1
Безперечно, річки є благословенням цього світу. Або скажімо так: вони могли б стати цим благословенням, якби ми поводилися зі світом значно обережніше. Як усі зодіакальні Риби, я даю себе загіпнотизувати річковою водою, особливо влітку. Ні, озера мають свої відчутні переваги, озера це так само прекрасно. Однак зараз мені йдеться про течію, про її пластичність і еластичність, про можливість пересуватися за водою і з водою, не кажучи про іншу, таку ж спокусливу можливість – долання її, річкової течії, спротиву. Перепрошую, якщо останнє здалося вам метафорою.
2
Це не Вроцлав, а Львів повинен би мати так багато річкової води, не Бресляу, а Лемберґ. Одне з найзабутіших Європою європейських міст з його завжди неочікуваними і дотепер недознищеними безцінними ландшафтними відкриттями виявилося позбавленим певного дуже притаманного європейській урбаністиці компонента – річки. А це означає – позбавленим мостів (справжніх – тих, котрі над водою), берегів, заплав, корабельних пристаней, самих кораблів, водяних млинів, дамб, островів, каналів, а також тисячі інших принад, від яких аж голова йде обертом, особливо влітку.
3
Наслідком цього стала майже цілковита відсутність у Львові й інших складових річкового космосу – приблудних моряків, русалок, нереїд, сирен, водяних зміїв, потопельників, укритих лускою драконів та панцером черепах. Міська міфологія змушена сьогодні обходитися навіть без тритонів. Одним з найзухваліших проектів майбутніх перетворень міста є проект наповнення його річковою водою, відновлення набережних і заплав із поступовим розширенням та поглибленням русла, зведення всіх вісімнадцяти історичних мостів між правим і лівим берегами.
4
Насправді Львів має річку, але невидиму. Існують не надто добре перевірені свідчення всіляких пізньосередньовічних краєзнавців-мюнгаузенів, з яких випливає, що за їхніх часів Полтва була судноплавною, в кожному разі якісь там рибацькі барки доходили нею до Львова аж від Балтійського (чому не Північного?) морів, і тогочасні гравюри на це натякають. Роль посередника виконував Буг (чи може все-таки Бог?), що його притокою й була (чи все-таки є?) Полтва. Про атлантичних вугрів, що їх у львівських околицях вдавалося ловити голими руками, я свого часу написав трохи пісень.
5
Мої пісні про вугрів є переважно мінорними. Наприкінці ХІХ ст. міські урядники вирішили, що нічого, крім шкоди, ця річка Львову не приносить. Серед арґументів називали забагнюченість місцевості, гниття води, міріади мух, комарів, малярійну загрозу, сморід. Останнє, вочевидь, і підказало їм єдино прийнятне рішення – заховати річку під землю, замурувати її й віддати Смородові Остаточному, перетворивши у міську каналізаційну систему. Кажуть, ніби з оркестрової ями у Львівській Опері досьогодні можна вслухатися у підземне булькотіння сканалізованих нечистот.
6
Це здається мені цілком імовірним – Львівська Опера будувалася безпосередньо над свіжо засипаною річкою, до певної міри її можна вважати гігантським річковим нагробком чи навіть мавзолеєм. Але в такому разі найчутливіші з музикантів, потрапивши до оркестрової ями, повинні чути й дещо інше. Наприклад, як задушливою трубною темрявою, ледь не стогнучи, продираються в єдино можливому атлантичному напрямку ті самі вугрі. Відомо, що вугрі здатні виживати навіть у каналізаційних трубах, таким чином подаючи мешканцям міста не тільки надію, а й приклад.
7
Але я починав із Вроцлава. За складом населення це значною мірою той-таки Львів. Принаймні це Львів, яким він був до другої половини 40-х років минулого століття – включно з університетом, політехнікою, архівами, бібліотеками і кількома пам’ятниками. Складається таке враження, що внаслідок Другого світового катаклізму добру половину одного міста було демонтовано і евакуйовано на добру півтисячу кілометрів західніше. Слово «евакуйовано» вжите тут у безпосередньому зв’язку зі словом «західніше». У противному напрямку краще вживається слово «депортовано».
8
Щоправда, при цьому не зовсім зрозуміло, як розцінювати те, що трапилося з попереднім населенням Вроцлава. Чи не натяк це самої Історії, мовляв, кожна евакуація має в собі щось від депортації й навпаки? Зрештою, ті львів’яни, що прийшли на місце тих вроцлав’ян, так само переважно не вважали себе врятованими, а радше вигнаними. Але тут я ніяк не втримаюся від одного припущення: насправді тим львів’янам ішлося про річку. Вони скористались історичною нагодою і втекли від мертвої річки до живої. З усіма її мостами, островами, ліхтарями й ресторанами на воді.
