Германия, конечно, прекрасная страна. Вот если бы еще в ней немцев не было!
З висловлених уголос міркувань колишньої співвітчизниці. Берлін, 1994 рік.

1

Навряд чи можна стверджувати, ніби кліматичні умови країни, в якій я народився і живу, суттєво відрізняються від серединно-европейських. Таке ж, зазвичай прохолодне у червні і спекотне у серпні літо, така ж мінлива зима з тимчасовими морозами і тривалими відлигами, така ж пропахла дощами і мрущими рослинами осінь, така ж наповнена схвильованими очікуваннями нервова весна. Цілком припускаю, що в родинах німецьких ветеранів східного фронту досі циркулюють усілякі фантасмагорично-мюнхгавзенівські перекази про найжорстокіші на світі українські зими — з відмороженими кінцівками та простудженими геніталіями у розв’язці. Цілком припускаю й інше: здатність людської пам’яті трансформувати реальне у надреальне і нарощувати наративні special effects. Не відкидаю й того, що клімат і справді може змінюватися і що з часу останніх на наших теренах бойових дій погода в Україні встигла відчутно пом’якшати. У будь-якому випадку можу стверджувати з усією відповідальністю мандрівника, що упродовж минулого десятка років безліч разів пускався в західніший світ і стільки ж разів повертався: ні, я не бачу жодних кліматичних відмінностей, скажімо, між Віднем і Львовом, чи Берліном і Києвом.

Але з іншого боку, той самий внутрішній мандрівник аж волає з мене своїми спостереженнями щодо реального існування Межі. Ця Межа проходить західним державним кордоном України, що з точністю до міліметра повторює колишній державний кордон СРСР, і таким чином ділить буття на Европу та Щось Інше. Так от: упродовж останнього десятка років я набув чималого досвіду перетинання цієї Межі в обидвох напрямках — туди й назад. Я користуюся при цьому традиційними саме для цих обширів наземними видами транспорту і колись напишу цілу книгу про всі мої випадки з митними та прикордонними службами. Але зараз не про них. Зараз — про цілком дивний феномен, що її, Межу, супроводжує. Отже, незважаючи на цілковиту однаковість погодно-кліматичних умов по обидва боки від неї, я, перетинаючи її у зворотному напрямі із заходу на схід, щоразу спостерігаю одне й те ж: раптове псування погоди, якийсь циклонічний обвал, різке тьмянішання краєвиду, розверзання небес дощем чи снігом, у найкращому разі затягування перспективи мрякою та сірістю. Так наче хтось щоразу влаштовує навмисне для мене та моїх принагідних супутників велетенське атмосферне дійство під назвою «Батьківщина вітає вас!». Або з порога розпочинає іспит з любові до неї: чи витримаю й цього разу?

Не сумніваюся, що справа тут саме в мені. Хоч я назагал дуже люблю повертатись, і мене такими катаклізмами не залякаєш.

2

Що ж насправді відокремлює ця фатальна пострадянська Межа від Европи? Іншими словами, що за необхідність така у сяйливого Европейського Союзу, розростаючись усе далі на схід, відмежовуватися від цих запущено-бляклих територій новою залізною завісою? Невже йдеться вкотре про відокремлення світла від темряви? Тільки чому це світло на заході? І чому темрява на сході? Може, йдеться про наші енергетичні проблеми, про регулярні відмикання електрики в осінньо-зимовий сезон, про щовечірнє западання наших міст, містечок і сіл у пащу ночі?

Отже, що відокремлено? Ну звичайно передусім — іншу якість доріг. Перетнувши Межу і в’їхавши на лоно батьківщини, я починаю фізично відчувати всю цю жахливо шкарубку, поорану тріщинами, тисячі разів ремонтовану, але так і покинуту зруйнованою поверхню. Мною підкидає і струшує, і водій ніяк не може перевищити якісь там шістдесят на годину, і кожна вибоїна якнайпромовистіше вказує на очевидну неприналежність до греко-римської цивілізації. Але навіть якщо оминути шосейні шляхи і віддатися на милість залізниці — Межа все одно відокремить рейки европейської від рейок російської ширини. І що робити з цими рейками, цим, можливо, найневитравнішим спадком імперії?

