in інтерв'ю

Нові ролі Юрія Андруховича

Юрій Андрухович – культова фігура сучасної української літератури. Втім, останніми роками культ почав набувати тлінних ознак занепаду й навіть найпалкіші його учасники майже зневірилися в очікуванні нового роману Патріарха Бу-Ба-Бу. Аж ось надійшла блага звістка – станіславівський мовчальник розверз вуста й готує до друку чергову солодку поживу адептам “Рекреацій”, “Московіади” та “Перверзій”. А взагалі-то предмет культу перейшов на парламентську роботу….

– Юрію, Ви щойно повернулися з Бельгії. Поповнювали запас брабандських мережив?

– Це було запрошення, пов‘язане зі створенням нової незалежної недержавної організації, яку вирішили назвати Європейський парламент культури. Ініціатива походить від Швеції, принаймні генеральним секретарем цього утворення є Карл-Ерік Норманн, посол Швеції у Німеччині.

Ідея полягає в тому, що на порозі велетенських змін в Європі, на порозі східного й південного розширення ЄС мусять якусь роль відіграти творчі люди – люди культури, люди мистецтва. На цьому тлі й виникла ідея цієї – я дуже не хочу користуватися тут словом “структура”, бо ми наголошуємо, що максимально сторонимося будь-яких бюрократичних сюжетів і формулювань – скажімо так, спільноти людей з усіх європейських країн, які представляють у цьому парламенті радше не країни, а себе самих.

Тобто це спільнота творчих індивідуальностей, які, збираючись час від часу на свою чергову сесію, повинні спробувати працювати на випередження європейської бюрократії, бути агресивними, виступати з ініціативами передусім у культурній галузі, яка визначає страшенно багато. Передусім формулювати якісь культурні ініціативи, культурні пропозиції, які будуть перекривати шляхи для бюрократії, керувати виключно за допомогою технології, тобто пропонувати культуру на випередження технологій – ось так десь можна це сформулювати.

Цього разу відбулася пілотна сесія – тобто ми вперше зустрілися й познайомилися, нас було близько 50 і представляли ми 25 країн. Це особи, які безпосередньо беруть участь у культурному процесі, тобто це або знані художники, скажімо, як всесвітньо знаний італієць з таким чудовим іменем Мікельанжело Пістолетто, автор феноменальних інсталяцій з дзеркал, або, скажімо, молода театральна режисерка з Бєлграду Аня Шуша, або чудовий перформенсист зі Словенії, з Любляни, учасник такої вже легендарної на сьогодні групи “IRWIN” Міран Мохар, або знані філософи, або історики.

Тобто йшлося передусім про те, чи зможемо ми якось впродовж 3 днів сесії у Брюгге знайти якісь спільні вузли. Наступна сесія планується на осінь 2003 року в Петербурзі. Вибір не випадково впав на Петербург – наступного року буде 300 річниця заснування міста. З проблем, які зараз постали, очевидно найбільш відчутніша – безумовно, проблема реального функціонування через те, що коштів ми не маємо. Власне, це одна зі стратегічних позицій цього утворення, що воно відмовляється простягати руку, оскільки це пахне підпорядкуванням тій же бюрократії, якій треба щось протиставити.

Безумовно, можна писати гранти і подавати до Ради Європи та ЄС, просити про фінансову підтримку структури, створювати регіональні відділення, набирати якихось функціонерів, але все це пахне повтореннями, все це діялося вже до сьогодні. Тут йдеться про якийсь принципово інший підхід, тут ставиться понад усе певний особистий досвід, особистий інтелект і жвавий обмін ідеями. Насправді на 90 % наша зустріч у Брюгге відбувалася на рівні таких мозкових атак – ми поділилися на робочі групи, кожний зголошувався на тему, яку вважав близькою, я особисто обрав собі обговорення такої проблематики як “Ненависть і діалог”, і ми намагалися спільними зусиллями вибудувати якусь спільну тактичну лінію. Одна з груп займалася такою темою, як європейська ідентичність, що вона зараз є.

