in інтерв'ю

Література проти моралі. Андрухович, Бондар, Жадан, Подерв’янський про НЕК

Національній експертній комісії з питань захисту суспільної моралі оголошено війну. Цього тижня група літераторів (Юрій Андрухович, Андрій Бондар, Сергій Жадан і Лесь Подерв?янський) започатковує громадську кампанію, кінцева мета якої – скасування моральної цензури та відміна закону “Про захист суспільної моралі”, що містить загрозу базовим демократичним свободам.

Як не дивно, одне із гасел майбутньої кампанії – ініціювати широке громадське обговорення діяльності моральної комісії – збігається з першим пріоритетом самого НЕКу, неодноразово проголошеним у пресі та в офіційних документах, а саме – “започаткувати відкритий діалог з суспільством”, “організувати відкриту дискусію про суспільну мораль”.

Чи не вступають літератори у бій за чужими правилами? Чи зможуть вони нав?язати власний спосіб ведення дискусії, що не обмежуватиметься реакцією на дії опонентів? Чи можна взагалі вважати “суспільну мораль” легітимною темою для дискусії? Якою буде реакція вітчизняних митців на “моральну цензуру”? Чому голос консерваторів-моралістів дедалі гучніший в публічній дискусії? Чому влада представляє українців “генетичними консерваторами”, а українську культуру – цнотливою та асексуальною?

Зрештою, чи на часі українська сексуальна революція? Відповіді на ці питання “Українській правді. Життя” дають самі ініціатори кампанії.

Юрій Андрухович:

Діалог – це завжди краще, ніж його відсутність. Інша справа, що я не дуже вірю заявам НЕКу про пріоритетність для них саме діалогу. З їхньої діяльності це якось не надто випливає. Насправді пріоритетом для НЕКу, як і для будь-якої іншої чиновницької структури, є організаційна саморозбудова, забезпечення собі самим якомога ширшої сфери впливу і вищого ступеня впливовості.

Структура хоче жити і рости, це об?єктивна бюрократична необхідність. Наша країна зараз упритул підійшла до межі, за якою більш ніж імовірна зміна політичного режиму – швидше за все, у бік “закручування гайок”, зокрема, у сферах, які дотичні до ідеології. Це означає, що для НЕКу можуть настати істинно золоті часи, коли ідеологічні обмеження і політичне блокування інакодумців будуть успішно прикриватися фіговим листком турботи про “суспільну мораль”.

У цій ситуації літератори можуть і повинні встановлювати свої правила гри. Не виключаю, що вже за якісь півроку можна з цим фатально запізнитися. Тобто наша акція 15 січня – це по-своєму крайня межа.

Одним із наслідків цього заходу має стати започаткування сталої громадянської ініціативи, зокрема в середовищі митців та інтелектуалів. З одного боку, вона могла б узяти на себе прискіпливий громадянський контроль діяльності НЕКу, щоб, як висловився мій знайомий правник і активіст, “замоніторити їх вусмерть”.

Іншим шляхом стала б активізація в нашому мистецькому середовищі справді радикальних, провокативних, ризикованих і драстичних проектів – таких, щоб, як кажуть у подібних випадках, “земля горіла під ногами в окупанта”. Найкраще досягти такої ситуації, за якої подальше виконання членами НЕКу своїх обов?язків виявилося б з одного боку марудно-нестерпним, а з іншого – безглуздим.

Історія української літератури до, умовно кажучи, 1991 року – це насправді історія цензурних утисків. 1991 рік, а точніше, ті зміни, що він їх приніс, уперше за всю історію української літератури звільнили її цілком від чинника цензури. Абсолютно проривна ситуація! Це не могло не мати своїм наслідком суттєвого і якісного оновлення.

Одним із підтверджень його є хоча б той факт, що сучасну українську літературу дедалі більше перекладають, видають і, відповідно, читають у країнах, які ми звикли називати “цивілізованим світом”.

Виявилося, що ми теж цікаві і маємо що сказати – сміливо, вільно і часом дуже ризиковано. Але через 18 років, року 2009-го, українська книжка знову зазнає цензурних утисків. Через інший механізм, тепер уже неківський, а не літівський. А проте не в механізмі ж суть.