Хоча ні. Не рейки, точніше не їхня нарощена ширина, засвідчують перш усього реальну неперерваність імперського існування, а, скажімо, інша музика й інша масова культура загалом. Саме вона, Межа, відокремлює терени, де захоплено слухають російську попсу, від тих, де її зневажають. Це просто фантастично — лише два-три кілометри на захід, і виявляється, що ніхто тут навіть не чув ані про Філіпа, ані про Аллу, ані тим більше про Йосифа Кобзона, цього Френка Синатру все ще об’єднаного пострадянського простору. Але лише два-три кілометри на схід — і згадані Філіп, Алла та Йосиф виростають до титанічних розмірів усенародної легенди, замалим не улюблених членів родини, значно ближчих та зрозуміліших від усіх без винятку національно-державних ідеалів та поривів, з европейським вибором України включно. Я не сумніваюся, що в цьому сенсі СРСР і далі існує — як велетенський і неподільний шмат суходолу, шоста частина землі, де прийнято любити погану російську музику (ні, не Чайковського і не Мусоргського — цих слухають західніше).

А відтак — і пов’язаний саме з такою музикою спосіб життя, вся ця побутова обрядовість з іншими правилами у взаємостосунках, іншою — колективістською — етикою, іншими уявленнями про товариськість, а також іншими напоями на святкових столах і на щодень. Зона горілки, що, зрештою, починається західніше, у сусідній і багато в чому зразково-показовій Польщі, саме в нас, по той бік Межі, набуває свого найдовершенішого втілення — адже офіційна її, горілки, ціна падає в порівнянні з тією ж Польщею настільки низько, що з елементу декоративно-розважального вона вмить перетворюється на хліб насущний і стає чимось настільки ж неуникненним, як повітря.

Звичайно, ця інакшість не може не відбиватись і на людському одязі. Так, Межа відокремлює й манери одягатися — ось вони, ці зимові шапки з кролячого хутра, ці пухові хустини на головах літніх жінок, ці тяжкі і безформні речі, відверто зорієнтовані на холодні пори року (і таким чином дзеркально відбивається згадуваний вже міф про найжорстокіші українські зими, парадоксально перезасвоєний чи не від тих же ветеранів вермахту), а також це засилля мішкуватого тренувального одягу та всіляких замінників шкіри. І навіть незміримі звалища копійчаного европейського секонд-генду, що процвіли в останнє п’ятиліття по наших, так само незміримих базарах, поки що неспроможні суттєво вплинути на більш прозахідні зміни в обрисах людського ландшафту.

Бо він, цей ландшафт, передусім детермінований чимось значно суттєвішим, ніж політична система останнього чи передостаннього століть або навіть ніж кирилична абетка, така екзотично-приємна окові справжнього рафінованого европейця, що йому для виявлення своєї персонально-мовної унікальности доводиться задовільнятися хіба що скромними можливостями діякритики і зводити всю власну історично-культурну неповторність до такого собі а. Але ні — не вона, не краса кириличної абетки в її українській версії, не місячний серпик букви є і не тоненька свічечка букви ї, визначають інакшість того, що за Межею.

Ні, в цій інакшості йдеться про щось глибше і грунтовніше — можливо, про візантійську ментальність, згідно з якою правда вища від закону, а оскільки у той же час правда у кожного своя, то будь-яка західна спроба насадити за Межею своє законовладдя приречена на освистування і саботаж. Найдалекоглядніші з соціопсихоаналітиків уже давно виставили свої діягнози про абсолютну деспотію як єдино можливу форму хоч якогось правління таким візантизованим суспільством, позаяк жодна з демократичних моделей тут не проходить, обертаючись якимись цілком потворними посттоталітарними метаморфозами, чи краще сказати метастазами.

Але я не хочу з цим погоджуватися — щиро кажучи, короткозорість мені значно симпатичніша, ніж далекоглядність, отже, я не хочу віддавати своїх останніх територій жодній абсолютній деспотії.
Натомість я цілком згоден, що в найостаннішому поділі світу йдеться також про інакшість людських облич. І це — як загадка: чому я завжди і всюди їх упізнаю, ці обличчя людей з мого боку від Межі? Чому — незалежно від місця зустрічі — чи то у Віденській опері, чи у венеційській нічліжці, незалежно від навколишнього антуражу й одягу? Попри всю генетичну різноманітність і типологічну розмитість — чому?