Або ж ідеологема Європейського союзу – чи є це фікція, вигадана бюрократами, чи ж насправді існує якась глибинна, не штучна ідентичність, яку треба плекати й розвивати. Все це страшенно цікаво і я виніс якнайкращі враження від цієї першої сесії.

– Тобто Ви тепер ніби на парламентських канікулах. Це мертвий сезон чи все ж таки щось відбуватиметься?

– Відбуватимуться наші контакти. Дуже й дуже великий акцент поставлено на тому, щоб ми співпрацювали у різних конкретних справах, конкретних проектах. Якщо ж і говорити конкретно, то я збираюсь влаштувати якусь презентацію, якусь акцію тієї ж словенської групи “IRWIN” у київському Центрі сучасного мистецтва. Група, як я вже казав, легендарна, сповідує концептуальне мистецтво й уславилася своїми перформенсами на межі соціальної провокації.

Продовження цієї акції я бачу у Львові, а потім “IRWIN” повертається до Любляни і запрошує групу художників з України. Ніби нічого нового, всі ми щось подібне робили й дотепер, але зараз все це має набувати якоїсь загальної координованості. Окрім того, безумовно, буде створено портал в інтернеті з постійно діючим форумом, на якому будь-хто з нас може запропонувати для обговорення якусь ідею.

Для мене особисто це шанс уникнути загрози ізольованості, яка нависла над Україною. Нам треба скористатися тим, що Україну ще не забули запросити до цього парламенту і ми мусимо про себе нагадувати в ньому. У планах сенату – кількісна розбудова Європарламенту культури. Його склад буде щонайменше вдвічі збільшений, з кожної країни буде набрано ще по 1-2 парламентарі. Це буде діятися в інший спосіб, ніж це робилося дотепер. Я, скажімо, був порекомендований внаслідок консультацій, а висунуто мою кандидатуру шведським посольством в Україні. І так робилося в більшості країн.

Тепер буде проведено щось на зразок міні-референдуму серед мас-медій кожної з країн – буде запропоновано назвати 2-3 кандидатури людей мистецтва, які гідні увійти в Європарламент культури. Ті імена, що найчастіше будуть згадувані, увіллються до парламенту. До українських медій вже незабаром звернуться з такою пропозицією.

– Чи варто припускати, що Європейський парламент культури стане ще й певною етичною інстанцією?

– Звичайно. Зрештою, в заключних постулатах першої сесії етичні й естетичні цінності проголошуються неминучою основою майбутньої європейської спільноти. Це засвідчує, що ми нікуди не зможемо подітися від обговорення якихось реальних політичних подій. Зараз для Європейського парламенту культури дуже важливо набувати власного авторитету, й з часом він має бути не менш авторитетним, ніж, скажімо, ПЕН-клуб, який вряди-годи добивається таки конкретних кроків назустріч із боку влади.

– Як ставляться Ваші європейські колеги до України? Чи не перетворюємось ми для них на такий умовний апендикс, який було б варто якось бодай віртуально видалити з тіла нової Європи?

– З самого початку відчувався певний поділ у взаєморозумінні між представниками західної і східної частин Європи. Набагато простіше про ці речі говорити з литовцем чи зі словаком, чи зі словенцем, аніж, скажімо, із французом. В кожному разі це зібрання людей, які апріорі не можуть погодитися з ситуацією, що у світі може існувати якийсь апендикс. Це мислення такого складу, коли будь-яка країна, будь-який національний досвід є цінні й втратити їх не можна.

– Звернімось тепер до Німеччини: в цій країні Ви загалом прожили, мабуть, з півроку. За останні 10-12 років до німців “підселилися” чи не з мільйон східноєвропейців. Як вплинула на Німеччину та й взагалі на Західну Європу ця пострадянська еміграція?