9
Натомість вони зберегли для себе фантомний Львів. Це така ідилія, рай на землі, суцільні кнайпи, кав’ярні, променади, вуличні оркестри, сороміцькі куплети, особлива м’яка вимова, південно-східна кухня і дещо запаморочливіші напої. У Вроцлаві такого буяння не було й не буде – так принаймні вважали майже всі колишні львів’яни, що стали вроцлав’янами. Вроцлав з його понімецькою забудовою – це лише ерзац домівки, такого тепла, як від рідних галицьких печей, від нього навіть не сподівайся. І все, що вони здобули внаслідок Другого світового катаклізму, – це Одру замість Полтви.
10
Тобто насправді вони здобули Європу – ту, яку прийнято вважати серцевинною і справжньою. Ту, що є передусім сплеском води. Нiколи не забуду останнiх днiв липня у Нюрнберзi, коли з кам’яної кладки, що стягувала докупи два береги середмістя, я дивився на густу й важку, неймовiрної чистоти зелену воду, на пiдвладнi її плиновi текучi водоростi (цитата з Тарковського, запiдозрите ви) i, безперечно, на риб, на їхнє повiльне, сповнене тiлесної радостi, пропливання там, унизу. Повiльнi й велетенськi риби, краса риб у каналах, у самому серцi старого мiста – це й була Європа.
11
Я намагаюся відновити з пам’яті якнайбільше своїх річок, струмків і потоків. «Своїх» – тобто таких, що течуть уже крізь мене. Тобто, одного разу в них увійшовши, я вже не можу з них вийти. Мене так само цікавлять вододіли, ці сухопутні кордони між морями, що проходять по хребтах і височинах за тисячі кілометрів від самих узбереж. Львів побудований на одному з таких вододілів, у ньому приховано два моря водночас – Чорне (з арґонавтами, Одесою, Стамбулом) і Балтійське (з бурштином, корабельними соснами, Таллінном, Ригою та Стокгольмом).
12
Так і в околицях Морґетену у швейцарському Зименталі я міг бачити водночас моря Середземне й Північне, стоячи на межі між ними. Річки перевертають усі наші уявлення щодо простору, того, як він організований і що в ньому до чого належить. Річки є не тільки кордонами, але й можливістю долання кордонів. Мені достатньо вийти з дому і їхати на південь якусь лише годину, щоб опинитися над берегом Прута, притоки Дунаю, тобто в одному басейні з Віднем, Будапештом і Братиславою. Мабуть, про це йшлося минулої осені в Реґенсбурзі.
13
Того разу мої знайомі художники – він і вона – привселюдно вилили в Дунай суміш горілки зі свіжою кров’ю. Пам’ятаю надрізи в нього на спині і як вона по краплі збирала з надрізів цю його кров, як безбарвна рідина у пляшці починала забарвлюватися рожевим. А потім усе це було вилито до Дунаю зі староримського мосту. Ідея полягала в тому, що ставши поживою для риб, ця криваво-горілчана суміш поплине дунайськими водами вниз, можливо аж до Чорного моря. І там її, наприклад, упіймають якісь чорноморські рибалки, а потім з’їдять. І таким чином Європа об’єднається в рибі.
14
Або те видіння у Словаччині, де ми мандрували горами. Місцина звалася Словацький Рай, хоч як на мене там рай усюди. Одного разу після семи- чи й восьмигодинного досить виснажливого переходу над прірвами (тримаючись натягнутих над ними ланцюгів) ми врешті залягли у райську траву. Поруч протікав ручай, власне кажучи, мала річка, зеленувата й чиста, на дні було видно не лише кожен камінчик, але й кожну мушельку і піщинку. Там було невеличке заглиблення, таке собі плесо майже без течії, метрів на півтора углиб, і я побачив труп тоді ще не знаного мені чоловіка.
15
Він виринав на поверхню, тобто ні – вже не виринав, а спливав, як спливають мертві рибини. Його було вбито позаминулої ночі, і тепер усе наше товариство пильно дивилося в його бік, напівлежачи у райській траві після тяжкого переходу. Усі дивилися – але бачив його тільки я. Так він став головним героєм мого роману. Як усі інші мої герої, він дуже любив воду, особливо річкову зеленаву. Цей колір діє на мене з найбільшою притягальністю. Тому я ніколи не забуду, який колір мала Влтава в околицях Праги у липні 1968-го року, за місяць перед нашестям зеленого танкового кольору.