3

Цих облич (українських? пострадянських? українських радянських?) усе більшає на Заході. З кожним наступним перебуванням я зауважую, що їх знову побільшало. На бюрократичному сленгу це називається виїзд на пеемже. Звичка до абревіятур, ця невіддільна соціолінгвістична ознака радянської людини, успішно збереглась і в пострадянської. Що, на мій погляд, лише підтверджує потаємний здогад про те, ніби homo postsovieticus є насправді видозміною того ж таки homo sovieticus, таким собі історичним відгалуженням. Я міг би піти ще далі й поширити цей здогад на систему в цілому: СРСР насправді продовжує існувати — позбавлений зовнішнього, він цілком непохитно зберігається у внутрішньому, всередині, він і далі займає свою найпросторішу одну шосту на мозкових півкулях, на рівні підкірки, у нервових клітинах, які, до речі, таки відновлюються всупереч поширеному уявленню про їхню цілковиту невідновлюваність. Так от: ці — відновлюються.
Але повернімося до згаданого виїзду на пеемже. Ця абревіятура, породжена, безумовно, в лабіринтових нетрищах радянсько-пострадянських поліційних відділів віз і реєстрацій, містить у собі перші літери відразу трьох російських слів: постоянное место жительства. Зрозуміло, що тут історично відлунює ще для царської Росії характерне кріпацтво, а понад те — бюрократично-поліційне уявлення про неприпустимість чи принаймні небажаність будь-яких неконтрольованих згори індивідуальних пересувань.

Людською мовою виїзд на пеемже мав би називатися, скажімо, виїзд назавжди. Тобто інформація про те, що NN виїжджає на пеемже в еферге, слід розуміти так, що цей самий NN отримав дозвіл на постійне проживання в Німеччині і в сраці він тепер бачив усю цю Україну, і їде він з неї чимшвидше геть, аби чимшвидше опинитися поза Межею, стати нормальною людиною і — в міру можливости — ніколи більше за ту Межу не повертатися.

За шляхетніших минулих часів (а минулі часи завжди чомусь шляхетніші, ніж теперішні!), коли йшлося про ідеологічні війни з протистоянням систем, виїзд на пеемже називався еміграцією. Це були дивні постаті — ті, що зважувались емігрувати: якась високочола дисидентська професура, письменники, художники і театральні режисери, випущені під тиском «Емнесті Інтернешнл» політв’язні. Це мусила бути відвага, споріднена з тією, про яку свого часу писав Камю — відвага дезертира у дні війни. Система досить уміло користувалася моральним шантажем і при цьому маніпулювала стереотипом відступництва та зрадництва — кожного емігранта в той чи інший спосіб було привселюдно і гучно затавровано та піддано громадському паплюженню. Це вимагало безумовної здатности до спалювання за собою мостів — зуміти переступити через усі таврування і паплюження. Люди еміграції переважно являли собою досить упертий і переконаний різновид homo antisovieticus. Їхній вибір був, поза всякими сумнівами, дослівно межовим вибором, він вимагав інакшости, іншого складу мислення та відчування.

Тип нинішніх людей пеемже цілком відмінний. Він тяжіє не до інакшости, а до типовости. Він переважно і є тим абсолютним homo sovieticus, який так і не зміг відшукати себе на уламках позірно розваленої системи, ефемерне й без того поняття «батьківщини» остаточно втратило для нього сенс і, цілком здезорієнтований, він кинувся туди, де більше всього у крамницях. Я дозволив би собі назвати цих людей людьми Woolworth. Я вдаюся до такого означення цілком умовно, замість Woolworth міг би виникнути який-небудь Aldі чи щось тому подібне. Суть залишається незмінною: це люди, що вирвалися з-за Межі у підсвідомому прагненні до втраченого там, за Межею, соціялізму. Супермаркети системи Woolworth є цілком соціялістичною моделлю вирівняного добробуту — з невеликим вибором і порівняно не найкращою якістю пропонованих товарів, але в той же час — і це вирішальне — з невисокими цінами та, сказати б, вельми егалітарною формою пропозиції.
Соціялізм — це коли про тебе дбають згори. Це соціяльна допомога (на сленгу людей пеемже — соціал), на яку можна цілком успішно проживати у новому місці проживання, якійсь такій начиненій вулвортами блаженства Гермашці. Поколіннями звиклим до товарного дефіциту людям пеемже фактично нічого іншого й не треба — мети досягнуто, рай на землі здобуто і, як прийнято жартувати в їхньому середовищі, жизнь удалася.

