«Враження повної ошелешеності публіки… Але я помітив, що на 20—30–й хвилині починається розуміння», — поет і письменник Юрій Андрухович розповідає, як їхню творчість сприймали у п’яти містах України, де проходив тур на підтримку однойменного альбому. Його оцінка квітневих гастролей тверезо–критична: майже ніколи не набиралося повних залів, а найменше публіки було в Одесі. Але всюди концерти завершувалися довгим прощанням. «Тобто сподобалося», — резюмує Андрухович. Така характеристика слухацької реакції напередодні п’ятничного завершального концерту, що проходив у Києві, вельми заінтригувала. Хоча група підтримки Андруховича й «просунутість» київської публіки не викликала запитань, проте все ж момент занепокоєння був: чи економічна криза не спричиниться до того, що Будинок офіцерів, який, наскільки пригадується, такого інтернаціонального — з вкрапленнями українського — андеґраунду ще не бачив, буде напівпорожнім?..
А зала тим часом наповнювалася. Прийшли Софія Андрухович із чоловіком Андрієм Бондарем. У першому ряду розмістився ще донедавна заступник міністра культури Микола Яковина. Але коли свої місця почали займати директор Польського інститут в Україні Єжи Онух та його колеги, стало зрозуміло, що публіки у залі не бракуватиме. Річ у тім, що проект відбувається за співфінансування Польського інституту, Інституту Адама Міцкевича та Швейцарської культурної фундації «ПроГельвеція». Тому іноземні недержавні організації мали забезпечити підтримку своїх проектів аудиторією. А от з українського боку «Цинамону» допомогли лише транспортна та поліграфічна фірми, хоча були обіцянки Міністерства культури. «У старому складі вони підтримали, а потім з’явилися ці і сказали: «У нас інші пріоритети, у нас — Дєнь Побєди, гроші підуть на це». Хоча наша програма така, що у нас є і Вольф Мессінг, і завершується вона композицією про блукаючі танки і рештки піхоти. Тобто під програму до Дня Перемоги ми також могли би попрацювати», — пожартував щодо пріоритетів нового Мінкульту Андрухович. Експериментальний проект українського письменника та польських музикантів навіть на етапі другого альбому (перший, нагадаємо, — «Самогон») залишається некомерційним: кошти від продажу квитків пішли на пересування групи, а наклад дисків як українською, так і польською мовами становить по тисячі примірників.
Та й сама музика — стиль якої не можуть визначити навіть її творці — знаходиться на шляху до свого слухача. Коли київська зала була майже заповнена (де–не–де виднілися прогалини порожніх місць), Юрій Андрухович та «Карбідо» вийшли на сцену. Першим актом програми була «Індія» — етно–рокова сюїта. Напевно, це була найсильніша частина концерту. Почалася вона з легких звуків сітару, що підступно вплітали увагу слухачів у канву твору, а в кінці розірвали медитацію потужними гітарними рифами. Гітарні партії разом із речитативом Андруховича, як на мене, і визначають стиль цього проекту, який можна окреслити як поетичний ф’южн. Гітара дражнила у «Танго «Біла троянда» і збуджувала у «Зміні декорацій». Хоча не можна применшити ролі ударної секції і партії віртуальних інструментів. Після кожної композиції київська публіка підтримувала експерименти на сцені щирими оплесками. І вже наприкінці концерту, коли музиканти вийшли на «біс», найемоційніші слухачі зайняли проходи, щоб у танці висловити своє задоволення музикою. Чесно кажучи, традиційні концертні зали для такого виду мистецтва — неприйнятна річ. «Карбідо» та Андруховича треба слухати або на відкритих майданчиках, або у затишному кафе, де можна погойдатися на стільці у такт їхнім медитаціям, або взагалі відсунути всі посадочні місця подалі у куток.
«Тільки перед поїздкою в Україну я відчуваю таку лихоманку. Не можна тут не бути хоча би раз на рік», — відгукується про українські візити бас–гітарист Марек Отвіновскі. Те саме можна сказати й про їхні приїзди: від цієї музики —мурашки по шкірі. І бажано, щоб це повторювалося хоча би раз на рік. До речі, з 14 травня «Цинамон» мандруватиме Польщею: концерти відбудуться у десяти містах, що більше за шість українських виступів.
Наталя Дмитренко
Джерело: Україна молода