– На мій погляд, це суттєво впливає на німецький, умовно кажучи, ландшафт. Хотілося б дивитися на це широко і дивитися позитивно. Ну, скажімо, підкреслити, що це передусім не несе в собі якоїсь деструктивної загрози, що це все працює, в першу чергу, на якесь нове європейське відчуття загалом, десь у контексті тих ідентифікаційних змін, що відбуваються в європейській свідомості.

З іншого боку, не можна закривати очі на те, що це достатньо все ж таки ментально й культурно чужорідне тіло, яке, з одного боку, творячи там свої спільноти, нібито залишається певною мірою відстороненим від суто німецького чи, будемо говорити, європейського життя, а з іншого боку, неминуче впливає в той чи інший спосіб на щоденні, навіть побутові елементи. На мій погляд, тут є над чим думати, що аналізувати.

Ось останній приклад – щоправда не німецький, а бельгійський. Я був уражений, нещодавно дізнавшись у Брюгге зі слів одного шведського поета про те, що Швеція буквально три місяці тому прийняла закон про офіційність шведської мови. Раніше в цьому просто не було потреби. А зараз на тлі всіх цих світових катаклізмів вони дійшли висновку, що їм треба захищати свою національну мову. Тобто, я так розумію, що еліти західноєвропейських суспільств абсолютно усвідомлюють такі небезпечні перспективи і вже зараз починають робити кроки, щоби все-таки захистити свою ідентичність.

І я думаю, що це шведське рішення прийнято навіть не у зв‘язку з колосальною азіатською еміграцією, бо ж з‘ясовується, що Швеція на сьогодні, умовно кажучи, одна з найбільших мусульманських країн Європи. У нашій свідомості шведи – лютерани і світловолосі нащадки вікінгів, а насправді там вже дуже істотний відсоток суспільства становлять мусульмани, турки в першу чергу. З іншого боку, законодавчий захист шведської мови – це певний бар‘єр перед англізацією, тому що всі ці інтеграційні процеси в рамках ЄС та й глобалізації загалом призводять до панування саме англійської мови. Звідси й походять такі рішення.

– Якщо судити по тому, що в Україні знову залунали волання про надання російській мові державного статусу, ми у себе маємо якусь зовсім інакшу глобалізацію, ніж у решті світу…

– По-перше, ми взагалі перебуваємо дещо збоку від глобалізаційних процесів. До глобалізації ставлення зрештою теж може бути цілком різним, але коли, скажімо, хтось із західних колег запитує мене, а що ви протиставляєте глобалізації, як ви в Україні боретеся з цією дешевою американізацією і т.ін., то я відповідаю, що насправді ця проблема у нас набагато сумніша, тому що до нас ця глобалізація іде з певним так би мовити вивихом, тобто вона приходить до нас фактично зі Сходу, з Росії. Тобто ми отримуємо її певну версію – версію російськомовну, ну от як заінстальовуємо нову версію Windows, користуючись російським варіантом. Це теж зрештою показово.

Але коли ці сегменти масової культури приходять до нас через московський чорний ринок, то ми опиняємось вже справді в ролі якогось такого дійсно третьосортного утворення. Парадоксальним чином власне ця велика глобалізація – глобалізація № 1 так би мовити – може використовуватись в нас як певний антидот, певний засіб проти тієї дрібнішої і примітивнішої глобалізації № 2, тобто її російського піратського видання.

Відносно статусу російської мови в нашій країні, то все це я однозначно розцінюю як електоральні ігри. Тобто реально кажучи, всі ми знаємо, що у носія російської мови нема в Україні жодних проблем. Російська мова реально функціонує. Отримання російською мовою нового статусу безумовно відіб‘ється на реальному статусові мови української. Це очевидно і ясно як день.

