in інтерв'ю

Люблю ходити до сповіді

Люди, для яких словосполучення «сучасна українська література» бодай щось означає, не можуть не знати творчості цього поета, прозаїка й есеїста. Знають вони, мабуть, і про його любов до містифікацій. Ось – щоб далеко не ходити – один із недавніх прикладів. У передмові до чогось замість роману під назвою «Таємниця» Юрій писав, що вона («Таємниця») постала як розшифрована семиденна розмова з німецьким журналістом Егоном Альтом. Тобто навпаки: як розмова журналіста з Юрієм, яку самому Юрію і довелося розшифровувати, оскільки Егон Альт зробити цього не встиг, загинувши на початку травня 2006 року в автокатастрофі. А це чистісінька брехня. Бо дослівно кілька днів тому впливова німецька газета «Zum Brunnen» опублікувала нове (власне до 50-річчя Андруховича) двошпальтове інтерв’ю Егона Альта з нашим письменником. Ну, ми – не німці, нам так багато не треба, тож подаємо це інтерв’ю у скороченому й україномовному вигляді. Слово Егону Альту і Юрію Андруховичу.

Відсутність форми – це озвіріння

– Звісно, цифри – річ абстрактна, але іноді спонукальна до конкретних роздумів. Скажімо, про те, що молодість не вернеться, не вернеться хоч ти здохни.

– Прощання з молодістю не таке вже й трагічне, якщо слідом за нею починається зрілість.

– Приємно чути такі оптимістичні ноти. От про це й поговоримо. У сенсі про тебе.

– Я полюбляю говорити про себе, тому охоче погоджуюсь на всілякі інтерв’ю. Люблю також ходити до сповіді…

– А, може, навіть не стільки про тебе, бо ти вже і так добре знаний у нас, в Німеччині, скільки про середовище, в якому ти формувався, про твій народ, про українську землю.

– Гориста й горбиста на заході та північному заході, лісиста й болотиста на півночі, прилегла до двох відносно теплих морів на півдні, ця земля являла б собою цілком нормальний європейський зразок, ну хіба що трохи завеликий, – якби не схід – північний, південний і просто схід: степ, рівнина, поле, Азія. Там, де Європа лише починала зводитися, проростати, конструювати, тої ж миті бунтувала Азія, вимагаючи повного запровадження свого деспотичного і водночас анархічного статусу. В цьому її суть, і ця суть шалено суперечить іншій суті – європейській. Тому будь-які сталість, постійність і тяглість виглядають в умовах цієї землі вельми туманно й невиразно.

– Розумію. Але чи не здається тобі, що ти завеликої ваги надаєш речам формальним, водночас ігноруючи ті переваги, які містить у собі загадкова слов’янська душа, оця специфічна духовність?

– Відчуття форми, а точніше його брак – ось назва всіх наших нещасть. Ми не вміємо й не хочемо робити з життя мистецький твір. Наша бідність – тут не виправдання й не пояснення, а швидше наслідок. Наші пам’ятники нагадують злих кровожерних ідолів, а обрані нами правителі – кримінальних мерзотників. Відсутність форми – це озвіріння. Це вічна сірість буття, від якої тікають у зашморг. Пейзажі за вікном вагона вдало доповнюють сморід, хамство і переповнення у вагоні. Цеховий інтер’єр цілком співзвучний загальному виробничому ідіотизмові. Тотальне нищення природи зраджує наше невміння дати собі раду з ландшафтом і обертається нищенням самих себе.

– То як вийти з цього зачарованого кола? Що робити?

– Будете сміятись, але я скажу так: навчити школярів відрізняти сонети від октав. Окситонні рими від парокситонних. Питальне речення від окличного.

Добре б зрівняти це місто з землею

– Знаєш, у твоїй антисхідній настанові мені вчувається щось, ентшульдігунг, русофобське. Ми, німці, від часів Молотова й Різенбокка – перепрошую, Ріббентропа, Брежнєва й Хонеккера, Путіна й Шредера звикли цілуватися з росіянами взасос, тому не дуже можемо з тобою погодитися. Ти ж два роки навчався в Москві. Невже у тебе немає жодних сентиментів до цього міста?

– Це місто втрат. Добре б його зрівняти з землею. Насадити знову дрімучі фінські ліси, які тут були раніше, розвести ведмедів, лосів, косуль – хай пасуться довкола порослих мохами кремлівських уламків, хай плавають окуні в ожилих московських водах, дикі бджоли хай зосереджено накопичують мед у глибочезних пахучих дуплах. Треба цій землі дати спочинок від її злочинної столиці. Може, потім вона спроможеться на щось гарне.

– Досить, досить. Поясни в такому разі, як твоя ненависть до Російської імперії уживається з апологією небіжки Австрії?

– Саме завдяки їй у безмежному мовно-національному різноманітті світу збережено український складник. Це сталося, можливо, й попри її волю, однак нас уже не було б сьогодні, якби не вона.

– А ще?

– Вона зберегла нам архітектуру – інакшу, різну, зберегла інакші міста… Вона відкрила для нас нові географічні можливості. Подумати тільки – були й такі часи, коли моє місто належало до єдиного державного утворення не з Тамбовом і Ташкентом, а з Венецією та Вієнною! На початку минулого століття я не потребував би візи для того, щоби зустрітися з Рільке або, скажімо, Густавом Клімтом, а для того, щоб зійти з потяга у Кракові, Празі, Зальцбурзі чи Трієсті, потрібен був би тільки квиток на означений потяг.

Священних корів у нас більше, ніж в індусів

– Гаразд, перейдімо краще до твоїх нинішніх співвітчизників.