І хоч як відхрещується в одному з інтерв?ю голова НЕКу від цензурних функцій очолюваного ним органу (Костицький: “…підкреслюю, ми займаємося експертизою, а не цензурою, ми ніколи нікому нічого не забороняли, бо це не належить до наших функцій”), усе це насправді є лише казуїстичною підміною понять. Бо що таке “цензура”, як не різновид “експертизи”?

Тобто називання цензури дещо пристойнішим і значно ширшим поняттям “експертиза” аж ніяк не спростовує суті неківської діяльності – забороняти (хоч і тут своя казуїстика: НЕК, мовляв, нічого не забороняє, а лише “рекомендує”).

Тепер щодо того, як література відреагує на повернення цензури.

Тут важко узагальнювати – занадто непередбачуваним є все-таки індивідуальний чинник – характер, темперамент, громадянська мужність чи її брак і т. д. Однозначно можемо стверджувати таке: скасування цензури на зламі 1980-90-х років спричинило в українській літературі справжнє якісне піднесення і надзвичайно радикально омолодило її.

Чи може повернення цензури спричинити зворотні процеси і вбити її, літератури, майбутнє? Може. Але, на мою думку, цього не станеться. Ну хіба що “закручування гайок” буде вже аж надто жорстким. Але для цього майбутній українській владі доведеться піти шляхом радянської, тобто вдаватися до кримінальних процесів, усяких там фальсифікаторських і маніпулятивних методик.

Нічого неможливого в цьому я, до речі, не бачу. Тут їм, звичайно, дуже стане у пригоді і нещодавно прийнятий закон про порнографію. Чи ще один – про контроль інтернету. І все ж – дозволю собі немодну нині цитату – свободу не спинити. Можливо, нова хвиля самвидаву і тотальний андеґраунд – це якраз те, що й визначатиме наше завтра?

Влада, яка у всіх своїх гілках і на всіх рівня є найаморальнішою, найрозбещенішою частиною нашого суспільства, створює для себе такий комфорт, такий-от маневр, розвертаючи вістря проблеми у протилежний бік і дезорієнтуючи, заморочуючи свій – як вони це називають? – електорат.

А така структура як НЕК має цей її маневр обслуговувати, бо ж є запит, є замовлення. Вони захищають свої володіння. За великим рахунком Лозинський, який убиває Олійника, – це явище того ж ґатунку, що й НЕК, який забороняє книжку Ульяненка. Вони полюють у своїх володіннях. І нападають, звісно, не на тих, у кого “криша”, а на беззахисних.

Чому українців представляють “генетичними консерваторами”?

На мій погляд, тут є поєднання різних мотивацій. З одного боку – український патріотичний консерватизм, згідно з яким українці є просто-таки найцнотливішою на світі нацією, і в них, як і колись в СРСР, “секса нет”. Ну, тобто він є, але ми його не обговорюємо, бо ми вищі за це.

З іншого – малоросійська психологія влади з її провінціалізмом, генетичним страхом буттєвої повнокровності, а отже й відповідальності за буття. Ще з іншого – побутове традиційне святенництво, яке досі заступає собою справжній етичний вибір.

Українське суспільство лише позірно релігійне, обряди і зовнішні аксесуари для нього значно важливіші, ніж суть учення. Про антирелігійні переконання взагалі мовчу – нині в нас просто не прийнято у них зізнаватися. За великим рахунком усе це є проявом усе того ж популізму в його сучасній українській версії – загравання з т. зв. “народом” (електоратом) через приписування йому якихось особливих моральних цнот, а найперше – релігійності.

“Більшість українського суспільства”, на яку посилається НЕК, є надзвичайно хистким, нестабільним поняттям. Кажуть, наче нині вона підтримує, наприклад, застосування смертної кари. Або відновлення візового режиму для громадян ЄС. Або ненавидить негрів, циганів, грузинів, кримських татар чи євреїв.