Тобто люди, які потенційно готові і прагнуть оволодівати й користуватися українською, просто зупинять ці зусилля, бо для чого докладати зусиль там, де вони необов’язкові й де їх можна переспрямувати на щось інше, скажімо, на вивчення англійської. До речі, наша міра володіння англійською також разюче різнить нас від наших сусідів – тих же поляків чи чехів. Тобто це дуже показовий прояв небезпеки потрапити в реальну ізоляцію. Я дуже хотів би застерегтися від тієї ізольованості. А вона якось так дуже конкретно й реально перед нами вимальовується.

– Ясно, що золота доба свободи пересування закінчується для українців вже влітку наступного року. Чи встигли ми за цей час долучитись бодай до якихось вартостей, що сповідуються у сучасній Європі, та, як кажуть селекціонери,
“районіювати” їх у себе вдома?

– Я думаю, ми могли б про це говорити, якби впродовж цього десятиліття змінювався в кращий бік економічний клімат тут, внаслідок чого ті люди, які поїхали на Захід, здобули певний європейський досвід, були б зацікавлені повертатися сюди й почали б це тут на кожному кроці застосовувати – те, що скажімо, відбулося в Польщі в пізні 80-ті роки. Натомість у нас цих переконливих змін не відбулося, я принаймні не можу навести приклад повернення наших людей й успішного застосування набутого досвіду. Кількість людей, які готові махнути рукою на все тут в Україні й поїхати геть, здається, збільшується. Зараз, очевидно, ми можемо говорити про перебування мільйонів українців по всьому світу.

– Хоч як так є, а десятиліття реальної (хоч і не завжди легальної) присутності мільйонів наших співгромадян у країнах-шенгенах певно вистачило, щоби у їх мешканців утворився сталий стереотип українця. В Чехії, наприклад, українець є уособленням створіння малокультурного, здебільшого кримінального й малопридатного до європеїзації. А як у решті країн?

– Я думаю, є певні особливості, пов‘язані з ментальністю кожної нації. Чеський випадок достатньо специфічний. Не хотів би говорити про чехів нічого поганого, але ті обставини, в яких наші заробітчани опинились в Чехії, є одні з найтяжчих. І тут не можна закреслити відповідальності самих чехів за це. Я розумію – вони у себе дома і їм просто не подобаються погано одягнуті малокультурні люди, які крім того крадуть по супермаркетах, займаються розбоєм тощо.

Але якась робота над собою з їхнього боку теж повинна була б відбуватися, тому що у них, власне, апріорі ставлення до українців як до, скажімо так, бидла. На найнижчих щаблях стереотипних уявлень про інших у чехів перебуваємо ми і цигани – останні з останніх, з якими просто не варто мати справу, використати – так, але поставитися як до рівного, як до людини – ні.

Повторюю, Чехія – це найжорсткіший приклад. Більш м‘які варіанти у наших сусідів – це поляки, у яких це виглядає переважно лагідніше й уведено в якісь рамки міжлюдських стосунків. Про Італію або про Грецію можна розповідати по-різному: від дуже позитивного до вкрай негативного.

Ми не занадто активно відкриваємося назустріч їм. Нас ніби запрограмували на те, що ми нікому не цікаві, що нічого доброго з цього не буде, ніхто нас на Заході нібито не чекає і т.д. Іноді, на щастя, є нагода переконатися, що все це безглуздо й безпідставно. В них розуміння єдності світу, єдності Європи значно більш розвинуте, ніж у нас. Втім, чимало молодих українців вже відчувають себе культурно, світоглядно та за своїм досвідом абсолютно адаптованими до Європи. Варто зачекати, поки їх критична маса переважить вагу їх радянізованих батьків.

– У першому числі часопису “Потяг”, який щойно вийшов друком, опубліковано ваш текст “Уривок з “Нового роману”. Йдеться дійсно про роман, чи про містифікацію публіки?

