був Голокост, фабрики смерті, трагедія Центральної Європи — все разом включно з війною, від якої його серце святого пияка все одно б розірвалося.

газета “День”, №94, четвер, 27 травня 1999