Тобто вона, ця більшість, є начебто передусім ксенофобською. Але це не означає, що такою вона приречена бути завжди. “Консерваторів” чути краще, бо в них усе, як і завжди в популістів, формулюється однозначно і вирішується просто.

Андрій Бондар:

“Суспільну мораль” однозначно не можна вважати темою для дискусії. НЕК – структура державна. Вона у принципі не може займатися чимось настільки невизначеним і ефемерним, як “суспільна мораль”. Але навіть якщо припустити, що існує щось таке як “суспільна мораль” – одна для всіх без винятку українських людей, то право якось впливати на неї мала б суспільна структура.

Я б не мав нічого проти громадської організації або фонду, який формується як будь-який гурток за інтересами, і порушує якісь моральні питання. Інша справа, коли йдеться про державну структуру, яка існує в тому числі і на мої кошти й водночас диктує мені своє бачення ефемерних речей, про які часом сама не має зеленого поняття, визначає, що мені дивитись, читати і слухати.

НЕК втручається у приватну сферу від імені держави. Будучи вертикальною і квазітоталітарною структурою, вона робить будь-які дискусії марними і безглуздими. Там, де править “експертний висновок” недовчених і сірих чиновників, дискусія неможлива.

НЕК показала, як вільно вона може втрутитись у художній простір, як безкарно вішає ярлики. Тому дискусія з НЕК мені нагадує дискусію засудженого на смерть із катом перед стратою. Тобто, ініціатива діалогу НЕК із суспільством, як і з кожним із нас – фарисейство чистої води.

Ці люди не вміють дискутувати, а головне – змінювати точку зору, бо сам формат їхнього існування – неприйнятний. Тому ми й пропонуємо: бойкотування діяльності та висновків НЕК, ліквідацію нацкомісії як органу тоталітарного, скасування неконституційного закону про суспільну мораль і виведення проблеми моралі з держвідомства у суспільний простір.

Суспільство мусить саме довести, що здатне саморегулюватись, а не слухати чужі накази. Ясна річ, оці “танці” навколо НЕКу здатні посилити опірність суспільного організму, а відтак і літераторів, які нечасто вилуплюються зі своїх мушель, аби щось відстояти або запропонувати. Це добра нагода для нової самоідентифікації письменника.

Секс у всі часи був “останньою територією” особистості. Як показують останні події, сексуальність в Україні стала так само криміналізованою й корумпованою, як і будь-яка інша сфера життя. Держава не від того, аби контролювати секс так само, як наркотрафік або торгівлю людьми.

Водночас тема сексуальності знаходить своє втілення в українській літературі. Саме це неприховане зацікавлення сексом і є спробою його “роздержавлення”, “декриміналізації” та “приватизації”. Тоді як держава в особі НЕК цю тенденцію всіляко стримує, а відтак виступає за маргіналізацію сексу, витіснення його у “сірі зони”.

Тому, з одного боку, ми бачимо якусь давньоримську розгнузданість владних “патриціїв”, сексуальне рабство, а з другого боку – неківське консервативне стримування сексуальності.

Міф про хронічну цнотливість українського народу заперечується насамперед фольклором. Варто лише згадати, приміром, жанр “сороміцької коломийки”. Або великий двотомний гросбух Володимира Гнатюка, в якому зібрано анекдоти й історії з реального життя українського народу.

Із сексуальністю в українській літературі ХХ століття (до 1980-х років) важко.

Цнотливість і консерватизм – це породження сентименталізму й романтизму ХІХ століття, розвинене й доповнене пізнішими формами народництва. Тобто, ідеологічно НЕК і компанія близькі до уявлень про сексуальність у виданні ХІХ століття. Натомість ми живемо в столітті ХХІ і все наше єство мусить протистояти цій інфантилізації.

Жоден референдум не дасть відповіді на питання, кого більше – поборників цнотливості у виданні НЕК чи її противників. Та й узагалі, апелювати до кількісних показників у таких матеріях – остання справа. Українське суспільство, ясна річ, радше консервативне. Але наша консервативність не є фундаменталістською. Вона має свої межі, свої “лінії відриву”. Що якнайкраще позначається і відбивається в українському гуморі, для якого насправді не існує закритих тем і святощів.

