in думки, критика

Депресивне “бу-ба-бу!” від Андруховича

Маємо подякувати Юрію Андруховичу: кілька слів, кинутих ним в Інтернет-юрбу, спричинили “бу-ба-бу”! Андруховичу згадали все, що можна було згадати і, що можна було забути.

А провина його проста: він порушив табу, мовив нечуване: якщо мешканці Донбасу та Криму не мають до України жодного іншого почуття окрім ненависті, то – “чемодан, вокзал, Росія”, разом із териконами, іржавими заводами, Ведмідь-горою й “містом слави російських моряків”.

І це міркування розтрубили україномовні та російськомовні ЗМІ. Схід-південь, звісно, не забарився із відповіддю: що, мовляв, за снобізм і чому це українці Донбасу та Криму, навіть якщо вони не читали “Рекреації”, мусять бути заручниками помаранчевої безпорадності та біло-синьої зрадливості?

Слова Андруховича справили враження холодного душу. Декого збадьорили, декого змусили замислитися. Їх можна було б назвати вправною провокацією. Каверза лише в тім, що провокацією вони не були.

Це – щирі слова. І народилися вони не з лукавого мудрування, не з підступу та розрахунку, а – з розпачу. До того ж були далебі випадковими, бо промовляв Андрухович геть про інше.

Про що ж розповів Андрухович у своєму інтерв’ю? На що не звернув увагу приголомшений читацький загал? Розповів, що йому п’ятдесят років. Що він прожив пів століття. Що він написав декілька книг, але жодна з них його вже не влаштовує, і є в нього відчуття, ніби він взагалі нічого не писав.

Він, начебто, письменник (спитайте будь-кого на Хрещатику: хто такий Андрухович? – і кожен скаже: письменник), але той про кого кажуть “письменник”, не почувається достеменним письменником. Він дивиться не себе в дзеркало й не бачить на лобі мозолів од лаврового вінка.

Він лише натрудив рамена хіповим наплічником. Він об’їздив пів світу і тепер, за абеткою, пише книгу про міста-враження. І книга, напевно, буде чудова. Але чи принесе вона йому славу на віки-вічні?

Андруховичу варто лише поспівчувати. У п’ятдесят років – хочеться слави. Дуже хочеться. Мов іграшку в дитинстві. А де взяти письменнику ту славу? Іграшку можна було виклянчити. А в кого виклянчиш славу?

Україно, Нене, де ти, з лавровим вінком-іграшкою!? – запитує Андрухович. – Не барися, Нене, бо роки минають і маячить вигадана Сергієм Жаданом примара будинку для літніх, де всіма забутий Юрій Андрухович викреслює з нотатника прізвища померлих друзів.

І Юрій Андрухович умикає телевізор, і бачить – Віктора Януковича та Дмитра Табачника – і розуміє, що від цих добродіїв він не дочекається, ані вінка лаврового, ані вінка надгробного. Та Бог із ними, Януковичем і Табачником!

Демографи нарахували в Україні сорок шість мільйонів мешканців. Чи є в Україні письменники відоміші за Андруховича? Є так само відомі, але відоміших нема. То де ж мільйонні наклади “Рекреацій”, “Московіади”, “Перверзії”?

Сорок шість мільйонів обирають, що завгодно – Пепсі та Януковича. Але не обирають гарну літературу, не обирають його, Юрія Андруховича. То що ж це за капость така, що ж це за Україна? – запитує втомлений поет, есеїст, прозаїк, мандрівник і просто патріот.

І відповіддю на це запитання з’являється фантазія про українську Україну, в якій немає фанів Путіна-Сталіна-Януковича, в якій не слухають російську попсу, не читають російських детективів і не дивляться серіали про ментів. І хай ця Україна буде менша, але натомість буде “нормальна”, “європейська”, міркує Андрухович.

Ось яке особистісне підґрунтя резонансних міркувань Юрія Андруховича. Ім’я підґрунтя – депресія, спричинена особистісною кризою. Психологи скажуть, що це минеться. Прийде натхнення, Андрухович засяде за книгу і коли кулеметною стрічкою ляжуть на моніторі рядки – мине депресія.