Пригадується сюжет одного з німецьких телеканалів, що його я побачив десять років тому, під час найпершого в моєму житті відвідання територій за Межею. У кадрі перебував, за словами коментатора, біженець з України — молодий чоловік не старший тридцяти років; він корчив розпачливі міни і трепетно-плаксивим голосом інформував про те, що втік звідти, де після зруйнування СРСР панує тотальна катастрофа з передчуттями громадянської війни; усе це говорилося російською, причому закадровий синхронізатор перекладу — з невідомих мені причин — суттєво згущував описувані героєм репортажу апокаліптичні жахіття; в уяві глядача мусив постати справжнісінький пейзаж після битви з непохованими і розшарпуваними здичавілими псами людськими трупами на передньому плані; на завершення хлопець повідомив, що вже вивчає німецьку мову і що він страшенно вдячний германському урядові ітеде, бо там, звідки він утік — kein Lebensmittel. Вочевидь, це було одне з перших німецьких слів, які він вивчив — Lebensmittel, отже, він устиг повторити його з десяток разів, це було як заклинання (hier viel Lebensmittel, dort kein Lebensmittel), це було найвищою формою заклинання — молитвою, це була така собі Woolworth-мантра — ну так, звичайно, адже йшлося про релігію, про особливу релігію радянських людей і про їхнє верховне божество, ім’я котрого, наприклад, Lebensmittel.

4

Умовно кажучи, країни світу діляться на ті, з яких утікають, і ті, до яких утікають. Німеччина, безсумнівно, належить до других, що само по собі мусило б додавати гордощів її громадянам. Звісно, некоректність запропонованого мною поділу аж волає, бо що робити, наприклад, із такою собі Польщею, до якої масово втікають українські чи румунські заробітчани і в той же час із якої ще досі втікають заробітчани польські? Ні, не піддається цей світ поверховості та схематизмові, не хоче вкладатися в рамки згаданого умовно кажучи — і чудово!

Але залишмо у спокої Польщу з її недвозначно окресленим прагненням до Европейського Союзу та всіх його надвисоких стандартів. Я живу в країні, що її умовно можемо розташувати серед країн першого типу. З неї втікають. І тимчасово, й назавжди.

Українці мігрують, і є всі підстави вважати, що мігрують масово. Не існує жодної офіційної статистики, бо ця міграція на дев’ять десятих нелегальна. Згідно з однією з версій неофіційної — лише в Португалії до трьохсот тисяч, приблизно стільки ж у Греції, в Італії близько мільйона. Українці мігрують і мімікрують — перед загрозою поліційних затримань, облав і депортацій. Не зважаючи на чималий ризик опинитись у рабстві, в’язниці чи борделі, українці все одно мігрують.
Днями я надибав на переклад щойно опублікованого у британському часописі «Економіст» матеріялу, де, нашу країну, можливо вперше за її десятилітню незалежну історію, названо жалюгідною. Ні, я нічого не збираюся виривати з контексту — оглядач «Економіст» загалом сповнений позитивних інтенцій, йому не йдеться про образи чи комплекси, він пише про те, що Захід «прагнув би бачити Україну менш пошарпаним і жалюгідним сусідом Европейського Союзу, коли до цього західного клубу приєднаються сусідні з Україною держави — такі, як Польща та Угорщина».

Але слово промовлено: жалюгідність. І я нічого не можу вдіяти. Хіба що шукати відповідної до теми притчі. Ось одна з таких.

Мій приятель, молодший за мене років на дванадцять, живе у Празі. Він походить з української уенерівської еміграції 1920 року, отже, належить уже до третього еміграційного покоління — навіть його батько, а не те що він сам, був народжений у Чехословаччині. Як усі нащадки політичних, мій приятель переживає досить складну самоідентифікаційну еволюцію — ким себе вважати? Виявляється, це все ще важливо — навіть у сьогоднішньому недоглобалізованому світі. З одного боку його роздирають спокуси асиміляції — стати нормальним чехом, вийти за межі родинно-спадкового гетта. З іншого — спокуси вірности тому ж таки спадкові з його геттом, спокуси зберегти незатертою свою українськість. На додачу мій приятель поет, отже, самоідентифікаційний вибір не є для нього справою зовсім уже порожньою: йдеться бо все-таки про мову, якою зізнаєшся світові у коханні.