А “чорний гумор” і самокритичність у нас такі, що ще пошукати треба аналогів у світі. Українці не святенники, хоч іноді хочуть такими здаватися в очах інших. Тому коли члени НЕК апелюють до “консервативної більшості”, вони мають справу з ілюзорними сутностями й часто видають бажане за дійсне.

Вони уявляють такий собі збірний образ, у котрому галицького вуйка, що ходить до церкви і шанує заповіти предків до 12 коліна, схрещено із радянським інженером, який знає про все на світі, лише не знає, як увійти в жінку. Плюс до того – потужні жіночі образи з арсеналу української берегинізації.

Мабуть, у випадку з НЕК, відбувається автопроекція. Саме такими ідеальними “консерваторами” бачать себе, либонь, панове Костицький і Яневський. Але це обман. Усі бачили, який насправді “консерватор” Данило Яневський, що на відомих світлинах виконував щось схоже на стриптиз за гроші.

Відомо також, що явно не безгрішний пан Костицький. Хай би розповів широкій громадськості про перипетії своєї попередньої роботи… Я певен, що реальні “консерватори”, носії традиційних цінностей, де на першому місці родина, діти, спокійне життя – це люди з плоті та крові.

Ідеали, пропаговані НЕКом, їм глибоко байдужі. Як і все, що накидається згори. До того ж, повернімось до початку: нічого такого, як “суспільна мораль” у принципі не існує. Це типово маніпулятивний конструкт. Приблизно такий самий, як “духовність” і “співучість” українського народу.

Сергій Жадан:

Діалог із суспільством – це звучить добре, проте в діях НЕКу якраз складно розгледіти спроби діалогу: накладання заборон та обмежень, навіть у “рекомендаційному” порядку, не виглядає як шлях до конструктивної розмови.

НЕК – відверто деструктивна, цензорська структура, діяльність якої не передбачає нормальної взаємодії з суспільною думкою в принципі. Звісно, коли йдеться про “суспільну мораль”, хотілося б із цього приводу знати думку громадськості. Так чи інакше потрібна серйозна розмова щодо самої можливості існування державної цензури в країні, оскільки населення, яке в принципі мало що знає про діяльність подібних структур, справді може подумати, нібито хтось переймається його, суспільства, мораллю.

Потрібно називати речі своїми іменами: НЕК впроваджує в Україні цензуру, причому робить це всупереч конституції і на гроші платників податків. Потрібно, аби суспільство знало своїх героїв.

Безперечно, слід переводити стосунки з НЕКом в іншу площину, не лише реагуючи на їхні окремі дії та рішення. НЕК шкідлива в принципі, як структура, що несе в собі механізми контролю та обмеження культурного та інформаційного середовища. Її діяльність є антиконституційною, а методи – совковими.

Письменники не повинні займати щодо НЕКу позицію потенційної жертви, оскільки сама доцільність існування цієї структури та її легітимність є сумнівними. Але українська література не звикла відстоювати свої права та відповідати за свої обов?язки, в літературному середовищі немає нормальної профспілкової солідарності. Проте потрібно з чогось починати.

Я хотів би помилятись, але мені чомусь видається, що для багатьох можливість самоцензури є цілком нормальною та передбачуваною. Краще, звісно, не ставити письменника перед таким вибором, краще просто уникнути появи цензури.

Але за сьогоднішніх умов повної суспільної герметизації та існування у вакуумі, література в принципі позбавлена соціальних функцій. І навіть не намагається собі ці функції повернути, на жаль. Можливо, тому і суспільство не надто переймається долею літератури, не знаходячи в цій літературі себе.

Чергове загострення боротьби за моральність українців є реакцією політиків на суспільні настрої, зокрема на народну потребу “доброго царя”, українського Сталіна, котрий закрутить гайки, наведе порядок і розбереться, врешті, з цими пі****сами. НЕК теж дуже тонко відчула цю чергову кон?юнктуру і спробувала останнім часом активізувати свої дії, аби нова влада, після виборів, не забула їхньої активності та готовності виступати “сторожовими псами” моральності.