– Так, це розділ з нього. Він водночас достатньо окремий в організмі самого роману, через що я вибрав саме його, – тобто є більш цілісним сам у собі. У зв‘язку з цим у деяких читачів виникли припущення, що це насправді такий виверт із мого боку, що це є просто цілісний самодостатній твір, і до жодного роману він стосунку не має, і що я таким чином містифікую всіх, мовляв, так багато часу минуло в очікуванні нового роману – так от вам цей новий роман. Насправді це дійсно розділ із досі ще не дописаного роману, який я маю надію до кінця року все ж таки якось завершити. Ну що ще тут додати? Власне, нічого не буду додавати, поки не завершу його.

– Судячи з опублікованого фрагмента, Ваш новий твір – такий ось постмодерністський фантазм за мотивами біографії Богдана-Ігора Антонича…

– Це одна з ключових фігур роману. Перша ідея виникла у мене – смішно сказати – під час написання дисертації. Дисертацію я писав про Антонича й сидів по вуха у всіляких цитатах з нього. Тобто я як справжній сумлінний дисертант користувався виписками і на той час перелопатив тексти всіх його поетичних збірок. Потім у мене з цих його рядків складалися якісь образи, з яких можуть виростати майбутні історії, а ці історії у своїй сукупності можуть творити новий роман. Це те, що наразі можу сказати. А Антонич, хочу повторити, одна з ключових постатей роману. Насправді події роману відбуваються сьогодні, в наші дні.

– Коли ж чекати виходу книги? Вже на початку року?

– Думаю, що швидше до другої половини року, бо про початок року нереально говорити навіть з суто видавничих причин. Можливо, до того часу в періодиці будуть засвічені ще якісь окремі розділи, такі собі апробації. Хоча, знову ж таки, усе залежить від того, як у мене піде завершення. Якісь аванси виглядали б зараз передчасними.

– Повернімось до нового часопису, в якому з‘явився уривок з Вашого роману. Чому, власне, часопис, і чому, власне, “Потяг”?

– Я думаю, що за усім цим стоїть передусім якась потреба означити Чернівці на сьогоднішній культурній мапі країни, тому що, як би там не було, це місто з колосальною традицією, на мій погляд, з дуже непоганою потенцією. В той же час завжди при відвідинах Чернівців виникає якесь таке враження, що всі ці культурні надбання залишилися безнадійно в минулому і страшенно впадає в очі певна невідповідність сьогоднішнього людського ландшафту тому первісному культурно-історичному ландшафтові, який де-не-де збережений і в той же час дуже інтенсивно руйнується.

Пригадуєте той трагічний випадок десь, здається, минулого року, коли один із будинків кінця ХІХ століття завалився і під його уламками загинуло кілька людей. На мій погляд, це є певний знак того, що якось треба цю руйнацію зупиняти. Але насправді “Потяг” почався як така дуже симпатична приватна ініціатива співредактора Сашка Бойченка та його дружини. “Потяг” прикметний тим, що він, властиво, на сьогодні є фрагментом такого справді центрально-східноєвропейського потягу, який тут щоденно курсував через Львів, Станіслав, Чернівці і далі до Румунії, а в його кращі часи безпосередньо здійснював сполучення між Балтійським морем і Чорним.

В найдальшому своєму вимірі це був потяг Гданськ-Варна. Зараз він зредукований, залишився його фрагментик Чернівці-Перемишль, який, я думаю, з виникненням нової “Залізної завіси” на нашому західному кордоні з запровадженням польських віз цілком можливо, взагалі скоротиться до нашого внутрішнього потягу – Чернівці-Львів. Принаймні з 13-го листопада він вже почав курсувати через день. Це трохи сумно, бо це, на мій погляд, свідчить про те, що ми потрапляємо в певну ізоляцію. Навіть цей потяг засвідчує таку тенденцію.

І тоді мені подумалося, що концепцією для часопису могла б стати – всупереч юридичному кордонові – спроба в цій новій “залізній завісі” продірявлювати якісь такі тунелі, якими цей поїзд може кудись там західніше їхати й намагатися створити аналогічну родину, тільки на рівні письменників, учасників цього процесу, які будуть зголошуватися щось писати, якісь тексти.