16
Річкового зеленого кольору очі були в Ади, героїні мого іншого роману. Її коханець, до речі, з-під зодіакальних Риб, зізнався, нібито «лягав у неї, наче в струмок». Тепер я, здається, вже знаю, звідки це могло взятися. Під час цілоденних карпатських переходів, дощенту вимучений серпневою спекою, я час до часу рятувався у струмках, лягаючи в них обличчям донизу. Вони на той час жахливо зміліли, у найглибших місцях вода не сягала навіть колін, тож по-справжньому кохатися з нею можна було, лише поклавши обличчя на дно, зелене й дунайське.
17
Або, скажімо, цьогорічна середина травня – час, коли зеленого кольору в природі стає максимально багато, а його відтінки ще не навіюють асоціацій з утраченим раєм. Ми пливли між двома берегами – лівим, німецьким, і правим, польським, поміж лісами, луками й пагорбами, переважно безлюдними, хоч на польському боці час до часу хтось усе-таки рибалив. Отоді на палубі й пролунало порівняння з Сибіром: ця порожнистість, цивілізаційна незаповненість. Добре, що цього не почув ніхто з поляків – вимовляти в їхній присутності слово «Сибір» все одно що влучати в зовсім інші асоціативні сплетіння.
18
Зате над Райном усього виявилося страшенно багато: міста, що без видимого дистанціювання переходять одне в одне, суміш ґотики з промисловими монстрами, постіндустріальне порозуміння природи з колишніми сталеливарними конструкціями, респектабельність Дюссельдорфа і Дуйсбурґа, кельнський собор, мечеті, Аполлінер, Меркатор, Африка, кораблі, катери, баржі, барки. З двох Європ саме та, яку недавно означено Старою, видавалась і насиченішою, й рухомішою. Якби не ці наметові табори уздовж берегів, ці розрізнені людські групи, що одягнутими вилежувались на сонці!
19
«Це бездомні, – пояснював голандець Ад, – з потеплінням вони висипають цілими комунами на береги Райну, життя в наметах на свіжому повітрі, в оточенні рідних та близьких людей, може здаватися цілком безтурботним. Але тільки може здаватися». Бездомність є ознакою передусім поета. Сенс його покликання полягає в тому, щоб ламати узвичаєне і бунтувати проти застиглості. Справжні поети не повинні мати сталого притулку і будь-яких прив’язаностей. Поезія – це струшування зі себе пут, жестикуляція, що нею здобувається визволення. Ось що відповів Адові не я, а Гайне.
20
Райн був річкою Гайне, а Одра – фон Кляйста. Потім вони помінялися річками, вкотре об’єднуючи Німеччину. Загалом поетів люблять пов’язувати з річками, або, дозволю собі сказати це в’їдливіше, прив’язувати до річок. Шевченко – це Дніпро, Пушкін – це Нева, Гоголь – це і Дніпро і Нева, а Целян – це Сена. Своїх поетів мусять так само мати Рона, Луара і Тахо. Цікаво, до якої з річок прив’язали більше поетів – до Райну чи до Дунаю? Дунай протікає через більшу кількість мов, тому його шанси здаються вищими. Хоч і Райн аж ніяк не обділений різноманіттям діалектів.
21
Але Дунай здається мені довшим, тому що він торкається навіть нас в Україні. Дунай – це ще одна версія інакших меж для Європи. «Країна, з якої я примандрував, – пояснював український поет Перфецький не зовсім обізнаній європейській еліті на початку 90-х років у Венеції, – означена зі сходу на захід чотирма великими ріками – Доном, Дніпром, Дністром і Дунаєм. Кожна з цих назв відлунює санскритським коренем дана, тобто вода». До його спостереження можу додати таке: усі Чотири Ріки творять майже досконалу географічну симетрію.
22
Тобто, найсхідніша з них – Дон – тече зі сходу на захід, обидві серединні – Дніпро і Дністер – з півночі на південь, а найзахідніша – Дунай – із заходу на схід. З усього цього випливають щонайменше дві повчальні речі. Перша – що географічні мапи, згідно з ідеєю Найвищого Картографа, повинні бути і є твором мистецтва з тільки їм притаманною метафорикою й метафізикою. Друга – що і ми в Атлантиці. В Україні немає ані краплі води, яка б не належала Атлантичному басейнові. Це означає, що вона всіма артеріями й капілярами пришита саме до Європи.