Так скажуть психологи. Але я – не психолог. Я скажу інше: пане Андруховичу, депресія не мине. І не сподівайтеся. І з кожним роком ставатиме дедалі гірше і гірше. Пам’ятаєте слова: серед українських письменників замало самогубців, як на велику літературу? Звісно, пам’ятаєте, адже це – ваші слова.

Депресія в Україні – це надовго. Бо навіть якщо “українська Україна” відкараскається від Донбасу та Криму, в ній – слухатимуть російську попсу, читатимуть російські детективи й дивитимуться фільми про ментів. Бо Неня, що має принести іграшку (лавровий вінок), – шльондра.

Чи може Андрухович позбутися депресії? Мабуть. Але для цього Неня має позбутися звичного ремесла.

Цього вечора мені трапилася під руку книга американського психолога Ролла Мейя “Сила та невинність”. Той пише, що сила має проявлятися в конструктивній агресії, а невинність – це поза, гра в ошуканість і спроба уникнути відповідальності.

Соціально невинність проявляється в пошукові стороннього насильника – зовнішнього чи внутрішнього ворога. Андрухович теж бавиться в невинність, виставляючи Донбас і Крим внутрішнім ворогом.

Варто позбуватися невинності, радить Мей, і брати на себе відповідальність. А з відповідальністю в Україні завше були проблеми.

До речі, чудовий епіграф узяв автор до своєї книги: “Усюди, де знаходив я живе, знаходив я й волю до влади”, – впізнавані слова, чи не так? Звісно – Фрідріх Ніцше. Воля до влади! – волають божевільний Ніцше та клінічний психолог Мей.

Хочете жити, роз’ятрюйте волю до влади! – заклинають пацієнт і лікар. Відмахнутися від Донбасу та Криму, означає визнати власну мертвість.

Пане Андруховичу, плюньте на мемуари – книгу про міста за абеткою. Напишіть книгу про живу людину, яка глумиться над невинністю.

Валентин Бушанський, для УП
Джерело: http://www.pravda.com.ua/columns/2010/08/5/5273873/

  1. СергійUA

    Думка пана Андруховича щодо відокремлення Криму (принаймні), а можливо й Донбасу насправді не депресивна, а яскраво конструктивна, бо можна дуже багато розмірковувати на теми “Що робити” і наводити багато цитат, але коли у вас (не доведи Господи) гангрена чи “2 тузи на мізері”, то краще якнайшвидше позбутися небезпечної частини, аби не втратити все. Я знаю багато людей з вищою освітою, які думають так само. Думка пана Андруховича не є унікальною і новою, просто він вперше насмілився її озвучити. Проти його думки звичайно ж будуть активно голосно і красиво виступати всі ті “інтелігентні противсіхи” які своєю “дитячою щирістю” привели до влади януковичів, табачників і все їхнє ГеБешне оточення. Крим – це смачна жирна муха, що посаджена на ФСБшний гачок для вилову українського “товстолобика”, бо Крим – це той самий міліон голосів, який цвяхами прибиває Україну до Росії і заколочує намертво останню “кватирку” що дивиться в бік ЄС…Це зараз! Але людина, що хоч трошки розуміється на історії і філософії розуміє, що з часом, за допомогою ФСБ, напруга між шовіністичною російською більшістю і доведеними до межі, приниженими, але згуртованими Кримськими Татарами набуде збройного конфлікту в який буде втягнута Україна. Я розумію навіщо це Росії, але навіщо це Україні? Сильний УКРАЇНСЬКИЙ політик мусить зважитись на цей крок так само як свого часу Де Голь зважився надати незалежність Алжиру…А ось далі можна буде займатися формуванням насправді Української держави в якій будуть створені умови для народження української інтелігенції, аристократії, громадянського суспільства (називайте це як хочете). Ці люди зможуть очолити державні організації і забезпечити функціонування саме УКРАЇНСЬКОЇ держави, бо малоросійська попсовість не є конкурентоздатною не лише у вигляді творчості, а й у вигляді методів ведення бізнесу, бо люди, що шаленіють від “фабрик зірок” в принципі не здатні конкурувати ані на світовому, ані навіть на російському ринку. Так що, дякую пану Андруховичу за сміливі вислови, а щодо слави, то я не думаю, що йому так вже кортить стати куміром серед споживачів росвагонліту….