І тоді народилася в мене думка, що варто зробити цей проект власне міжнародним. От, скажімо, перетворити цей часопис на українсько-польський вісник нової актуальної літератури. Уявімо собі, що є невеличка редакція, яка працює десь у Польщі, і редакція, яка працює десь в Україні, вони координують свої дії, тобто кожне нове число з‘являється з якимись цілком новими текстами місцевих авторів своєї країни, плюс переклади. Як воно буде розвиватися далі – цього я зараз сказати не можу.

– І що ж поляки? Це їх зацікавило?

– Безумовно, що інтерес існує, але я поки що не знаю нікого з них, хто мав би оці менеджерсько-організаційні нахили, з ким би можна було надалі конкретно говорити про заснування акції й про продовження процесу. Тобто не становить жодної проблеми опублікувати якийсь новий текст, але для цього потрібно було б якось стати на ноги, розвинути базу часопису, щоб це була передусім якась чітка періодичність виходу.

Літературний часопис втрачає сенс, якщо він виходить з великими потугами раз на рік – його просто забуватимуть. Мені йдеться передусім все ж таки про заснування якоїсь структури. І от я зараз у стадії пошуку. На жаль, поки що можу сказати, що в цьому сенсі з польського боку практично немає зацікавленості. Зацікавлення на рівні особистостей, на рівні літераторів існує, і це чудово. Якщо ж ідеться про пошук інституцій, про пошук фінансування, все зупиняється. Але я продовжую пошуки.

– Причини браку ентузіазму в Польщі – її переорієнтація на Західну Європу?

– Саме так. Я думаю, що за цим стоїть передусім сьогоденна кон‘юнктура. Тобто я переконаний, що ця ініціатива з нашого боку прийшла з серйозним запізненням. 6 – 7 років тому вона була б підхоплена в тій же Польщі з великим ентузіазмом. А зараз неодноразово доводилося чути у відповідь, що для поляків ці проблеми вже вирішені – Польща фактично є частиною ЄС й погляд на схід перестає бути для неї настільки вже актуальним.

Тому я хочу виокремити з цієї ініціативи момент якийсь геополітичний, якоїсь такої, власне, прагматики й кон‘юнктури й творити все це на рівні контакту особистостей. Якось все це треба достатньо переконливо відкристалізувати. Тобто я не втрачаю надії, що щось дійсно вдасться знайти, і тут все залежить від нашої активності.

Але я не виключаю, що нам не вдасться знайти партнера ні в Польщі, ні в Словаччині. Певний час мені це мислилося як ширший проект – з залученням Чехії, Словаччини, Угорщини. І нічого нереального в цьому знову ж таки немає – за певних сприятливих контактів, за відповідного розташування зірок це можна здійснити. Але, з іншого боку, тут вже йдеться, власне, про впливовість у сьогоднішньому світі окремих творчих індивідуальностей, наскільки взагалі до них дослухаються ті, хто ухвалює рішення.

– Власне, Ваша ініціатива з таким часописом абсолютно узгоджується з євроінтеграційною риторикою Києва. Ви маєте якусь підтримку держави?

– Тут ми взагалі не зверталися. Ми ніби знайшли базу в особі головного редактора чернівецької газети “Молодий Буковинець” Богдана Загайського, й перше пілотне видання він повністю взяв на себе – на своє видавництво, на свій кошт. Наскільки я знаю, Богдан готовий продовжувати й тут, власне кажучи, нам не потрібне якесь державне спонсорування чи щось таке. Що нам потрібно – це побачити, що ми не самі, що є партнери, які докладають до цього свої зусилля.

– Концепція часопису, зрештою, спирається на регіональну культурологічну специфіку Галичини та Буковини. Чи не завузька географія?

– Початково ми уявляли це собі так, що треба все робити у суворій відповідності до маршруту поїзду – тобто автори, які з‘являються на цих сторінках, повинні походити зі станцій, через які поїзд рухається: Чернівці-Коломия-Франківськ-Львів а потім вже Мостиська, а вже від Перемишля відкривається загальноєвропейська перспектива аж до Португалії й узбережжя Атлантичного океану.