Набагато простіше підтримувати громіздкі та неактуальні уявлення про суспільну мораль та духовні принципи, аніж модернізувати суспільне життя та культурний простір. Простіше й спокійніше.

Існує певний набір суспільних стереотипів, котрі є затребуваними і легковідчитуваними, на них, ці стереотипи, завжди можна спертись, ними завжди можна заручитись і отримувати з цього певні дивіденди. Тому, образ “українського консерватора”, адепта традиційних народних цінностей, споконвічної моралі, так чи інакше знайде свого вдячного поціновувача. Політики звикли на цьому безсовісно паратизувати.

“Більшість суспільства” виступає, звісно ж, не за існування комісії на чолі з Костицьким, більшість суспільства виступає за якісь “традиційні” уявлення про мораль та етику, які намагається монополізувати НЕК. Себто, Костицький же не говорить, що він впроваджує цензуру, він говорить, що виступає проти насильства, жорстокості, крові та убивств.

Запитай будь-яку психічно здорову людину, чи хоче вона, аби її діти зранку дивились німецьке порно, а за обідом – фільми жахів. Ясна річ, вона скаже, що не хоче. НЕК цинічно й продумано змінює акценти, переводячи мову з можливості існування в країні цензурних органів на розмову про необхідність рятувати наших дітей від розбещення.

Щодо революції – мені здається, в Україні на часі соціальна революція, а не сексуальна. Діти в нас, слава богу, народжуються. А ось заводи стоять.

Лесь Подерв?янський:

Дискусія має відбуватися в іншій площині, і ось чому. Ця комісія є державною. В цьому основне питання.

Що таке держава? Це інституція, яку люди наймають за власні гроші, щоб вона обслуговувала життя суспільства. Наприклад, я не можу купити собі трошки міліції, але я плачу податки і хочу спокійно ходити вулицею, щоб мене не пограбували.

Або я не можу купити собі вчителя для своєї дитини, й тому вона ходить до загальної школи. Але щоб на мої податки існувала інституція, яка буде вказувати мені, що читати, як мені писати, і що мені малювати – такої домовленості не було. Це взагалі не державна функція, якщо, звісно, йдеться про демократичну державу.

Коли ж держава називається Північною Кореєю або Третім Рейхом, то там інша справа. Але в демократичній державі такої комісії бути не може взагалі. Тому, якщо ви переймаєтеся проблемами суспільної моралі – будь ласка, створіть громадську організацію, вибудовуйте якісь структури, ведіть якусь діяльність, боріться з “аморалкою” – але не за державні гроші.

Мораль – взагалі не функція держави. Вона не може торкатися цих речей. Тим більше – така держава, як у нас, що не може забезпечити своїм громадянам прожитковий мінімум. Але при цьому дозволяє собі вчити нас, як жити – що малювати, що читати, які фільми дивитись.

Це не їхнє собаче діло – за мої податки це вирішувати. Тому я вважаю, що не варто втягуватися у дискусію, яку ця комісія нам нав?язує. Не треба грати в чужу гру. Мистецтво існує поза мораллю. Мистецтво і мораль – це речі, які існують паралельно й ніде не перетинаються.

Мені здається, люди з цієї комісії живуть у світі, який вони самі собі придумали і якого насправді не існує. Сексуальна революція, панове, вже давно відбулася – і в світі, і в Україні, яка не стояла осторонь цього процесу. Але, як завжди, цією проблемою перейнялися ті, в чиєму житті ніякого сексу вже давно нема, і їхня компетенція – хіба шо глядіти онуків. А для того, щоб боротися з педофілією, є міліція.

Справа не в тому, що влада нав?язує якісь стереотипи. Є традиція народу, який щойно вийшов із селянства. Селянам завжди були притаманні обережність, консервативність, неприйняття усього нового.

Але світ швидко змінюється й урбанізується, і ця культурна модель є глибоко відсталою. Те, що намагаються видати за справжні українські цінності – це насправді цінності пригнобленого селянства.