23
Росія в цьому сенсі значно амбівалентніша, і якби свого часу цар Петро не відігнав шведів від південного балтійського узбережжя, то могло статися й так, що Росія взагалі б не мала жодної краплі атлантичної води, крім як у витоках Дніпра. Звісно, на півдні вона має той самий Дон, а відтак ще й Кубань, але то вже дещо сумнівна Росія – козацька. А найбільша з річок «європейської» Росії, Волга, впадає вже у Каспій, тобто взагалі до жодного океанічного басейну не належить. Чим не метафора окремої й нікому не належної (неєвропейської, неазійської) цивілізації?
24
Повертаючись до України: якщо річки це справді кордони, то серед українських річок таким кордоном є Дніпро, найцентральніша і найбільша ріка. Це передусім кордон ландшафтів – пагорби з лісами, так звані гори на заході, тобто на правому березі, і рівнина, степ або лісостеп на сході (лівий берег). При цьому Правобережжя є «культурно споконвічним», традиційно-аграрно-осідлим, а Лівобережжя, особливо в південній його частині – колонізовано-номадичним, пролетарським, колишнім Диким Полем. Прояви цього роздвоєння, у тому числі й конфліктні, становлять сенс української невизначеності.
25
Тобто за найвищим рахунком Лівобережжя не дає змоги Україні остаточно повернутися в європейський бік, а Правобережжя – у російський. При цьому обидва антиподи настільки тісно зрослися у вимірі повсякденно-життєвому, що про взаємно очікуване розлучення з перетворенням Дніпра ще на один кордон – державний – не може бути й мови. Залишається терпіти одне одного і поступово зростатися у всіх глибинніших вимірах. Те, що таке зростання насправді відбувається, не викликає в мене жодних сумнівів. Але те, як воно відбувається, викликає досить частий розпач.
26
А тому я повертаюся до річок, з яких усе починалося – до Одри, до Райну. Перша з них виявилася польсько-німецьким державним кордоном. Ми рухалися на північ, за течією, нас висаджували меншими групами на протилежних берегах, ми заходили до міст і містечок. Хтось розпланував усе таким чином, щоб ми якомога частіше змінювали береги і завдяки цьому на собі відчули, якими прозорими стали нині кордони. Сторожові служби обидвох країн фактично не заважали в цьому – навіщо новій, віднедавна такій об’єднаній Європі цей клятий контроль? Затримка виникала лише на мені.
27
Іноді я навмисне виривався поперед інших, щоб заблокувати на кілька хвилин той безперешкодний письменницький марш. У моєму паспорті немає живого місця – стільки разів його було вдарено штемпелем (а перед тим ще й наскрізь просвітлено). Звісно, це особливе відчуття – бути обмеженим у правах. Власне кажучи, той державний кордон на Одрі існує вже тільки заради нас, громадян Недо-Європи – аби ми не швендяли найвільнішим з континентів нештемпельованими. Я приємно здивований тим, що мене жодного разу не обшукали. Було так, наче впійману рибу знову кинути в річку.
28
У цьому сенсі над Райном було цілковите царство свободи. Гаразд, якщо вже не свободи в найширшому сенсі, то принаймні свободи пересування. Для письменника пересуватися – все одно що дихати, це вже навіть не професійний обов’язок, а маніякальна залежність. Щоправда, ми й державний кордон перетинали всього тільки раз, десь між Дуйсбурґом та Ніймеґеном. Отже, найкраща прозорість кордонів – це їх відсутність. Найкращий вірш – виправлений, переписаний і закреслений. Найкраща поезія – недомовлена. Найкраща пісня – недоспівана. Найкраща риба – невпіймана.
29
Усе, що написане мною вище, було черговою спробою вдруге ступити в ту саму річку, проте в цьому випадку не в одну. Безперечно, річки є благословенням нашого світу, хоч іноді бувають прокляттям. І все ж зараз я про благословення. Добре, що річки є, що вони ділять – берег від берега, ландшафт від ландшафту, культуру від культури. Річки – запорука різноманіття. Але й добре, що річки єднають – ти кидаєшся сторчголов у зеленаву прозорість десь біля самих витоків і, невтомно розсікаючи опір води заміненими у плавники долонями, колись таки досягаєш гирла, дельти, затоки, Океану.