Мій приятель дуже любить дівчат (я тисну йому руку на відстані) і страшенно часто закохується. Чи не кожна з його нових пасій при знайомстві запитує, чому в нього таке дивне ім’я — Тарас. Із другої половини дев’яностих мій приятель перестав давати своїм новим пасіям чесну відповідь на їхнє невинне запитання. У нього на це є свої причини. Тому жодна з нових подруг мого празького приятеля нічого не знає про його українське походження, а незвичність його імені в їхній свідомості, вочевидь, лягає на карб екзотики та дивакуватости.

Одного разу дівчина, що вже з тиждень здавалась йому кимось найближчим у світі, добряче запізнилася на побачення. Своє запізнення вона пояснила тим, що лише вийшла з дому, як повз неї пронеслося чиєсь авто і з ніг до голови обдало її струменями дощової води з-під коліс. Дівчина мусила повернутися додому й переодягнутися, бо не могла ж вона показатися на людях у такому жахливому стані! «Уявляєш, — знайшлася вона з порівнянням для більшої виразности, — я була брудною, ніби якась українка!». Для мого обдарованого великим іменем приятеля це стало інтимною катастрофою. По недовгому часі він перестав зустрічатися з тією дівчиною.

5

Мені, як і, напевно, мільйонам інших людей, дуже подобається Прага, ця квінтесенція всіх можливих містерій і химерій, переплетіння таємниць, кохань, алхімія великих і дрібних жестів, це, зрештою, одне з тих нечисленних на мапі Світового Театру місць, де реальність і сюрреальність, фізичне й метафізичне творять якусь аж надто нерозривну єдність.
Але виявляється, існує ще одна Прага. Я часом наштовхувався на неї, коли вночі зустрічав по празьких закамарках якихось погано одягнутих і п’яних людей. Це Прага українського заробітчанства, місто, куди легально й нелегально поприбивалися десятки (сотні?) тисяч моїх співгромадян. Місто, де за сміховинний мізер в оплаті їм перепадає найтяжча і найбрудніша праця. Місто, в якому вони конають і пиячать, сплять по хавірах і хазах, попадаються на крадіжках у маркетах. Місто, де їх не люблять, де кожного з них, ніби паскудного пса, може запросто відгамселити приставлений «посередницькою» мафією капо. Це переважно підземне місто. Десь у ньому, під ногами туристів усього світу, по десять-дванадцять годин на день розчищають середньовічні підвали від столітнього сміття громадяни України. Згадана празька дівчина мала щодо них рацію: виштовхнуті за межі людського і людяного, вони справді брудні. Тут немає нічого нового — перед нами чергове пришестя в Европу пролетарів, і звинувачувати в усьому цьому можна хіба що дикий капіталізм на пару з Марксом.

Інша річ, що особисто для мене, одного з тих, які все ще намагаються писати там, звідки втікають, це стало черговим крахом задавненої, ніби хвороба, ілюзії.

6

Право на ілюзію швидше за все належить до фундаментальних людських прав. Об’єктивно — і тут у мені озивається перший-ліпший доморослий метафізик — ілюзія перебуває десь у тих сферах, що суміжні з надією. Моя персональна ілюзія, вже неодноразово пошарпана й помотлошена, та все ж до сьогодні для мене чомусь актуальна, здебільшого пов’язана з поглядом у західному напрямку — туди, в надвечірнє смеркання, понад Межу. «Европа — це…» — щоразу намагаюсь означити словами запаморочення, що накопичується в мені під впливом ілюзії, — і, ясна річ, знову і знову припускаюся своїх найтяжчих помилок.

Минає рівно десять років відтоді, як я вперше опинився у своєму «Европа — це…». Отже, моя ілюзія була на десять років більшою і молодшою, внаслідок чого самі собою писалися рядки, що їх я сьогодні зазвичай перечитую зі змішаним почуттям сорому і задоволення. Як наприклад:

Европейську людину сотворила спадковість. Ти приходиш у світ в оточенні веж і садів, яким безліч століть. Ти вже безсилий чимось тут нашкодити — навіть якби дуже прагнув цього. Хоч цю архітектуру підглянуто в ландшафту, всі її творці відомі поіменно. Це перемога над марнотою марнот, ці координати сталости й поступальности знаменують собою певні абсолютні цінності, серед яких — людська особистість, окрема, одна і неповторна.