Фольк-культуру треба плекати, але це тільки один із шарів, це ще не вся культура. Я добре знаю, що таке сучасне селянство, бо жив у селі в дитинстві, і зараз у мене хата на Полтавщині, де я проводжу багато часу. Я б не сказав, що селяни не люблять *батися. Це все живий, справжній світ.

І я б не став говорити про те, що український селянин відрізняється від інших людей якимось особливими моральними чеснотами. Я б сказав, що більшість українського суспільства є не консервативною, а совковою.

Та консервативність, що була притаманна українському селянству – це одне, а совковий консерватизм – це зовсім інше. Це найбільш паскудний консерватизм, який передбачає подвійну мораль.

Давайте розберемося, що таке “суспільна мораль”? Можна скільки завгодно декларувати, що *батись соромно й погано. Але ж люди все одно будуть це робити. Це взагалі не питання моралі. Треба визначитись: або ми *бемось, або ми не *бемось. Якщо *батись не можна, то треба це переслідувати карним кодексом. А якщо *батись можна, а говорити про це зась – то це вже подвійні стандарти.

Автор: Олексій Радинський
Джерело: http://bookvoid.com.ua/digest/2010/01/14/184754.html

Написати відгук

Comment

  1. Звичайно, що це все лише зовні претендує на пошук істини. Насправді ж цей опус – елементарна пропаганда прибуткової сьогодні аморальності. Автор свободу слова не здатен відрізнити від аморальної вседозволеності. Хай він спробує зі своєю мамою чи донькою поговорити на тій аморальній мові, яку він пропагує своїм читачам!

  2. “Антиморальні письменники” зводять прогресивність у літературі до свободи від моралі, до боротьби з тими, хто тримається моралі. Це підхід, притаманний для тих, кому не вистачає таланту побачити життя глибше. Це те саме, що й “поющие труси” чи Вєрка Сердючка… чи Олесь Бузина. Для духовно убогих весь світ концентрується ниже пояса… А таланту заглянути у душу людини так як, наприклад, Шевченко, Шекспір, Досоєвський, Блок, Ліна Костенко, Іван Дзюба, Василь Биков у них не вистачає. Звідси у них такий нездоровий інтерес до проблем сексу. Про це є у Фрейда. Про секс набато краще від них знав, наприклад, Пушкін чи Байрон. Хай “антиморальні письменники” написати про секс так, як Пушкін і Байрон. “Слабо?”

  3. Для Подерев*янського:

    Не варто розписуватися Вам, пане, за усіх платників податків. Я теж плачу податки. І тому за це вимагаю від держави так урегулювати поведінку “антиморальних письменників”, щоб їхня “література” не засмічувала бібліотеки, якими користуються мої діти. А якщо цей пан переконаний, що матюки і його сексографія – це вершина прогресу у літературі, то хай він пише і розповідає чи співає колискові своїм дітям і онукам в матюках і про секс. Там межі його свободи писати про секс. А інші платники податків мають бути захищені від його сексуальної свободи слова.

  4. Шановні літератори! Господь Бог, подарувавши вам життя і щедро наділивши здібностями і талантами, дав вам шанс пізнати Його і віддати Йому шану. Використайте цей шанс! Спрямуйте свій творчий потенціал за призначенням! Прислухайтесь до слів Святої Біблії: «Таж страх Господній – це мудрість, а відступ від злого – це розум!» (Йова 28:28), «а мудрість, що зверху вона, насамперед чиста, а потім спокійна, лагідна, покірлива, повна
    милосердя та добрих плодів, безстороння та нелукава» (Як. 3:17). Як створіння Боже, людина потребує настанов свого Творця. Нехай не внутрішні амбіції, і не зовнішня цензура, а Його Слово буде нашим путівником у житті.

  5. Вразив останній абзац Леся Подерев*янського…
    “Те, що намагаються видати за справжні українські цінності – це насправді цінності пригнобленого селянства” з його відповіді випливає єдина цінність – * батись! тоді хочу донести до деморалізаторів, що це не цінність, це інстинкт. І сексуальна революція була вже в тому сторіччі тож вони трохи запізнилися зі своїми гучними закидами :))) це вже не актуально)можно тільки посміхнутися.