– Вони схожі на мене. Або не схожі на мене. Бувають різні. Проте загалом усі ми швидше схожі одне на одного, ніж несхожі… У моїй країні майже всі вміють грати на органі. Хто гірше, хто краще. Я – посередньо.

– І якби я попросив тебе виконати щось на спінеті…

– Спінет, як і клавесин, як і чембальо та клавікорди, належить до моїх улюбленців. Коли я був ще зовсім дитиною і жив у містечку, зусібіч оточеному горами, то відвідував приватні уроки музики в однієї старої самотньої єврейки. Її кликали в містечку «дурна Циля».

– Це те містечко, де згодом постав «станіславський феномен»? Можеш кількома словами розповісти німецьким читачам, що це за феномен такий?

– О, це прекрасне зборище справжніх нероб і бевзів, з яких майже ніхто ні до чого в житті не ставиться поважно. Крім малювання крейдою на асфальті і бальних танців, звичайно. Однак понад усе вони цінують самих себе і про це постійно говорять у кав’ярнях. Я люблю їх понад усе, до того ж, лише вони надають певного сенсу цьому містові…

– Але ще раніше ти разом з Ірванцем і Небораком утворив поетичне бандформування Бу-Ба-Бу. Я десь читав, що ви ставили собі за мету боротьбу зі «священними коровами» української літератури…

– Священних корів у нас більше, ніж в індусів. Це збочення до постаменту, брили, закам’янілості, забронзо– і бонзовілості, опущених долу вусів і насуплених кущуватих брів уявляється мені чимось на зразок дитячої національної релігії. Найглибшим тавром на шкірі Бу-Ба-Бу завжди залишатиметься наша спроба розтопити цю брилу пісної недовченої поважності на всьому українському. Ми вбивали секретарів, редакторів, цензорів, коректорів. Ми ґвалтували друкарок, прибиральниць, буфетниць, готельних покоївок. Ми грабували сейфи рідної літератури. У нас не було нічого святого.

Мені подобається саме цей початок
– Наскільки мені відомо, ви обрали собі за патрона Котляревського – постать теж досить неоднозначну. Зазвичай в інших народів література починалася з великих трагічних міфів, релігійних гімнів, епосів, а ваша «Енеїда» – це ж якийсь бурлеск, балаган і буфонада.

– Але мені подобається саме цей початок. Мені подобається, що українська література починалася ніби жартома – як чиста забава для кола найближчих друзів. Мені подобається, що автора цієї віршованої провокації любили в товаристві, що його вульгаризми породили серед високих суспільних верств довголітню моду на все українське… Мені, крім того, подобається, що, як і, приміром, Моцарт, він був масоном і перебував у ложі «Любов до істини». Таємна позиція Котляревського в ложі мала назву «вітія» – отже, йшлося знов-таки про плетіння зі слів якоїсь відмінної, незвичної щодо всіх дотепер наявних, тканини (до речі, ніяк не дочекаюся шкільних рефератів на тему «Українська література як породження світової масонської змови»). Усе це не може не зачаровувати: добре, що початок літератури тією мовою, яку й до сьогодні прийнято вважати українською, був саме такий – веселий, ігровий і піратський.

– А як із вашим поетом № 1? Я знаю, що в Україні існує справжній шевченківський культ, але чи його поезія цікава ще комусь за межами України, в якійсь Америці?

– У Нью-Йорку я отримав запрошення виступити в нічному кафе «Ньюйорікан». Я запропонував їм «Козака Ямайку». Найбільший успіх серед публіки мав рядок «невже коли ти європа то вже не єси чоловіком» – тут їм усе стало ясно: ага, ця Україна – це теж якась недавня колонія, це теж боротьба з рабством, це такі втеклі раби, що ніяк не вибредуть на волю… А на завершення був шок від старого пуерто-риканця, короля тутешніх поетів. Він просто обійняв мене і сказав: «Listen, Taras Shevchenko is my favorite poet! And I also know y.. tvayu mat’!». Він мав повідомити мені дві приємні речі – й повідомив їх.

– Що ж, судячи з нашої розмови і твого запалу зокрема, так звані науковці, проголошуючи смерть Бу-Ба-Бу, трохи поквапилися?

– Хіба може померти те, чому немає початку й кінця? Чи може померти душа з її кров’ю та реготом, поезія, лихослів’я, вино, музика, балаган, любов, зухвальство, буфонада, ритуал, магія, театр, ще раз буфонада, сміх, плач, кайф, смак, джаз, рок, джаз-рок? Ніхто не посміє цього стверджувати, а якщо посміє, то я перший кину в нього Ірванцевим муляжним членом.

– Відповідно, карнавал forever, і пост-карнавальне безглуздя світу нам не загрожує?

– Якщо під Карнавалом розуміти граничне напруження сил життя у всій повноті та невичерпності чи так само вищий вияв битви любові зі смертю (смертю як порожнечею, як антибуттям, як нічим), то він і справді не повинен закінчитися ніколи чи, принаймні, тривати настільки довго, наскільки ми ще не вичерпали свого кредиту в Небесного Глядача.

Джерело: http://www.molbuk.com/vnomer/kultura/26140-ljublju-khoditi-do-spovidi.html

Написати відгук

Comment

  1. Знову містифікація,або передрук якоїсь старої статті.
    На диску Андруховича Мертвий півень”made in ЮA”шматок цієї статті про формута її відсутність наговорений самим автором.Тож текст цього інтерв”ю не може бути свіжим.
    ДЛЯ АДМІНІВ:Якщо обслуговуєте цей сайт,то хоча б слідкуйте за часовою достовірністю матеріалів.