От які пеани до Европи співалися мені десять років тому! Чи існує в мене хоч якесь виправдання з їхнього приводу?
Насамперед я був заворожений ландшафтом. Десять років тому, вперше у тодішньому житті опинившись на Заході, я ніяк не міг позбутися відчуття, що все це інша планета. Я про неї багато читав, здогадувався і мріяв, я її в собі виплекав, цілком ілюзорну, але всі мої ілюзії виявилися складниками реальности — от у чому причина! Йшов другий місяць нашої української незалежности, був січень і не було снігу, молода країна лежала в бруді й темряві, електрику відмикали від шостої й до дев’ятої вечора, свічки й сірники стрімко дорожчали, гроші інфлювали з геометрично-гомеричним прискоренням і слід було їх чимшвидше позбуватися, себто бодай пропивати, але на горілку чомусь запровадили талони, отже — довжелезні черги, холод неопалених приміщень, перебої з постачанням води, ну і, звичайно — той сучий син у телевізорі мав рацію! — kein Lebensmittel.

І от після двогодинного перельоту ти, простак і роззява, опиняєшся у світі, де все інакше: старовинна вілла, парк на схилі, люстри і люстра, сецесійні печі, черешневі меблі, безвідмовне функціонування механізмів, досконалість замків і вимикачів, зосереджена тиша, гаряча вода, гріте вино і головне — з вікна можна дивитись на Альпи. А далі — запаморочлива перспектива подорожей і пригод, свобода пересування, залізниці, автобани, гірські перевали, тисячолітні мури, дерева, вежі — усе, що тільки здатне поміститися в моєму судомному «Европа — це…». І як тут не перейнятися ідеями про те, що «европейську людину сотворили гори і ліси» і що «буття мусить прагнути до дискретности, різноманітности й формальної довершености»?

Це було схоже на кохання, додам я собі трохи виправдань. Та що там схоже — це було коханням!

Але хто мені скаже, чому нині, рівно через десять років, коли я знову отримав те саме запрошення до того ж парку на схилі, чому все так порозповзалося, так потьмяніло в моїх очах? Звідки цей ідіотизм передміських пустирів і звалищ? Звідки ця совєтизація простору і псування годинників? Чому ця Німеччина все більше й більше нагадує Гермашку? Чому за десять років вона опинилася настільки східніше? Тобто ні — навіть не східніше: адже, втративши західний лоск, так і не набула східного тепла. Тоді де вона опинилася? Чи це моя ілюзія на десять років поменшала і постарішала? Чи український ландшафт прогресував за це десятиліття настільки, що німецький уже не заворожує мене? Щось не віриться.
Гадаю, в усьому цьому розмиванні і тьмянішанні чимала заслуга людей Woolworth. Так стається завжди, коли йдеться лише про те, аби брати.

7

Автобус, яким я їхав зі Львова до Мюнхена 2 листопада 2001 року, налічував близько сімдесяти пасажирів — він був заповнений до останнього місця. Автобус, яким я повертався з Мюнхена до Львова 30 січня 2002 року, налічував сім пасажирів, якраз у десять разів менше. Можливо, це випадковість, а можливо й тенденція. Швидше за все, друге: туди їдуть, а звідти не повертаються.

Ніхто не має права заборонити іншим пошуки кращого життя, навіть письменник. Міграція, тобто виїзд на пеемже, і є таким шуканням кращого життя, це безперечно. Тоді чому мене так дратують усі ці люди? Звідки ця ледь не підсвідома жага — не впускати їх на пеемже туди, до мого «Европа — це…»? До всіх тих парків на схилах, до арок і веж, до тисячолітніх дерев і мурів, та головне — до альпійських пасем на завіконному обрії? Адже все це — не більше, ніж моя особиста ілюзія, добряче пошарпана і неодноразово спростована, і вона залишається сама по собі, десь у мені, всередині, бо насправді Европа — це всього лише такий соціялістичний Woolworth, з якого кожному дозволено брати, нічого не даючи навзаєм.
Так, річ, напевно, якраз у цьому — мене дратує не те, що вони шукають кращого життя, а те, що краще життя для них цілком успішно вміщується у вимірах Woolworth. Мене дратує, що насправді вони хочуть від світу так жалюгідно мало: соціяльної допомоги. Що від буття вони сподіваються вживаної «ауді» чи «беемве». Що від Німеччини їм треба Гермашки.
Я сиджу серед них в автобусі, наче абсурдний шпигун, що мимоволі змушений слухати їхні розмови і викликає підозри вже хоча б своєю відокремленою некомунікабельністю. Якийсь він не наш. Може, він підісланий польською митницею? Інтерполом? Абвером?