Але це, безумовно, така сувора прив‘язка до географії проходження потягу значною мірою звузила б наші можливості. Адже якщо ми налагоджуємо вихід часопису, що з‘являється раз на 3 місяці, то уже десь на 3-4 числі ми обов‘язково відчуємо дефіцит дійсно вагомих, сильних текстів. Тому, безумовно, тут варто розширювати географію і, якщо, скажімо, представляти сучасну українську літературу, то тут мусить бути весь, так би мовити, український материк у цілому.

І зрештою, умовно кажучи, чому ці люди не можуть підсісти на цей поїзд? Це ж стосується й авторів із Заходу. Тобто Премишль для нас такий собі знак – швидше географічний ніж політичний. Є ще й інша можливість для його розвитку – я всерйоз думаю про відхід від видання суто літературного в сенсі художньої літератури. Тобто я дуже радо був би бачити репортаж, якусь політологію, якусь таку соціологію, бо ці терени, якими рухається цей поїзд, дають колосальну поживу для таких узагальнень. І тут добрим прикладом може бути берлінський часопис “Кафка”, з яким я маю контакти і в якому з‘являються мої тексти, а незабаром з‘явиться текст і Любка Дереша.

Це фінансується Гете-Інститутом, головна редакція в Берліні. Паралельно цей часопис виходить польською у Варшаві, словацькою у Братиславі, чеською у Празі й угорською в Будапешті. Тобто він одночасно з‘являється кількома мовами в країнах Вишеградського чотирикутнику плюс Німеччина. Що мені у “Кафці” не подобається, то це, власне, повна відсутність літературних текстів. Іноді, щоправда, як певна ілюстрація, виникають якісь вірші, а так це переважно статті, есеї, дослідження – антропологія культури, філософія, економіка, історія – такого плану речі.

Й підхід у них суворо монографічний: тобто кожне число має абсолютно окреслену тему. Скажімо, я писав на їхнє замовлення до числа, що було присвячено проблемам міграції в сучасній Європі. Дереш подав текст до номера так би мовити американського – тобто погляд на Америку звідси, власне з Центральної Європи.

Причому дуже важливо – погляд людини, що ніколи не була в Америці, тобто Америка як міф, така американська міфологема. Тобто кожне число має свою чітко окреслену тематику. Ми в “Потязі”, очевидно, такого собі дозволити не зможемо, бо тут виникнуть додаткові проблеми.

Є ще така версія, яка є мені дуже симпатична – перевести часопис в інтернет й обновлювати його кожні три місяці суто в інтернеті. Тобто йдеться про повноцінний часопис, але суто віртуальний. Й при цьому раз на рік робити друковане “Вибране” з чотирьох чисел.

– Чи можна взагалі в сучасній Україні фінансово забезпечувати на якийсь тривалий час такий літературний проект?

– Якби йшлося власне про інтернет-варіант, то цілком можливо це витягнути власними силами. Мені здається, це було б реальним. Натомість тут є інша складність. Чому я спершу думав про суто українсько-польський часопис? У цьому випадку я можу спиратися на десяток творчих осіб, молодих перекладачів, які дадуть собі раду з будь-яким польським текстом.

З польського боку теж можна говорити про те, що там склалася певна школа нових перекладачів з української літератури. Звичайно, хотілося б представляти й нову угорську, словацьку, чеську або румунську літературу. Але тут уже складніше знайти перекладачів, обдарованих достатнього рівня літературними здібностями. Найбільш реальним мені видається варіант українсько-польського часопису. Я продовжую цим займатися й до кінця року сподіваюсь мати вже конкретну картину.

Джерело: http://www2.pravda.com.ua/news/2002/12/5/26331.htm
Автор: Володимир Перепадя, для УП

Написати відгук

Comment