  2. Іра

    В мене також часто виникали такі ж думки як у Ю.Андруховича. І ні,це не через ненависть до Криму,Донбасу і тп,я маю хороших знайомих,котрі живуть в цих частинах України і їм також все це не подобається,і вони готові переїхати звідти для вищої мети.Якщо б так сталось,що ці області від’єднувались то вони б це зробили,тому що найважливішим не є хата,город і тд,а майбутнє своєї країни,своїх нащадків!Чомусь є люди,котрі це розуміють і не плачуть за матеріальними цінностями,думаю цих людей зовуть патріотами! Мене дуже здивував пан Юрій тим,що не побоявся сказати те,що думає.Якби так хоч кожний 10тий робив в наші державі зміни почались би ще в цьому столітті.

  3. Крымчанин

    Првильным путём идёте, товарищи!!!
    В Ваши “незалежные” головы эта мысль должна была прийти уже давно!
    Ни когда Крым не захочет говорить по-украински, в Европу(в котороую Вас ни когда не возьмут, проснитесь), и тому подобные вещи…
    Поэтому, вместо того чтобы продолжать друг-друга ненавидеть, лучше, по-тихому, разбежаться… и остаться хорошими друзьями…. Я думаю так!!! 🙂

  4. Constantin

    я не погоджуюся з твердженнями автора і на те є декілька причин: по-перше, території, які Ненька вистраждала історично зв”язані з Росією набагато меньше ніж з Україною (Крим на який походами козаки ще за царя Гороха ходили і визволяли звідти, як українів так і московитів чи Донбас на території якого було безліч слобод і т. ін.), по-друге ті території зросійщувалися ще століття з дев”ятнадцятого, і, по-третє, сам ввсе більше впевнююся, що на світі багато “глупих” людей, якими вони ладні лишатися радше через свою лінь, ось.

    А так взагалі, на хоробу ті депресії потрібні? Пишеться – пишіть, пане Юрію, а слава – тлінна..

  5. Мira

    Я дуже дякую пану Юрію за те, що він не побоявся висловити цю думку. Адже безумовно, такі думки напевно постійно крутяться в голові кожного свідомого українця! Не буду заперечувати, що Крим та Донбас є важливою частиною України, але не можна відкидати те, що більшість населення цих регіоні прагне приєднатися до Росії, а до України гріє в собі тільки ненависть, то в чому ж справа, будь ласка, приєднуйтесь. А ті люди, які насправді люблять свою рідну Україну і прагнуть для неї чудового майбутнього залишаться і збудують міцну державу!

  6. Romb

    Сьогодні вночі не спалося. Захотілося в туалет по дуже великому Там, на тумбі, чи може ящику для білизни лежала “Таємниця”. ЇЇ, в туалеті, я читаю вже другий місяць. Під час очікування виходу з мене непотрібного, прочитав про його першу любов. Нормально. Захотілося дізнатися більше про автора. І ось за інтернетом, під Сурганову, прочитав цю статтю. В полеміку з приводу політики вступати – остання справа. Тому хочу сказати Автору: “Пишіть про творчість Андруховича, а не будуйте здогадки про його депресію.” А, взагалі, критика творчості, грунтується на аналізі, сама ж творчість це синтез, результатом чкого є завершений новий образ. Тому критика має право виходити в світ, але виходити як непотрібне. І чому я пишу якісь коменти? Мабуть, кінець світу.
    P.S. Думка про те, що в українській літературі мало самогубців – КЛАССС!