Автобус — явище екстериторіяльне, отже, вони поводяться як удома. Я не хочу сказати нічого злого: вони все ще залишаються колективістами, отже, діляться їжею, випивкою, сигаретами, захоплено переглядають найновіші російські бойовики, в яких браві московські бандити мочать на вулицях Чикаго ненависних українських націоналістів та всіляку чорнозаду потолоч. Згодом вони знову їдять, п’ють, розмірковують уголос, ще раз їдять, а відтак починають обмінюватися порадами, наприклад, як обводити навколо пальця недалеких німецьких урядників, їхня мова — в міру наближення до переїзду в Герлітці — все частіше відлунює ледь спотвореними германізмами (вонхайм, кажуть вони, ферзішерунг і, ясна річ, фінанцамп), хоча тут-таки можна дізнатися, що в цілому вивчати фашистської мови не доведеться — все одно в російському районі жити будемо. Потім настає пора для світоглядних узагальнень, як наприклад про те, що німці тому так добре живуть, що добре працюють; хоча з іншого боку — якби в нас така платня була, ми б також добре працювали. Відкриття сипляться одне за одним — про те, що німці справді культурний народ і про те, що німці тупуваті і з гумором у них страх як погано. Що поробиш — радянські люди завжди були й залишаються і ксенофобами, й інтернаціоналістами водночас.

Тоді настає пора анекдотів, тематично закручених здебільшого навколо жіночого статевого органу. Вони не здаються мені смішними — певно, я теж тупуватий і в мене зле з гумором. Нічого, думаю я, нічого, потерплю, ще сім — вісім годин — і буду вільний від вас на цілих три місяці!

(Щоправда, тут я помиляюся: знову і знову зустрічатимуться мені упродовж усього мого перебування ці невідомо як упізнавані обличчя і на кожному кроці виявиться стільки російської мови, що та, фашистська, і справді видасться зайвою.)
Усе йде своїм порядком: досвідченіші люди пеемже зверхньо викладають новачкам правила гри в Гермашку, нашорошені пенсіонери (вони що, вмирати туди їдуть?) готові повірити будь-якій нісенітниці, стурбовані нелегали-заробітчани (їхній шлях стелиться через Мюнхен до Італії) вкотре перелічують приховані в найінтимніших місцях зелені папірці і час від часу вдираються до мого вуха назвами, котрі для мене означають щось цілком-цілком інакше, а навіть і діяметрально протилежне: Флоренція, Равенна, Неаполь…

Урешті нас зупиняють перед останнім кордоном. Далі — справжня Европа, Европа-1, тобто найкраще з того, що в Европі є — зона Шенгенських угод, вже майже позбавлена кордонів, утілена в життєву реальність химера, свобода пересування.
Наші паспорти збирають поляки, а повертатимуть їх уже німці. Нас висаджують з автобуса і тримають на встановленому місці понад годину. Дехто з пенсіонерів занепокоєно поглядає в бік німецьких поліціянтів — не так на них самих, як на їхніх вівчарок. Щось комусь це нагадує. Людському мисленню властива асоціятивність.

Потім з’являється руда велика поліціянтка зі стосом наших паспортів у руках. Вона стає перед дверима до автобуса і наказує водієві викликати нас по одному, згідно з послідовністю паспортів. Наші прізвища відлунюють українськими, російськими та часом єврейськими коренями. До автобуса ми повертаємося так само по одному — дисципліновано крикнувши «я!» (чи, може, ja?) на власне прізвище і отримавши з чіпких рук великої й пильної Брунгільди свою персональну перепустку до світу Woolworth.

Германійська Брама з повільним скреготом відчиняється, грають сурми, автобус, наповнений до останнього місця, рушає вперед.

Одного я досі зрозуміти не можу — що вони потім зроблять з усіма тими німцями?

Критика. – 2002. – № 5.